Комічне, як естетична категорія

КОМІЧНЕ ЯК ЕСТЕТИЧНА КАТЕГОРІЯ

Алла ОСТРОВСЬКА,

кандидат філологічних наук, доцент

Комічне (грецьк. komickos - смішний ) - категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об'єктом комічного висміювання. Дослідники комічного (Аристотель, Т.Гоббс, Г.-В.-Ф.Гегель, М.Чернишевський, А.Бергсон, Ю.Борєв, Б.Мінчин, М.Бахтін, Д.Лихачов, В.Пропп) встановили ряд об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення.

По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

По-друге, суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об'єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованою і справжньою розв'язкою комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

По-п'яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає почуття комічності. Для сприйняття комічності, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом.

Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Тією чи іншою мірою комічне здатна переживати кожна людина (хоча є, звичайно, люди, які не розуміють, комічного, так звані “агеласти” - люди, нездатні до сміху), але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні грані його лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо.

Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях:

- усмішка;

жарт ;

іронія;

гумор;

чорний гумор;

гротеск;

сарказм;

карикатура;

інвектива.

Ці поняття можуть лежати в основі відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання другої естетичної реальності.

Дослідник А.Ткаченко [9] називає “три струни нашої уяви”:

сміх;

жаль;

страх.

Але між ними немає непроникних перепон. Певна річ, тих струн, що впливають на нашу уяву, більше (згадаймо бодай журбу та радість), а їх найрізноманітніші поєднання зроджують поліфонічні акорди почуттів. Вчений виділяє емоційні тональності комічного:

Безпосередніми, традиційними проявами комічного є гумор і сатира.

Гумор (латинське humor - волога, рідина) - різновид комічного, смішного в життєвих явищах і людських характерах. (В Середньовіччі вважалося, нібито гумор - це такі соки організму, які впливають на настрій). І тільки з доланням механічних поглядів утверджувався гнучкий і багатоаспектний підхід до цього поняття.

Гумор не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття гумор вживається і в широкому розумінні - як взагалі сміх і почуття смішного. Гумор широко представлений у більшості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах, прислів'ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях.

Сатира (латинське - satira, від satura - суміш, усяка всячина) - особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні сатира - твір викривального характеру.

Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримеренний характер. Часто об'єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск.

Сатира зародилася в усній народній творчості. Високого рівня досягла в літературі античних часів (Аристофан, Петроній, Лукіан). Розквіт сатири в західноєвропейській літературі пов'язаний з іменами Дж.Бокаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєра, Дж.Свіфта, Вольтера, Г.Гейне, Т.Теккерея, А.Франса, Марка Твена, Б.Шоу, Г.Манна, Я.Гашека та інших.

З-поміж українських письменників - Іван Вишенський, Григорій Сковорода, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, Л.Глібов, Т.Шевченко, І.Франко, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Коцюбинський, Лесь Мартович та інші.

М.Коцюбинська слушно зауважила: “Поезія і проза, епос, лірика, драма - це ті найзагальніші родові типи жанрових контекстів, у яких функціонує слово. В межах кожного такого типу існують різні видові контексти, які, в свою чергу, вимагають певної специфікації слова” [4, с. 191]. Амплітуда стильових, значеннєвих та емоційних коливань слова в межах навіть одного жанру дуже велика. Сатира, на думку М.Коцюбинської, - це різке, знижене, викривальне слово, гостра “натуральність” асоціації, інвективна інтонація. Ще Аристотель писав, що комедія зображує людей “гірших, ніж нині існуючі”. Іншими словами кажучи, для створення комічного характеру потрібне перебільшення. При створенні комічного персонажу береться одна якась негативна риса характеру, гіперболізується, тим самим звертає на себе увагу читача чи глядача. Але перебільшення - не єдина умова комізму характера. Аристотель вказував не тільки на те, що в комедії негативні якості збільшуються, але й на те, що збільшення вимагає певних меж. Негативні якості не повинні доходити до хибних меж. Інакше це повинно стати предметом трагедії.

Дослідник В.Пропп [8] виділяє шість різних видів сміху, які розрізняє за психологічною функцією:

добрий сміх;

злий сміх;

сміх цинічний;

життєрадісний сміх;

обрядовий сміх;

розгульний сміх.

Деякі дослідники (Лікок) вважають, що добрий сміх - єдино можливий і морально виправданий.

Справедливо писав Гоголь, що сміятися добрим, світлим сміхом може тільки глибоко добра душа. Сміх свій Гоголь іменував чесною, благородною особою, вказував, що його сенс набагато важливіший і глибший, ніж гадають, бо це не жовчний сміх, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, виводить на світло те, що може промайнути без уваги”.

Іронія у своїй багатобарвній розмаїтості є домінантним інваріантом сатири письменника і виявляється на всіх рівнях тексту як провідна риса поетики.

Іронія (грецьк. eironeia - лукавство, глузування, удавання) - це “художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. У стилістиці - фігура, яку називають “антифразис”, коли вимовлювання набуває в контесті протилежного значення. Іронія - це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою” [6, С.321].

Оригінальне розуміння іронії було на Україні. Теорія іронії розроблялась викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В.Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах ХVІІ - ХVІІІ ст. розвивається її особлива форма - самоіронія, самонасмішка.

Іронія-запитання - улюблений прийом Г.Сковороди. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І.Котляревський, А.Метлинський, М.Костомаров). Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належить Т.Шевченку. Франкову іронію можна назвати холодною, крижаною (Р.Гром'як). Українська література ХХ ст. (М.Хвильовий, В.Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М.Куліш, П.Загребельний, Є.Дудар, О.Чорногуз, Ю.Андрухович) розвиває іронію, характерну для літератури ХІХ ст., так звану “епічну іронію” (Т.Манн). Іронія як “об'єктивна суб'єктивність” виявляється в романах “Левине серце”, “Гола душа” П.Загребельного, “Позичений чоловік”, “Парад планет” Є.Гуцала, “Аристократ із Вапнярки”, “Претендент на папаху” О.Чорногуза, у творах Ю.Андруховича, Є.Дударя. Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і на героя.

Іронія сприймається в контексті як невідповідність між прямим змістом висловлювання і його справжнім значенням, яке приховується автором, але, незважаючи на це, легко вгадується.

Вчений Я.Ельсберг у праці «Вопросы теории сатиры» [11] виділяє певні риси сатиричного характеру. До них належать закостенілість, змертвіння, тваринність, духовна бідність, безликість і т. п. - все те, що чуже живій людині. Сатиричний характер до того ж не здатен до всебічного розвитку. За допомогою засобів комічного “авторська думка наповнюється щоразу новою інформацією, новою трактовкою теми. Обрана форма осмислення соціальних суперечностей створює особливу інтелектуально-емоційну напругу, що відкриває новий ракурс бачення назрілих соціальних проблем у світлі авторського ідеалу”[111, с.102].

У книзі Д.С. Лихачова, О.М.Панченка, Н.В.Понирка “Сміх у Давній Русі” [5] досліджується специфіка сміхової культури Давньої Русі. Три її розділи - “Сміх як світогляд”, “Сміх як видовище”, “Святочний та масляничний сміх” розглядають сутність такого складного явища культури, як юродство, демократизм сміху, його роль у житті суспільства допетровської епохи, індивідуальні особливості сміху Івана Грозного (рольова функція, у своїх творах входив у “самопринижувальну” роль, елементи травестійного мистецтва), протопопа Аввакума (сміх як світогляд, чітка життєва позиція: “Так мне надобе себя поупасти, чтобы в гордость не войти”), а також розглядаються функції сміху.

Функції комічного розглянув у “Естетиці” Ю.Борєв [2]. Учений виділяє такі характеристичні ознаки комічного:

Комічне завжди знаходиться не в об'єкті сміху, а суб'єкті (того, хто сприймає комічне). До речі, зауважує вчений, людське суспільство - справжнє царство комедії, так само як і трагедії.

Комічне завжди об'єктивна суспільна цінність явища. Комічне смішне, але не все смішне комічне.

Комізм соціальний своєю об'єктивною стороною (особливості предмета) і своєю суб'єктивною рисою (характер сприйняття).

Сутність комічного - в протиріччі. Комізм - результат контрасту, розладу, протистояння: гидкого - гарному (Аристотель), низького- високому (І.Кант), безглуздого - поміркованому (Жан Поль, А.Шопенгауер), безкінечної зумовленості - безкінечній вседозволеності (Ф.Шеллінг), автоматичного - живому (А.Бергсон), неправдивого - істинному (Гегель), нищесереднього- вищесередньому (Н.Гартман).

Краще зрозуміти сутність комічного допомагає античний міф про Парменіска. Одного разу, дуже злякавшись, ця людина втратила здатність сміятися і дуже страждала від цього. Парменіск звернувся за допомогою до Дельфійського оракула. Той порадив йому пошукати зображення Латони, матері Апполона. Парменіск чекав побачити статую прекрасної жінки, але замість цього йому був показаний… чурбан. І Парменіск розсміявся!

Цей міф сповнений багатим теоретико-естетичним змістом. Сміх Парменіска був викликаний неспіввіднесеністю між тим, що він чекав побачити, і тим, що він несподівано побачив в дійсності. Ця несподіваність тут допомогла Парменіску активно протиставити у своїй свідомості високий естетичний ідеал (уявлення про красу матері Аполона - Латони), явищу, яке, претендуючи на ідеальність, далеко не відповідає ідеалу.

Життєстверджуючий, життєтворящий, радісний, веселий аспект комічного в усій його історичній, світоглядній і естетичній значущості переконливо досліджений у книзі М.Бахтіна “Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя і Ренесансу” [1].

Комедійно-святкове, неофіційне життя суспільства - карнавал несе і виражає народну сміхову культуру, втілює в себе ідеал вселенського оновлення. В цьому радісному життєствердженні і оновленні - один з важливих принципів естетики комічного. Сміх не тільки бичує недосконалість світу, але і, омивши світ свіжою емоціональною хвилею радості, перетворює і оновлює його. Майже чверть життя (до трьох місяців на рік) люди середньовічної Європи віддавали карнавалу. Народне святково-сміхове світосприйняття компенсувало пригнічуючу серйозність і однобічність офіційної релігійно-державної ідеології.

М.Бахтін дав виразну характеристику карнавалу: ”Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів… Карнавал не споглядають, - у ньому живуть, і живуть всі, тому що за своєю ідеєю він всенародний Поки відбувається карнавал, ні для кого немає іншого життя, окрім карнавального. Від цього нікуди не дітися, бо карнавал не знає просторових меж. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами, тобто за законами карнавальної свободи. Карнавал має вселенський характер, це особливий стан світу, його відродження і оновлення, до якого всі причетні” [1, с.10].

Блазень (шут - рос.) - герой карнавалу, його представник. Блазні були комічними акторами-імпровізаторами, для яких сцена - увесь світ, а комедійне дійство - саме життя. Вони жили, не виходячи з комедійного образу, їх роль і їхня особистість співпадали. Вони - мистецтво, що стало життям, і життя, підняте до мистецтва. Блазень - амфібія, яка одразу існує у двох сферах - реальній та ідеальній.

Стихія народно-святкового, “карнавального” сміху вирувала не тільки на міському майдані, але й вривалася в літературу, де найбільший відгук знайшла в жанрі пародії.

Людина є мірою усіх цінностей. Її фізична природа, що приймається без усякого священництва, її природний стан і потреби - ось міра усіх цінностей. Ця природа повністю може виявитися лишень в життєрадісному і щирому карнавальному сміхові.

Аналізуючи особливості карнавального сміху, М.Бахтін відмічав, що він, перш за все, всенародний і святковий. Далі - він універсальний (тобто спрямований на все і всіх): увесь світ постає у своєму сміховому аспекті, у своїй веселій відносності. Цей сміх має властивість одночасно заперечувати і стверджувати, висміювати і підносити. “Чистий сатирик, що знає тільки негативний сміх, ставить себе поза висміюваним явищем, протиставляючи себе йому, - цим руйнуючи цілісність сміхового аспекту світу, смішне (негативне) стає приватним явищем” [1, с.15 - 16].

Усякий комедійний сміх (народно-святковий чи сатиричний) тяжіє до колективності, і всенародність карнавального сміху лише вищий і найбільш повний прояв загальних принципів комічного, які протягом історичного розвитку розчленовуються в окремі самостійні види комічного.

Багатозначність відтінків сміху (карнавальний сміх, гумор, сатира, жарт, насмішка, каламбур) відбиває естетичне багатство дійсності. Форми і міра комічного визначаються і об'єктивними особливостями предмета, і ідейно-естетичними принципами художника, його ставленням до об'єкта, а також національними особливостями та характером розвитку загальної естетичної культури того чи іншого народу.

Сатирико-гумористична література виникла на Україні в переломний період другої половини ХVІ ст. як вияв і засіб ідеологічної боротьби проти шляхетсько-католицької експансії Речі Посполитої, що прибрала до рук віковічні українські землі і поставила своєю стратегічною метою жорстоке пригнічення українського народу, винищення його матеріальної і духовної культури, віри, звичаїв, мови, щоби “на Русі не було русі” [7, с.475].

Давня українська сатира, що відтворювала живу реальну дійсність, була носієм демократично-гуманістичних ідеалів і зіграла серйозну роль в загостренні соціальної і пробудженні національної свідомості українського народу. Вона сформувала викривально-полемічну літературу на Україні. Сатира і гумор української прози ХVІ - ХVІІІ ст. відрізняється надзвичайною емоційністю, яскравою і гострою образністю, неповторними неологізмами, виразними епітетами і т. д. Образна система “книжної” сатири тяжіє до народно-фольклорної української традиції. Ідеї, теми, образи були підхоплені і розвинені новою українською літературою, в царині якої видатне місце належить І.С.Нечую-Левицькому. “Дотепний гумор і дошкульна сатира, - справедливо зауважує Леонід Махновець, - належать до тих духовних витворів, які ніколи і ніде не старіють.

Український народ здавна і по праву славиться своїм гумором. З найдревніших віків веселе слово і жартівлива дія супроводили його численні обряди і свята - народження дитини і весілля молодих, коляду і масляну, купала і похорон мух. “Скомрахи” та “ігреці”… були на Русі всюди жаданими гістьми.

Гумор допомагав жити і боротись, переносити злигодні і нещастя, скрашував людське існування. Творець і найвищий цінитель справді прекрасного, народ-оптиміст розсипав свій гумор у дотепних слівцях-епітетах, в неперекладних фразеологічних зворотах, у крилатих прислів'ях і приказках, у піснях, легендах, оповіданнях, драматичних дійствах. Із своєрідних драматичних дійств народного характеру - інтермедій - починається, зокрема, й історія української комедії” [3 , с.5 - 6].

Характерною особливістю творчої індивідуальності І.С.Нечуя-Левицького є органічне поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. Письменник м'які, пастельні описи української природи змінював непривабливими картинами сварок, бійок, зображенням “ідіотизму” патріархального побуту, першопричиною якого була система суспільних відносин пореформеного часу.

За авторитетним свідченням Н.Є.Крутікової, гумор І.Левицького являє одну з найсильніших, найцікавіших і найяскравіших особливостей його таланту.

Дослідниця звернула увагу на характерні особливості гумору письменника, підкресливши, що він обертається сумною стороною, в ньому чути відголоски “сміху крізь сльози”, бо автор не тільки сміється над героями, а й жаліє їх, співчуває їх долі.

Гумор І.С.Нечуя-Левицького має безсумнівну життєву, реальну основу, але він також тісно пов'язаний з фольклором і з літературною традицією. Це підкреслюють усі дослідники творчості письмениика.

І.С.Нечуй-Левицький неодноразово висловлював свою переконаність у тому, що схильність до жартів та гумору - це одна з національних рис, притаманних українському народові, і що ця відмітна і відмінна риса народної психіки наклала свій відбиток на усну народну творчість і на українську літературу. Зокрема специфіку української поезії порівняно з поезією інших народів він вбачав у “багатстві сатиричної й гумористичної поезії жартів та сміху”. На думку І.С.Нечуя-Левицького, найбільш яскравими виразниками народного гумору були І.П. Котляревський та М.В. Гоголь.

Таким чином, сам письменник засвідчував, що витоки його сатири й гумору - у невичерпній гумористичній творчості українського народу і в глибоких надрах традицій української (І.П. Котляревський, Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, М.В. Гоголь та його школа) літератури.

Про творчість І.С.Нечуя-Левицького написано багато. Проте майже всі ці дослідження літературного характеру. Правда, в них не залишено поза увагою і мову творів. Та все ж мовний “механізм” гумору й сатири, на наш погляд, не вивчений; не з'ясовано, які саме “деталі “ цього мовного механізму викрешують іскрометний сміх його творів, котрі, за І.Я.Франком , “належать до найкращих оздоб українського письменства”. Та, на жаль, у наукових працях про майстерність митця натрапляємо на термінологічні неточності, а то й на помилки. І досі не має надійних критеріїв, щоб оцінити класичний зразок класичної гумористичної літератури.

Арсенал гумористичних засобів письменника надзвичайно різноманітний. Але їх можна звести до трьох найтиповіших, найпоширеніших груп (за О.Чехівським [10]).

Ситуаційні засоби гумору.

При ситуаційному комізмі смішним є передусім сам зміст події, ситуації, у яку потрапляють персонажі твору, а не слова, якими ці ситуації передаються. Справді, самі гумористичні ситуації, у яких опиняються герої творів І.С.Нечуя-Левицького, допомагають авторові реалістично показати їх (героїв), як дрібних і дріб'язкових власників, висміяти їхній індивідуалізм, забобонність, заздрість, взаємну ворожнечу. Такі комічні сценки - невід'ємний компонент гумористичних творів письменника.

Власне мовні засоби гумору.

У цих випадках комічний ефект досягається суто мовними прийомами комізму. Найхарактернішими з них є такі:

а) гумористичні порівняння.

За взірець літературної мови, вважав І.С.Нечуй-Левицький, потрібно брати мову звичайної “сільської баби з її синтаксисом”.

Гумористичні порівняння допомагають показати на прикладі однієї родини життя всього українського пореформеного селянства. Природа сміху повісті “Кайдашева сім'я” надзвичайно багатогранна. Сміх тут буває різного діапазону, від жартівливо-безтурботного до сумного й навіть печального (“сміху крізь сльози”). І.С.Нечуй-Левицький - митець йшов від реального життя, від традиції народної гумористики, від усномовної практики, де порівняння - один з найпоширеніших тропів;

б) гумористичні епітети. Впадає в око такий прийом використання гумористичних епітетів: автор “нагнітає” їх і поєднує з іншими видами тропів - гумористичними порівняннями, гумористичними метафорами, чим інтенсифікує комізм висловлювання;

в) гумористично забарвлені синоніми. Часто ці синоніми ампліфіковані, завдяки чому посилюється сатирично-гумористична експресія;

г) прихована антонімія. Прийом прихованої антонімії, або антонімічної іронії, використовується для індивідуалізації мовної партії героїв твору, коли уживані ним “солодкі” слова мають протилежне значення, виражають негативне ставлення героя до співрозмовника;

д) гумористичні метафори;

е) гумористичні евфемізми;

є) літоти;

ж) гіперболи;

з) жартівливі прислів'я та приказки;

и) алогізми;

і) характерні слівця у мовних партіях персонажів;

ї) слова з демінутивними суфіксами як засіб негативної характеристики;

й) слова з суфіксами згрубілості;

к) жартівливі пісні як засіб посилення комізму;

л) фігура умовчання.

Таким чином, власне мовні засоби комізму досить різноманітні й ефективні.

3. Мовно-ситуаційні засоби гумору. При застосуванні цього прийому сміх виникає внаслідок взаємодії комічної ситуації і гумористичних мовних одиниць.

Так, пригоди п'яного Кайдаша, коли він не може знайти дверей, повернувшись пізно ввечері з шинку (“Жінко! Де ти, у вражого сина, діла двері!?..”) може викликати доброзичливий сміх, а його нагла смерть - гіркий усміх кріз сльози.

Дотепні прислів'я, приказки, порівняння, колоритні вислови, брутальна лайка, експресивно забарвлені діалоги, які вміло поєднуються автором з комічними ситуаціями, не лише викрешують сміх так, що “аж іскри сипляться”, а й засуджують порушення традицій і споконвічних етичних норм української родини.

Література

1. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - 2-е изд. - М.: Художественная лит., 1990. - 543 с.

2. Борев Ю.Б. Эстетика. - 3-е изд. - М.:Политиздат, 1981. - 399 с.

3. Давній гумор і сатира ХІХ ст. - К.:Держлітвидав1959 / Упор. і вступ. ст. Л.Є.Махновця. - 495 с.

4. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова.Деякі принципи літературного аналізухудожньої мови. - К.: Наукова думка, 1965. - 324 с.

5. Лихачёв Д.С., Панченко А.М., Понырко Н.В. Смех в Древней Руси. - Л.: Наука, 1984. - 295 с.

6. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.: ВЦ “Академія”, 1997. - 752 с.

7. Махновець Леонід. Сатира і гумор української прози ХVІ - ХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1964. - 479 с.

8. Пропп В.Я. Проблемы комизма и смеха. - М.: Искусство, 1976. - 183 с.

9. Ткаченко А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв.- К.: “Правда Ярославичів”, 1997.- 448 с.

10. Чехівський О.О. І. Нечуй-Левицький - гуморист // Українська мова і література в школі. - 1988. - №10, - С. 65 - 67.

11. Эльсберг Я. Вопросы теории сатиры. - М.: Гослитиздат, 1957. - 221 с.