Естетика постмодернізму

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра економіки та менеджменту

Реферат

На тему:

«Естетика постмодернізму»

Рівне - 2006

ВСТУП

Торкнемся хоча б поверхово таких питань: початок та еволюція постмодернізму, визначення постмодернізму та його поширення, постмодерністська філософія історії, обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України, внесок постмодернізму до методології української історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-х років під час неодноразового перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmodernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літературознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадокси постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний антисемітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей «громадянського» (це сфальшований термін -- в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер розвитку культури і науки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його незручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начинці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II перетворюється знову (як свого часу) постмодернізм І з напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмодерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму II (наприклад, у музиці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та чеченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді, заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинило останніми часами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визначення що таке постмодернізм немає і воно не передбачається. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гуманітарні науки і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмодернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що проявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у розумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважати цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від середини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переконуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до середньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістичного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеанства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модерної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (пригадаю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біології, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увійшли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філософія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо майже кожний видатніший представник західного постмодернізму (йдеться, насамперед, про університетську професуру) вважає своїм великим особистим досягненням запровадження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово відмінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх запровадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивувати. Це не значить, однак, що вульґаризаторські уявлення про постмодернізм не знайдуть послідовників або виконавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури, насправді не веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислення, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідеологію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лише національним індеферетизмом, але також застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профілактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогляду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий -- демократія, лібералізм. Відбулося перетворення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизованою стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмодерністична філософія історії - це не наука, але вона намагається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та методику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладніше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філософії історії, які не лише вплинули - чи намагалися вплинути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найвищим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» наукових досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалюються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізуальних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності методики історичного дослідження, а також саме співвідношення між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а заповнюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто суперечливих. Зміст цього кошика не піддається систематизації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмодерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мислення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців постмодерністської філософії історії, як француз Мішель Фуко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непозитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіографія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Meтаісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нарративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискурсу уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, поступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого.

Спершу історик займається примітивною працею: підшукує відомості з джерел та, аналізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь.

Потім наступає вища стадія праці історика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту.

Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідеологізації. Вайта немов переслідує число чотири.

Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємопов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. Послуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм.

Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з перелічених на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в переносному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літоту Вайт не згадує.

Зрозуміло, якщо виконати всі вказівки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі знищує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та деяких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на звичайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомендують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відкидають: органістнчна і механістична).

Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генеральної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, наприклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, заявляючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики починають підшукувати для них причини.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю.

Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характеристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць».

Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим посуті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

Література

www. Vikepediya. com. - 15.02.2007

Борев Ю.Б. Естетика .- 4-е изд. Доп. - М.: Политиздат, 1998

Сморж Л.О. Естетика : Навчальний посібник. - Кондор, 2005

Эстетика: учеб. пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Курерюк, В.И. Панченко, М.Ю . Русин.- К.: Выща шк.. , 1991