Етикет - явище історичне. Правила поведінки людей змінювалися із змінами умов життя речовини, конкретного соціального середовища. Етикет виник в період зародження абсолютних монархій. Дотримуватися певних правил поведінки, церемоніалу було необхідно для звеличення царствених персон: імператорів, королів, царів, князів, принців, герцогів і т.п. для закріплення ієрархії усередині самого класового суспільства. Від знання етикету, виконання його правил часто залежала не тільки кар'єра, але і життя людини. Так було в Давньому Єгипті, Китаї, Римі, Золотій Орді. Порушення етикету приводило до ворожнечі між племенами, народами і навіть до воєн.

Етикет завжди виконував і виконує певні функції. Наприклад, розділення по чинах, станах, знатності роду, званнях, майновому положенні. Особливо строго дотримувалися і дотримуються правила етикету в країнах Дальнього і Ближнього Сходу.

Етикет в епоху античності

Свідоме культивування правил, що визначають зовнішні форми поведінки - етикету, ряд дослідників відносять до періоду античності (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Саме в цей час спостерігаються перші спроби спеціального навчання людей красивому поведінки. Саме "красиве поведінка" в цей час практично збіглося з чеснотами античного людини, з його уявленнями про моральність і громадянськості. Поєднання красивого і морального (шляхетного) позначалося у стародавніх греків поняттям "калокагатія" (грец. "калос" - прекрасний, "агатос" _ добрий).

Основою калогатіі було досконалість і тілесного складання, і духовно-морального складу, поряд з красою і силою вона містила в собі справедливість, цнотливість, мужність і розумність. У цьому сенсі в античності не було етикету як власне зовнішньої форми вияву культури людини, оскільки не було протиставлення зовнішнього і внутрішнього (етикетної і морального).

Правила повсякденної поведінки лише в самій загальній формі орієнтували людину на прояв його особистих чеснот. Поведінкові норми не вказували, як слід діяти в конкретних ситуаціях, а давали тільки загальний напрям діяльності, представляючи кожному максимальну свободу вибору поведінки.

Головне для стародавніх греків було - жити розумно, просто за заповітами предків та законам держави, уникаючи надмірностей і крайнощів. Інакше кажучи, найважливішими принципами, які визначали їх стратегію поведінки, були принципи "розумності" та "золотої середини" ("розумної міри"). Ще в Соломона, одного з семи грецьких мудреців, афінського політичного діяча і поета, улюбленим висловом було: "Нічого занадто!"

Норми поведінки були орієнтовані на людську розумність, розважливість і несли в собі заряд доцільності. Хорошим вихованням вважалося те виховання, яке навчає людину, перш за все, самостійно думати, міркувати, а вміючи думати, він і сам зрозуміє, де і як себе вести, який варіант поведінки віддати перевагу. Не випадково, тому саме в епоху античності придбали таку популярність діалоги як форма пошуку найбільш правильного, істинного варіанти відповіді на поставлені питання. Згадати хоча б "Застільні бесіди" Плутарха, побудовані на принципах діалогу, спору мудреців, з'ясовують, яка поведінка людини в тих чи інших життєвих обставин буде більш кращим. А кращим виявлялися ті варіанти поведінки, які відрізнялися практичністю, доцільністю, розумністю.

Підтвердженням орієнтованості на практичність та доцільність вчинків є і свідчення римського історика Гая Светонія Транквілла, що розповів у своїй знаменитій книзі "Життя дванадцяти цезарів" про імператора Августа, який "збирався особливим едиктом дозволити випускати вітри на бенкеті, так як дізнався, що хтось занедужав від того, що соромився і стримувався", крім того, важливим вважалося не зовнішнє оформлення вчинку, не його форма, а його зміст, зміст. Філософ Фалес говорив: "Треба не з увазі бути гарним, а з норову хорошим".

У цей час формуються, зокрема, уявлення про ввічливості (Моральний прообраз того, що пізніше стали називати манерами). Згідно з концепцією Аристотеля, вона буває трьох родів: "Перший рід - в обігу: наприклад, в тому, як звертаються до всіх зустрічним і вітають їх, простягаючи руку. Другий - коли приходять на допомогу усяким лихом. І нарешті, третій рід ввічливості - коли бувають гостинними застольнікамі".

Своєрідним прикладом ввічливості третього роду і благородства може служити вчинок Юлія Цезаря:". коли у когось на обіді було подано старе масло замість свіжого і решта гостей від нього відмовилися, він один брав його навіть більше звичайного, щоб не показати, ніби він дорікає господаря в недбалості або неввічливості".

Найважливіший принцип культури античності - принцип "золотої середини", "розумної заходи" - у трохи трансформованому вигляді увійшов до числа основних принципів етикету, правил хорошого тону.

Аристотель докладно виклав його в своїх працях: "Бути гідним людиною - значить володіти чеснотами. доброчесність є якась середина між протилежними пристрастями. надлишок і брак притаманні порочності, а володіння серединою - чесноти. доброчесність є свідомо обирається склад (душі), що складається у володінні серединою по відношенню до нас, причому визначеної таким судженням, яким визначить її розважлива людина. Недарма людина, що бажає бути шанованою за свою вдачу (ethos), повинен дотримуватися середину у всякому русі почуттів. Тому і важко бути гідною людиною, адже в будь-якій справі важко триматися середини".

У реальному житті античного суспільства цей принцип "розумної заходи" не завжди вдавалося дотримуватися, особливо в період Римської імперії. Життєрадісність, прагнення до блага і задоволень, властиві античному людині, нерідко переростали в надмірності в прийомі їжі, розвагах тощо, про що існує чимало історичних свідчень. Так, наприклад, Светоній оповідає про те, що римський імператор Клавдій "до їжі і пиття був жадібний повсякчас і на всякому місці.". Найбільшою ж непомірністю і непристойності вдачі відрізнявся Калігула, який в розкоші і розвагах перевершив найнестриманіших.

Культура цього періоду була замкнутою чоловічий культурою. Жінки вважалися істотами низькими в розвитку, тому вони не допускалися до культурно-політичної, цивільного життя суспільства. Філософ Фалес навіть казав, що він". за три речі вдячний долі: по-перше, що він людина, а не тварина, по-друге, що він чоловік, а не жінка, по-третє, що він еллін, а не варвар".

Особистісним зразком того часу був зразок чоловічого типу поведінки, благородної людини, героя, який несе в собі єдність моральних, громадянських, естетичних рис. Благородство пов'язувалося передусім з аристократичним походженням. Благородного чоловіка повинна була відрізняти гарна мова і чемність. Саме культура мови протягом наступних століть була одним з найбільш яскравих проявів етикетної культури людини, своєрідною "етикеткою", що підкреслює його класову і культурну приналежність.

Чемність виявлялася в усьому: чемний людина не прагнув вийти на перший план, вага себе стримано, виявляв тактовність по відношенню до гостей, не задавав зайвих питань.

Благородна людина "щедрий і широкий за вдачею, дотримуючись, однак, середину між плебейським киданням грошей на вітер і дріб'язкової прихильністю до грошей. Сам він надає благодіяння, але приймати їх соромиться. За благодіяння він віддає ще більшим благодіянням, щоб у всьому мати перевагу".

Крім того, він уникає різких рухів і говорить спокійно. Він вважає за краще "володіти речами прекрасними і не приносять користі, бо це властиво людині самодостатньому".

Але все ж головна відмітна риса благородної людини - це турбота про честь, прагнення до слави і почестей.

В умовах безперервних воєн військовий успіх і військова доблесть виявлялися природним шляхом до слави. Підйом по сходах посад або, що по суті те ж саме, почестей робився джерелом ще більшої слави. Вона ставала надбанням прізвища, яка отримувала право зберігати зображення прославлених предків. Подвиги членів прізвища робили її "знатної", тобто знаменитою, а слава предків зобов'язувала нащадків не тільки її дотримуватися, а й намагатися її перевершити.

Разом з тим нестримне прагнення до першості і славі нерідко брало збочені і навіть комічні форми. Досить згадати трагічний примі історії з Геростратом, який підпалив храм Артеміди з метою прославитися. І це йому цілком вдалося, його ім'я стало прозивним.

Відмінною рисою аристократа в античність було презирство до фізичної праці, як і до будь-якого платного заняття. Він повинен уникати клейма професіоналізму, і це, безумовно, ріднить його з дворянами і джентльменами наступних епох. У мирний час він любить розкішні обіди, спів, музику, свіжість одягу, хтиві лазні і м'яке ложе. Описаний образ представника цього дозвільного аристократичного класу протиставлявся типу простака (або, як його ще називали, "необтесаного"), який контрастно відтіняв риси благородної людини.

Особистісний зразок благородної людини поступово змінювався, трансформувався. Згодом багато хто з зазначених особливостей античного аристократа були розвинені і втілені в етикетні кодекси і особистісні зразки інших епох.

Вже в епоху Римської імперії вищі верстви суспільства приходять до необхідності виділитися, зайняти особливе становище в суспільстві та підкреслити його за допомогою особливої ??етикетної атрибутики в одязі, прикрасах, в оформленні застіль і поведінці за трапезою і т.д., закріпивши все це в особливих правилах пристойності. Так починають складатися основи власне етикетної поведінки.

Етикет в епоху середньовіччя

В епоху середньовіччя етикет постає перед нами зовсім по-іншому, коли він формується й існує у своєму класичному вигляді. Більшість дослідників історії культури відносять виникнення етикету як склалася нормативної системи саме до цього часу.

Найбільш цікавими і важливими в цьому плані є два останні етапи середньовіччя: його розквіт (XI-XV ст) та пізнє середньовіччя (XVI - перша половина XVII ст) - період розкладу феодалізму і зародження буржуазного суспільства.

Середньовічне суспільство Західної Європи було жорстко іерархізіровано. Суспільна свідомість тієї епохи представляло його складається з трьох розрядів - "тих, хто молиться, воюючих і працюючих". Але поступово клас феодалів став розширюватися за рахунок незнатних воїнів (лицарів). До XI ст. У Західній Європі склалося особливе стан - лицарство, яке в XII-XV ст досягло свого розквіту. Самі лицарі вважали себе "кольором світу", вищим шаром суспільства, який створив свій спосіб життя, свій кодекс моралі та звичаїв. Вони сформували особливі і цінності, що дозволили їм відокремитися від неблагородних, простолюдинів. XIV-XV ст називають століттям лицарства, і для цього, дійсно, є всі підстави, оскільки в цей час лицарство остаточний спосіб життя і, нарешті, як певний менталітет і культура.

Саме в цей період середньовіччя остаточно складається в суспільній свідомості образ ідеального лицаря і кодекс лицарської честі. Ідеалом поведінки та способу життя стає максимальне наближення до цього особистісному зразком. Так що ж являв собою це образ лицаря "без страху і докору", якими якостями він повинен володіти? Однією ж з головних ознак благородства в середовищі світських феодалів була довга родовід, яка велася по батьківській лінії - лінеаж. Це викликало прагнення кожного з них будь-яким можливим способом і при кожному зручному випадку прославляти дійсні, а нерідко і вигадані доблесті та моральні чесноти та подвиги своїх предків.

Ядро лицарського кодексу честі становила вірність своєму сеньйорові. Зрада і віроломство вважалися для лицаря найтяжчим гріхом і тягли за собою виключення з військово-аристократичної корпорації, яку і являло собою лицарство.

Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Це було пов'язано з тим, що в культурі лицарства надзвичайно важлива була зовнішня сторона. У житті лицаря багато що було свідомо виставлено напоказ. Лицар постійно прагнув до першості, до слави, до популярності, які весь час вимагали свого підтвердження все новими і новими випробуваннями, подвигами. Лицар постійно повинен був підтверджувати своє місце в ієрархії, яке залежало від кількості та якості переможених ним лицарів. Лицар не міг спокійно слухати про чужі успіхи і прагнув до того, щоб про його подвиги і любові знав "весь християнський світ". (Як не згадати у зв'язку з цим "славного лицаря сумного образу" Дон-Кіхота.)

При цьому слід зазначити, що неодмінною властивістю лицаря, як людину благороднорожденного, повинна була бути щедрість, перш за все по відношенню до тих, хто прославляв при дворах подвиги лицаря. Ці люди завжди могли розраховувати "на хороше частування і пристойні нагоди подарунки перед відправленням у подальший шлях". Від лицаря було потрібно, не торгуючись, дарувати будь-якому те, що він просив у якості плати. "Краще розоритися, ніж стати скупарем. Перше - тільки на час, адже прийняття дару зобов'язує віддати за нього сторицею. Скупість ж веде до втрати званням, положення, до виключення з суспільства".

Орієнтація лицарської культури на зовнішній прояв виражалося в тому, що в якості лицарських чеснот підкреслювалися краса і привабливість. Звідси і зовнішній блиск культури лицарства, особливу увагу до ритуалу, атрибутиці, символіці кольору, предметів, манерам. Красу лицаря повинні були підкреслювати дорогий одяг, багато прикрашені золотом і коштовним камінням. Одяг точно вказувала на соціальну категорію і положення носив її людини. Носити не той одяг, який личить людині не його рангу, означало, зробити гріх гордині чи, навпаки, падіння. Особливу увагу в цьому плані приділялася аксесуарів - головних уборів і рукавичок, які точно вказували ранг.

Від лицаря були потрібні чемність, уміння складати або хоча б читати вірші, грати на якомусь музичному інструменті. Він повинен був бути розвиненим і фізично, оскільки від нього постійно була потрібна досить велика фізична сила - інакше він просто не зміг би носити обладунок, які важили 6080 кг. Відмінною рисою лицаря була безумовна вірність своїм зобов'язанням по відношенню до рівних собі, тому серед лицарів були широко поширені різні рицарські обітниці, клятви, угоди, які супроводжувалися спеціальними жестами. При цьому лицарським клятвам і обітницями надавався характер публічності.

Обов'язком лицарів була і турбота про сиріт, вдів і взагалі турбота про слабких. Але все ж головним складовим лицарського кодексу було ставлення до ворога і до жінки.

Одним з безумовних вимог до лицаря була мужність. Побоювання бути запідозреним у боягузтві, у браку мужності диктувала і відповідні форми поведінки лицаря в бою: лицар в обладунках не мав права відступати; не можна було вбивати супротивника ззаду; вбивство беззбройного ворога покривало лицаря ганьбою; слід надавати противнику по можливості рівні шанси (якщо противник впав з коня, лицар теж злазив з коня, щоб зрівняти шанси) і т.д.

Всі ці правила, обов'язкові в бою, диктувалися повагою до супротивника, гордістю і, нарешті, гуманністю. Головним для лицаря була не сама перемога, а поведінка в бою, причому незалежно від того, чи був цей бій справжнім боєм або рицарським турніром, який набув особливої ??популярності і пишність в XII-XIV ст, коли на них збиралися лицарі з усіх кінців Європи.

Разом з тим лицарські ідеали не зовсім відповідали тим принципам гуманізму, рівності перед Богом, всепрощення і т.д., які проповідувалися християнством. Гординя - один з найстрашніших гріхів для християнина - вважався найважливішим достоїнством лицаря. Помста за образу (нерідко уявне) була законом його етики.

Особливим було і ставлення лицаря до свого коня і, звичайно, до своєї зброї, яке, як і одяг, було включено в етикетну класифікацію: залежно від соціального статусу лицаря в ієрархічній структурі передбачалося носіння тієї чи іншої зброї. Так, наприклад, шабля і скрамасак цінувалися вище, спис цінувалося не так високо, лук і стріли ще нижче.

Ну і нарешті, одним з найважливіших обов'язків лицаря була закоханість у прекрасну даму.

Любовний служіння, культ дами були свого роду релігією лицарства. Любові надавалося виняткове значення. Вона повинна була облагороджувати лицаря, надихати його на подвиги. Щоб завоювати прихильність своєї коханої, лицар повинен був демонструвати самозречення, відданість, самовідданість у служінні. Він повинен був уміти володіти собою, приборкувати свої пориви.

Однією з особливостей даного етапу розвитку культури, що спричинило за собою значні зміни у нормах поведінки людей, стало те, що ця культура передбачала не просто хорошу матеріальну основу життя панівного стану, але багатство і розкіш як умови дозвільного життя двору. Це життя була орієнтована на гостини та розваги й об'єктивно вимагала зміни системи норм, що регламентує звичаї двору.

Відповіддю на ці соціальні потреби і з'явився етикет, організуючий поведінка придворних таким чином, щоб звеличити царюючих осіб і затвердити придворну ієрархію. Саме поняття "етикет" означало строго встановлений порядок і форми обходження при дворі монарха. Вперше це слово було використане в цьому значенні на одному з пишних і вишуканих прийомів у короля Людовика XIV, де гостям були запропоновані картки з переліком правил поведінки. Від французької назви картки "етикетка" відбулося і саме поняття "етикет".

Призначення етикету обмежувалося вузьким колом людей, які належали до вищого стану суспільства, і за межі цього стану не виходило.

Етикет задавав стандарти і канони не тільки поведінки, але і всього способу життя дворянства, приводячи його до "спільного знаменника": треба було "вести себе як усі", і "жити як усі", і щоб "усе було як у всіх".

Етикет пронизував усі сфери життя вищого стану, буквально до дрібниць регламентуючи життя двору.

Етикет носив характер закону і мав дуже сильний вплив на вищий світ. Порушення норм етикету розглядалося як злочин. Сувора строгість етикету того часу пояснювалася тим, що він служив специфічним способом самозбереження вищого стану, що по відношенню до інших верств суспільства було зовсім не чисельним. Етикет виступав особливої ??знаковою системою, за допомогою якої відбувалося відокремлення дворянства від більш "низьких" культур - селян і міського населення. Етикет покликаний був давати представнику дворянства відчуття власної винятковості, виховувати свідомість соціального переваги. Етикет тим самим дозволяв відрізняти людей "свого кола" від всіх інших і в цьому сенсі він справді був "етикеткою", "ярликом". Передаючись протягом декількох століть від покоління до покоління, норми етикету закріплювали існувала станову ієрархію на рівні звичних, звичайних, повсякденних форм поведінки.

Етикет представляв собою дуже складну, деталізовану і розгалужену систему норм і цінностей, часто багатозначну і заплутану, засвоїти яку без спеціального навчання було неможливо.

Всякому людську прояву надавалося своє самостійне значення і вимагало професійно вигостреного відносини. Тому та професіоналізація, яка характерна для етикету в цей період, аж ніяк не дивна. Численний штат фахівців-професіоналів супроводжував будь-які етикетні прояви: церемоніймейстери стежили за встановленим порядком здійснення яких-небудь урочистих дій при дворі; численні вчителя етикету (гувернери, вчителі танцю тощо) навчали дітей правилам хорошого тону; спеціальні посадові особи стежили, контролювали, нагадували про закони світла і правила пристойності.

Ускладненість і професіоналізація етикету створювали необхідність у посібниках і інструкціях. І такі джерела не забарилися з'явитися.

Перший відомий трактат про поведінку був виданий ще в 1204 р. Він був написаний іспанським священиком Педро Альфонсом і називався "Дисципліна клерікаліс". Ця книга була орієнтована на духовенство. У ній викладалися правила поведінки за столом, порядок ведення бесід, прийому гостей і т.д. пізніше на основі цієї книги стали виходити посібники з етикету в Англії, Голландії, Франції, в німецьких і італійських землях.

Етикет в новий час

XVII століття, зазначений першими революціями європейського масштабу, відкрив Новий час, яке тривало, супроводжуване цілої смугою буржуазних революцій, аж до початку XX століття.

Своєрідність і проблеми епохи не могли не відбитися на змісті, особливості функціонування і розвитку етикету, який чутливо реагував на соціально-культурні зміни часу.

XVII століття в європейській культурі прийнято вважати століттям строгої, сухої раціоналізму, який мав глибоке коріння в економічній, технічній, науковій діяльності епохи.

У цей час пануючою формою в суспільній свідомості стає наукове пізнання, на яке були зорієнтовані всі інші форми людської свідомості та поведінки.

Наука, знання стали розглядатися як найвища цінність. Розробки в галузі фізики, математики почали активно застосовуватися в поясненні соціальних процесів. Товариство вивчається як мудро влаштований механізм, який діє за законами механіки.

Суттєвою особливістю епохи Нового часу стала ідея особистісного начала людини, його автономності, суверенності.

Новий час внесло нові акценти в розуміння ролі і місця особистості в житті соціуму. У центрі уваги епохи виявився індивідуальний людина, її особистісні якості. Людина стала розглядатися як що володіє свободою волі автономний суб'єкт своєї власної діяльності: "Людина - коваль свого щастя!"

Ставлення до людини як самоцінності знайшло своє вираження і в тому, що в цей час на перший план у ряді моральних цінностей висувається цінність людської гідності, яке фіксує суверенність особистості, дозволяє їй усвідомлювати себе вільною, самостійною і відповідальним "Я".

І в цьому відношенні етикет Нового часу, що базується на духовних цінностях особистої гідності, був однією з форм самоствердження особистості, її "Я". Почуття власної гідності стало базовим в етикеті.

Усвідомлення самоцінності особистості призвело і до необхідності більше уваги приділяти питанням суспільного виховання, найважливішою складовою частиною якого був етикет, хороші манери.

XVIII століття внесло істотні моменти в культуру пристойності, він з'явився століттям прагматизму, де критерієм діяльності, вчинків людини, її особистісних якостей виступала їх корисність.

Буржуазія внесла в суспільну свідомість нову систему цінностей і чеснот, на базі якої й виросли норми і правила етикету. І перш за все, в основі цієї системи лежали принципи індивідуалізму і корисності.

Ідеалом корисності стає людина, яка всім зобов'язаний самому собі ("self-made man-"). Людина в цьому світі постає як людина-одинак, який тільки заради власної вигоди (користі) і безпеки змушений рахуватися з оточуючими людьми і враховувати не тільки свої, але і чужі інтереси, смаки, пристрасті і т.д.

Самі правила етикету визнаються лише в тій мірі, в якій визнається їх корисність як регулятора суспільних зв'язків людей. Причому в цих правилах акцент переноситься з формальної, зовнішньої сторони на внутрішню, змістовну. Відбувається заміна хороших манер - хорошими людьми, поняття честі чесністю і т.д.

Щедрість, марнотратство, неробство дворянського способу життя поступово змінюється чеснотами працьовитості й ощадливості.

Етикет в цей час стає і засобом досягнення успіху як у бізнесі, так і в приватному житті.

Володіння правилами хорошого тону було тим засобом, яке дозволяло зайняти певне положення в суспільстві, скласти вдалу партію в шлюбі і т.д. Особливо це стосувалося до жінок. Для них досить було навчитися робити потрібне враження - втіленої жіночності і хороших манер, щоб завоювати популярність у світському суспільстві, зайняти в ньому гідне місце і в кінцевому рахунку вдало вийти заміж, що, по суті, і було головною життєвою завданням кожної дівчини.

В буржуазній культурі етикет стає більш відкритою і демократичною системою, а в етикеті все більшого значення стали набувати особистісні характеристики і чесноти людини, його моральна позиція.

Все це знайшло відображення у формуванні нового зразка епохи - джентльмена. У Європі вихована людина здавна позначався словом "джентльмен". Воно з'явилося в Англії і вже звідти поширилося по всьому світу.

З 1414 року цим словом - "джентльмен" - стали позначати особливу соціальну категорію - молодших синів іменитих дворян-хліборобів, позбавлених земельної спадщини в силу дії принципу єдиноспадкування. Суть цього принципу полягала в тому, що все майно (а в аристократичних сім'ях - і титул) переходили у спадок одному лише старшому синові. Його брати і сестри в принципі не отримували нічого і повинні були влаштовувати своє життя самостійно. Не бажаючи того, щоб їх приймали за йоменів або Франкліном, тобто вільних хліборобів недворянського походження, вони іменували себе "джентльменами".

У питанні про те, кого можна було вважати джентльменом, існувало два підходи. Відповідно до першого підходу, критерієм джентльменства є знатність, шляхетність походження, наявність потужного генеалогічного древа і право носіння герба. Другий підхід пов'язував джентльменства з благородством характеру, особистими достоїнствами, рівнем освіченості і вихованості людини, безвідносно до його походження.

Історія джентльменства як особистісного зразка епохи Нового часу, дійсно, цікава тим, що в ході боротьби двох підходів до визначення "джентльмена" (дворянського і буржуазного) в кінцевому рахунку сформувався якийсь єдиний зразок, що поєднує в собі "купецьку солідність з лицарською честю".

В даний час особистісний зразок джентльмена практично позбавлений будь-яких класового змісту, а саме поняття "джентльмен" є лише однією з форм ввічливого звертання до кого-небудь, безвідносно до його класового або майновим станом, хоча багато рис і якості "джентльмена" і сьогодні зберігають своє колишнє значення у вихованні людини пристойного і порядного.

Своєрідність етикетної культури цієї епохи втілилося в ряді основних характеристик, а саме: практичності норм етикету, їх апеляції до здорового людського глузду; моральної змістовності етикету: цінності людської гідності як сенсу етикетних норм; рівність людей різних соціальних статусів перед вимогами громадських пристойності; недогматічності етикету, динамізмі і мінливості його правил.

Сучасні принципи етикету

Етикет - явище історично мінливе, і, звичайно, етикет сьогоднішнього дня значно відрізняється від правил "гарного тону" і пристойних манер часів Людовика XIV. Сучасний етикет став більш церемоніям, більш простим і демократичним. Він розрахований більшою мірою на зближення людей, що розрізняються своїми соціальними статусами, на їх взаєморозуміння і взаємоповага. Етикет сьогодні - це насамперед засіб спілкування, засіб регуляції відносин людей, що вступають в спілкування.

Знання правил етикету залишається необхідним атрибутом вихованого, культурного, гідного людини. І в цьому відношенні цілком доречна аналогія: без оволодіння етикету людина схожа на водія, який у годину пік виїхав на жваву вулицю, не знаючи правил вуличного руху.

Разом з тим правил етикету на сьогоднішній день накопичилася величезна кількість. Багато з них прийшли з історії, а іноді з дуже давньої історії.

Етикет зазнав значних змін, час відсіяло всі нерозумне, марна і залишило лише найбільш практичні правила.

Сучасне життя, народжуючи нові ситуації спілкування, вносить нові етикетні вимоги. І запам'ятати їх всі практично неможливо. На щастя, цього й не потрібно, оскільки передбачити всі можливі ситуації, де від людини знадобиться прояв зовнішньої культури, все одно не можна. Життя складніше правил, і в ній зустрічаються такі ситуації, які не можуть бути передбачені навіть самим повним зведенням правил етикету. Значить, сьогодні більш важливо не просто завчити самі правила, але зрозуміти "дух", суть і сенс етикету, тобто в кінцевому рахунку засвоїти основні принципи. А таких принципів можна виділити кілька.

Перш за все, це принцип гуманізму, людяності, який втілюється в ряді моральних вимог, звернених безпосередньо до культури взаємовідносин. Це ввічливість, тактовність, скромність і точність.

Другий найважливіший принцип сучасного етикету - це принцип доцільності дій.

Чому котлету не слід різати ножем? Тому що вона м'яка! Чому не можна входити з морозивом у міський транспорт? Тому, що можна забруднити одяг оточуючих людей.

Все дуже розумно, просто. У цьому якраз і полягає перевага сучасного демократичного етикету перед становим, аристократичним. Сучасний етикет передбачає, що якщо ми не знаємо, як нам слід діяти в якійсь нестандартній, нової для нас ситуації, то слід керуватися принципом доцільності, зручності.

Але при цьому треба пам'ятати, що зручно повинно бути не тільки нам, а й оточуючим нас людям.

Третій принцип, на якому грунтуються норми сучасного етикету, - це краса, або естетична привабливість поведінки.

Етикет говорить:

· не можна пити чай або їсти суп, шумно втягуючи в себе рідину;

· не можна публічно колупати в зубах сірником після їжі;

· не слід зловживати косметикою, особливо юним дівчатам і т.д.

Сучасний етикет передбачає єдність форми і змісту вчинку. Тому добре ставлення до людей має бути красиво оформлене, інакше самий добрий і шляхетний за своїм намірам вчинок буде виглядати безглуздо, непривабливо і може втратити свій благородний моральний зміст.

Четвертий принцип, який лежить в основі правил сучасного етикету, пов'язаний з тим, що серед його норм і правил є багато таких, які важко пояснити з позиції вже названих принципів.

етикет соціальна функція естетичний

Наприклад, чому хліб треба брати рукою, а не виделкою, тоді як майже всі інші страви їдять за допомогою ножа і вилки? Чому, зустрічаючи одне одного, і чоловіки хапаються за руки? Відповісти на ці питання буває дуже непросто. Справа в тому, що всі ці норми виникли дуже давно, і, дійшовши до нашого часу, вони втратили свій первісний зміст і значення. І сьогодні вони представляють собою звичаї і традиції, які закріпилися в культурному досвіді людства. Пояснити ж витоки того чи іншого правила досить складно.

Цим принципом можна назвати народні звичаї і традиції.

Знання правил етикету необхідне, але зовсім не достатня умова вихованості. Необхідно ще вміти виконувати певні дії.

Крім того, істинно вихованою людиною можна вважати тільки того, у кого вироблені стійкі і міцні звички поведінки, тобто здатність і вміння виробляти необхідні дії без особливого контролю з боку свідомості, як би автоматично. Тому не випадково говорять, що вихована людина - це не той, хто довго думав, вибирав, прикидав, як вчинити, і нарешті прийняв вірне рішення, а той, хто інакше вчинити просто не може.

Таким чином, знання, вміння і звичка - ось ті три "сходинки етикету", подолати які необхідно для того, щоб стати вихованою людиною, що відрізняється "природним культурним" поведінкою.

Висновки

Етикет - велика і важлива частина загальнолюдської культури, виробленої протягом багатьох століть всіма народами, що ввібрала в себе уявлення народів про добро, справедливість, людяність, красі, порядок, благоустрій, побутовій доцільності.

Бути культурним і вихованим - право і обов'язок кожної людини. Нехтування правилами етикету, так само як і незнання елементарних його вимог, не тільки значно ускладнює спілкування, але і завдає непоправної шкоди діловим відносинам.

Отже, як уже говорилося, правила етикету - результат досвіду багатьох поколінь. В основі своїй вони є міжнародними, оскільки дотримуються більш-менш однаково в усіх країнах. У той же час етикет кожної країни може мати свої, і досить суттєві особливості, що обумовлено історичними, національними, релігійними та іншими традиціями і звичаями.

В міру змін умов життя людства, підвищення рівня освіти і культури одні правила поведінки змінюються іншими, Те, що раніше вважалося непристойним, стає загальноприйнятим, і навпаки. Вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу та обставин, Поводження, неприпустиме в одному місці і за одних обставин, може бути доречним в іншому місці і за інших обставин.

Особливістю етикету є поєднання формальних правил поведінки в заздалегідь певних ситуаціях зі здоровим глуздом і раціональністю.

Практичне значення етикету полягає в тому, що він дає можливість людям без особливих зусиль використати вже готові форми загальноприйнятої ввічливості для спілкування з різними групами людей і на різних рівнях.

Список використаних джерел