Розвиток естетики: від Аристотеля до Київської Русі

Розвиток естетики: від Аристотеля до Київської Русі

Естетика - наука про неутилітарне споглядальне або творче відношення людини до дійсності, що вивчає специфічний досвід її освоєння, у процесі (і в результаті) якого людина відчуває, почуває, переживає в станах духовно-почуттєвої ейфорії, захвату, невимовної радості, блаженства.

Естетичний досвід із глибокої стародавності був властивий людині й одержав своє первісне вираження в прото-естетичній практиці архаїчної людини в перших спробах створення тих феноменів, які сьогодні ми відносимо до сфери мистецтва, у прагненні прикрасити своє життя, предмети утилітарного вживання й т.п. Надалі естетичний досвід й естетична свідомість найбільш повно втілювалися в мистецтві, культових практиках, повсякденному житті. Однак уже в древній Індії, древньому Китаї, древній Греції стали з'являтися спеціальні трактати по мистецтву й філософські тексти, де естетичні проблеми піднімалися до рівня теоретичного осмислення. Концепції виникнення космосу з хаосу, спроби осмислення й опису краси, гармонії, порядку, ритму, наслідування в мистецтві фактично стали першим етапом рефлексії естетичної свідомості, першими кроками до виникнення естетики. Цілком закономірно, що естетика як наука зводить свою історію саме до цих досвідів древньої думки по постановки проблем, що ввійшли в Новий час у поле її зору. Основна термінологія й головні поняття естетики в європейсько-середземноморському ареалі склалися в Древній Греції й потім у тій або іншій формі розвивалися до появи власне дисципліни естетики. Історично в центрі естетики завжди стояли дві головні проблеми: власне естетичного, що найчастіше осмислювалося в термінах краси, прекрасного, піднесеного, і мистецтва, що розумілося в стародавності в більш широкому змісті, чим новоєвропейська категорія мистецтва. Естетика як філософія мистецтва й прекрасного традиційні кліше класичної естетики, що сходять до античності. З текстів давньогрецьких філософів (Платона, Аристотеля, стоїків, Гребля) і теоретиків різних мистецтв (красномовства, музики, архітектури) слідує, що проблема краси (у її структурних принципах гармонії, порядку, міри, ритму, симетрії й ін.) вирішувалася як правило в онтологічній сфері й прямо була пов'язана з космологією. У теоріях мистецтв на перше місце висунулося поняття мімесиса (наслідування) у всіх його модифікаціях від ілюзіоністського копіювання форм видимої дійсності до наслідування ідеям й ейдосам ноетичного світу. Художня практика імпліцитно виробила принцип антропної пластичності як основу естетичної свідомості, що поширюється на весь універсум. Античний космос і світ ідей пластичні, що відкриває можливість конкретно почуттєвого вираження, тобто сугубо естетичного досвіду.

Можна виділити два основних способи історичного буття естетики: експліцитний й імпліцитний. До першого відноситься власне філософська дисципліна естетика, що самовизначилася тільки до середини XVIII ст. у відносно самостійну частину філософії. Імпліцитна естетика йде коріннями в глибоку стародавність й являє собою напівтеоретичне вільне осмислення естетичного досвіду усередині інших дисциплін (у філософії, риториці, філології, богослов'ї й ін.). Імпліцитна естетика існувала (і існує нині) протягом всієї історії естетики; умовно в ній можна виділити три основних періоди: протонауковий (до середини ХVIII ст.), класичний, співпадаючий з розвитком класичної філософської естетики (сер. XVIII-XIX ст.) і посткласичний (з Ніцше й до теп. часу). Аристотель уперше вивів поняття to;=kalovn (прекрасне як у фізичному, так й у моральному змістах) на рівень якогось абстрактного початку, що вказує разом з тим шлях до морального й духовного вдосконалювання людини, що є посередником між суб'єктом і вищим благом. Для стоїків (Зенон й ін.) to;=kalovn , будучи вищим етичним ідеалом, має й сильне естетичне забарвлення, на якому робиться особливий акцент при доказі існування богів (Клеанф), при обґрунтуванні природних підстав моралі (Панецій). Аристотель у своєму не повністю збереженому трактаті «Про поетичне» (360-365 рр. до н.е.) розглядав сутнісні аспекти поетичного мистецтва. Розвиваючи античну традицію, він бачив сенс мистецтва в мімесисі (наслідуванні), однак на відміну від Платона, який осуджував саме за це мистецтво як наслідування наслідуванню, Аристотель вважав, що поетичний мімесис орієнтовано не стільки на бездумне копіювання дійсності, скільки на її правдоподібне зображення в імовірнісному модусі. Крім того зміст художнього мімесиса він бачив у самому акті митецького наслідування: ...На що нам неприємно дивитися, на те ми із задоволенням дивимося в самих точних зображеннях, наприклад на вигляд гидких тварин і на трупи. Тут були закладені основи пізнішої естетики й естетизації потворного, що одержала своє потужне втілення в деяких напрямках мистецтва XX ст. Головне призначення міметичного мистецтва (трагедії, зокрема) Аристотель убачав у катарсисі (очищенні від афектів) своєрідної психотерапевтичної функції мистецтва. В античних трактатах, присвячених музиці, багато уваги приділялося музичному этосу спрямованому впливу тих або інших музичних ладів на психіку слухачів. Риторики розробляли правила відповідного словесного впливу. Серед цих текстів особливе місце займає трактат «Про піднесене» (1 ст.), у якому аналізується особливий піднесений тип ораторського мовлення й уперше вводиться поняття піднесеного фактично в якості естетичної категорії. Платон на основі еманаційної теорії універсума розробив чітку ієрархічну систему рівнів краси від трансцендентної (Єдиного) через ноуменальну до матеріальної й бачив у вираженні прекрасного (всіх рівнів) одне з головних завдань мистецтва.

Якщо для античної естетики в цілому був характерний космоантропний принцип, а для середньовічної тео-антропний, то з епохи Відродження в імпліцитній естетиці починають переважати тенденції антропоцентризму. На теоретичному рівні активно розробляються принципи неоплатонічної естетики й теорія різних видів мистецтва. Процес, що почався з пізнього Відродження, секуляризації культури знайшов своє вираження й у художньо-естетичній сфері. Мистецтво й естетика орієнтуються на ідеалізовану й міфологізовану греко-римську (в основному в латинській редакції) античність. Принцип ідеалізації перетворюється в характерну рису художньо-естетичної творчості і її теоретичного осмислення; у тому числі й у розумінні мімесиса.

Естетична свідомість Київської Русі

Історична дистанція, далечінь часів роблять особливо вражаючим величний силует давньоруської художньо-естетичної культури. Древня Русь у процесі історичного дослідження її духовного життя усе більше вражає уяву нашого сучасника високим рівнем естетичної свідомості, багатством і розмаїтістю художніх форм, глибиною збагнення морально-естетичного ідеалу.

Неперевершені шедеври створені давньоруськими художниками й майстрами у всіх сферах естетичної діяльності. Твори давньоруських зодчих (прославлений Софійський собор у Києві, Софія Новгородська, Успенський і Дмитрієвський собори у Володимирі, що став символом краси церкви Покрова на Нерлі, Успенський собор у Рязані, ансамблі численних кремлівських споруд російських середньовічних міст і т.д.); мистецтво знаменитих давньоруських іконописців: Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія й ін.; пам'ятники давньоруської писемності, включаючи безсмертне «Слово о полку Игореве» і незліченна безліч інших пам'ятників давньоруської літератури, запам'ятали й передали нащадкам різнобічну естетичну обдарованість російського народу, його високий естетичний смак.

Популяризації й «відкриттю» пам'ятників давньоруської культури надзвичайно сприяла величезна реставраційна, історико-археологічна й археологічна робота вчених, розгорнута на рубежі XIX й XX століть по відшуканню, реставрації, атрибуції пам'ятників давньоруської культури. Успіхи були сенсаційними. Так, в 1904 році була знайдена й розкрита від пізніх нашарувань прославлена рублівська «Трійця»; на вівтарних стовпах Успенського собору у Звенигороді під Москвою розчищені ікони знаменитого Звенигородського чину й інших. Після Жовтневої соціалістичної революції ці роботи прийняли систематичний характер, зробивши доступними усьому світу, широким народним масам скарбу давньоруського мистецтва.

Багатогранна художня діяльність Древньої Русі, високорозвинене мистецтво, з'явившись одним із джерел розвитку естетичної думки, потребували, у свою чергу, теоретико-естетичного обґрунтування, вироблення необхідних принципів творчості й критеріїв оцінок. На цій основі давньоруська естетична думка виникла дуже рано. Корені її йдуть у слов'янську міфологію й багатий фольклор слов'янських племен Подніпров'я, що пройшли тривалий шлях розвитку до періоду утворення Київської держави.

Київська Русь, що прийняла в X столітті християнство з Візантії, володіла на той час багатовіковою язичеською культурою, у тому числі й досить складними естетичними поглядами, яскравими поданнями про красу божеств, природи, людини, вихідних суспільних життєвих основ. Ці естетичні подання й ідеї знайшли багате відбиття в матеріалах етнографії, піснях, казках, іграх, повір'ях, легендах, різноманітних формах фольклору, вишивках, дерев'яному й кам'яному орнаменті й т.д.

У східних слов'ян, як й у багатьох інших древніх народів, були розвинені ідеї гармонії, краси форми, органічного почуття природи, естетичне прославляння сонця, води, землі. Матеріали сучасної археології, численних розкопок дають підстави бачити безпосередній зв'язок мистецтва, художніх ідей з життям, побутом, працею, обрядовістю, релігійними поглядами, магією й т.д.

Ці естетичні ідеї були функціональними, мали символічне значення, повинні були оберігати людей від нещасть, приносити щастя, служити добру, перемагати зло. Знавець культури Древньої Русі Сергій Єсенін, що віддав багато сил і часу вивченню слов'янського орнаменту, що дійшов до наших днів, писав у статті «Ключі Марії» про те, що давньоруська людина вкладала в орнамент «все життя, усе серце й весь розум».Глибокий філософсько-естетичний зміст древнього мистецтва дохристиянського періоду з'явився вихідною точкою розвитку художньої й естетичної думки виниклої в IX столітті з об'єднання східних слов'ян нової держави - Київської Русі, що стала однією з могутніх і передових держав Європи з високорозвиненою художньою культурою.

Прийняття наприкінці X століття християнства наклало чіткий відбиток на характер давньоруської художньої культури й естетичної думки. Цікаво, що в літописах цього періоду, у несторовській «Повести временных лет» поряд з політичними аргументами на користь православ'я підкреслюється й естетичний аспект прийняття християнства.

Естетичні мотиви при виборі віри вказуються в літописі як одна із причин вчинку князя Володимира і його послів. Зібравши своїх російських послів на раду, Владимир поставив перед ними завдання вибору найкращої віри для Русі.

Із прийняттям християнства розвиток естетичної думки й мистецтва одержує офіційний характер під егідою церкви й держави. Разом з появою й поширенням доктрин православ'я виникають і розвиваються нові для Русі того часу канони й естетичні ідеї, пов'язані з візантійською культурою. Для візантійської естетики, як і для середньовіччя в цілому, головним було духовний, позатілесний початок, протиставлення духовності, суворого аскетизму чуттєво-матеріальній природі естетичного світосприймання язичества. Духовно-аскетичний релігійний ідеал стає одночасно й естетичним ідеалом. На противагу античності конкретно-пластичні форми замінені абстрактно-символічними формами, що мають глибинний філософський зміст.

Знайомство з візантійською культурою прискорило художньо-естетичний розвиток Київської Русі, розсунувши обрій давньоруської культури, познайомивши її з перекладними античними джерелами в основному в їх візантійському й сербсько-болгарському відбитті. Не торкнувшись і не змінивши, власне кажучи, основ і джерел давньоруської народної культури, візантійська естетична культура «схрестилася» з давньоруською, дохристиянською. «Однак процес обрусіння візантійського стилю, - справедливо зауважує Н. А. Дмитрієва, - виявився рано й досить енергійно - це змушує припускати, що в східних слов'ян уже раніше була своя досить розвинена культура в області художнього ремесла й будівництва». Останні дослідження й розкопки це підтверджують. Русь знала лиття й карбівку, володіла тонкою майстерністю емалей. Вона робила митецькі ювелірні речі - бронзові амулети й прикраси: зірчасті підвіски, пряжки й гривні (древні серги й намиста), обсипані «зерню», повиті сканню. У візерунки цих виробів впліталися пташині, звірині й людські фігури - слов'янський варіант «звіриного стиля», сліди язичеської міфології слов'ян, що почитали бога-громовержця Перуна, тваринного бога Велеса, Берегиню - мати всього живого й багатьох інших природних божеств».

У християнський період російської естетичної культури виникли нові художньо-естетичні форми: багато прикрашені мозаїкою храми, іконопис, фресковий живопис, давньоруський література, літописні зводи й т.д. Глибинна оригінальність давньоруської художньої культури дохристиянського періоду, споконвіку слов'янські ідеї й мотиви проявлялися у всьому: у багатьох банях кам'яних церков за принципом дерев'яних будівель «без єдиного цвяха», і в емоційному настрої ікон, легкій, вільній манері письма, і в подібності трактувань нових християнських образів богів з давньослов'янськими (Оранта - Берегиня), полум'яних патріотичних словах давньоруських повістей і т.д.

Естетичні ідеї Київської Русі не знайшли систематичного викладу в спеціальних трактатах (це загальна особливість середньовіччя). Однак естетична думка дійшла до нас в інших формах, одержавши відбиття в літописах, «словах», «повчаннях», проповідях, хронографах, збірниках, філософських, суспільно-політичних, релігійних джерелах, власне художніх пам'ятниках, билинно-героїчному епосі, прислів'ях і приказках, змовах, плачах й інших формах уснопоетичної творчості.

До нас дійшли письмові джерела декількох типів: перекладний, оригінальні й змішаний тип (перекладні з додаваннями й главами російських авторів). Пам'ятники перекладної літератури, такі, як збірник «Бджола», у якому був розділ «Слово про красу», «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, що містить розділ «Про дев'ять муз і сім мистецтв», «Ізборник» Святослава 1073 р., «Повчальні вислови й слова Менандра Мудрого» й ін. вводили російського читача в естетичну проблематику інших народів, знайомили з новими ідеями, поняттями, термінами, категоріями, стимулюючи розвиток оригінальної естетичної думки. У перекладних пам'ятниках відбиті естетичні ідеї християнських батьків церкви, а також античних письменників, філософів. Для поставленого нами завдання особливо важливий розгляд з естетичної точки зору самобутніх російських національних джерел. Від XI-XIII століть їх залишилося не дуже багато, але деякі з них становлять інтерес саме із цього погляду. Це «Повість минулих літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, глави російських авторів з «Ізборника» Святослава 1076 року, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського», «Житіє Олександра Невського», твору Кирила Туровского, особливо «Слово в новий тиждень по пасце», «Моління» Данила Заточника, «Слово о полке Игореве» й ін.

Всі ці добутки, різні за жанром й конкретним змістом, з'явилися відгуком на події російської історії. У них відбилася національна самосвідомість, що розвивається, у тому числі естетична думка. «Треба було знайти місце російському народу в тій грандіозній картині всесвітньої історії, що дали перекладні хроніки... І от народжується новий жанр, якого не знала візантійська література, - літописання.

«Повість минулих літ», один із самих значних добутків російської літератури, визначає місце слов'ян, і зокрема російського народу, серед народів світу, малює походження слов'янської писемності, утворення російської держави й т.д. І на тлі опису цих подій й у зв'язку з ними автор висловлює дуже точні, певні естетичні судження й оцінки, прославляючи красу й осяйність місця, на якому виникло «місто велике» Київ.

Але не тільки «зовнішня» краса прославляється в літописі. Вся вона пронизана, як сказали б сучасною мовою, єдністю етичного й естетичного початків, високою оцінкою краси морального ідеалу, мудрості, освіти, без яких немає прекрасного, праведного життя. Багато гарних слів сказано буде згодом російськими письменниками про значення книги. В «Слові про закон і благодать» (1051) Іларіона дається своєрідне теоретичне обґрунтування державної самостійності, зміцнення міжнародного значення Київської Русі як «благодаті»; православ'я, нове християнство, оспівуються як прекрасне. Поняття «благодаті» трактується і як естетичні поняття. Символіка «Слова» перегукувалася й відповідала естетичним особливостям і символіці Софійського храму, у якому воно було вимовлено. Іларион оспівує Київську Софію як джерело краси й благодаті.

В «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, добутку, повному оптимізму, світлої впевненості в майбутньому, князь Володимир, чиє власне життя було прикладом бойового й трудового подвигу, захоплюється красою, неповторністю світу, кожної людини.

Головний девіз, суть повчання дітям великого князя - «не лінуйтеся!» - завжди сучасні, поки існує людське суспільство: «У будинку своєму не лінуйтеся... На війну вийшовши, не лінуйтеся. Що маєте гарного, то не забувайте, а чого не вмієте, тому вчитеся». Заклик до постійної, корисної праці для власного блага й блага держави як сенс життя, як морально-естетичний ідеал пронизує всі «Повчання».

Релігійно-аскетичний чернечий ідеал людського життя князь-діяч недвозначно протиставляє ідеалу розумного, діяльного життя, що тільки й може бути добрим й прекрасним.

Характерно, що навіть у житіях святих цього періоду, створених по всіх канонах агіографічного мистецтва, таких, як «Житіє преподобного батька нашого Феодосія, ігумена Печерського», написаного Нестором, поряд з канонічними традиційними характеристиками й оспівуванням моральних чеснот, думах про порятунок душі, як головна морально-естетична чеснота, відзначається активна діяльність Феодосія, глави монастиря, великого господарського й культурного центра. Феодосій активно втручається в політичне життя, сміло протистоїть міжусобицям князів, прагне їх примирити, щоб не послабляли Русь своїми чварами.

В «Житії...» підкреслюється приголомшлива працьовитість, міцність тіла й духу як основна риса особистості Феодосія. Розумний і прозорливий, він перед смертю, щоб уникнути боротьби за владу, зібрав братію й попросив вибрати нового ігумена. Безперестанна праця, простота й безкорисливість і зробили його героєм «Житія», «ідеальним» характером, прикладом для наслідування. Гімн активній працьовитості на благо батьківщини, етичний й естетичний осуд ледарства цілком відповідав інтересам міцніючої Київської держави. Морально-естетичний ідеал і цивільний збігалися, даючи прекрасні результати у всіх сферах життя й творчості.

Надзвичайно яскравим, оригінальним по багатству естетичних ідей є «Слово Данила Заточника, написане Ним своєму князеві Ярославу Володимировичу» (XIII століття) у формі фольклорної притчі. В «Слові» оспівуються розум, мудрість, краса. Багатство, зовнішній блиск, по суті справи, виступають антиподами мудрого й прекрасного. Данило Заточник чітко розрізняє зовні гарне й духовно прекрасне.

Взявши за вихідну позицію положення про те, що «серце розумного зміцнює красою й мудрістю», автор говорить далі, що така відповідність буває далеко не завжди. Зовнішню красу, що не має «очі мудрого», він сатирично викриває.

Як людина підлегла, малюючи образ ідеального князя, автор «Слова»...» вважає за необхідне наділити його неодмінними, з його погляду, рисами: мудрості, краси, щиросердечної щедрості, чесності.

Яскраво виражені елементи соціальної критики багатих, духівництва позначилися й на розумінні ним соціальної обумовленості зовнішньої поваги, етикету, краси. «Багатий заговорить - усі замовчать і після піднесуть мовлення його до небес; а бідний заговорить - усі на нього закричать. Чиї ризи світлі, тих і мовлення чесне».

Дуже добре розуміє й почуває автор, що «краси земні», насолода ними уготовано для багатих, а бідним, підпорядкованим людям очі на красу заслоняє їхнє горе, тяжке життя.

В «Слові» виражена думка про красу мудрості, красу пізнання, джерела творчості й відраду творчості, що приносить людині-творцеві неповторне задоволення. «Я, княже, - пише автор, - ні за море не їздив, ні у філософів не вчився, але був як бджола - припадаючи до різних квітів, збирає вона нектар у стільники; так й я по багатьом книгам збирав насолоду слів і змісту і зібрав, як у хутро води морські». Естетичні мотиви «Слова» були розвинені в більш пізніх російських добутках.

Давньоруські письмові джерела зберегли живу історію естетичних ідей і поглядів і періоду феодальної роздробленості, естетичної картини життя й діяльності окремих князівств (Володимиро-Суздальського, Новгородського, Псковського, Московського й інших російських земель), багата й своєрідна художньо-естетична культура яких заслуговує спеціального докладного висвітлення. У тяжкі для Русі часи монголо-татарської навали не замовкав голос народної творчості, хоча розвиток багатьох художньо-естетичних початків домонгольскої Русі було заглушено, зупинено, багато досягнень давньоруської художньої культури були фізично знищені навалою. Всі помисли й духовне життя російського народу сфокусувалися на основних ідеях: звільнення російських земель від татарського ярма, політичної необхідності об'єднання окремих князівств навколо Москви.

Лейтмотивом художніх творів стає плач по рідній землі, гірке оспівування її крас і колишньої волі, яку необхідно знайти знову, відродити красу рідної землі, її культуру. Основним жанром стає оригінальна історична повість, що увібрала в себе сукупність історичних, політичних, моральних й естетичних ідей. Серед численних повістей тієї епохи найбільш істотні в аспекті нашого розгляду «Повести про Калкську битву», «Повість про руйнування Рязані Батиєм», «Задонщина», «Сказання про Мамаеве побоїще», «Літописна книга про Куликову битву», «Слово про житіє Дмитра Донського», численні оповідання про навалу Тамерлана, Тохтамиша, Шелканівщину й т.д.

У цих повістях із приголомшливою силою відбиті ідеї національної самосвідомості, художньо-поетична стихія російського фольклору, відбита морально-естетична (а не тільки політична) ідея краси подвигу, боротьби з ворогом, помсти за зганьблену землю. Так, в «Повісті про руйнування Рязані Батиєм» розповідається сучасником подій: «И став воювати цар Батий окаянний Рязанську землю... І осадив град, і билися п'ять днів невідступно, Батиєве військо перемінювалося, а городяни беззмінно билися...» Але не рівні були сили, і татари захопили Рязань, «...прийшли в церкву соборну пресвятої Богородиці, і велику княгиню Агрипину... з невістками й іншими княгинями посікли мечами, а єпископа й священиків вогню зрадили - у святій церкві попалили... і весь град попалили, і всю красу прославлену, і багатство рязанське... - захопили... І не залишилося в граді жодного живого: однаково вмерли і єдину смертну чашу випили...»

Протистоїть в «Повісті» Батию один з вельмож Рязанських, Євпатій Коловрат, що був під час руйнування Рязані в Чернігові. Зібравши невелике військо, Євпатій раптово напав на стани татарські: «И бив їх Євпатій так нещадно, що й мечі притупилися, і брав він мечі татарські й сік ними. Здалось татарам, що мертві повстали». Всі сили свої кинув Батий на Коловрата. «Євпатій же був велетень силою... І став сікти силу татарську, і багатьох отут знаменитих богатирів Батиєвих побив, одних навпіл розсікав, і інших до сідла розрубував. І возбоялись татари, бачачи, який Євпатій міцний велетень».

Естетична думка в її теоретичному аспекті в XV-XVI століттях розвивається в основному у зв'язку з поетичними ідеями нерушимої єдності й цілісності Російської держави, політичною публіцистикою, а також ідеологічною й політичною боротьбою російської церкви з різними єресями, що мали великий вплив на формування й естетичної свідомості. Так, на рубежі XV-XVI століть розгорнулася гостра боротьба «некористолюбців» на чолі з Нилом Сорським проти монастирського землеволодіння. Теоретиком протилежної точки зору виступив Йосип Волоцький, відомий борець із «єретиками». Поширилися ідеї іконоборства. Затверджуючи аскетизм, високу, строгу моральність, Ніл Сорський відкидав і красу земну, у тому числі й іконопис, розвиваючи ідеї Новгородсько-московської єресі кінця XV- початку XVI століть. Йосип Волоцький виступив захисником іконопису, відстоюючи головним чином релігійно-змістовну значимість ікон. Боротьба була настільки гострою, що стала предметом обговорення на Стоглавому Соборі 1551 року.

Собор ухвалив уважати іконопис найважливішою державною справою; церковні влади повинні всіляко сприяти й допомагати іконописцям, почитати їх «паче простих людей». За зразок іконної творчості була взята спадщина Андрія Рубльова.

Увага й світських, і церковної влади до проблем «живописания» підсилювалося, почалася розробка точних «оригіналів»; що регламентувала й конкретизувала атрибути святих й іконописних образів. Естетична теорія в цілому залишалася ще в рамках церковної ідеології. Перехід до обґрунтування світських форм творчості чітко намітився в наступному, XVII сторіччі.

Більша роль у розвитку й пропаганді нових естетичних ідей належить Симеону Полоцькому, людині широко освіченій, котру справедливо називають одним з перших російських просвітителів. Мислитель, педагог, видавець, поет, драматург, активний творець церемоніальної, придворної естетики, Полоцький з'явився творцем для свого часу нових естетичних цінностей. Його справедливо вважають віртуозним майстром поетичної деталі, яскравим художником літературного бароко.

Широко використовуючи естетичні традиції білоруського, українського, польського, а також загальноєвропейської схоластичної освіти й так називаного шкільного бароко. Полоцький й інші представники російської художньої культури (Сильвестр Медведєв і Каріон Істомін) сприяли формуванню нових ідейно-естетичних нормативів, що знайшли згодом подальший розвиток в естетиці російського класицизму XVIII століття.

Два збірники віршів Полоцького «Ветроград багатобарвний» й «Рифмологіон», що відбили сутність і напрямок російської поезії того часу, що з'явилися своєрідними тлумачними словниками, які відгукнулися на всілякі сторони життя, а також авторські передмови до них розкривають естетичніе погляди Полоцького. У сфері поетичного «Симеон Полоцький, - на думку радянського дослідника А. М. Панченко, - приніс у Росію барочну концепцію письменницької праці, якщо й не цілком самостійну, то цілком оригінальну для російської естетики XVII століття. Ця концепція мала на меті довести, що письменницька праця може розглядатися як особистий моральний подвиг». А турботи про вдосконалювання суспільства, його освіту були головним призначенням письменника, художника, за Полоцькимм, справою його життя. Важливе навчання Полоцького про слово (логосі) з естетичних позицій бароко (співвідношення слова й дотепності, слова й винахідливості поетичної форми й т.д.). Світ, слово, книга - для нього синоніми.

Як просвітитель завдання поезії він бачить у вихованні вдач суспільства, зміцненні душі, пізнанні непізнаного й, звичайно, у прикрасі життя людського.

Не обійшов мовчанням Полоцький і гострих суперечок з питань іконопису (у доповідній записці «Про іконне писання»). У записці, крім конкретних, пекучих питань, пов'язаних з іконописом, ставляться й більш загальні теоретичні проблеми про розуміння сутності мистецтва в цілому. Дуже докладно відстоює він «плотську» форму всякого живопису, виступаючи проти доводів Авакума в цьому питанні й підтримуючи школу Ушакова. Уважаючи «плотську» форму першоосновою всякого художнього відтворення образа, він доводить, що в іконописі «плотський погляд»- головне, тому що поза реальним образом не можна нічого зобразити - ні живу людину, ні божества, ні ангела, тому що поза образом і божа істота неможливо бачити.

Полоцький розвиває думки про природу, лабораторію художньої творчості, про те, що на сучасній науковій мові ми називаємо природою художнього узагальнення, традиційно порівнюючи художника із бджолою. Полоцький розмежовував змістовну сторону предмета зображення і його художнє втілення. «Немистецтво» живописця, «безглуздо написані ікони не роблять безчестя святим», такі «невмілі» добутки він пропонує виправляти або ж забороняти невмілим продовжувати своє заняття, тобто займатися іконописом.

Поряд з категорією прекрасного, гарного він ставить категорію потворного - «безглуздості» у мистецтві, що протистоїть красі. Проявляючи колосальну по тим часам ерудицію, пересипаючи свій виклад численними посиланнями на батьків церкви, постанови соборів, учені трактати філософів, Полоцький сприяв введенню на російському ґрунті більш широкого кола естетичних ідей, від естетики придворного церемоніалу до рішення конкретних теоретичних проблем естетики театру, віршування, іконопису й інших видів мистецтва того часу.

Художньо-естетичні цінності XVII століття в цілому, настільки багатогранні й барвисто яскраві, що знайшли втілення у всіх видах і формах мистецтва, а не тільки іконопису, становлять важливий, необхідний етап у російській естетичній культурі. Протилежні оцінки й суперечки навколо проблеми естетичних цінностей цього періоду, що не вщухають дотепер, говорять про життєву силу й плодотворність ідей цієї епохи, що з'явилася початком розвитку російської естетичної свідомості.

Список літератури

1. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. Т. П. Раздел «Россия». М., 1964; т. IV. М-, 1969.

2. Кулакова Л. И. Очерки русской эстетики XVIII века. Л., 1968.

3. Лихачев Д. С. Человек в литературе Древней Руси. М„ 1980.

4.Овсянников М. Ф., Смирнова 3. В. Очерки истории эстетических учений. М., 1963.

5. Соболев П. В. Очерки русской эстетики первой половины XIX века. Л., 1975.

6. Шохин К. В. Очерк истории развития, эстетической мысли в России. (Древнерусская эстетика XI--XVII вв.). М., 1963.

7. Овсянников М. Ф. и др. История эстетической мысли. В 6 т. М., «Искусство» 1986.

8. Баженова А. А. Русская эстетическая мысль и современность. «Знание» 1980.