Лекція 1. Предмет етики. Особливості функціонування моралі

1. Предмет етики. Етика, мораль і моральність.

2. Сутність та походження моралі.

3. Особливості функціонування моралі.

Ключові слова: етика, сутність етики, мораль, моральність, концепції подження моралі, структура моралі, функції моралі

1. Термін «етика» походить від давногрецького слова, яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом античні філософи стали вживать його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Термін «етичний» вперше почав вживати Арістотель для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот пов'язаних з мисленням, розумом людини. Цицерон переклав це слово на латинську мову та з'явилося слово моральність та згодом і мораль.

Етика - філософська наука, інтелектуальна традиція, яка вивчає мораль та моральність.

Мораль - унікальний засіб духовно-практичного засвоєння людиною світу, який постає формою усвідомлення суспільно необхідного типу поводження, яке має бути реалізоване людьми у свободних діях з опорою на їх власні принципи та суспільну думку. Мораль, на відміну від моральності передусім виступає як певна форма свідомості - сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Щодо моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Мораль, як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя. В цій практичній спрямованості притаманній моралі загалом розрізняють дві істотно відмінні форми моралі: оптативна та імперативна. В основі імперативної моралі лежить те чи інше веління, вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І.Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок - категоричний імператив. Оптативна мораль орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних принципів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності. Тобто сутнісною рисою моралі постає оцінюваність моральних явищ. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну - мораль вступає у свої права.

2. Щодо процесу походження моралі, то вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних детермінант поведінки - інстинктів стадності, збереження виду, материнського інстинкту - починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя. Яскравив прикладом таких «мононорм» є система заборон - табу, категорична заборона певних дій і напрямів. Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало, однак протягом усієї первісної історії людства відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: пілкування про старих, дітей і жінок, своєрідна дисципліна праці, певна культура людських стосунків. Згодом давня «мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації. Саме з розвитком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що закріплює і каталізує всі ці процеси - виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов'язаних з єдиним родовим або племеним центром.

В етиці існує декілька концепцій походження моралі серед яких можно виокремити: по-перше, релігійну концепцію в межах якої наголошується, що мораль була дана Богом и має усталений характер, адже добро завжди постає добром, а зло завжди є злом. Справедливість цього закону повинна постигатися не розумом людини, а її вірою в Бога. По-друге, це натуралістична концепція, яка стверджує, що мораль притаманна людині завдяки її природі. В рамкаї цієї концепції існюють різні течії, наприклад, соціал-дарвінізм, євгеніка, фрейдизм, неофрейдизм. По-третє, культурологічна концепція, яка акцентує значущість для моралі культурних цінностей та норм. Соціологізаторська концепція, яка теж є окремою точкою зору, натякає на значущість для моралі саме суспільства.

3. Свойства моралі:

– імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість моральних норм має не гіпотетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань;

– здатність до універсалізації. Будь-яку локальну систему моралі можна інтерпретувати таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення.

– варіативність, тобто категориальний характер моралі ні в якому разі не виключає присутності декілька варіантів поведінки, які можна розглядати як нормативні.

Функції моралі:

– виховальна;

– гуманізуюча;

– ціннісно-орієнтуюча;

– регулятивна.

Лекція 2. Основні етичні вчення

1. Етичні вчення античності та середньовіччя.

2. Етичні вчення Нового часу.

3. Етичні вчення сучасності

Ключові слова: софісти, релятивізм, евдемонізм, гедонізм, регорізм, віра, воля, натуралізм, категоричний імператив, діалогізм

1. Перший етап розвитку античної етики був закладен софістами (5 ст. до н. е.). Саме вони акцентували питання значущості моралі в житті людини, висуваючи погляд в межах якого йшлося про заперечення існування моральних норм та принципів. Софісти ствержували, що мірою усіх речей постає людина, тобто людина мала право на творчість в галузі етичних положень та моральних законів. За софістами, існує релятивізм моральних цінностей і, на їх думку, кожна людина має своє уявлення про сенс життя. Заперечував погляди софістів Сократ, на думку якого, мораль поставала не тільки фундаментом гідного життя а й основою культури. Сократ намагався створити систему усталених загальних понять щодо сфери духовності. Він закладає початок традицій евдомонізму, стверджуя, що сенс життя людини та вищі блага полягають в досягненні людиною щастя. Саме етика повинна допомогти людини досягнути щастя, адже щастя будується на моральності людини. Тобто Сократ підкреслює думку, що не мораль підкорюється прагенню до щастя, а, навпаки, щастя залежить від моралі. Як вважає давньогрецький філософ основою добродійності постають знання, а відсутність останніх породжує аморальні дії.

Подальше розглядання проблеми щастя (евдемонізм) людини породжує виникнення так званих сократичних шкіл: кіренаїків та кініків. Спильним для обох шкіл є те, що їх вчення мають індивідуалістичну орієнтацію. Однах висновки до яких доходять представники ціх вчень дуже різні. Засновник школи кіренаїків Аристип із Кірени вважає, що вище благо полягає в досягнені людиною удоволеності, а мораль таким чином постає чимсь другорядним, не дуже значимим (принцип гедонізму). На противагу вченню кіренаїків, кініки (Діоген Сінопський, Антісфен) стверджують значущість для людини внутрішньої свободи, зневагу до зовнішнього, пропагуя аскетизм та регорістичне поняття моралі. Подальші розробки ідей кініків мають місце у поглядах стоїцізму, а основні мотиви кіренаїків можна знайти щодо вчення Епікура.

Етичні вчення Сократа продовжує Платон, який прагне сформувати загальні духовні поняття та й доходить висновку дуалістичності світу (поділення його на реально існуючий світ і на світ довічних ідей). Дуалізм поглядів Платона породжує існування його двох частин етичної концепції: індивідуальної та політичної етики. Індивідуальна етика Платона являє собою вчення про інтелектуальне та моральне удосконалення людини, гармонізацію його душі та тіла. Головними чеснотами людської душі є розум, мужність та поміркованість. Ці чесноти є природні. Соціальна етика Платона (політична) закріплює головні чесноти за станами суспільства (правителі - мудрі, воїни - хоробрі, нижчий стан - помірні). Арістотель, учень Платона, багато в чьому не згоден зі совїм вчителем та створює їнщі етичні положення. За Арістотелем джерелом етичної поведінки постають державні стосунки. Він заперечує природність чеснот та ставить проблему морального виховання людини.

Етика середньовіччя заперечує етичні погляди античности та стверджує, що основою моральності постає Бог та релігійна віра. Головними приципами сереньовіччя постають крайній регорізм, аскетизм, адже християнська мораль продукує відмову від своєвілля, повне підкоріння волі Бога. Центром християнської етики є ідея любові до Бога, що породжує такі чесноти як мілосердя, всепрощення, співчуття, готовність допомогти тому, хто страджає. Августин Блажений стверджує, що Бог є єдиним джерелом та критерієм моральності, тим самим подкорює мораль релігії. Хома Аквінський синтезує мораль та релігію.

2. Етичне вчення Нового часу орієнтироване на прояв натуралістичного обґрунтування моралі, тобто на пошук гармонії між її об'єктивними та суб'єктивноми орієнтирамі. Доминуючими установками мислителів Нового часу є вивідення моралі з природи, що спричинювало її зведення до природного знання та прагнення придати етикі статус строгої научної теорії завдяки вживанню методів математики, фізики тощо. Появляється концепція «розумного егоїзму» франзуцьких матеріалістів XVIII ст. Мораль, яка націлена на суспільне благо є корисной індивіду тому, що дозволяє йому реалізувати свій інтерес. Гармонією власного та суспільного постає «розумне суспільство» в якому присутнє законодавство, що дозволяє здійснити природне єстество людини.

Критикучи погляди мислителів Нового часу, Кант вважає мораль та етику великою цінністю. Мораль, за Кантом, самодостатня і неможе бути з чогось виведена, що підкреслює її автономію від релігії, навпаки, релігійна віра постає залежною від моралі. Мораль - сфера свободи людини, воля якого автономна та визначається їм самім. Кант виводить свій категоричний імператив в межах якого слід поступати так, як би ти хотів щоб поступали з тобою. Гегель розділяє поняття моралі та моральності вважая необхідними умовами принципи діалектики.

3. Для сучасності особливо на грунті деяких різновидів екзистенціальної філософії набувають поширення уявлення в яких акцентується особливість морального покликання кожного людського індивіда, що пов'язано з неповторністю його буттєвого оточення і духом тієї локальної спільноти, до якої він безпосередноь належить. Особливо мають значення в межах сучасності комунікативні засади, яки понинні будуватися насамперед на принципах діалогізму та суб'єкт-суб'єктному спілкуванні.

Поняття “спілкування”, “комунікація”, “діалог” можна вживати як синоніми, але між ними існує деяка різниця з точки зору морально-етичного змісту. Що до співвідношення комунікації й спілкування, то перша відмінність між ними, як за зазначають філософи, полягає в тому, що коли комунікація у вузькому розумінні слова є суто інформаційним процесом, тобто переданням тих чи інших повідомлень, спілкування як таке здатне набувати й практично-матеріального, й духовно-інформаційного, й практично-духовного, а насамперед - цілісно-людського характеру. Друга відмінність пов'язана з першою: як передання певних повідомлень комунікація в принципі має однонаправлений характер і не передбачає саме суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Вона може означати інформаційний зв'язок суб'єкта-передавача з будь-яким - людиною, твариною, машиною, хто є приймачем певного повідомлення, здатним його прийняти, декодувати, належним чином засвоїти й діяти відповідно до нього, тобто безпосередньо постає як об'єкт даного інформаційного впливу. Звичайно, комунікацію можна розуміти й ширше, по суті, ототожнюючи її зі спілкуванням, проте зазначена тенденція до об'єктивації суб'єкта і в цьому випадку зрештою дається взнаки.

На відміну від цього, спілкування як таке характеризується власно суб'єкт-суб'єктною спрямованістю. Інформація тут не просто передається, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції, спільної системи цінностей. Якщо комунікаційне повідомлення є принципово імперсональним, зверненням до будь-якого адресата, що перебуває в певній ситуації, відповідає певним вимогам тощо, - в справжньому спілкуванні кожен з його учасників звертається до свого партнера саме як до даного суб'єкта - єдиного й неповторного співбесідника. Завдяки всім цим своїм ознакам саме спілкування здатне поєднувати людей у реальну спільноту. Діалог, безперечно, ближчий до спілкування і є його істотним різновидом.

Лекція 3. Етичні категорії

1. Ідеал. Добро і зло. Доброчесність і порок.

2. Сумління. Свобода і відповідальність. Справедливість.

3. Сенс життя. Честь і гідність. Щастя.

Ключові слова: ціннісні орієнтації, аксіологія, благо, моральна свідомість, волюнтаризм, фаталізм

1. Існують два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, - і цінності, які, навпаки, надають смислу існуванню самої людини. Моральні цінності, які постають орієнтирами для людської свідомості належать саме до другої з названих категорій цінностей. Їхній смисл не вичерпується конечними потребами не тільки людського індивіда, а й будь-якого класу, суспільної або культурної формації чи навіть людства в цілому. Обираючи подібні цінності і вільно присвячиваючи їм свої вчинки, людина утверджує тим самим свідоме ставлення до норм і принципів моралі, духовну гідність і дієвість своїх мотивів, цілісність своєї моральної свідомості загалом. Аксіологія постає теорією цінностей до завдання якої належить вивчення природи цінностей, їхнього місця в реальності, структури ціннісного світу тощо.

Добро - це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини. Ідеї добра притаманна відкритість та потенційна смислова безмежність, однак це ні в якому разі не позбавляє визначеності й конкретності кожну одиничну ситуацію розпізнання добра й вибору між добром і злом. Часом взаємовиключаючи грані добра утворюють неповторні сполучення, що потребують осмислення і відповідального вияву людської волі. Різні змістові визначення добра відображають принципові підходи в розумінні моральності. Серед таких підходів можна виділити: гедоністичні теорії добра (вищим добром вважається задоволення), утилітаристичну концепцію добра (користь тлумачиться як задоволення), евдемоністичну, еволюціоністську (добро - “більш високий” ступінь розвитку у біологічному його аспекті), метафізичну (моральність корениться у надчуттєвої природі).

Злом взагалі є все те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, руйнує, зокрема, умови й засоби виживання, фізичного та духовного розвитку людини. Моральне зло має місце тоді, коли негативні явища й процеси дійсності постають як наслідок свідомого волевизначення суб'єкта, коли за ним розкривається відповідний вольовий акт. Моральне зло можна розглядати як своєцентристське самоствердження суб'єкта всупереч інтересам інших суб'єктів, а також цілого, до якого він належить.

2. Моральна свідомість - це не лише осмислення певних проблем та обставин життя з точки зору моральних цінностей, це й власна самооцінка останньої, її спроба розібратися у справедливості й обґрунтованості самих моральних засад, якими вона керується. Моральна самосвідомість - це така специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також людина - її носій. Основоположну роль у всій системі самосвідомості відіграє совість (сумління), яка постає як внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Совість та сором є формами самосвідомості та функціями контролю і критичного осмислення моральних настанов людини.

Свобода самореалізації людини являє собою сукупність свободи дії людини та свободи її творчості. Свобода дії - свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи потрібні для цього знаряддя та засоби. Свобода творчості - право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Свобода самореалізації сама по собі не має безпосередньо етичного характеру. Суто моральна проблематика свободи пов'язана насамперед з вибором особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей. Здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість розглядається як свобода волі. Крайні позиції в підході до проблеми свободи волі дістали назви волюнтаризму і фаталізму. Волюнтаризм розглядає волю як вищу засаду буття загалом, як вищий принцип моральності, тобто людина має здійснювати моральний вибір і визначити свою поведінку незалежно від будь-яких зовнішніх регламентацій, керуючись лише рішенням власної волі. Фаталізм вбачає в кожній події й кожному людському вчинку прояв невідворотної долі, що виключає будь-який вільний вибір і випадковість. У своєму аспекті ідея свободи актуалізує вектор відповідальності. Відчуваючи свою відповідну причетність до буття, особа свідомо ототожнює себе зі своєю позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з моменту вчинення подібного вибору вона вже не може дистанціюватися від ситуаційних визначень, адже то є визначення, котре вона обрала й утвердила актом власної волі.

3. Ідейні та моральні висоти безпосередньо пов'язані з конкретикою реального суспільного буття через “вектор” справедливості. Справедливість фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який і має бути встановлений унаслідок відповідального виконання людиною свого обов'язку. Категорія справедливості передбачає не просто оцінку єдиного явища, а співвідношення кількох моментів, між якими й належить установити етичну відповідальність.

Мораль стимулює суб'єктивний душевний пошук людей до розв'язання таких проблемних понять як сенс життя, ставлення до смерті, щастя. Щастя це такий стан людини в якому відбувається дійова рівновага цінностей та погоджень між собою з силами назовні нас, а розлад цих сил між собою всередині нас, або з силами, що поза нами, ми звемо нещастям.

Лекція 4. Основні етичні проблеми сучасності

1. Національна етика. Сімейна етика. Релігійна етика.

2. Біоетика. Евтаназія. Клонування людини. Смертна кара.

3. Раціональність та егоїзм. Благочинність. Проблема ненасильства.

Ключові слова: світовідношення, суб'єктивність, діяльнісна самореалізація, толерантність, самоідентифікація, етноетика

1. Реалії сучасного суспільства насамперед пов'язані з динамічним розвитком економіки та подальшою інтенсифікацією й розгортанням діяльнісно-практичних форм співвідношення не тільки суб'єктів а й цілих суспільств. Тому у власне духовному плані етична проблема полягає в тому, що до структури здійснення самої людської діяльності, діяльної самореалізації людського суб'єкта мають бути введені певні більш високі моральні цінності, які дали б змогу усунути однобічність суто діяльнісного світовідношення, забезпечити вихідні умови гармонізації досвіду, потреб, орієнтацій і базових очевидностей людини з аналогічними чинниками існування інших людей, з інтересами збереження і розвитку навколишнього світу в усьому розмаїтті його конкретних форм і проявів.

Весь хід еволюції філософсько-гуманітарної думки у ХХ-ХХІ століттях неодмінно пов'язаний з ідеєю інтерсуб'єктивності, ідеєю людського спілкування. Тільки сутнісне спілкування, що породжує в кожного з його учасників практичну потребу врахувати інтереси й особливості своїх партнерів і, більше того, на самого себе дивитися їхніми очима, з точки зору їхніх сподівань і турбот - тільки таке спілкування здатне здолати утилітаристську й егоцентричну “котороткозорість” суто діяльнісної самореалізації, стати свого роду духовним містком між людиною і світом. Тільки в межах подібного спілкування, на основі практичного взаєморозуміння і спільно прийнятих базових цінностей, стає можливим вільне обговорення цілей і засобів людської діяльності, так само як і норм, що регулюють її здійснення. Вкорінення засад інтерсуб'єктивності і спілкування в матерії людської діяльності й життя сприяє становленню плюралізму, толерантності як дієвих форм світовідношення, актуальність яких постійно зростає. Бути толерантним насамперед і означає терпіти, витримувати Іншого - такого, яким він є, визначити за ним право жити, мислити й чинити по-своєму.

2. Щодо другої половини ХХ ст., та й початку ХХІ століття, людей часто охоплює бажання відшукати якісь інші, альтернативні способи цілісного відношення до світу. У цьому пошуку значними є звернення до інтиїтивно-ірраціональних форм осягнення дійсності - на противагу до цільової раціональності як невід'ємного компонента свідомої діяльності людини.; прагнення “розчинити” чітке окреслення власної діяльної суб'єктивності в нескінченному й безперервному потоці буття. Якщо придивитися під цим кутом зору до різноманітних проявів “нової”, або нетрадиційної релігійності, що нині завойовує широку аудиторію, - неважко переконатися, що в основі своїй усі вони - від крішнаїтства до неоязичницьких культів і нинішньої побутової віри в знахарство, астрологію та ін. - послідовно протистоять узвичаєним для європейської свідомості й культури останніх століть засадам діяльнісного світовідношення, таких як цільова раціональність, суб'єкт-об'єктне бачення дійсності, чітка самоідентифікація людини-суб'єкта як свідомого агента цілепокладання тощо.

З-поміж усіх людських спільнот найгостріші моральні проблеми пов'язані сьогодні із спільнотами національними, що спричинило появу спеціальної галузі етичних знань - етноетики. Певна моральна напруженість питань національного самовизначення особистості має свої підстави. Надто багато останніми століттями випадків переслідувань і утисків особи через її національну належність, позбавлення її на цій основі прав, свободи, а часто й самого життя. Для особи духовно неспроможної, нездатної відшукати власний ґрунт і шлях у житті, легкодоступна єдність національного колективу завжди є неабиякою спокусою. Це - найлегший спосіб здобути відчуття впевненості, осмисленості власного існування, відчути навіть певну гордість за себе і за “своїх”. До всіх власне юридичних актів, що мають гарантувати рівність прав, включаючи й право представників кожної нації на культивування рідної мови, виховання і традицій, сучасна етика має додати й таке:

- ніхто не повинен пов'язувати моральний статус і рівень моральних вимог до особистості з її національною належністю;

- ніхто не повинен позбавляти людську особистість права на національне самовизначення;

- ніхто, крім самої особистості, не повинен визначати її моральний обов'язок перед нацією, до якої вона належить.

3. Міжнаціональні стосунки теж можна розглядати як проблему моральну. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб'єктивність, що має власну гідність, власне відчуття обов'язку й відповідальності, власне сумління. Тим часом можна спостерігати, що найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на ґрунті елементарного порушення норм взаємності (“золотого правила”) - коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших. Специфіка моральних, як і інших культурних цінностей, притаманних тому чи іншому народові глибоко вкорінена в соціальних і природних основах його життя, в його історичному досвіді, неповторних особливостях його психіки й свідомості. Вся ця гама взаємодіючих чинників зумовлює глибоку варіативність як національних моральних цінностей, національного світосприйняття так і відбивається на трактуванні та розгляду таких глобальних загальнолюдських етичних проблем сучасності, як евтаназії (тиха смерть), клонування людини, смертної кари, благочинності тощо.

Біоетика чи етика життя як течія міждисциплінарного характеру сформувалась у 60-70-х роках ХХ ст. Трактування терміну “біоетика” різнорідна. По-перше, її ототожнюють з біомедичною етикою, обмежуючи коло проблему у рамках “лікар - пацієнт”. Більш широке її поняття включає цілу низьку аксиологічних, соціальних проблем та проблем, які пов'язані з системою охорони здоров'я з відношення людини до тварин та рослин. Біоетика орієнтується на досягнення сучасної біології в ході з'ясування чи рішення моральних проблем, які виникають в рамках наукових досліджень.

Евтаназія у сучасній біоетиці означає безболісне спричинення смерті безнадійного хворого. Йдеться про те, чи можливе хворому навмисне допомогти умерти, якщо немає надії його вилікувати, а страждання не дають можливості прийняття життя взагалі. Розділяють пасивну та активну евтаназію. При пасивної евтаназії лікар не діє з метою підтримати життя хворого а пасивно констатує угасання життя хворого. Якщо евтаназія активна, то лікар цілеспрямовано призводить спеціальні дії, які ускорюють смерть хворого. Існують кардинально різні погляди на евтаназію. З одного боку, засуджують евтаназію, а з іншого - оправдовують такі дії вважаючи їх етичними відносно страждань хворого.

Неменше проблематичним є проблема здійснення смертної кари. Існують аргументі, які виказують за необхідність здійснення цієї міри покарання, а з іншого боку, лунають протести проти смертної кари.

Благочинність -це діяльність завдяки якої приватні ресурси добровільно розділюються їх володарями та віддаються тим хто в цьому має потребу. Нужденним може виступати як окремий чоловік, так і суспільні організації і таке інше. Щодо сучасності, то благочинність підкреслює оборотну сторону успішного бізнесу, а тому й виникає багато різноманітних аспектів цієї, на перший погляд, необразливої, позитивної дії.

Лекція 5. Предмет естетики. Основні категорії

1. Предмет естетики та її місце в системі наук.

2. Соціокультурні функції естетики.

3. Основні естетичні категорії.

Ключові слова: естетика, естетичне, естетичні закони, естетичні категорії, естетична свідомість, естетичне почуття, естетичний смак, прекрасне, низьке, величне, потворне, комічне, трагічне

1. Слово “естетика” грецького походження, у перекладі означає - той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін “естетика” увійшов до науки у середині ХVІІІ ст. Вперше його застосував німецький філософ А. Баумгартен для позначення нового розділу в філософії. З ХVІІІ ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає “філософію прекрасного”, або філософію мистецтва.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямками: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичне сприйняття, результатом якого є естетичне переживання. Загальне поняття “естетичне” характеризує всю широчінь та різноманітність сфери прекрасного і потворного, трагічного та комічного, низького і піднесеного та їх модифікації у природній і соціальній галузях, у мистецтві та інших сферах буття. Загалом естетика розглядає суб'єкти творчості та сприйняття, об'єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприйняття.

Естетика - це філософська наука про естетичне в дійсності, про сутність і закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва. Естетика застосовує весь категоріальний апарат науки філософії; запозичує такі поняття, як буття, свідомість, діяльність, зміст, форма, сутність та явище, причина і наслідок, використовує філософські закони. Однак, якщо філософія розкриває найбільш загальні закони природи, суспільства та мислення, то естетика акцентує увагу на вивченні найбільш загальних законів розвитку мистецтва та різноманіття естетичного відношення людини до світу. Естетика пов'язана з усіма гуманітарними науками, а саме з етикою, психологією, педагогікою, соціологією, логікою тощо.

2. Естетичне ставлення вбирає естетичну свідомість та естетичну діяльність. Естетична свідомість - одна із форм духовного життя суспільства, яка відображає довкілля, різноманітну діяльність людини, а також продукти цієї діяльності, в тому числі художні твори, у почуттєвих образах, що усвідомлюються та оцінюються у судженнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії суб'єктивного та об'єктивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто індивідуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві. Естетична свідомість має два рівні: повсякденний (побутовий, який ґрунтується на узагальнені емпіричного досвіду), теоретичний (базою якого постають загальні філософські уявлення про світ, людину та її місце у світі). Естетичні почуття - це духовне утворення, яке означає певний рівень соціалізації індивіда, піднесення його потреб до істинно людських, тобто це наслідок суб'єктивної емоційної реакції людини на об'єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідношенні з уявленнями людини про красу. Естетичний смак - здатність до індивідуальної оцінки та добору естетичних цінностей, яка визначає можливість особистості до саморозвитку. Естетична свідомість містить у собі взірець, орієнтир, духовну мету, яка постає естетичним ідеалом, тобто відображенням сутності предмета найглибшого порядку, яка містить у собі найвищу форму розвитку реальності, що дана емоційно.

Базуючись на те, що естетика постає теорію мистецтва то її соціокультурні функції ототожнюються з соціокультурними функціями мистецтва, а саме з: соціально-перетворюючою та компенсаторною функцією, з пізнавально-еврестичною, з художньо-концептуальною, передбачувальною, інформативною та комунікативною, виховною, сугестивною, естетичною, гедоністичною.

3. Естетика як система містить у собі як естетичні закони (естетичні відношення між естетичними явищами), так і естетичні категорії (основні типи естетичних відносин людини до навколишнього світу). Естетичними категоріями є: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне.

Прекрасне - це естетична категорія, яка характеризує найвищу естетичну цінність, котра збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя.

Потворне - це естетична категорія, яка є антиподом і протилежністю прекрасного, пов'язана з оцінкою тих явищ які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, невпорядкованості та відображають відсутність досконалості.

Піднесене - категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних, художніх явищ, які є виняткові за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибоко естетичного переживання.

Низьке - категорія естетики, яка відтворює гранично негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію.

Трагічне - категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя.

Комічне - естетична категорія, яка відображає протиріччя двох протилежних започаткувань, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Лекція 6 .Еволюція естетичних концепцій

1. Еволюція естетичної думки від античності до Нового часу.

2. Естетичні концепції ХVІІ-ХІХ ст.

3. Розвиток вітчизняної естетичної думки.

Ключові слова: міф, міфологія, античність, космологізм, космос, калокагатія, мимесис, ідея, іконоборство, гуманізм, бароко, класицизм

1. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного відношення людини до світу. Міф значною мірою був пов'язаний із розвитком фантазії, встановлював магічні причини взаємозв'язку природних або суспільних процесів. Міфологія - форма суспільної свідомості, засіб розуміння взаємопов'язаності і причинно-наслідкової обумовленості природної і соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на подолання протиріч людського існування, суспільства і природи.

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Маючи своїм витоком міфологічні уявлення естетики античності був притаманний космологізм. Космос, на погляд античних мислителів, характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, він виступає втіленням найвищої краси.

Найбільш ранньою естетичною концепцією були погляди Піфагора, який вперше звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики. Піфагорійці розвинули вчення про математичні основи музичних інтервалів. Сократ, розглядаючи естетичні проблеми, пов'язав їх з людською діяльністю. Прекрасне, на його думку, не існує як абсолютна властивість предметів і явищ, адже воно розкривається лише в їх відношеннях і у своєї сутності збігається з доцільним. Головною, за Сократом, є духовна краса. Платон вважає, що краса має позачуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом. Чуттєві речі, за Платоном, постають відбитками ідей і тому мистецтво позбавлене пізнавальної цінності та має ірраціональний характер. Арістотель у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Він створює естетичну категорію в межах якої пов'язує моральне та естетичне благо (калокагатія). Завдання мистецтва Арістотель бачить в імітації (мимесис), розділяючи їх на три різновиди: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва різняться засобами імітації: звук - засіб для музики і співу, фарби і форми - для живопису і скульптури, ритмічні прямування - для танків, слова і метри - для поезії.

В естетиці середньовіччя на перший план виступає проблема образу. Образ починає грати роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог - вихідний пункт образної ієрархії середньовіччя, первообраз для наступних відображень. В період існували іконоборці та захисники зображення образу Бога. Значною мірою естетика середньовіччя була теологічною, відзначалася абстрактністю, спекулятивністю, носила яскраво виражений схоластичний характер. Вона обґрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, що знаходиться під безпосереднім впливом церкви. Видатними мислителями середньовіччя були А. Блаженний, І. Севильський, І. С. Ериугена, Ф. Аквінський та ін.

У добу Відродження створюється нова світська культура, яка протиставляє себе феодально-церковній культурі середньовіччя. Людина прирівнюється Богу і визнається прекрасною або такою, що прагне до краси. Гуманісти славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Естетична доктрина Відродження, яка була розвинута такими мислителями як Ф. Петрарка, Дж. Піко делла Мирандола, Дж. Боккаччо, Л.Да Вінчі, Л.Б. Альберті та ін., перейнята життєвостверджуючими, оптимістичними, позитивними мотивами. В центрі уваги естетики доби Відродження стоїть проблема прекрасного, яка вбирає в себе гармонію, пропорційність, добірність.

2. З ХVІІ ст. починають укладатися нормативні естетичні системи. Першою такою системою була естетика стилю бароко - стилістичний напрямок у мистецтві кінця ХVІІ - середини ХУVІІ ст., пов'язаний з дворянською культурою епохи розвитку абсолютизму, з боротьбою в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Центральне поняття естетики бароко - краса, яка підпорядковується ідеальній нормі і містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Виникають поняття “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Класицизм - напрямок в художній культурі європейських країн ХVІІ - початок ХІХ ст., характерною рисою якого є схиляння перед античністю і якому притаманна раціоналістична точка розу, звернення мистецтва до розуму, а не до почуттів. Класицисти (Н. Буало, П. Корнель, Ж. Расин та ін.) вважали за необхідне втілення в мистецтво високих ідей: патріотизму, громадянськості, героїзму. У середини ХVІІІ ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політичну і релігійну свободу (Вольтер, М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид та ін.).

У ХІХ-ХХ ст. з'являються такі течії як позитивізм, натуралізм, гіппереалізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм та інші.

3. Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в ХVІІ ст. на Україні зробив Симеон Полоцький, який відстоював право людського розуму на пізнання. Г.С. Сковорода затвердив синтетичний метод дослідження істини і краси, відстоюючи їх єдність. Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці В.Н. Каразіна, І.О. Рижського, П.Д. Лодія, Т.Ф. Осиповського, П.М. Любовського, М.О. Максимовича, О.І. Стойновича, О.О. Козлова, П.М. Шумлянського, А. Метлинського та інших українських мислителів.

Лекція 7. Сучасне мистецтво в контексті естетики модернізму постмодернізму

1. Модернізм: мистецтво та естетика.

2. Особливості естетики постмодернізму.

Ключові слова: релятивізм, хаос, порядок, антисистемність, адогматизм, еклектизм, трансформація

1. Ситуація втрати мистецтвом свого старого традиційного змісту осмислюється як явище модернізму. Термін “модернізм” свого точного значення ще не набув, так само як і не окреслив свої часові рамки, але можна виділити низку загальних ознак, що характеризують це явище і надають йому рис епохального етапу у розвитку світової культури. Найважливішою рисою модерну є войовниче заперечення традиції, виробленої культурою Нового часу. Стара віра в “вічні істини” замінюється оберненою ілюзією помилкової свідомості - релятивізмом, відповідно до якого істин стільки ж, скільки думок, “переживань”, “екзістенціальних ситуацій”, а в історичному світі - кожна епоха і культура мають свою неповторну “душу”, особливе “бачення”, свій стиль.

Історично провісником модерну явилося мистецтво авангарду генетично пов'язаного з періодом творчих експериментів рубежу ХІХ-ХХ ст., початих імпресіонізмом. Але існує думка, що хронологічний початок модернізму співпадає із формуванням безпредметного мистецтва. Почасти сюди можна залучити напрямки, що сформувалися під впливом постімпресіонізму - фовізм, кубізм, експресіонізм. У точці початку модернізму виявляється його глибоко суперечливий характер. Існує величезна різниця між духовною напругою його творців, їхнім своєрідним мистецтвом, що передбачує безодню духовної катастрофи ХХ ст., і тими наслідками, що таїли в собі відкриті ними можливості, зокрема каламутним потоком масової культури, що девальвує саме ті цінності, на які спиралися засновники модернізму. До середини ХХ ст. величезна машина спекуляції і реклами підкоряє собі художнє життя. Гра на висування модних шкіл і напрямків, що змінюють один одного, стає схожа на гру на біржі, коли ідейні, змістовно-образні мотиви мистецтва стають безнадійним анахронізмом, відступають на задній план або зовсім піддаються остракізму.

Психологія модернізму пов'язана з відчуженістю людини, що породжується в технократичному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи, подібної функціонуванню агрегату. Ця психологія, безперечно, пов'язана з епохальними відчуттями самітності, песимізму, маргінальності, туги і безвихідності.

Модернізм стає почасти логічним наслідком цієї ситуації, почасти - реакцією на неї і індивідуалістичним протиставленням їй. Звідси випливають дві важливі риси культури модернізму: гіпертрофія суб'єктивної волі художника як органа тієї родової суб'єктивності людської культури, що була виявлена як нова якість культури; і руйнація ідеальних меж суб'єкта під тиском безглуздого ходу речей, вираженого масовою культурою. Плини модернізму постійно коливаються між скрутами бунта і відновленням жорсткої дисципліни нормативних естетичних систем: абстрактним новаторством і поверненням до архаїчних традицій; ірраціональною стихією і культом мертвого раціоналізму. Подібні коливання мають як наслідок великий ступінь атомізації суспільства, поділ його на відособлені, замкнуті групи, страти, прошарки, субкультурні співтовариства, у межах яких визріваються самодостатні системи цінностей, що не зв'язуються в єдине ціле, та й не прямують до з'єднання. Модернізм, що склався у ХХ ст., поривав із культурно-історичною традицією і ринувся історію культури творити наново сам перетворився в певну художню традицію і вичерпавши себе відкрив новий період історії культури.

2. Новий період розвитку культури починається з 1970-х років і одержує назву постмодернізм. Цей широкий культурний плин кінця ХХ ст. пов'язано з умонастроєм “утоми”, із розчаруванням в ідеалах і цінностях Відродження і Просвітництва з їхньою вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Постмодернізм характеризується “ентропійним” станом культури, визначеним есхатологічними настроями, естетичними “мутаціями”, взаємопроникненням стилів, еклектичним змішанням художніх мов, вторинністю образів. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу виливається у практиці постмодернізму в досвід освоєння цього хаосу як гри, перетворення його в середовище існування людини і культури.

Естетика постмодернізму підтверджує плюралізм цінностей, що неминуче веде до внутрішньої трансформації категоріальної системи класичної естетики. Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична, далека від замкнутості концептуальних побудов. Красота як вираження прекрасного в постмодернізмі трактується як сплавлення чуттєвого, концептуального і морального. Красота інтелектуалізується. Центральне місце в ідеології постмодернізму займає іронія, що стає смислоутворюючим принципом мистецтва. Мистецтво в цілому розуміється як єдиний безконечний текст, створений сукупною творчістю. Перегляд класичних уявлень про творення і руйнацію, порядок і хаос, серйозне і ігрове в мистецтві постмодернізму свідчить про свідоме переорієнтування з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів методом “склейок”, “аплікацій”. Внутрішня структура постмодернізму на сьогодні є не визначеною. Певне - це початок нової великої епохи розвитку художнього процесу, нового великого синтезу.