Зміст

1. Принцип калокагатії в естетиці

2. Естетика давньогрецької цивілізації

2.1 Становлення перших естетичних уявлень

2.2 Давньогрецька естетика

2.3 Культ краси та освіченості

Література

1. Принцип калокагатії в естетиці

Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» -- поєднання давньогрецьких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з основних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.

Термін «калокагатія» по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли її як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і внутрішні людські якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатіі слід пов'язувати з професією воїнів, з поняттям військової честі та моралі. Проте поступово греки все більше трансформують калокагатію у сферу освіти, вихованості людини, і, нарешті, починається філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція пов'язана з концепцією Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього й внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість. Остання, у свою чергу, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального. Це має стати нормою існування людини. Якщо людина не здатна досягти гармонії, то вона, принаймні, повинна через самовдосконалення тяжіти до цього. Слід зазначити, що давньогрецьке мистецтво намагалося втілити принцип калокагатії у творчості. Носіями саме цього морально-етичного принципу є герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а науки «етика» й «естетика» все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала власний, самостійний шлях розвитку. Проблема зв'язку етики й естетики перемістилася у сферу мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики була проблема «мистецтво і мораль».

З ім'ям Сократа пов'язана постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також спроби визначити поняття «ідеал».

2. Естетика давньогрецької цивілізації

2.1 Становлення перших естетичних уявлень

Становлення перших естетичних уявлень, співвідносне з тими значеннями, яких взагалі давньогрецька філософія надавала людським почуттям.

Аналіз почуттів, спроби їх класифікації, виявлення протилежних чуттєвих сил є важливим складником філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Феофраста. З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потворного, трагічного та комічного. Визначившись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи як надбання, так і прорахунки давньогрецької філософії.

Перші спроби використання почуттів як основи для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями --філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

Саме в Італії виник піфагорійський союз -- об'єднання учнів і послідовників Піфагора Спочатку піфагорійське вчення передавалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які ґрунтувалися передусім на «філософії чисел».

Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася почуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз -- можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлення», «переселення» душі треба пройти через очищення -- катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Космосу. Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» -- сума перших чотирьох чисел 1 + 2 + 3 + 4 = 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософське-естетичні положення для більш глибокого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.

Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філософської школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є передусім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезії VI ст. до н. е. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми світобачення. Поетична творчість Ксенофана була багатоманітною. Він писав елегії, ямби, поеми Окремими творами поета захоплювався О. С. Пушкін. Особливою популярністю користувалися епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво, зажерливість, нещирість.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів, адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був переконаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів -- вигадки минулих часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє пам'ять та постійність щодо доброчесності».

Творча спадщина Ксенофана -- це, по-перше, приклад плідної взаємодії теорії і практики, які доповнювали одна одну і допомагали

Ще одним яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грецьку культуру е творчість ПОЛІКЛЕТА (V ст. до н. е.) -- скульптора і письменника. Ідеї Піфагора він намагався використати як у розробці проблем художньої творчості, так і в практиці створення скульптур. Цікаво, що Поліклет і свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим нерозривність теорії і практики в позиції митця.

Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розробив регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмірність його частин. Математичні вимоги щодо конкретного скульптурного твору Поліклет намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень Космосу.

Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоретики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.

У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона - видатного лікаря і натурфілософа. Вважають, що Алкмеон був першим ученим Стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття. Він стверджував, що сприйняття -- це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі -- до мозку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла, який зазначав, що як нижчий рівень почуття існують відчуття, які підкоряються принципу «подібне пізнається подібним», а єдність відчуття -- почуття вже формують більш широкі сили -- Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи іншої сили обумовлюють циклічний хід світового процесу.

Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку, складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» -- відбитками предметів. Отже, споглядання речей -- це не пасивний стан ока, а його активна діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання: вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода -- чорний. Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення природи і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очищення), і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.

Слід зазначити, що подальша розробка катарсису (а це поняття згодом набуло особливої теоретичної ваги в естетиці) пов'язана з іменами Арістотеля, Вінченцо Маджі, який у 1550 р. зробив коментарі до «Поетики» Арістотеля, П. Джаколіні, автора роботи «Про очищення трагедії» (1586) та ін.

Катарсис з часом набув надзвичайно широкого тлумачення і розглядався як засіб морального перевиховання людини, як отримання естетичного переживання в процесі її морально-етичного удосконалення. Сьогодні існують релігійні та медичні концепції катарсису. Водночас значна увага приділяється суміжним поняттям: «страх», «відчай», «афект», «співчуття» тощо.

Вивчаючи найдавніші етапи становлення предмета естетики, важливо зрозуміти, що вже на початку історії науки були вироблені поняття, які охоплювали об'єктивні процеси. Ці поняття закріплювалися, отримували подальше теоретичне осмислення і поступово формували понятійний апарат естетики.

У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи Теофраста. «Почуттєва» спрямованість поглядів філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про благочестя» та «Етичні характери». Впродовж десятиліть перипатетична школа об'єднувала чимало теоретиків, наукові інтереси яких сягали від теорії музики (Арістоксен), історії і теорії держави (Дікеарх) до фізики та астрономії (Стратон з Лампсака та Арістарх Самоський). Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських характерів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначити риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб'язкової, забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж ЗО типів. Слід зауважити, що ця робота мала значний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користувалися психологічними характеристиками Теофраста.

При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетичної науки привертає увагу і правило «золотого перетину».

Правило «золотого перетину» -- геометричне, математичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення 5:8 = 8 : 13 = = 13 : 21 = 21 : 34...

Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Пар-фенон Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», -- чи не найпереконливіший зразок його практичного застосування.

Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «геометризованій» красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою тлумачення (математичного) пропорцій. Серед різних гіпотез виділимо точку зору, згідно з якою пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пояснення поняття «естетика», розгляд процесу становлення перших естетичних уявлень показують, наскільки самобутньою виявилася сфера людських почуттів, наскільки специфічною може бути реакція людини на навколишню дійсність, на природу, що її оточує, на талановитий мистецький твір. Усе це аспекти естетичної науки, виділення предмета якої відбувалося поступово. І хоча межі предмета на перших етапах розвитку науки окреслені досить нечітко, проте «серцевина» власних проблем науки, яка формується, вже існує. Для естетики проблема чіткого обмеження предмета була особливо важливою, адже естетичне виявляється в усіх сферах людської діяльності.

2.2 Давньогрецька естетика

Наголошуючи на ролі чуттів у становленні предмета естетики, слід пам'ятати, що з V ст. до н. е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму -- сприйманню Космосу як втілення гармонії, доцільності, краси -- приходить інтерес до людини, яка здатна пізнавати навколишній світ, з'являється необхідність вироблення загальних понять, потреба систематизувати пізнане. Водночас V ст. до н. е. -- це складний, суперечливий період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними силами, конфлікти між полісами. В цих умовах виникає необхідність осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували давньогрецьку філософію у принципово нову площину. V ст. до н. е. висуває плеяду яскравих мислителів, серед яких особливе місце належить Сократу (470/469-- 399 до н. е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття «добра» і «зла». Критикуючи афінську демократію, філософ наполягав на передачі влади «кращим», тобто «моральним», представникам суспільства. Мораль виступає запорукою справедливості, благородства людини.

Естетичні погляди Сократа знайшли продовження у філософській концепції Платона -- видатного представника античної філософії.

Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін у V--IV ст. до н. е. Афінська демократія відстояла право на безплатне відвідування театру, народною повагою користувалися поети і музиканти. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шлях до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які не лише відіб'ються у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й виступатимуть у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій

Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон, з одного боку, захоплюється «божественною» силою митця, а з іншого -- свідомо принижує

його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поету, а лікарю чи реміснику слід віддати перевагу, адже їх діяльність практично значуща. Проблема ролі мистецтва у духовному розвитку людини, у формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої та ремісничої діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи бога -- поета -- рапсода -- глядача, Платон відводить поетові роль посередника, який від бога передає благо людині. Це формальна функція, і високий зміст творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної Ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальна краса створена богом, а прекрасні предмети лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у творі-діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне -- трудно».

Творча спадщина Платона традиційно осмислюється передусім як надбання в галузі філософії і філософських наук, зокрема естетики. Проте значний інтерес до спадщини Платона виявляють і літературознавці, досить високо оцінюючи Платона-письменника, його знання міфології і давніх легенд. Художня практика Платона-письменника свідчить, що він мислив не тільки абстрактними категоріями, а й конкретними пластичними образами, виразно окреслював характери, майстерно компонував сцени, натхненно й точно малював пейзаж.

Безперечно, що ті чи інші ідеї Платона або якогось іншого давньогрецького філософа можуть бути об'єктом критичного аналізу. Проте слід пам'ятати і те, що давньогрецька філософія подарувала людству широко освічених теоретиків, пройнятих глибокою зацікавленістю в опануванні навколишнього світу. Тому історична відстань від епох їхнього життя не повинна розмити їхній людський образ.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля, а саме його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика», що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля також простежується захоплення Космосом -- носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа -- обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця -- «мімесису» -- наслідування дійсності. Арістотель вважав, що мімесис властивий людині з дитинства. Саме цим -- здатністю до наслідування -- людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття «мімесис» пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімесису була використана як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати -- роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімесису через надзвичайно' широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Арістотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Дослідники творчої спадщини Арістотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Александра Македонського відредагував «Іліаду».

Порівнюючи творчість історика і поета, Арістотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет -- про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія -- про окреме».

Естетична спадщина Арістотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Арістотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» -- система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» -- насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» -- образне іномовлення.

Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійне-категоріального апарату, спираючись на який естетика у подальшому стала самостійною наукою.

2.3 Культ краси та освіченості

Фізично і морально досконала людина, в якій воєдино злилися доброчесність і пропорційна краса тіла, -- такою є модель особистості вільного грека. Ритм тіла виховувався атлетикою, ритм душі -- "музикою", що для грека означало музичні (тобто під знаком муз) мистецтва: триєдність поезії, танцю і власне музики. Це була програма для кожного вільного грека.

Ці три роди творчості в класичній Греції були неподільні. Оди або трагедії (Есхіла, наприклад) співали й танцювали, хоча для нас вони -- літературні тексти. Давньогрецька література жила не тільки у слові -- вона жила і в звуці, і в німому жесті, і в танці.

Цю стилізацію життя і творчості згодом критикували філософи, тому що вони надавали великого значення виховному впливові мистецтва. Звичайно, античний естетизм був елітарним і гедоністичним. Навіщо людині потрібне естетичне виховання? Щоб розвинути в ній здатність до витонченої насолоди, до "благородного дозвілля" (Арістотель), щоб сформувати в ній здатність діставати насолоду від життя, з одного боку, а з іншого -- щоб видати їй, так би мовити, "патент на благородство", зробити повноправним членом культурної еліти, відокремити від "черні" і дати місце серед "найкращих людей".

Історики античного світу неухильно наполягають на значенні художнього елементу в грецькому житті, починаючи з культури тіла, гімнастики і кінчаючи гомерівськими шляхетністю й лицарським кодексом, які вважалися взірцем гідної поведінки. Насичені суспільним змістом, громадянськими мотивами, обряди на тлі великої художньої культури, створеної архітектурою, пластикою та іншими музами, відігравали величезну роль.

За словами Платона, участь у хороводі робить людину вихованою. Про підготовку хорів в Афінах дбали спеціальні службові особи -- "хореги". Лиха слава кінетів, одного з племен Аркадії, яке не дотримувалося добрих звичаїв, зв'язувалась у громадській думці греків з незнанням музики. Надособистий ритм музики, ввійшовши у життя, здатний забезпечити правильний ритм полісної "благозаконності", робить душу і тіло людини "музикальними" (за піфагорійським ученням, правильна настроєність тіла є здоров'ям, а душа за своєю суттю -- не щось інше, як гармонія). На граничному ступені просвітління людині стає зрозуміла "музика сфер", гармонія зоряного неба.

Після свята Великих Діонісій народні збори затверджували премії організаторам та авторам вистав. Сократ назвав Афіни "вічним всенародним святом". Певна річ, святковість грецького життя не можна трактувати як безнастанні пісні і танці. Просто будні і свята ще не настільки "розбіглися", як надалі. Звичайно, греки не могли жити тільки мистецтвом та врочистостями. Але їхнє життя, навіть чисто матеріальне, виражалося в чуттєвих образах. Порівняймо валютний фонд сучасної держави із скарбницею афінян. Сорок талантів чистого золота, яке мав у своєму розпорядженні уряд Перікла, зберігались у вигляді коштовних шат статуї Афіни-Діви роботи Фідія. Час від часу ці шати доводилося знімати для перевірки готівки.

Звичайно, естетичний елемент найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі.

Система архітектурних форм склалася в період архаїки (від гр. archaios -- давній, VII--VI ст. до н.е.). Грецький храм -- сховище казни і художніх скарбів, місце поклоніння богам -- був центром усього суспільного життя громадян грецького поліса. Він стояв у центрі акрополя або на міському майдані. Основним типом храму був периптер -- храм прямокутної форми, оточений з усіх боків Колонами.

В основі грецької архітектури з самого початку лежала певна Система співвідношення несених і несучих частин -- ордерів (від лат. 0rdo -- стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення доричним,.Іонічним і коринфським.

Доричний храм-периптер з триступінчастою основою, приземкуватими і могутніми колонами був увінчаний двосхилим дахом. Фронтони його заповнювалися скульптурами, скульптурними прикрасами завершувалися й роги даху та його шпиль.

Капітель іонічного ордера, який склався наприкінці VII ст. до н.е., мала ехін з двох витончених завитків і щедро декорованого карниза. Коринфський ордер відзначався колонами, стрункішими, ніж іонічні, вони завершувалися пишною капітеллю, складеною із стилізованого листя.

Грецькі храми архаїчного періоду підмальовували. Фарба підкреслювала архітектоніку будинку, підсилювала святковість образу. Білий з кольоровими деталями храм, для якого грецькі архітектори завжди вміли знайти вдале розташування на пагорбі, на підвищенні, легко "читався" силуетом на тлі неба.

Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародно прославляли, на їх честь споруджували статуї. Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то й виникли зображення-куроси, які довго називались архаїчними аполлонами: підкреслена атлетична будова, очі широко розплющені, кутки губ трохи підняті. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом, життєрадісність, що виражало гуманістичну ідею грецького мистецтва.

Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах. Як матеріал використовували камінь, дерево, мармур, теракоту, а з другої половини VI ст. до н.е. -- бронзу.

Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. kora -- діва). Найчастіше в них поставали жриці богині Афіни. Кори мали широко розплющені подовжені очі, "архаїчну", слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ).

Обличчя і куросів, і кор не індивідуалізували: у чоловічих постатях -- стриманість, мужність, сила; у жіночих -- стриманість і благородство при підкресленій жіночності, ніжності.

Збереглися чудові вази (особливо VI ст. до н.е.) -- живопис вкривав усю їхню поверхню, як килим. Стиль цей називався орієнталізуючим, оскільки багато що, особливо в орнаменті, греки перейняли від Сходу: квіти лотоса, мотиви тваринного світу тощо.

Згодом килимовий стиль поступився місцем чорнофігурному. Візерунок наносили чорним лаком на трохи підмальовану вохрою глину посудини -- постаті вільно розміщувалися на поверхні стінок. Це були сцени битв, бенкетів, полювання, епізоди з гомерівських поем.

З останньої третини VI ст. до н.е. чорні фігури на вазах замінили червоні (фігури природного кольору глини виступали на тлі, повністю вкритому лаком); на них динамічні жанрові сцени межують з міфологічними.

Література

1. Левчук Л. Т., Оніщенко О. І. Основи естетики: Навч посібник. -К.: Вища шк., 2000. - 271 с.

2. Левчук Л. Т. Естетика: Підручник для гуманітарних вищих навчальних закладів. - К., 2000.

3. Эстетика: Учебное пособие / Л. Т. Левчук и др. К.: Высшая шк., 1991. - 302 с.

4. Еренгросс Б. А. Незвичайна наука естетика!.. - К.: “ Веселка ”, 1982.

5. Естетика: Навч. посіб. / М. П. Колесніков та ін. - К.: Юнірком Інтер, 2003. - 208 с.

6. Федь А.М. Естетичний світ педагога: Монографія. - Слов'янськ: ПП „Канцлер”, 2005. - 300 с.