Зміст

• 1. Моральний вимір суспільства як проблема етики
• 2. Вчення З. Фрейда про підсвідоме і сучасне мистецтво
• Список використаної літератури

1. Моральний вимір суспільства як проблема етики

Якщо базуватися тільки на емпіричних спостереженнях, відповісти на це запитання, що ж становить загальнолюдський зміст моральності?

було б майже неможливо, оскільки навряд чи знайдеться така моральна норма, яка зберігала б своє зобов'язуюче значення в кожній з людських спільнот, що досі існували на Землі, тобто була б загальнолюдською в суто емпіричному розумінні цього слова.

Але якщо виходити з того, що в процесі історичного розвитку людства, піднесення й занепаду окремих цивілізацій, народження нових і т.д. крок за кроком формувалася, засвідчувала своє існування, виявляла свої потенції певна усталена система зв'язків, що відповідає сутнісному призначенню моралі як такої, причому в тій або іншій комбінації ми можемо зустріти дані зв'язки в культурі різних регіонів світу, -- тоді є підстави вважати, що кожен елемент такої системи за своєю суттю має загальнолюдське значення (звичайно, з урахуванням певних обмежень щодо його емпіричного застосування). Інакше кажучи, загальнолюдська мораль -- це не сукупність незмінних норм і принципів, що одвіку відкриті, «сповіщені» кожній людській істоті або спільноті людей, а система, що кристалізується в ході людської історії, збагачуючись дедалі новими й новими вимірами, новим людським смислом, охоплюючи чимраз нові культурні регіони, все глибше проникаючи у свідомість конкретних особистостей. Формуючись, кристалізуючись в історії, вона має, природно, й свою історичну долю. Вона може зазнавати поразок, хоча б у двобої з корпоративною, класовою або національно-сепаратистською системою моральних і звичаєвих норм; не виключений і її загальний історичний крах, котрий був би для людства, напевно, страшніший за будь-яку тотальну війну. Таким чином, немає підстав уявляти поступ загальнолюдської моралі як щось однозначно запрограмоване, здійснюване з автоматичною неухильністю, як це уявлялося представникам просвітницько-раціоналістичної й прогресистської думки XVIII--XIX ст. Вічність чи «невічність» загальнолюдської моралі, її слабкість чи могутність залежать зрештою від самої людини -- її носія й охоронця на Землі.

Зрозуміло, що компонентний склад загальнолюдської моралі в окресленому її розумінні є досить різноманітним. Насамперед, вона включає фундаментальні норми й правила, що регулюють вихідні ситуації людських взаємин і життєустрою, наявні за будь-яких соціально-історичних умов. Хоча ми й тут не знайдемо безсумнівних проявів емпіричної загальності, все ж починаючи вже з первісної епохи історії людства утверджуються певні норми відносин між батьками й дітьми (що можна вважати взагалі одним з вихідних пунктів моральності: перші палеолітичні поховання -- поховання дітей), старшими й молодшими, здоровими й хворими тощо. Впродовж усієї Історії в найрізноманітніших людських колективах схвалюються, як правило, такі моральні якості, як співчуття, підтримка слабких, дружня приязнь, правдивість, ввічливість та ін.; відповідно здебільшого засуджуються брехливість, зрадництво, брутальність, жорстокість тощо

Узагальненими регулятивами людської поведінки є заповіді різних релігій, принципові відмінності між якими саме підкреслюють єдність у розумінні ряду визначальних моральних норм. Як іудаїзм, так і християнство, буддизм та інші релігії заповідують людям не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого. Багато в чому сходяться або перегукуються І більш високі, такі, що потребують особливої духовної роботи, заповіді любові, співчуття, самозречення, висунуті названими релігіями.

Загальнолюдський характер мають і вже згадані вище історично більш пізні «навіть моральні здобутки людства, такі як ідея свободи, етика праці, визнання неповторної» цінності людської індивідуальності тощо. І якщо навіть у деяких країнах остання цінність, тобто цінність людської індивідуальності, на відміну від більшості цивілізованих країн світу, ще й досі не визнається, --немає сумніву, на чиєму боці буде вданому разі загальнолюдська мораль.

Навіть там, де стикаються рівноцінні альтернативні підходи до тих або інших принципових моральних проблем, де заходять в очевидну суперечність морально-етичні висновки різних філософій, релігій, духовних культур, -- ми нерідко все ж таки маємо справу з виявами загальнолюдського як певної проблемної структури, сукупності альтернатив, що припускає різні конкретні рішення. До числа таких проблемних вузлів загальнолюдської моралі належать проблеми співвідношення обов'язку й любові, закону й милості, самоутвердження і самовіддачі, совісті й сорому, егоїзму й альтруїзму тощо.

Ще одним елементом загальнолюдського постають спільні психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості. Кожна людина здатна відчувати сором або докори совісті, усвідомлювати свій обов'язок і відповідальність, співчувати іншим людям. Незалежно від того, чи буде реалізована ця здатність у тому чи іншому конкретному разі і який саме історичний і культурний зміст буде втілений завдяки їй, -- сама її наявність уже визначає певну спільність обріїв людської моралі.

Нарешті, важливо, що в процесі розвитку і спілкування нагромаджується певний моральний досвід, який набуває загальнолюдського значення. Розв'язуючи ті чи ті моральні проблеми, досягаючи своєї мети або зазнаючи поразки, люди й суспільства здобувають безцінний досвід, Що зрештою робить більш витонченими й свідомими їхні пережидання, позбавляє їх наївності, додає обачливості.

Розглянуті аспекти суспільного буття моралі вже дають можливість дослідити питання, чи існує моральний прогрес?

Узагалі прогрес (з латини -- крок уперед) -- це поступальний розвиток за висхідною, перехід до досконалішого стану. З утвердженням у XVII--XIX ст. науково-раціоналістичної картини світу уявлення про неухильне прогресування людського роду як у промислово-технічному, так і в духовному, моральному відношенні здобуває дедалі ширші права, поки не стає чимось саме собою очевидним. Воно й зрозуміло: свій безперечний поступальний розвиток науково-технічний розум усвідомлює як розвиток людської культури загалом, а звідси вже недалеко й до висновку про прогресивний розвиток такої специфічної ланки останньої, як моральність. Тим більше що й критерії для такого поступу приймалися, в дусі часу, цілком раціоналістичні: усвідомлення людиною -- «розумним егоїстом» -- «справжніх» своїх потреб та інтересів, утвердження заснованої на «законах Розуму» соціальної справедливості тощо.

Є такі аспекти концепції прогресу, які вже виявили свою цілковиту неспроможність. Ми не можемо, насамперед, недооцінювати грандіозну реальну складність і трагізм процесів суспільного розвитку, які зводять нанівець уявлення про поступовий, неухильний характер прогресивних змін. Ми бачимо, що реальність є набагато складнішою за будь-які умоглядні плани й ідеї щодо неї, тому ми не можемо розуміти моральний прогрес, так само як і прогрес взагалі, історично -- як реалізацію певної дискретної закономірності, ідеї або цілі, що її можна сформулювати заздалегідь і, так би мовити, «прийняти до виконання». Ми не можемо, далі, за будь-яких умов говорити про лінійність, однонаправленість процесів морального розвитку людського суспільства, бо вже надто реально постає в наш час їхня багатомірність, множинність духовно-моральних світів, що стикаються у процесах міжкультурного спілкування, різноманітність можливостей подальшого розвитку як кожного конкретного суспільства, так і людства в цілому.

Проте чи означає все перелічене, що ідея морального прогресу людства як така остаточно дискредитувала себе і повернення до неї неможливе?

Перш ніж давати категоричну відповідь, придивімося й до аргументів на користь цієї ідеї.

Зважимо насамперед на таку емпіричну обставину. Вище йшлося про трагічні події XX ст. і те спустошення в галузі моральності, до якого вони спричинилися. Однак це століття близьке вже до свого завершення; й ми бачимо, як у цивілізованих країнах світу після багатьох страшних потрясінь крок за кроком установлюється певний моральний устрій, звичайно, не бездоганний, але такий, що в багатьох відношеннях не тільки витримує порівняння з європейською моральною культурою XIX ст., а й перевершує її стандарти. Так, нині в цивілізованому світі більше поважають права й свободи людини і наполягають на їхній безумовній реалізації, більше цінують неповторність людської індивідуальності, більш вимогливо ставляться до виконання людьми Їхніх основних моральних обов'язків тощо.

Разом з тим, якщо звернутися до власне філософсько-етичного аспекту проблеми, доводиться констатувати, що цілковита відмова від ідеї про моральне й духовне прогресування людства нерідко призводить до розпорошення моральних критеріїв, до атомізації людських волевиявів, і вчинків.

Ураховуючи дану сукупність обставин, найбільш вірогідним і реалістичним уявляється припущення про те, що попри всю складність, багатовимірність і незавбачуваність процесів морального життя людства внаслідок їх протікання все ж відбувається нагромадження (кумуляція) певних позитивних здобутків, певного досвіду моральних цінностей і почуттів, «фонд» яких у цілому зростає від епохи до епохи.

Безперечно, на шляху нагромадження цих позитивних здобутків трапляються і втрати, нерідко -- доводі серйозні. Так, скажімо, наш сучасник, навіть морально вихований і освічений, навряд чи здатен уявити собі весь той спектр найтонших моральних почуттів, що їх, скажімо, вмів розрізняти й культивувати в собі дзенський чернець, або ж розмірковувати про гуманітарні проблеми з тією класичною ерудованістю і чіткістю, до якої були призвичаєні вихованці колишніх гімназій.

Безперечно й те, що зазначені кумулятивні процеси не позбавляють кожне нове покоління свободи вибору, а отже й не гарантують від відступів, помилок і трагедій, унаслідок яких прогрес обертається в регрес. Збагачена досвідом попередників, людина із знанням справи все ж може обрати найгірше -- в цьому теж виявляється неминучий ризик морального самовизначення особистості.

Єдине, що зазначена кумулятивність морального досвіду справді гарантує, -- це змогу людини й людського суспільства крок за кроком долати власну наївність. Єдине, що вона забороняє, -- це нескінченне повторення збанкрутілих, історично й морально спростованих реакцій і кроків думки, способів самовиправдання тощо. Який-не-будь сучасний політичний діяч може бути, скажімо, потенційно гірший за Гітлера, і люди можуть прийняти його такого, але не враховувати при цьому, що Гітлер являв собою і до чого призвело його правління, вони вже не вправі; свідомо заплющувати очі на це -- моральний злочин. Подібне здолання наївності на базі нагромаджуваного морального досвіду за всієї своєї позірної «задньоплановості» й «невирішальності» є необоротним процесом, що спонукає зрештою до моральної творчості, до пошуку нових, досконаліших шляхів людського самовизначення у світі. Навіть за умов нинішньої глибокої моральної кризи ми, звертаючись до цінностей і духовних джерел дореволюційної епохи й прагнучи знайти в них відповідь на власні життєві питання і пошуки, нерідко із сумом переконуємося, що жадана й нарешті одержана відповідь цілком нас не задовольняє -- якраз через втрачену нами «благословенну» наївність; але саме це відчуття вже є безперечною ознакою нашої потенційної готовності до нового духовного зростання.

Важливим аспектом морального прогресування суспільства є відкриття і формулювання ним, на певних етапах його розвитку, тих або інших «навічних» норм і цінностей моральності, без яких подальший розвиток людства в цілому виявляється вже неможливим. Утім, про даний аспект моральності мова вже йшла вище.

Суттєвим виміром морального поступу є й те, що, незважаючи на численні відступи, в цілому розширюється сфера застосування моралі в житті людини й суспільства. Особливо стрімко відбувається це розширення протягом останніх десятиліть (у певних відношеннях зовсім не сприятливих для розвитку моральної культури). Дедалі чіткіше вимальовується, зокрема, і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики й економіки, медицини, природоохоронної діяльності тощо; зрештою, до цього приводить сама зростаюча могутність людини, що надає принципового характеру тим кінцевим цінностям, на які буде орієнтована її діяльність. Як сформулював цю особливість морального поступу сучасний російський культуролог Г.С. Померанц, «історія -- це прогрес моральних завдань. Не звершень, ні, -- але завдань, що їх ставить перед окремою людиною колективна могутність людства, завдань усе більш і більш важких... але які з гріхом пополам усе ж виконуються (інакше все б давно розвалилося)». Іншими словами, сама складність цих об'єктивних завдань змушує людину до відповідної моральної реакції.

Де ж шукати критерій для осягнутого таким чином морального поступу, враховуючи багатомірність останнього?

Природно, що таким критерієм не може виступати якась конкретна система цінностей, вироблена тією або іншою культурою: це примусило б нас підганяти під неї несумірні з нею досягнення інших культур. Не може бути таким критерієм і утопічний образ «людини взагалі» в Її «всебічному розвитку» -- окрім того, що і він є продуктом цілком конкретної європейської гуманістичної культури, він не годиться для зазначеної ролі ще й тому, що людина принципово не може бути останнім мірилом власних моральних досягнень. Понад потребами власне людського розвитку стоять імперативи самопідослання, які припускають існування того, що принципово вище за людину або глибше за неї торкається суті світового буття. В будь-якому разі практичні обставини сьогоднішнього життя вказують на потребу виходу за межі антропоцентризму у формулюванні критеріїв людської моральності. Виходячи з викладеного розуміння сутності морального прогресу, єдиним критерієм, що за цих умов може бути встановлений, є відповідність усій конкретній цілісності усталеної системи моралі в її історично найрозвинутіших формах, тобто здатність того чи іншого морального феномена бути «вписаним» у контур даної системи й відобразити по-своєму її внутрішній смисл.

Незважаючи на позірну емпіричність і приблизність такого критерію, він спирається на принципову обставину, ігнорувати яку неможливо. А саме: найадекватнішим утіленням усієї цілісності морального потенціалу людського буття є не те чи інше наше абстрактне уявлення про мораль або ідея щодо її призначення, а тільки реальна повнота конкретних, історично усталених моральних підвалин, у яких цей потенціал знаходить свій безпосередній вияв. Найпосутніше, найдостовірніше, що нам дано в галузі моральності, -- це саме діюча система моральних імперативів, критеріальне значення якої ніщо інше замінити не може.

Навіть коли ми стикаємося з чимось, що перевершує моральний досвід і наявні моральні потенції людства, принциповим лишається питання про узгодженість чи неузгодженість цього гіпотетичного вищого начала з цілісністю реальної, усталеної людської моральності, з вектором її внутрішнього зростання. Так, Ісус Христос міг відкидати мораль фарисеїв, проте з довірою апелював до цілісного морального чуття простих людей, що його оточували. Нічого здорового й реально значущого з цієї «природної» моральності не було ним просто відкинуто; навпаки, «вписана» в містичний духовний контекст християнського вчення, вона набула нових барв, нової переконливості.

Вказаний критерій зберігає всю повноту свого значення для нашого часу, коли такого гострою стає людська потреба в «розпізнаванні духів». В оточенні цілого натовпу пророків -- провозвісників нових релігій і мало не богів, що з'являються чи не щороку, особливо важливо пам'ятати: людина не має права вірити богам, які морально нижчі за її саму, не здатні втілити й висвітлити нагромаджений нею моральний досвід. Тим більше у власне земних справах не варто шукати проявів якогось нечуваного прогресу там, де спостерігається відхід від історично усталеної цілісності людської моральності або її суттєве спрощення. Тільки той, хто не зраджує себе, здатний до справжнього поступу.

Й нарешті, найголовніше щодо проблеми морального прогресу полягає сьогодні, мабуть, ось у чому. Як ми вже бачили вище, традиційній раціоналістично-прогресистській свідомості XVIII--XIX ст. було притаманне розуміння людства в його історії як чогось «приреченого» на прогрес; історичний розвиток, згідно з такими уявленнями, просто-таки з фатальною неминучістю веде до дедалі більшого вдосконалення роду людського, аж поки у відносно вже недалекому «світлому завтра» за законами історичної необхідності не настане, врешті-решт, жаданий рай на Землі...

Нині ми впевнилися, проте, що про жоден автоматизм поступального розвитку й об'єктивну «приреченість» на неухильне вдосконалення в реальному історичному процесі не може бути й мови. Історія продукує і передає нам у спадок різноманітні можливості, проте як і з якою метою вони будуть використані -- залежить уже від самої людини, її відповідального морального вибору й здатності до ефективної дії. Відомі, на жаль, випадки, зокрема й з історії нашої країни, коли найблискучіші можливості зводилися нанівець безпорадністю і безвідповідальністю реально діючих суб'єктів; в інших випадках, виходячи з мінімуму існуючих можливостей, люди завдяки власній наполегливості досягали найвищих, найвеличніших результатів.

Хоч якими б були реальні обставини, самі по собі вони не здатні ні замінити творчу ініціативу людини, ні звільнити останню від необхідності вибору й пов'язаної з ним відповідальності. Так і людство в цілому: об'єктивно воно не приречене ні на процвітання, ні -- поки що! -- на загибель, хоча можливості, для вибору того чи іншого шляху у нього, безперечно, є. Яким буди світ людей завтра, залежить від того, що ми обиратимемо й робитимемо сьогодні. Лише знову й знову обираючи та активно обстоюючи власні моральні цінності, спадкоємність власного духовного розвитку, ми тим самим утверджуємо їх у віках.

2. Вчення З. Фрейда про підсвідоме і сучасне мистецтво

Наприкінці XIX -- у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності „філософія життя”, найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та характерної для класичної філософії гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота -- з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя -- напрям у некласичній філософії кінця XIX -- початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було „істина понад усе” (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя -- „людина понад усе”. Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856--1939).

Психоаналіз (грец.--душа-- розкладання) -- один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру -- як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Про наявність підсвідомого в психіці людини деякі мислителі писали і до нього. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з „Воно”, „Я” і „Над-Я”. „Воно” --біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, „Воно” виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках. „Над-Я” -- засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). «Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами -- біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо „Я” не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз. Шлях подолання неврозу (істерії та ін.) -- усвідомлення несвідомого, яке при світлі розуму втрачає силу. ^:

Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популярності професія психоаналітика -- „цілителя душ”.

В 1882 Фрейд почав лікування Берти Паппенхайм (позначуваної в його книгах як Ганна О.), що раніше була пацієнткою Брейєра. Її різноманітна істерична симптоматика дала Фрейду величезний матеріал для аналізу. Першим важливим феноменом виявилися глибоко сховані спогади, що проривалися назовні під час сеансів гіпнозу. Брейєр припустив, що вони пов'язані зі станами, у яких свідомість скорочена. Фрейд вважав, що подібне зникнення з поля дії звичайних асоціативних зв'язків (поля свідомості) є результатом процесу, що він назвав витісненням; спогади замкнені в тім, що він назвав „несвідомим”, куди їх „відправила” свідома частина психіки.

Психіка (від грец.-- душевний), сукупність душевних процесів і явищ (сприйняття, відчуття, емоції, пам'ять і т. п.); специфічний аспект життєдіяльності тварин та людини в їх взаємодії з оточуючим середовищем.

Важливою функцією витіснення є захист особистості від впливу негативних спогадів. Фрейд припустив також, що процес усвідомлення старих і забутих спогадів приносить полегшення, хоча й тимчасове, що виражається в знятті істеричних симптомів.

Спочатку Фрейд, як і Брейєр, використав гіпноз для звільнення витіснених спогадів, а пізніше замінив його технікою т.зв. вільних асоціацій, у якій пацієнтові дозволялося говорити все, що спадає на думку. Запропонувавши концепцію несвідомого, теорію захисту й поняття витіснення, Фрейд почав розробку нового методу, що він назвав психоаналізом.

У процесі цієї роботи Фрейд розширив діапазон необхідних даних, включивши в нього сновидіння, тобто психічну діяльність, що відбувається в стані скороченої свідомості, названу сном.

Свідомість - співвіднесеність знань, що визначають багатоманітність відношення людини до світу, включаючи відношення до інших і самого себе, що характеризуються ієрархією первинних відмінностей та орієнтацій.

Вивчаючи свої власні сни, він спостерігав те, що вже вивів з феномена істерії, - багато психічних процесів ніколи не досягають свідомості й віддаляються з асоціативних зв'язків з іншим досвідом. Порівнюючи явний зміст снів з вільними асоціаціями, Фрейд виявив їх схований або неусвідомлюваний зміст й описав ряд адаптивних психічних прийомів, що співвідносять явний зміст снів з їхнім схованим змістом. Деякі з них нагадують конденсацію, коли кілька подій або персонажів зливаються в один образ. Інший прийом, при якому мотиви того, хто бачить сон, переносяться на когось що, викликає перекручування сприйняття - так, „я тебе ненавиджу” перетворюється в „ти мене ненавидиш”. Величезне значення має той факт, що механізми подібного роду представляють інтрапсихічні маневри, які ефективно змінюють всю організацію сприйняття, від якого залежить як мотивація, так і сама діяльність.

Потім Фрейд перейшов до проблеми неврозів. Він прийшов до висновку, що основною областю витіснення є сексуальна сфера й що витіснення відбувається в результаті реальної або уявлюваної сексуальної травми. Фрейд надавав великого значення факторові схильності, що проявляється у зв'язку з досвідом, що травмує, отриманим у період розвитку й змінившим його нормальний плин.

Пошук причин неврозу привів до найбільш спірної теорії Фрейда - теорії лібідо. Теорія лібідо пояснює розвиток і синтез сексуального інстинкту в його підготовці до репродуктивної функції, а також інтерпретує відповідні енергетичні зміни. Фрейд розрізняв ряд стадій розвитку - оральну, анальну й генітальну. Різноманітні складності розвитку можуть перешкодити людині досягти зрілості, або генітальної фази, затримавши його на оральній або анальній стадії. Подібне припущення базувалося на вивченні нормального розвитку, сексуальних відхилень і неврозів.

В 1921 Фрейд видозмінив свою теорію, взявши за основу уявлення про два протилежні інстинкти - прагнення до життя (еросі) і прагнення до смерті (танатосі). Ця теорія, крім її невисокої клінічної цінності, викликала неймовірну кількість інтерпретацій.

Потім теорія лібідо була застосована до вивчення формування характеру (1908) і, разом з теорією нарциссизма, до пояснення шизофренії (1912). В 1921, в основному для того, щоб спростувати концепції Адлера, Фрейд описав ряд застосувань теорії лібідо до вивчення феноменів культури. Потім він спробував використати поняття лібідо як енергії сексуального інстинкту для пояснення динаміки таких соціальних інститутів, як армія й церква, які, будучи неспадкоємними ієрархічними системами, відрізняються в ряді важливих аспектів від інших соціальних установ.

В 1923 Фрейд почав спроби розвити концепцію лібідо шляхом опису структури особистості в термінах „Воно”, або „Ід” (споконвічний резервуар енергії, або несвідоме), „Я”, або „Его” (та сторона „Воно”, що входить у контакт із зовнішнім світом) і „Поверх-Я”, або „Супер-Его” (совісті). Три роки через, в основному під впливом Отто Ранка, що був одним з перших його послідовників, Фрейд переглянув теорію неврозів, так що вона знову стала ближче до його ранніх концепцій; тепер він охарактеризував „Его” як провідний апарат адаптації й переробив саме розуміння загальної структури невротичних феноменів.

До 1908 р. Фрейд мав послідовників по всьому світі, що дозволило йому організувати 1-й Міжнародний конгрес психоаналітиків. В 1911 було засновано Нью-Йоркське психоаналітичне товариство. Швидке поширення руху додало йому не стільки науковий, скільки цілком релігійний характер. Вплив Фрейда на сучасну культуру воістину величезний. Незважаючи на те, що в Європі воно пішло на спад, психоаналіз залишається основним психіатричним методом, застосовуваним у США й (у меншому ступені) у Великобританії.

Культура XX ст. складна й суперечлива, охоплює якісно нові явища, стадії занепаду та деградації. Вона започаткувала складну, розірвану свідомість особистості, що призвело до виникнення різноманітних художніх напрямів, які відповідали певним формам світосприйняття. Мистецтво XX ст. пов'язано з швидким, ритмічним ходом суспільного розвитку, загостренням соціальних протиріч внаслідок еволюції науково-технічного прогресу. Одним із художніх напрямів, який перейшов з XIX у XX ст., вважається критичний реалізм, що сконцентрував Увагу на проблемах відчуження, самітності, роз'єднання людей. Сучасні митці намагаються вивести людину з цього стану (У. Фолкнер, Е. Хемінгуей, А. де Сент-Екзюпері, І. Бергман, М. Антоніоні, Ф. Фелліні, С. Креймер, С.М. Реріх та ін.).

Мистецтво реалізму хоче показати людині, що спілкування на основі культури допоможе їй перебороти складність буття, знайти сенс життя

Реалізм XX ст. набув різких відтінків, він став політичним, філософським, психологічним тощо.

Ще однією його формою став соціалістичний реалізм. Поява соціалістичного мистецтва пов'язана з історичним процесом формування революційного пролетаріату. У 40-і роки XIX ст. у Німеччині склалася його ідеологія -- марксизм. Перші творчі паростки спостерігалися у літературних творах Герпега, Веерта, живописних працях Гюбнера, Лессінга, драматургії Ф. Лассаля, М. Каутської, М. Гаркнесс. Нове мистецтво розповсюджувалося і в інших європейських країнах: в Англії (поезія Е. Міда, проза В. Морріса), у Франції (поезія Е. Потье, Б. Дегейтера, графіка Дом'є), а потім вилилося у широкий демократичний рух XX ст. (Л. Арагон, П. Елюар, А. Франс, А. Барбюс, Р. Роллан та ін.). У Росії пролетарське мистецтво проторувало собі шлях ще у 90-х роках XIX ст. у революційній прозі та піснях А. Разіна, Г. Кржижановського та ін.

В основі нового мистецтва лежить реалізм. Художники відтворювали дійсність з позиції робітничого класу і його комуністичної партії. Мистецтво спиралося на такі принципи: комуністичну ідейність, партійність, народність, показ життя у революційному розвитку, оптимізм, створення образу позитивного героя. Серед російських письменників, які стали на шлях пролетарського мистецтва, були М. Горький, О. Серафимович, Д. Бєдний (Ю.О. Придворов) та ін. Після перемоги Жовтневої революції позиції соціалістичного реалізму усталилися. Будівництво нового суспільства почали оспівувати М. Горький, Д Бєдний, О. Серафимович, В. Маяковський, М Шолохов, О. Фадєєв, Вс. Іванов, С. Ейзенштейн, В.Пудовкін, К. Петров-Водкін, О. Дейнека, В. Мухіна, І. Шадр та ін.

Термін «соціалістичний реалізм» з'явився у Росії після дискусій 20--30-х років. На І з'їзді письменників у 1934 р. соціалістичний реалізм був проголошений єдиним пануючим художнім напрямом радянського мистецтва. Він проіснував протягом усього періоду існування СРСР. Окремі його паростки можна було побачити у мистецтві європейських країн, насамперед країн колишнього соціалістичного табору.

У противагу реалістичному мистецтву у XX ст. з'явилося мистецтво, яке в сучасній літературі дістало назву «модернізм» -- сучасний, найновітніший. Модернізм вбирає багато напрямів, течій сучасного буржуазного мистецтва. Він базується на запереченні традицій минулого, акцентує увагу на умовності, на суб'єктивному сприйнятті дійсності та експериментаторстві, протиставляючи себе реалізмові. Одним із художніх напрямів модернізму є експресіонізм, який виник в атмосфері незадоволеності та невпевненості у дні прийдешньому у Німеччині на початку XX ст. Художники-експресіоністи (Е.-Л. Кірхнер, Е. Хеккель, О. Мюллер, Є. Нольде та ін.) намагалися донести до споглядача те нервове напруження, яке існувало у країні. Деформація стала основою їх стилю. Напруження, загостреність людських почуттів характеризує Їх творчість, і це відбивається у ламаній формі, V контрастах фарб та світлотіні, зміщенні планів тощо.

Експресіонізм охопив не тільки живопис, а й літературу, театр, кінематограф. Крім того, цей напрям став не тільки німецьким, але з'явився й у творчості австрійського художника О. Кокошки, швейцарського -- К. Амієта, фінського -- А. Галлен-Каллела та ін. Окремі митці цього напряму намагалися відобразити громадянський протест проти негативних явищ дійсності, які стримували прогрес. У творчості представників лівого напряму експресіоністів (Г. Гросс, К. Кельвіц та ін.) домінує тема страждань, самотності людини у суспільстві. Цей напрям спирається на філософію екзистенціалізму. Експресіонізм впливав і впливає на творчість багатьох сучасних митців Європи та Америки.

Абстращіонізм -- напрям, в якому художники, відкинувши об'єктивну дійсність, намагаються створити нову, суб'єктивну реальність, яка заснована на їх чуттях і думках. Основоположниками цього напряму були В. Кандинський, К. Малевич, П. Мондріан. Абстракціоністи апелюють до кольору, зводячи його до абсолюту, або до різних геометричних фігур, інколи цілком заперечуючи зв'язок з дійсністю. Абстракціонізм, що виник на початку XX ст., набув широкого розвитку під час другої світової війни у європейських країнах (М. Шагал, М. Ернст та ін.). Наприкінці 40-х років абстракціонізм розповсюдився в Америці. Але й сьогодні на вернісажах можна зустрітися з абстракціонізмом.

Сюрреалізм -- один з напрямів модернізму, який спирається на діяльність фантазії, уявлення, а часом і напівсвідомості. Сюрреалізм виник на початку сторіччя й означає «надреалізм» (франц. -- над). Теоретично це мистецтво базується на ідеалістичних концепціях XIX -- початку XX ст.: інтуїтивізмі, фрейдизмі та ін. Очолив сюрреалізм письменник Андре Бретон. Його підтримали художники У. Арп, М. Ернст, поети П. Елюар, Б. Перета та ін. При створенні художніх творів, як вважали сюрреалісти, необхідно ізолювати мислення, волю. Тому за кращий стан для створення робіт вбачали стан духовного сп'яніння, сну, марення, галюцинацій, тобто стан, який не контролює розум. Художники намагалися проникнути у глибину людської душі, тому записували сновидіння, вивчали творчість дітей та психічно хворих. Найбільш відомим художником-сюрреалістом XX ст. був С. Далі. Він не тільки займався живописом, але й оформляв театральні вистави, брав участь у створенні кіносценаріїв, постановці фільмів, працював у журналах мод, оформляв вітрини, інтер'єри крамниць тощо. Сюрреалізм поширився й на кіномистецтво (К. Шаброль, Л. Бюнюель та ін.). І за наших днів сюрреалізм продовжує впливати на сучасне мистецтво.

У 50-х роках виник новий художній напрям, в якому світ було представлено реальним, але суто абстрактним. Цей напрям дістав назву в Англії і США поп-арт -- популярне мистецтво. Його засновником став М. Дюшан. Ця течія швидко охопила Англію, США, Канаду та інші країни. Художники почали створювати свої картини на основі принципу комбінування -- нагромаджували усякий мотлох на живописній поверхні полотна. Предметом мистецтва стало навколишнє середовище, сфера буття: різноманітна реклама, ілюстрації з газет, меблі, одяг, продукти харчування, речі технічного та побутового призначення виявилися в центрі уваги. Художник Ф. Бекон використовував в живописних творах фотографії. Так, у поп-арті застосовувалися реальні речі на площині картини, поряд з цим у творчості художників поєдналися калейдоскопічна живописна поверхня абстрактного експресіонізму, заплутаність композиції, абсурдне зображення речей, створення колажу. У цьому мистецтві важко відокремити художника від скульптора. Поп-арт існує й сьогодні і знаходиться у центрі уваги реклами. Одним з його видів є оп-арт (оптичне мистецтво), яке з'явилося у 60-х роках. Спираючись на певні психологічні особливості сприйняття людиною світу, художники оп-арту використовують зорові ілюзії. Серед зображу вально-виражальних засобів вони використовують колірну гаму, геометричний рисунок, який створений за допомогою ліній у вигляді спіралей, накладення різних планів. Творчість художників цього напряму можна розглядати як різновид декоративного мистецтва.

Представники кінетичного мистецтва використовують дзеркала, різні механізми, споруди з дерева тощо. Іноді твори робляться з дерева, металу, скла тощо; вони рухаються, обертаються, світяться. Теоретичне обґрунтування оп-арту і кінетичного напряму еклектичні, суперечливі, заплутані. В останні десятиріччя XX ст. з'являються нові художні течії, такі як гіперреалізм, мінімальне мистецтво. Модернізм набув нової форми -- постмодернізму. Поряд з ним продовжують розвиватися і реалістичні художні напрями. Тому XX ст. відзначено багатством різних напрямів та стилів у мистецтві, одні з них крок за кроком вироджуються, інші набувають нових рис. Але все найкраще, що було створено у мистецтві XX ст., повинне перейти у XXI ст., сприяючи при цьому виникненню нових художніх форм і засобів. Гуманістичні ідеї повинні бути головними у мистецтві сучасного століття.

Список використаної літератури

1. Аукин И-П. Искусство как социальньгй феномен. -- М., 1984.

2. Бшотский А.С. Психология искусства. -- М., 1987.

3. Волошинов В. Фрейдизм. Критический очерк // Зигмунд Фрейд, психоанализ и русская мысль. - М., 1994. - 384 с.

4. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ--ХХ вв. -- М., 1987.

5. Марцинковская Т., Ярошевский М. 50 выдающихся психологов мира. - М., 1995. - 193 с.

6. Роменець В., Маноха І. Історія психології ХХ століття. - К., 1998. - 992 с.

7. Фрейд А. Психология „Я” и защитные механизмы. - М., 1993. - 140 с.

8. Фрейд З. Психология бессознательного. - М., 1989. - 447 с.

9. Цвейг С. Врачевание и психика. - СПб, 1992. - 235 с.