Зміст

• Вступ
• 1. Зміст і структура моральної культури особистості як запорука поважного ставлення до оточуючих
• 2. Головні принципи спілкування як вияв поваги до іншої людини
• 3. Правила спілкування
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Моральна культура суспільства, спільноти, особистості -- синтетичний, інтегральний наслідок розвитку людства. Вона характеризується як рівнем засвоєння моральних і правових цінностей суспільства, так і причетністю суб'єкта до їх збереження і створення.

Людське життя безпосередньо пов'язано із спілкуванням, сфера якого є тим фокусом, де зливаються як вічні, так і щохвилинні людські проблеми. Оволодіти наукою і мистецтвом спілкування прагнуть, напевне усі культурні люди. Хоча би підсвідоме, кожна людина мріє про те, щоб завжди вільно почуватися як з „лишнім” так і з „стороннім” бути завжди бажаною, справляти приємне враження, приносити радість собі й оточуючим.

Успіх чи неуспіх у стосунках супроводжує нас від народження до самої смерті. На роботі, крім професійної майстерності, величезне значення має вміння (чи невміння) встановлювати й підтримувати добрі стосунки з людьми. Те саме можна сказати і про взаємини з протилежною статтю. Також у ставленні до друзів, колективу, суспільства в цілому.

Скількох непотрібних сварок, нарікань, конфліктів можна було б уникнути, якби люди знали і вміли формувати високу культуру стосунків! У наш час формування культури спілкування передбачає перш за все оволодіння знаннями про основні закономірності процесу спілкування, уміння аналізувати. хід і результати спілкування з точки зору його моральної наповненості і ділової ефективності, розуміння механізмів взаємодії між людьми.

Важливим залишається і знання конкретних норм і правил, які регулюють спілкування між людьми, в даному випадку, етикету. Практичне ж оволодіння культурою спілкування передбачає формування певних якостей особистості -- комунікативних здібностей, тобто здібностей до спілкування. І не останнє місце в цьому процесі відіграє повага.

1. Зміст і структура моральної культури особистості як запорука поважного ставлення до оточуючих

Моральна культура особистості -- це рівень засвоєння існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м'якими, приємними манерами поведінки. Дійсно, оцінити внутрішню культуру -- ступінь інтеріоризації (засвоєння) діючих у даному суспільстві моральних норм, принципів -- можна лише через втілення у повсякденній поведінці, через культуру зовнішню: манеру говорити, одягатися, зачісуватися, через охайність тощо.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов'язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей -- особистих переваг -- на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

Другий важливий критерій -- оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціальне справедливих, суспільно необхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему. Заратустра (близько VI ст. до н. е.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Соціальна значущість мотивів поведінки -- четвертий критерій. Як вже зазначалося вище, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб'єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародавніх часів, недарма ж „добрими намірами вимощений шлях до пекла”. Мабуть, найтрагічніший образ світової літератури з цього погляду -- Дон Кіхот Ламанчський. Шляхетний і совісний Дон Кіхот мріє про відродження лицарства, що захищає всіх скривджених, гнаних і пригноблених -- майже за Нагірною проповіддю Христа. Ці величні поривання зіткнулися з реальністю життя -- оточуючі вважають Дон Кіхота диваком чи божевільним. Замість подяки на нього чекають глум та знущання.

У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам'ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб'єкта поведінки. Ще Аристотель казав, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визначення моральної культури особистості пов'язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправдання.

Найяскравіше важливість відповідності мотиву вчинкам відбивається у прикладах з життя великих особистостей, які увібрали в себе найважливіші тенденції суспільного розвитку. Такими були життєві шляхи, насамперед, великих релігійних реформаторів (пророків) Будди, Христа, Магомета. Вони спиралися на старі релігії з їх традиційною міфологією, але спромоглися виявити в них новий зміст. Яскраве емоційне втілення програми перебудови духовного світу людини, життя народів, країни збігається тут з подвижницьким життям пророків.

Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї -- моральну культуру особистості можна лише, аналізуючи діяльність суб'єкта в цілому, як систему.

П'ятий критерій пов'язаний із попередніми: здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення,

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом свого життя.

2. Головні принципи спілкування як вияв поваги до іншої людини

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу воно може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних установок, інтересів, цінностей і ціннісних орієнтацій суб'єктів спілкування. У зв'язку з цим постає питання про протиріччя спілкування.

Розвиток моральних відносин між суб'єктами не може бути позбавлений якихось протиріч. Навпаки, воно здійснюється через динаміку зіткнення різних протилежних тенденцій і наступне вирішення протиріч між ними.

Вихідними, неподільними одиницями будь-якого акту спілкування є два індивіди, кожний з яких відрізняється своїми індивідуальними якостями світосприйняття, живе у своєму індивідуальному просторі й часі, бачить, чує, відчуває, розуміє, говорить, перебуває у своєму колі явищ і предметів (житло, кухня, меблі, одяг тощо дають уявлення про людину). Подібна нетотожність людських індивідуальностей, їх духовних світів -- це величезне благо для суспільства, що відкриває нескінченні можливості духовного взаємозбагачення людей. У спілкуванні з тими, хто не схожий на нього, людина набуває нових соціальних якостей, розвиває та удосконалює вже набуті.

Разом з тим, несхожість людей один на одного має і другий бік. Що відчутніші відмінності б характерах, поглядах, вихованні, навчанні, рівнях культури у взаємодіючих суб'єктів, то більше можливостей для виникнення гострих суперечностей між ними.

Моральний зміст етикету зумовлений відповідністю і співвідношенням зовнішніх норм етикету й змісту моральної свідомості суспільства й особистості. Мається на увазі те, що зовнішні правила поведінки і спілкування базуються, перш за все, на моральних принципах. Найважливішим з них є «золоте правило» моральності -- поводитися з іншими так, як ти бажав би, щоб вони поводилися з тобою. Важливими принципами етикету є також пріоритет старшого, пріоритет жінки. Довершують етикет принцип гігієнічності та принцип естетичності.

Ці принципи конкретизуються загальними вимогами етикету, що задають нормативний зразок поведінки людини. До числа провідних вимог належать ввічливість, коректність, тактовність, делікатність, скромність, точність і обов'язковість.

Ввічливість полягає у доброзичливості, привітності. Сервантес колись писав: «Нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість». Вона дійсно відкриває замки сердець людей для стосунків, спілкування. Привітний вираз обличчя, уважне, поважне, доброзичливе ставлення до людей забезпечують комфорт взаємних зв'язків, дають можливість запобігти конфліктам і привернути до себе співбесідника. Зовнішніми виявами ввічливості є посмішка на обличчі, слова подяки, вибачення чи прохання, небайдужі очі, прихильні жести і пози.

На жаль, не завжди маєш справу з людьми, цю викликають поважне ставлення. Або інша ситуація: людина може бути чимось роздратована, засмучена, хвора. В подібних випадках на перший план має вийти коректність -- вміння тримати себе у межах загальноприйнятих норм порядності в будь-яких ситуаціях. Грубість, нестриманість тільки шкодять стосункам, роблять неможливим спілкування.

Тактовність -- не почуття міри, якої необхідно дотримуватися у розмові, не вміння відчути межу, за яку не можна переступати у стосунках з людьми. Тактовна людина знає, відчуває, що, в який час, в якому місці можна сказати, зробити або не можна.

Увага до людини, вміння ставити себе на місце іншого повинні виявлятись дуже обережно, не надокучливо, тобто делікатно. Ці вимоги етикету дають можливість попередити незручність ситуацій і досягти успіху навіть там, де не діє сила.

Важливою вимогою є скромність, тобто природність поведінки, що пристосована до оточуючих. Стримана, врівноважена поведінка є виявом вміння людини володіти собою, є показником самоповаги і поважного ставлення до інших. Крім усього, скромна людина завжди викликає в оточуючих почуття надійності, впевненості в людині Й відповідну повагу.

Точність і обов'язковість як вимоги етикету вказують на пунктуальність, необхідність обов'язкового виконання обіцянок, зобов'язань, справи. Точність і обов'язковість є зовнішніми виявами таких рис особистості, як вміння аналізувати обставини, оцінювати свої вчинки, робити висновки, прогнозувати майбутні дії, визначити міру своїх можливостей, не давати зайвих обіцянок, дотримуватися свого слова.

Принципи та вимоги етикету раціональні. Керуючись ними, людина, навіть якщо не знає конкретних правил етикету за конкретних обставин має змогу завжди, залишитись на високому рівні загальнопристойності.

3. Правила спілкування

Спілкування відбувається за певними визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки. Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти його «технікою» та застосовувати її у щоденній практиці.

Під технікою спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у послуговуванні вербальними (словесними) і невербальними (погляд, жести, міміка) засобами комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування.

Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми. Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, потрібно дотримуватися основних його правил:

1. Бути у спілкуванні ввічливим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитися до співрозмовника.

2. Уміти відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.

3. Стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього:

Зверніть увагу, будь ласка, на... Як Ви переконалися, що... Вам уже відомо, що...

4. Змінити тему розмови, якщо вона не подобається співрозмовникові.

5. Брати до уваги статусні ознаки співрозмовника (вік, стать, професію, посаду, рівень освіченості).

6. Уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:

Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю!

7. Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які виявилися б недоречними.

8. Своєчасно реагувати на запитання співрозмовника.

9. Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації.

10. Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня третя особа, то слід приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звернення.

11. Послуговуватись у спілкуванні формами ввічливості,-- словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей.

Використовуючи всі ці правила під час спілкування, можна виробити враження у оточуючих, що ти людина, яка з повагою відноситься до співбесідника.

Висновки

Міжособове спілкування -- це жива форма соціальної дійсності, яка розвивається шляхом діалектичних протиріч, що складають її. Знайти шляхи вирішення протиріч спілкування своєчасно, найбільш оптимальним і найменш болючим способом -- завдання суб'єктів моральної культури, які протистоять один одному.

Без спілкування люди не могли б жити в суспільстві, працювати й передавати свій досвід і знання іншим. Усе, що ми робимо, вимагає обміну інформацією. Отже, основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Нині зростає роль морально-психологічного чинника в спілкуванні, оскільки моральність у контексті спілкування є виміром, який визначає поведінку людини, її ставлення до співрозмовника, манеру говорити, включає в себе її внутрішню потребу до здійснення моральних дій та вчинків. Компоненти морального здоров'я особистості (моральні переконання, якості, моральні звички, здібності, дії) виконують вищу регулюючу функцію у процесі формування навичок спілкування. Високий рівень моральної культури спілкування надає людині можливості не тільки свідомо та систематично долати негативні риси свого характеру, а й гуманізовувати стосунки з іншими.

Список використаної літератури

1. Крижанская Ю. Третьяков В. Грамматика общения. - М., 1990. - 325 с.

2. Майерс Д. Социальная психология. - Санкт-Петербург, 2000. - 684 с.

3. Рыданова Й.Й. Основы педагогики общения. -- Мн„ 1998.

4. Самоукина Н.В. Игры, в которые играют. Психологический практикум. -- 1996.

5. Соціологія / ред. М. Городяненка. - К., 2002. - 559 с.