Етика і мораль

Породженими об'єктивними соціально-економічними умовами і тісно пов'язаний з ними громадський побут кожного етносу - не застигле явище, а динамічна система, в якій постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило, постійно трансформуються, а інновації через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином забезпечується живий зв'язок історії, відбувається передача культурного надбання від покоління до покоління, без якої не може існувати жоден народ. Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпоративності - належності індивіда до певного класу, стану, верстви. Представники різних соціальних груп - дворяни, купці, духовенства, чиновники, ремісники селяни, робітники та ін. характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки - писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села.

Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов'язані з сільською територіальною общиною-громадою.

Громада являла собою насамперед територіальне об'єднання, що трималось на основі сусідських зв'язків. У структурі феодального, а певною мірою й капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого - декоративною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права. Усна народна творчість українців відобразила погляд народу на громаду як велику колективну силу «Громада - великий чоловік», «де людей купа, не болить «у пупа», «Що громада скаже, то й пан не поможе» та ін.

Важливу роль у громадському житті традиційного українського села відігравала церква. Відвідання церкви вважалося релігійним і моральним обов'язком кожного християнина. За цим ревно стежили представники духовенства. Проте вони ж самі визначали, що в народі ходили не тільки до церкви, скільки «під церкву», щоб поспілкуватись, похвалитись обновою, почути останні новини. На великі релігійні свята (Великдень, Різдво, Водохрещу, Храм та ін.) у церкві й біля неї (на цвинтарі) відбувались загально громадські ритуальні церемонії, масові народні розваги.

Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень. Тут виступали циркачі, фокусники, мандрівні актори, співаки і танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушники і вертепники, шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям.

Характерною прикметою селянського побуту ХІХ початок ХХ ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени, невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння «Святим реліквієм» відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерської і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки і балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації, про події в «широкому світі». Вільно або не вільно перекручені ці чутки з часом набирали стійкої фольклорної форми і ставали народними анекдотами, переказами, бувальщинами. Традиційні форми регуляції й самоорганізації життєдіяльності сільської громади відобразились у вироблені нею системи етикету - стерео типізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система формувалася під впливом соціально-психологічних рис, притаманних сільському способу життя, національних традицій, що складались віками.

Порівняно з селом духовна культура населення українських міст ХІХ - початку ХХ століття носила більш складний характер. Вирішальну роль відігравала певна відособленість різних класів і станів, кожний з яких мав свої специфічні звичаї і форми поведінки. На одному полюсі суспільства знаходились дворянство і багата буржуазія, які були і соціально пануючою верствою, і культурною елітою. Через активне спілкування з іноземцями, орієнтацію на західні зразки, яка нерідко призводила до повної денаціоналізації, серед пануючих верств українців, які і в інших народів, утверджувалась загальноєвропейська модель великосвітського побуту. Привілеєм заможних прошарків тривалий час були такі форми святкового дозвілля, як бали, маскаради, звані обіди, музично-літературні вечори, симфонічні концерти тощо.

На іншому полюсі суспільства знаходились трудящі маси зі своєю культурою, яка хоча мала цілющі народні коріння, але рідко сягала вище від видовищ і забав. Лише на рубежі ХІХ-ХХ ст. почались певні зрушення в бік загальної демократизації культури. Вони були пов'язані з активізацією народних мас у суспільно-політичному житті, зі зростанням національно-визвольного руху.

Насамперед декілька слів про термінологію. Термін «етика» походить від давньогрецького «ethos», яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпе-докл), людини (Піфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) тощо.

У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384-- 322 до н. є.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: ethikos (етичний) і ethika (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки -- галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, -- то таку науку Арістотель або його найближчі учні й назвали етикою. (Дещо раніше виникає, щоправда, слово ethikon, множиною від якого власне й є ethika.) Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Ніко-махова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини -- як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури -- Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача -- божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889--1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування і мешкання .

В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу' її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, -- немає підстав говорити про її етос.

Так і взагалі в гуманітарних науках -- науках, що вивчають людину методами, адекватними якісному рівневі її існування, -- завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація -- з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням -- просто підставка, а матерія -- деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. И це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.

Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106--43 до н. є.) утворює від іменника mos -- з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля -- прикметник moralis -- «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. є. виникає термін moralitas -- мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загально-поширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважуючися на вчинок тощо, ми не керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обґрунтувати свій вибір та свої дії? А це вже царина етики. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль -- реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово Moralitat має синонім -- Sittlichkeit, у російській поряд із поняттям мораль уживається нравственность. У староукраїнській мові існувало слово обичайність, що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін моральність.

Оскільки в усіх згаданих мовах широко використовуються також і поняття етика і мораль, ми можемо спитати себе, чи потрібно в науковому обігу стільки слів для позначення явищ одного і того ж ґатунку, чи не є абсолютними синонімами німецькі Moralitat і Sittlichkeit, російські мораль і нравственность, англійські morals і morality, українські мораль і моральність.

Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені моральності» -- не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», -- спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770--1831). Moralitat і Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності (російської «нравственности» тощо), передусім виступає як певна форма свідомості -- сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності»), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами -- інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. «Батько застою» Л. І. Брежнєв в останні роки життя полюбляв говорити про «єдність слова й діла»; легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, --- істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Своєю чергою, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зведені навіть до найдосконалішої системи моральних настанов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згладжувати її гострі кути, пом'якшувати суперечності, робити її норми сумісними із свободою людини й придатними до реалізації. Якщо реально існуючій моральності -- звичайно, за нормальних суспільних умов -- власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні («обичайні», звичаєві) відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обґрунтованості -- або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Завершуючи міркування про мораль і моральність, додамо тільки одне: етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують, вважають викривленням як позицію пристосованця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю (якою вона відкривається йому) забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино виправданою точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.

Таким чином, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як основний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія і соціологія, соціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують властивий саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, формулюють свою проблематику, застосовують специфічні методи її дослідження.

Отже, в чому ж специфіка власне етичного погляду на людські звичаї, характери й стосунки? Що, власне кажучи, являє собою мораль як предмет етики? І з якими мірками підходить до неї етика?