1. Історичне зародження естетичного почуття

Саме естетичне чуття мав на увазі видатний російський поет Олександр Блок, коли писав:

«Твой взгляд -- да будет тверд и ясен:

Сотри случайные черты --

И ты увидишь: мир прекрасен».

Проте людство в цілому і кожна конкретна людина проходять складний і тривалий шлях, перш ніж навчаться стирати випадкові риси і бачити те, що дає змогу впевнено сказати: світ прекрасний.

Як же навчитися орієнтуватися у складному світі, що оточує нас? Значну допомогу в цьому людині надають її чуття, які можна поділити на дві великі групи:

Естетичне чуття -- це складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів. Зовнішні чуття -- зір, слух, дотик, смак, нюх -- мають не однакове значення в житті людини. В процесі історичного розвитку «олюднюються» передусім чуття зору, слуху, дотику, а в чутті смаку і нюху переважає фізіологічний рівень.

Чуттями зору і слуху володіє і тварина. Проте при однаковій анатомічній будові ока, вуха у людини і високорозвиненої тварини їхня здатність бачити й чути суттєво відрізняється: тварина володіє зором, але око, яке вміє насолоджуватися красою, має лише людина. Слух також властивий тваринам, але музичний слух має лише людина.

Формування зовнішніх чуттів -- це результат тривалої біологічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духовних чуттів -- результат всієї соціальної історії людства. Тільки завдяки різноманітним формам діяльності розвиваються «музичне» вухо, око, що відчуває форму краси, тобто «такі чуття, які здатні до людської насолоди».

Аналізуючи роль і значення зовнішніх чуттів у становленні естетичного чуття, ми розглядаємо можливості людського ока як безпосередній шлях до сприймання кольору, вухо -- звуку, а дотик -- опанування формою. Органічна єдність «ока -- кольору», «вуха -- звуку», «дотику -- форми» створює, на нашу думку, перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття. Пізніше на перший рівень «нашаровуються» більш складні рівні, зміст яких пов'язаний з виявом внутрішніх чуттів людини, що розкривають п морально-етичний світ, рівень «олюдненості».

Слід зазначити, що всебічного вивчення потребує передусім саме перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття, адже повноцінне володіння культурою кольору, звуку чи форми обумовлює подальше повноцінне сприймання і переживання мистецького твору.

Звернемо увагу на досить складну історію вивчення кольору і становлення його як естетичного феномена. Перші спроби пояснити феномен кольору пов'язані з роздумами Арістотеля і Декарта.

Арістотель був першим, хто намагався обґрунтувати феномени світла і кольору. Походження кольору і його різноманітність він пояснював взаємодією темряви і світла. Арістотель ввів надзвичайно цікаве поняття «актуально прозорий»: частина простору між оком і предметом. Поза «актуально прозорим» предмет не має не тільки кольору, а й навіть контуру, він поглинається темрявою. Досить з'явитися світлу, і дійсність, що оточує нас, починає сприйматися як кольорова даність предметного середовища, яка існує у певному просторово-часовому вимірі.

Декарт чітко відмежовував субстанційну природу світла від відбиття, яке здатне сприймати людське око. Він висловлював цікаву думку про світло як стимул до пізнання і як його основу.

Значний інтерес до природи кольору виявив І. Ньютон, наголошуючи на природничій основі цього феномена. Видатний англійський фізик вважав, що вести розмову про колір можна, лише спираючись на закони оптики, колір для нього -- це компонент світла, який виникає при його дисперсії.

Важливе місце в історії розробки проблем кольору посідає робота німецького поета і мислителя И. В. Гете «Вчення про колір» (1810). Вихідним поняттям концепції Гете, який також спирався на досягнення природничих наук, було поняття «протофеномен», яке тотожне законам природи. «Протофеноменами» є феномени і світла, і кольору. Світло, на думку Гете, -- це формоутворюючий феномен, активне начало. Проте світло є породженням темряви, і саме по відношенню до неї воно і створює кольорову палітру навколишнього світу. Гете намагався поєднати колір, світло, людське око у певну залежність, у якій кожний компонент займає своє місце: «колір -- дія світла», а око людини створено «світлом, на світлі, для світла». Людина, на думку Гете, сприймає колір як об'єктивну реальність і використовує його як стимул до творчості.

Вивчення специфіки кольору, його впливу на око людини триває і сьогодні. Так, грузинський естетик Л.С. Піралішвілі, вивчаючи колір як носій естетичної цінності, вважає, що колір поступово «звільнювався» від міфологічних обмежень, від «світу казки», де існувало вироблене народною традицією використання кольорів, і переходив до світу професійних митців.

У професійній творчості колір не має сталих, однакових форм застосування: Впродовж усієї історії розвитку образотворчого мистецтва дослідники кольору шукали його власну сутність у кожному конкретному історичному періоді в різних модифікаціях.

Важливим аспектом вивчення природи кольору є психолінгвістичний аналіз, яким активно займаються мовознавці. Особливий інтерес викликають експерименти із словом, яке означає колір у поетичній творчості. «Слово-колір» має здатність до глибокої і повної передачі чуттєво-емоційного змісту. З'являється поняття «кольорова мова», можливості якої яскраво використовували поети-символісти.

Звук і дотик так само, як і колір, виступаючи компонентами «елементарного» рівня естетичного чуття, також мають досвід теоретичного осмислення, історичну динаміку розвитку і специфіку втілення в мистецтві музики і скульптури.

Слід наголосити, що здатність активно сприймати навколишній світ у формах розвиненої чуттєвості в людині не закладена природою -- природа закладає в людині лише органи чуттів. Така здатність є результатом культурно-історичного розвитку. Форми споглядання і уявлень не тільки не визначаються анатомо-фізіологічними особливостями органів сприймання, а, навпаки, задаються їм із зовні різними формами діяльності та різноманітністю цих форм.

Вроджений і соціальний рівні зовнішніх чуттів сприяють тому, що естетичне чуття стає повноцінним. При розгляді зазначеної проблеми доцільно звернутися до досвіду формування уявлень про колір і звук у сліпих та глухих дітей. Наукою зібрано значний матеріал щодо виховання і формування чуттєвої природи сліпо та глухо народжених дітей. Звернемо увагу на досвід педагога І.О. Соколянського, робота якого з сліпою і глухою ученицею Ольгою Скороходовою була свідченням реального гуманізму і несла в собі значне морально-психологічне навантаження.

Ольга Скороходова -- людина незвичайної долі. В дитинстві, захворівши менінгітом, вона втратила зір, а пізніше -- слух. Після смерті матері дівчинка потрапила до школи-клініки професора І. О. Соколянського, який намагався допомогти дітям, позбавленим зору і слуху. Зусиллями Соколянського у дівчинки була поновлена мова. У школі-інтернаті вона здобула освіту, пізніше закінчила інститут, захистила дисертацію.

Самоаналіз О. Скороходової щодо уявлень про світ і природу чуттів має велике значення. Наведемо кілька прикладів з книги О. Скороходової «Як я сприймаю, уявляю і розумію навколишній світ», де зазначається: «... коли відключені відразу два з п'яти чуттів, і тоді залишається шлях до пізнання навколишнього світу: ми відчуваємо його безпосередньо всім тілом, пересуваючись самі у просторі. Світло і звук виключені. Залишається повітря, яке завжди можна сприймати: його рух і напрям цього руху, температура і насиченість запахами ...

Я абсолютно не відчуваю світла очима, але якщо я проходжу той простір, який не зайнятий ніякими предметами або входжу у відчинені двері, то у мене на поверхні обличчя таке відчуття, начебто я знаходжуся під дією світла...

Крім звукової луни, існує повітряна. Це може бути і повітряна хвиля від трамвая чи автомобіля, який швидко проїхав, і відбитий від стін великого будинку порив вітру, і ледь помітні повітряні струмочки, що витікають із відкритих вікон...

Все це відчувається натренованим дотиком і нюхом сліпоглухого. З цих, здавалося б, непомітних відчуттів поступово складається певне, досить переконливе уявлення про навколишній світ.

Також легко, як і запахи, я розрізняю стук або гуркіт меблів, які пересувають. Всі рухи передаються мені через вібрацію підлоги. Коли я йду вулицею, я відчуваю через вібрацію асфальту, чи ідуть машини, чи трамваї, чи автобуси...»

А ось кілька зауважень О. Скороходової щодо сприймання звуку і кольору: «Серед людей, які бачать, мало знайдеться таких, які повірять, що сліпоглухі можуть «слухати» пісню чи музику. А між тим сліпоглухий дуже добре відчуває звук голосу і гру на музичному інструменті і може мати велике задоволення. Безперечно, «слухає» сліпоглухий не вухами, а руками. Мені дуже подобається класти руки на рояль або якийсь інший інструмент, коли на ньому грають. Також я люблю тримати руку біля горла людини, що співає або говорить. Нерідко я визначаю голос того, кого слухаю...

Багатьох зрячих надзвичайно цікавлять питання, чи можу я уявити той чи інший колір? Чи можна за допомогою дотику розрізняти кольори?

На обидва ці запитання я відповідаю: «Безперечно, ні! Але оскільки я користуюся мовою зрячих, то про різні кольори і їх відтінки я говорю тими самими словами, якими про них прийнято говорити.

Уявити колір мені дуже хочеться і мені намагалися пояснити його. Наприклад, одного разу мені пошили дуже гарне плаття і сказали, що

воно кольору кави з молоком. Мені подобався фасон плаття і особливо хотілося знати, який же це «кавовий» колір? Мені відповіли: -- Зовсім такий, як кава з молоком. Уявляєш? -- Безперечно, я уявила чашку гарячої кави з молоком, уявила навіть запах і смак кави, але тільки не колір, -- замість кольору мені уявлялося моє плаття ...»

Знання специфіки світосприймання людей, які позбавлені можливості повноцінно чути і бачити, дає змогу повніше відчути роль і значення зовнішніх чуттів -- великого дару природи. Удосконалювати і розвивати їх повинна вже сама людина, і якою мірою вона опанує це, такою мірою перед нею відкриється світ чуттєвої насолоди, доступний лише людській істоті.

Як уже зазначалося, внутрішні чуття людини -- це чуття морально-етичні: любов, ненависть, колективізм, відданість, дружба тощо. Вони є свідченням певного рівня культури людини. Слід наголосити, що естетичне чуття не існує як окремий, відірваний від особистості феномен, а є наслідком її комплексного розвитку, свідченням високого рівня «олюдненості».

Естетичне чуття -- складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів.

Для того щоб чіткіше уявити процес цієї взаємодії, звернімося до проблем виховання естетичного чуття. Наведемо конкретний приклад, який стосується програми виховання естетичного чуття дитини.

Ця програма запропонована міжнародною комісією, яка у 1971-1972 рр. вивчала стан освіти у світовому масштабі. У доповіді комісії, зокрема, зауважувалося, що «освіта здатна розвивати чи гальмувати творчість». Це залежить від того, як розуміти освіту: як механічне передавання досвіду і знань чи як пробудження уяви, фантазії дитини. Комісія навела приклад позитивного досвіду роботи іспанського художника Рамона Санго Міньяно, викладача малювання у середній школі. Він повністю відмовився від копіювання натури, не навчав дітей основам живопису, а рекомендував своїм учням малювати, звертаючись до своєї уяви. Учні Міньяно слухали музику (наприклад, твори Баха, Чайковського, Стравинського), а потім намагалися «перекласти» музичні образи на мову фарб. Безумовно, тут є чимало цікавого, і, найголовніше, спроба синтезу двох видів мистецтва -- поєднання слухових і зорових вражень.

Одночасне залучення двох зовнішніх чуттів значно ускладнює емоційну реакцію, стимулює пошук нових творчих рішень. Роль стимуляторів внутрішніх чуттів у цьому разі виконують видатні композитори, музична спадщина яких активно впливає на дитячу уяву. Композитор і створений ним твір, що став надбанням культури, набув загальнолюдського визнання, визначають моральнісний рівень ставлення конкретної дитини до власної творчості.

2. Формування естетичних почуттів у людини

Естетичні почуття не дані людині від народження, а формуються у перші три-чотири роки життя дитини. Щодо «природних Мауглі», то усі випадки, коли знаходили людських дітей у тваринній зграї, свідчать: повноцінна людська чуттєвість у них так і не розвинулася, незважаючи на тривалий час їх подальшого життя серед людей; період формування естетичних та, взагалі, людських почуттів був для таких дітей безповоротно втрачений.

З того приводу, що естетичні почуття розвиваються під впливом різноманітних форм практичної діяльності та спілкування, відомий філософ Е.В. Ільєнков писав: «Народжене дитя людське має перед собою не тільки зовнішній світ, але і колосально складну систему культури, яка вимагає від нього таких «способів поведінки», які генетично (морфологічно) в його тілі взагалі ніяк не «закодовані», взагалі ніяк не представлені.

Форми споглядання, як і форми мислення, у жодному випадку не досліджуються фізіологічно, тобто разом з анатомією органів мислення та сприйняття. Вони кожного разу відтворюються в індивідуумові шляхом тренування цих органів і успадковуються особливим чином -- через виховання, через залучення до культури, форми тих предметів, що створені людиною для людини, форми та організацію предметно-людського світу.

Культура, створена в межах спільної життєдіяльності людини, є матеріальним носієм форм мислення і форм споглядання, завдяки чому вони передаються від одного покоління до іншого».

Цю обставину в її фундаментальному значенні для філософії та психології виділяє Ф. Добжанський: «..людина, безсумнівно, тварина, але тварина унікального і екстраординарного роду. Вид «людина» створив культуру, новий і дуже потужній метод адаптації до середовища і керування ним. Культура не успадковується через гени, кожна особистість засвоює її шляхом навчання. Однак здатність засвоювати культуру закладена в генетиці».

Людина сприймає те, що освоєно культурою, через різні форми діяльності, спілкування, навчання, гру. Біологічне і генетичне у людини -- це лише передумови для соціальної діяльності. Формуючись у дитинстві, вони, дійсно, перетворюються у психологічні механізми і діють як «природні» здібності людини. Тому вони й здаються такими ж «природними» особливостям людської істоти, як і анатомічна побудова її тіла. Тим більше, що ці здібності властиві усім людям, розрізняючись лише ступенем їх розвиненості та культурно-етнічною своєрідністю прояву. Усе це справляє враження, що форми мислення та форми чуття успадковуються так, як і колір очей та форма носа. Отже, духовне «має протяжність, обсяг, який іде кудись у глибину, ширину. Це своєрідне колективне «тіло» історії і людини, яке пропонує нам певне середовище з начиння та інструментів душі і є антропогенним простором, цілою сферою. Це середовище підсилення. Для того, щоб щось створити, -- будь-що, у тому числі і в сфері Духа, -- потрібна робота, а робота виконується м'язами. Можна, якщо можна говорити про м'язи душі, розуму, громадськості, історичності тощо. Тому в людській і історичній реальності зовнішнє і є внутрішнє, а внутрішнє і є зовнішнє».

3. Особливості естетичних почуттів