Роль регіональних чинників зростання у розвитку держави: теоретичний аспект

Дослідження ролі чинників регіонального розвитку як рушія економічного розвитку країн загалом є предметом дослідження різних теорій економічного зростання та просторової економіки.

Упорядковане теоретичне осмислення регіонального розвитку датується з початку ХІХ ст. та бере витоки з теорії розміщення виробництва класичної економічної школи Й. Тюнена, А. Вебера та ін. Й. Тюнен увів поняття «локальна економіка» та 1826 р. у праці «Ізольована держава в її відновленні до сільського господарства та національної економіки» [2], визначивши ключовими факторами розвитку регіонів: розміщення виробництва (насамперед, відстань від підприємства до ринків збуту), витрати і прибуток підприємств, а також земельну ренту. А. Вебер у книзі «Про розташування промисловості: чиста теорія штандарта» (1909 р.) [3] запропонував теорію розміщення промислового підприємства задля зменшення виробничих витрат у залежності від: транспортної орієнтації; орієнтації на робочу силу та розміщення підприємств в центрах нагромадження інших промислових підприємств з метою зменшення витрат на сировину та інфраструктуру. Відтак, у теорії розміщення просторовий чинник став ключовим фактором виробництва, що обумовлював переваги для підприємств і породжував диспропорцій у розподілі діяльності.

У теорій територіальної організації виробництва, заснованої А. Льошем, У. Айзардом [4] та А. Маршаллом [5] запропоновано оцінювати регіон, беручи до уваги його соціально-економічні показники та розвиток соціальної інфраструктури, коли можливості промислового розвитку регіону залежать від наявності: ресурсів, працівників потрібної кваліфікації; розвитку основних та допоміжних галузей виробництва та їхньої інтеграції з метою отримання синергетичного ефекту та підвищення економічної ефективності.

Детермінанти економічного росту на локальному рівні, причини багатство одних і бідність інших регіонів, різну динаміку їх зростання пояснювалися представниками неокласичної школи економічної теорії: Дж. Бортсом [6], Х. Зібертом [7], Р. Барро [8], Д. Ромером [9]. Доведено, що збільшення економічного росту регіону відбувається при підвищенні продуктивності праці, яка, у свою чергу, залежить від техніки, технології та організації виробництва за умови ефективнішого використання ресурсів, яким він володіє. Водночас, про важливість урівноваженого розвитку територій та рівномірного розподілу наявних виробничих факторів у їхніх межах як чинника зростання регіонів наголошували представники теорії конвергенції Р. Солоу [10], Х. Сала-і-Мартін [11], Г. Менкью [12] та інші, відстоюючи думку про те, що подібність процесів регіонального розвитку і покращення ситуації у слаборозвинутих регіонах відбувається шляхом переміщення капіталу з високорозвинутих регіонів у слаборозвинуті (через сприятливіші інвестиційні можливості), а трудових ресурсів - з менш розвинутих у розвинутіші.

На відміну від неокласичних теорій, у 1950 р. регіональний розвиток стали розглядати з точки зору існування провідної галузі виробництва у регіоні, які складають базу для подальшого зростання. Таку ідею виділив учений Ф. Перру у науковій праці «Економічний простір: теорія і застосування» [13], запропонувавши концепцією «полюсів зростання», яка обґрунтувала необхідність, закономірності концентрації господарства і населення в певних вузлових елементах, які здатні впливати на прилеглі регіони, стимулюючи їхній розвиток.

Крім того, виробничо-ресурсний аспект зміцнення економічного потенціалу регіону лежить в основі концепції кластерного розвитку, запропонованої М. Портером [14] у 90-х роках ХХ ст. Теорія кластерів (сконцентрованих за географічною ознакою групи взаємозв'язаних підприємств, які одночасно здійснюють спільну діяльність та конкурують між собою) зосереджується на пошуку можливостей усуненні обмежень щодо виробництва і зростання продуктивності у межах певної визначеної території.

Новітні ідеї географічного розміщення виробничих потужностей відобразилися у теорії «нової економічної географії» П. Кругмана [15] (розвинута спільно з М. Фуджита та A. Венаблесом [16]). Як передбачається науковцями, просторове розосередження виробництва залежить від до- та відцентрових сил, що відповідно, сприяють централізації та децентралізацію економічної активності, а характер впливу яких залежить від вартості транспортних витрат, пов'язаних з доставкою товарів. Відповідно, виробництво товарів та послуг має тенденцію до концентрації в місцях з великим розміром ринку, що дозволяє досягти ефекту, зокрема від зниження транспортних витрат. економічне зростання регіон україна

Починаючи з 80-их років минулого століття основою розвитку регіонів та країн зокрема стали нововведення та результати науково-технічного прогресу, які започатковані ще в середині ХХ ст. концепцією «дифузії інновацій» Й. Шумпетера [17, с. 122], згідно з якою рушійною силою економічної динаміки стає дифузія нововведень (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду, ринків тощо) від місця виникнення за типом розширення чи переміщення. Практичне відображення цієї теорії пов'язане із формуванням технопарків і технополісів.

У цьому відношення про потребу формування інституційного базису для інноваційного розвитку регіонів наголошував К. Фрімен [18, с. 38-66], вважаючи, що результативність інноваційного розвитку економіки залежить від взаємодії економічних суб'єктів як елементів комплексної системи створення і використання знань. Формування суспільних інститутів сприяє ефективному розвитку окремих територій, у ході якого центри прийняття рішень і генерування прибутку, позитивно впливатиме на периферію, даючи імпульси для розвитку. При цьому, регіональний розвиток розглядається як частина національного й загальносвітового розвитку.

Удосконалення ця теорія набула у 1990-их роках у праці Б.-О. Лундвалла «Національна система інновацій» [19] та у роботі Р. Нельсона «Національна інноваційна система: компаративний аналіз» [20], де ключовим фактором інноваційної активності визначається макроекономічне середовище, а розвиток регіону включає як територіальні можливості інноваційного процесу, так і системний інноваційний процес на загальнонаціональному рівні.

Активізація науково-дослідної діяльності та інвестицій в людський капітал як рушійну силу економічного розвитку регіону розглядали також Р. Лукас [21] та П. Ромер [22] - засновники теорії ендогенного розвитку, яка передбачає, що зростання має базуватися на розвитку науки та людського капіталу, що у достроковій перспективі гарантує вищу економічну ефективність діяльності.

Разом із тим, початок ХХІ століття ознаменувався формуванням нової парадигми регіонального розвитку, спрямованої на саморозвиток регіонів та врахуванні їх інтересів з одночасним перенесенням ваги відповідальності на органи місцевого самоврядування та підвищення їх ролі у розв'язанні проблем соціально-економічного розвитку регіонів. Теоретичною основою при цьому слугують суспільні теорії росту, що націлені на пошук можливих шляхів інтеграції різних бізнесових, державних, громадських секторів в цілях забезпечення економічного зростання територій.

У межах цієї теорії з кінця 1990-их років А. Амін та Дж. Хуснер [23] запропонували концепцію регіонального розвитку за принципом набору крос-секторальних ініціатив у підтримку збалансованішої моделі розвитку на основі існуючих на певній місцевості сил та засобів. Як наслідок, дедалі більше регіональний розвиток спрямовується на створення умов для ендогенного зростання на кожній території на основі місцевих активів та економічних можливостей.

Серед новітніх наукових робіт, які досліджують широкий спектр факторів місцевого та регіонального розвитку, слід відмітити праці Д. Родріка, Д. Аджемоглу і С. Джонсона, які підкреслюють важливість впливу на економічний розвиток в умовах глобалізації політики урядів, політичних та правових інститутів [24; 25]. Основний фокус в дослідженнях вони зосереджують на економічних наслідках створення та тривалого існування неефективних інститутів, які стримують потенціал зростання. Гальмування розвитку регіонів пов'язують з тим, що політичні інститути здійснюють розподіл політичної влади; групи з наявною політичною владою (еліти) використовують політику для перерозподілу ресурсів від суспільства на свою користь.

Щодо досліджень питання регіонального розвитку вітчизняними вченими, то формування української регіонально-економічної школи розпочалось на початку XX ст. й представлено науковими доробками як регіоналістів-економістів, так й економ-географів (І.Г. Александров, О.Т. Ващенко, О.Т. Діброва, М.М. Колосовський, М.М. Паламарчук, М.М. Некрасов, Й.С. Пасхавер, А.Ю. Пробст, С.Л. Рудницький, Ю.Г. Саушкін, МЛ. Туган-Барановський, Я.Г. Фейгін та ін.). Увага вітчизняних науковців переважно акцентується на особливостях географічного розташування та природно-кліматичних умов існування регіонів, їх забезпеченості сировиною, що розглядаються як об'єктивні чинники розвитку регіонів.

В Україні питання регіонального розвитку починають активно досліджуватися після здобуття незалежності, проте, на відміну від загальних світових теорій, які залежно від факторів впливу на розвиток регіонів поділяються на традиційні (в основі виробничі чинники), технологічні (результати НТР, інновації) та суспільно-історичні чинники, вітчизняні науковці у своїй більшості пов'язують розвиток потенціалу розвитку регіонів із управлінською функцією держави та раціональним використанням наявних ресурсів.

М.Н. Долішній [26] пріоритетом у розвитку регіонів визначає роль держави в управлінні цілим спектром соціально-економічних (виробничих, соціальних, грошово-фінансових) процесів, що відбуваються на конкретній території. Основний засіб реалізації державного управління автор визначає регіональну політику, яка формується та реалізується центральними органами законодавчої та виконавчої влади, органами регіонального управління та місцевого самоврядування.

З. Герасимчук, В. Галущак [27] зосереджувалися на дослідженні розвитку проблемних регіонів. Утворення таких регіонів, на думку авторів, пов'язано з втратою дієвих стимулів сталого розвитку, зумовлено низьким рівнем ресурсного забезпечення, нераціональною структурою економіки, несприятливими передумовами розвитку. Причому головними стримуючими факторами регіонального розвитку вважається: недостатність ресурсного забезпечення регіону; несприятливі історико-географічні передумови розвитку регіонів; малоефективна система управління регіональним розвитком; нераціональна структура економіки, невідпрацьований механізм використання наявних ресурсів; спад інтенсивності економічних процесів у регіоні; низький рівень якості життя населення та навколишнього середовища; недостатньо налагоджений механізм інтеграційних процесів економіки регіону у загальнодержавній системі економіки та недостатньо налагоджені міжрегіональні економічні зв'язки; відсутність дієвих стимулів на рівні держави для активізації регіонів.

О. Гонта [28] хоча й наголошує на необхідності державної підтримки у забезпеченні ефективної регіональної політики на периферійних територіях, ключовим вважає соціальний фактор розвитку. Зокрема, розвиток регіону можливий не лише за рахунок стимулюючої політики, а й за допомогою правильної перерозподільної соціальної політики та підвищення людського капіталу: стимулювання мобільності населення, а таким чином і спрощення міграції; запровадження ефективніших форм соціальних послуг і допомоги вразливим групам населення периферійних територій.

Прихильниками інноваційних змін як рушійної сили розвитку регіонів, зокрема концепції регіональних інноваційних систем, також є Ю. Бажал, Л. Лігоненко, В. Осецький, О. Мельник, Л. Федулова та ін. [29]. Автори передбачають, що створення сучасної регіональної інноваційної системи, яка забезпечує ефективну взаємодію державних органів управління з підприємствами та організаціями інноваційної сфери для використання досягнень науки і технологій в інтересах соціально-економічного розвитку територій, а також формування умов для підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності промислового виробництва та забезпечення на цій основі стійкого зростання продуктивності праці в матеріальній сфері регіональної економіки. Заходами реалізації такої політики виступають програми забезпечення потенціалу пріоритетних для регіону виробництв за допомогою залучення приватних інституційних інвесторів до реалізації інновацій; економічного стимулювання інноваційної діяльності.

Також нині регіональний розвиток чимало науковців розглядають з точки зору впливу вимог існування сучасного інформаційного суспільства, вважаючи, що економічний розвиток сучасних регіонів багато в чому залежить від рівня застосування інформаційно-комунікаційних технологій. Наприклад, Л.Г. Мельник та Х. Ленс [30, с. 772] наголошують на значному внеску інформаційно- комунікаційних технологій у підвищенні припливу інвестицій, зростанні ВВП, а також продуктивності та скороченні бідності, що зрештою посилює рівень соціально-економічного забезпечення регіону.

Разом із тим, варто звернути увагу на підходи С.А. Романюка [31] щодо детермінантів розвитку регіонів. Автор зазначає, що регіональний розвиток в умовах глобалізації залежить не тільки від виключно економічних факторів (наявність ресурсів, кваліфікованої робочої сили, абсолютних та відносних переваг виробництва товарів та послуг, нових технологій, тощо), але й залежить від територіальних, історичних, соціальних, культурних, інституційних чинників, що можуть доповнювати та підсилювати дію один одного.

Таким чином, узагальнюючи ключові теорії регіонального розвитку, зазначимо, що вони є результатом соціального розвитку суспільства та економічних процесів, що відбувалися у певний період промислового розвитку в межах певних регіонів. Відповідно, за різних умов становлення економіки та контекстів наукового дослідження, регіональний розвиток обумовлювали різні чинники (табл. 1).

Таблиця 1. Еволюція впливу чинників розвитку регіонів на розвиток держави у контексті теорій регіонального розвитку