Предмет естетики: історія та теорія

Становлення естетичних уявлень, осмислення античними філософами краси та гармонії за допомогою почуттів. Продовження естетичних поглядів Сократа в ідеях Платона. Розвиток естетики як самостійної науки в Європі, її місце у структурі міжпредметних зв'язків.

Рубрика Этика и эстетика
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 06.11.2012
Размер файла 28,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з естетики

Предмет естетики: історія та теорія

План

1. Етапи розвитку естетики

2. Предмет естетики: становлення проблематики науки

3. Естетика як самостійна наука

4. Естетика в структурі міжпредметних зв'язків

Література

1. Етапи розвитку естетики

Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є:

1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності;

2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики - прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос - почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів Індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її все-таки не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Спираючись на їх роздуми щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загально філософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями - філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок його зі слуховою здатністю людини. Не можна, безперечно, погодитися з свідомим виокремленням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив багато плідного для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги, вона стимулює душевний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливість її втілюватися у будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично-числовою структурою космосу. Піфагорійці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10; вона включає основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3)).

У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона, видатного лікаря і натурфілософа першої половини V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеон був першим вченим Греції, який розмежував мислення і відчуття та стверджував, що сприймання - це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі - до мозку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (490-430 до н. є.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття - почуття» вже формує більш широкі сили - Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, але просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них обумовлює циклічний хід світового процесу. Емпедокл, таким чином, не лише продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.

У III ст. до н. є. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його дослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».

В арсеналі аргументацій ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» - геометрично-математичного співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша з меншою. У геометризованій формі цей принцип виглядав як співвідношення: 5:8 = 8:13=13:21 = 21 : 34... Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, пропорційні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», є мабуть-таки найпереконливішим зразком практичного застосування принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до золотого перетину не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. В епоху Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики і митці того часу намагалися знайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцію» відомого італійського математика Л. Пачолі. Вчений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, визнати помилковість його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звертання до правила золотого перетину потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини в формуванні естетичного почуття. Існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5:8 є основою математичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5:8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини двома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно греки прийшли до принципу «золотого перетину» через вроджені можливості людського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

2. Предмет естетики: становлення проблематики науки

Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну почуттєво-споглядальному підходові до дійсності, пануванню космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить дедалі помітніше загострення інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. А отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували грецьку філософію у принципово нову площину. Можливо саме це дало поштовх для народження плеяди яскравих мислителів. Серед них особливе місце належить Сократу (469 - 399 до н. е.).

Теоретичні погляди Сократа спирались на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія - поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427-347 до н. е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V - IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384-322 до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Нікомахова етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа - обгрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезис пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами - родами і жанрами). Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів - звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти. Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон - система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) - наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія - образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Аристотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

3. Естетика як самостійна наука

античний філософ гармонія почуття естетика

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце: в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714-1762). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін - естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уявлень. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання - естетику і логіку. Перша пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим „пізнанням, а друга - з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини Естетика ж пов'язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. Поняття прекрасного широко використовується О. Баумгартеном, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Г.-В.-Ф. Гегеля та М.Г. Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика - це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен наголосив на терміні досконале, то виявилось, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці «Метафізика» Аристотель ототожнює досконале з прекрасним - останнє визначається філософом як позитивне досконале. У східних культурах теж простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «...Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета - у відповідності його виду досконалості».

Іммануїл Кант (1724-1804) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, то саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775-1854), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрцбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументується думка про художню творчість та естетичне споглядання як виші ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу виявився близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми отримують в теоретичній спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831).У вступі до лекцій з естетики Гегель зазначив, що предметом цієї науки має бути „Царство прекрасного ”, яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або, ще точніше, - художньої творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна естетика і вважав за доцільне замінити його терміном філософія мистецтва або філософія художньої творчості. Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відсікав від предмета естетики все, що знаходилося поза мистецтвом.

Гегелівську ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув у своїх теоретичних пошуках М.Г. Чернишевський (1828-1889). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується при спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, авторитет М. Чернишевського закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

На межі XIX і XX ст. значний інтерес викликала позиція К. Маркса щодо естетичної науки. Пізніше, після жовтневих подій 1917 р., марксистська позиція обумовлювала розвиток радянської естетичної науки і була беззастережно прийнята в багатьох країнах Європи й Азії, які мали соціалістичну орієнтацію.

4. Естетика в структурі міжпредметних зв'язків

Проблема місця, ролі і специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. Естетика теж була включена до предмета філософії, тому її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії полягав у тому, що теоретичні принципи і науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не тільки у тих теоретиків, які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Аристотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг). Методологія естетичних досліджень, яка безпосередньо пов'язана з вирішенням головного питання філософії - відношення мислення до буття, обумовлена специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідністю методологічних основ визначається своєрідність естетичних концепцій. Отже, виникнення і розвиток естетичних ідей відбувалися у межах філософії і відбивали загалом ті суперечності, які були властиві історії філософської думки.

У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл проходило формування предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії активно співпрацювала з етикою. Відродження й інтенсивне теоретичне використання калокагативного принципу в умовах сучасного етапу розвитку естетичної науки - далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й етики. У цих наук загальна спрямованість на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безперечно, що наприкінці XX ст. ці науки втрачають антропоцентричні тенденції щодо розуміння ролі і значення реальної людини в долях цивілізації. Але чим глибшим стає знання людини, тим доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.

Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та у дану історичну епоху зокрема. З урахуванням цього доцільно ставити і розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Адже, «оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують види людської діяльності, що висувають дуже високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються».

Професійна етика і норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою частиною етичної науки. Щоправда, наголос при цьому робиться, як правило, на професіях лікаря, педагога, юриста. Чи всяка професія вимагає специфічної професійної етики? Щодо професії митця, то відповідь тут може бути тільки позитивною. Складний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь конкретних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні чи то насильства, чи релігійної нетерпимості, моральної вседозволеності нагальною роблять проблему професійної етики митця.

Значне морально-етичне навантаження несе в собі і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця, адже так було колись, і так є тепер, що митці формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих митців. Кожен учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «вчитель - учень» потребує вивчення, розробки і вироблення своєрідного «кодексу честі».

Проблема взаємодії естетики і мистецтвознавства досить складна, суперечлива і відбиває неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в предметі естетики. Розуміння предмета естетики як теорії мистецтва, властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні науки, естетика і мистецтвознавство проіснували значний період людської історії, не перекресливши одна одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка обумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх неправомочна?

Ще давньогрецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність людини. Згадаймо хоч би широко відомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: Мельпомена - трагедії, Євтерпа - ліричної поезії, Ерато - любовної лірики, Терпсихора - танців, Калліопа - епічної поезії, Талія - комедії, Кліо - історії, Уранія - астрономії, Полігімнія - гімнів.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку і допомагає нам тепер зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою. Міф свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від горя і нещасть. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом - богом Сонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах). Ці храми мали загальногрецьке значення. Поступово за Аполлоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культурозахисна функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки і синтезу мистецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику і мистецтвознавство.

Якщо реконструювати теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і мистецтвознавства, то слід передусім виділити точки зору Іоганна Вінкельмана (1717- 1768) і Вільгельма Гумбольдта (1767-1835). Представляючи німецьку естетико-мистецтвознавчу школу XVIII-XIX ст., вони намагались пробудити інтерес до класичного мистецтва, наголошували на необхідності взаємодії теорії мистецтва і літературної критики. На сторінках фундаментального дослідження І. Вінкельмана «Історія мистецтва давнини» (1763) не лише проаналізовано і систематизовано історію античного мистецтва, а й дається обґрунтування теоретичного положення про співвідношення у мистецтві змісту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. На прикладі аналізу чотирьох ступенів розвитку античного мистецтва - архаїчного, піднесеного (Фідій, Скопас), прекрасного (Пракситель) і еклектичного - Вінкельман, по суті, вийшов на новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.

Вивчення предмета співвідношення естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було і залишається на сучасному рівні розвитку естетичної науки складною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної і художньої сфери привели до спрощення, а то й вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну науку. У другій половині XIX ст. відомий французький етнограф і антрополог Ш. Летурно намагався обґрунтувати так звану «естетичну палеонтологію». Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики і мистецтва.

Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протягом якого склалися і продовжують розвиватися аналітична естетика (Л. Вітгенштейн, У. Галлі, Р. Уоллхайм), контекстуалістська (Д. Дьюї, С. Пеппер), структурно-семіотична (П. Богатирьов, Р. Якобсон, Г. Шпет), семантична (Е. Кассірер, Б. Кроче, М. Бензе), герменевтична (М. Хайдеггер, Г. Гадамер) та ін. Специфічну сферу становлять ті види естетичного знання, які інтегрують класичну естетику з досягненнями природничих і технічних наук (виробнича естетика, технічна, екологічна)

Отже, в сучасних умовах, як і раніше, тривають спроби поглибити і узагальнити межі предмета естетичної науки. Це пов'язано з динамікою естетики, з властивим їй постійним збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких «схоплено» й усвідомлено в минулому.

Слід підкреслити, що кінець XX ст. активізував теоретичні розробки щодо більш адекватного розуміння обсягу предмета і завдань науки. Найбільш плідною точкою зору є, на нашу думку, визначення предмета естетики через поняття гармонія і розуміння цієї науки як науки про реалізацію принципів гармонійного розвитку людини, людини і суспільства, людини і природи. Цікавим є і визначення естетики як науки про вільний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності.

Література

1. Аристотель. Поетика. - К., 1967.

2. Аристотель и античная литература. - М., 1978.

3. Каган М.М. Эстетика как философская наука: Учебник. - СПб, 1997.

4. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. - К.: Вища школа, 1997, 2000.

5. Мифологические сюжеты в произведениях искусства. - Л., 1972.

6. Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. - М., 1978.

7. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості // Твори: В 20 т. - К., 1950-1956. - Т.16.

8. Борев Ю.В. Эстетика. - М., 1988.

9. Бычков В.В. Эстетика. - М., 2002.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Виникнення естетики як вчення. Історія естетики у власному значенні. Становлення естетики. Розвиток естетичного вчення. Роль мистецтва, його функції. Історичний процес становлення і розвитку естетичної думки. Художньо-практична орієнтація естетики.

    дипломная работа [35,8 K], добавлен 06.02.2009

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки. Становлення основних естетичних знань та приписів в українському суспільстві. Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль. Її взаємозв’язок з іншими науками філософського циклу.

    курсовая работа [74,9 K], добавлен 26.08.2014

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки, основні напрями її впливу на суспільну свідомість та мораль. Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування духовного життя суспільства. Основні шляхи підвищення рівня естетичних знань.

    курсовая работа [67,4 K], добавлен 28.10.2014

  • Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Становлення проблематики естетики як науки. Поняття, предмет та структура етики, її філософське значення. Відмінність між мораллю і моральністю. Основна мета й завдання етики у сучасних умовах.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 14.12.2010

  • Специфічні риси античної естетики та її вплив на розвиток світової естетичної думки. Життєвий шлях Піфагора, його роль у заснуванні наукової естетики. Мораль та релігійні уявлення, піфагорійське вчення про "гармонію сфер" як єдність протилежностей.

    реферат [22,7 K], добавлен 07.10.2010

  • Загальні особливості соціально-гуманітарного пізнання. Співвідношення моральних, релігійних та юридичних норм в суспільному житті. Місце етики та естетики в духовній культурі людства, напрямки їх розвитку та оцінка значення, принципи та етапи вивчення.

    контрольная работа [41,6 K], добавлен 19.03.2015

  • Ціннісне ставлення людини до дійсності як предмет естетики. Функції естетики в сучасному суспільстві. Структура естетичного знання. Естетичне та його основні форми. Виникнення, соціальна сутність і основні правила етикету. Специфіка естетичного виховання.

    реферат [39,7 K], добавлен 25.03.2011

  • Особливості естетики Середньовіччя. Естетична концепція Августина Блаженного. Символ, ідеал, канон в середньовічній естетиці. Мистецтво Середньовіччя, визначення краси Цицероном в середні віки. Символіка чисел як особливе місце середньовічної символіки.

    реферат [30,3 K], добавлен 20.10.2010

  • Специфіка взаємодії етики й естетики. Роль етики під час аналізу мистецтва як складової частини предмета естетики. Православний канон як культурний феномен. Канон як самостійна естетична категорія. Формальні ознаки канонізації в російській церкві.

    контрольная работа [15,8 K], добавлен 23.04.2010

  • Категорії гармонія, міра та хаос. Моделі розуміння прекрасного в естетиці. Піднесене, пафос (патетичне), низьке. Трагічне як категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності. Головні форми комічного: гумор, сатира, іронія та сарказм.

    контрольная работа [17,7 K], добавлен 26.08.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.