Формування національної інноваційної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія економічних наук України

Формування національної інноваційної системи України

Коверга С.В. д.е.н., проф, академік завідувач кафедри менеджменту ДДПУ

Кузьменко О.М. студентка 1 курсу магістратури спеціальності 073 Менеджмент

Вступ

Національна інноваційна система (НІС) є рушійною силою інноваційного розвитку національної економіки, передумовою для її успішного відродження і адаптації до умов міжнародної конкуренції. Саме через НІС, як економічний механізм, заснований на розробці і експлуатації нових знань, підприємницькому підході, інтеграції в зовнішні ринки і прискореному розвитку конкурентоспроможності регіонів і країни, здійснюється інноваційний розвиток економіки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій вітчизняних і зарубіжних авторів, серед яких М. Шарко, Л. Федулова, Н. Пашута, В. Рогожин, І. Макаренко, свідчить про те, що саме концентрація зусиль промислово розвинених держав на розвиток інноваційної економіки в кінці ХХ початку ХХІ ст., привела до прискорення їх соціально-економічного розвитку.

Постановка мети. Розглянути сутність національної інноваційної системи, тенденції розвитку НІС в Україні та зарубіжних країнах, виявити фактори, що впливають на інноваційний розвиток економіки України.

Виклад основного матеріалу

Національна інноваційна система є важливою передумовою успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.

У промислово розвинених державах 80-95% приросту ВВП припадає на нові знання, втілені в техніці і технологіях. Саме отримання нових знань і технологій та їх ефективне застосування в соціально-економічному розвитку вирішальною мірою визначає роль і місце країни в світовому співтоваристві, рівень життя населення і забезпечення національної безпеки. Перехід на інноваційний шлях розвитку став можливий завдяки створенню національних інноваційних систем (НІС), що за даними досліджень, проведених в США, є головним досягненням ХХ століття. НІС є закономірним результатом попереднього індустріального розвитку.

Швидкий розвиток економіки, зростаючий взаємозв'язок між ринками капіталу і новими технологіями, посилення соціальної орієнтації нових технологій, масштабний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг зумовили виникнення національних інноваційних систем як інституційної основи інноваційного розвитку країн.

Ці процеси створили необхідні передумови, без яких було б неможливо органічне поєднання первинних інноваційних осередків, суб'єктів і об'єктів інноваційної діяльності в єдину цілісну систему або НІС. В якості таких передумов сформувалися: системні утворення (системи машин, технологічні ланцюги і макротехнологічні системи; системний кадровий кваліфікований ресурс), мережеві технології, єдиний інформаційний простір, єдина економічна і правове середовище, великі проекти національного масштабу, інтегруюча роль держави, інноваційна культура суспільства.

Але ці сполучні, системоутворюючі чинники могли діяти ефективно лише за певних умов, а саме:

наявність технологічного та інтелектуального потенціалу, достатнього для запуску інноваційного процесу;

постійне зростання числа учасників інноваційних мереж, в тому числі в результаті залучення в неї нових соціальних груп;

функціонування інституційної системи (що включає як формальні, так і неформальні елементи), орієнтованої на інноваційний розвиток;

затребуваність інновацій більшістю господарюючих суб'єктів, фізичних осіб, НІС в цілому;

достатній рівень економічного розвитку (обсяг ВВП і ВВП на душу населення), що дозволяє фінансувати інноваційну сферу в повному обсязі.

Виконання всіх цих умов, наявність системних передумов, теоретичне осмислення проблем інноваційного розвитку сприяли виникненню і розвитку НІС як сукупності взаємопов'язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій в межах національних кордонів, а саме, малих і великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків, інкубаторів та комплексу інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають потужне національне коріння, політичні та культурні особливості [3].

Загальними методологічними принципами побудови НІС є проходження ідеям Й. Шумпетера про конкуренцію на основі інновацій в корпораціях як головному факторі економічної динаміки, про роль інноваційної діяльності як чинника, прямо впливає на її зміст і структуру.

Ідеологія НІС набула широкого поширення в більшості країн-членів ЄС, США, Японії, але до теперішнього часу немає єдиного визначення поняття НІС. Єдина методологія формування НІС також не розроблена. До того ж, перед НІС різних країн можуть ставитися і різні цілі. Так, наприклад, у Франції мета НІС полягає в створенні додаткових робочих місць, а в Німеччині - в розвитку прогресивних технологій.

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку НІС визначається проведеної державної макроекономічною політикою, нормативно -правовим забезпеченням, формами прямого і непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного та промислового потенціалів, внутрішніх товарних ринків, ринків праці, а також історичними і культурними традиціями і особливостями.

Незважаючи на це, структури реальних НІС високорозвинених країн мають загальні складові елементи, їх функціональну класифікацію та схеми взаємодії.

Проведений аналіз свідчить про те, що базисними сферами національної економіки, що створюють фундамент НІС, є сфери:

- генерація знань (наука і її сегменти в інших секторах);

- поширення і застосування знань (дослідження і розробки - ІР, виробництво товарів і послуг);

- комерціалізація нововведень (ринок науково-технічної продукції, ринкові інститути);

- освіта та професійна підготовка кадрів;

- інноваційна інфраструктура, включаючи фінансове забезпечення;

- управління і регулювання (правова база, державна макроекономічна і інноваційна політика, корпоративне управління, ринкові механізми).

Підприємства та організації цих сфер в залежності від ступеня їх інноваційності та креативності повністю або частково входять в НІС, утворюючи її підсистеми, сегменти і їх взаємозв'язку, тобто структуру НІС.

На рис. 1 представлена умовна схема такої структури як узагальнення характерних рис моделей НІС різних країн.

Найбільш проста модель, що описує взаємодію зазначених елементів, показує, що роль приватного (підприємницького) сектора полягає в створенні технологій на основі власних досліджень і розробок в наукових центрах великих корпорацій і малих наукомістких фірмах і в ринковому освоєнні інновацій; роль держави - у сприянні виробництву фундаментальних знань (в університетах) і комплексу високих технологій, а також у створенні інфраструктури і сприятливого інституційного клімату для інноваційної діяльності [4, с.]. інноваційний економіка фінансування

Активний вплив на функціонування НІС надає підприємницьке середовище. Аналіз інноваційних процесів в розвинених країнах показує, що велику інноваційну активність проявляє великий бізнес (понад 250 працюючих). У країнах ЄС 80% великих підприємств і лише третина малих підприємств відносяться до інноваційно активних. В цілому, з урахуванням поширення малого бізнесу, інноваційну активність проявляє кожне друге підприємство країн ЄС. Уряди стимулюють зростання участі підприємницького сектора у фінансуванні ІР. В результаті він забезпечує більшу частину внутрішніх витрат на дослідження і розробки: 56% - в ЄС, 63% - в США, 74% - в Японії. У країнах ОЕСР частка витрат корпорацій в загальному обсязі національних досліджень і розробок в середньому наближається до 70% [2].

Динамічно розвивається сектор високих технологій. В ЄС-25 високотехнологічний сектор включає 137 тис. підприємств. Частка зайнятих у високотехнологічному бізнесі ЄС становить e промисловості - 7%, у сфері послуг - 3,5%. Продуктивність праці в ньому майже в 1,5 рази вище, ніж в середньому по промисловості. Лідерами в розвитку високотехнологічного виробництва є Німеччина (11% зайнятих) і Словенія (8,9% зайнятих), а в сфері високотехнологічних послуг - Швеція (4,9% зайнятих) і Фінляндія (4,7% зайнятих) [2].

Рис. 1 Структура національної інноваційної системи

Особливу значущість в процесах функціонування НІС розвинених країн має організація передачі інновацій зі сфери одержання знань у виробництво. Досягається це за допомогою створення ринку об'єктів інтелектуальної власності та інноваційної інфраструктури. До останньої належать бізнес - інноваційні, телекомунікаційні та торгові мережі, технопарки, бізнес - інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові та інші структури. У країнах ЄС активно підтримується кооперація університетів і промисловості, що реалізується за допомогою розвитку університетських інноваційних центрів, центрів трансферу технологій, агентств технологічного брокерства, регіональних центрів нових технологій.

Крім того, активізується навчання інноваційному менеджменту. Це виражається в збільшенні кількості кафедр з підприємництва в університетах (Німеччина), організації навчальних курсів з проблем наукомістких підприємств для випускників вузів, інженерів і вчених (Великобританія), спеціальних курсів з інноваційної політики та інноваційного менеджменту для керівних працівників (Португалія), тренінгів з підприємництва для студентів, менеджерів та власників малих підприємств (Бельгія).

Важливе місце у функціонуванні НІС займають системи науково-технічної інформації, інформаційного забезпечення інноваційної діяльності на основі інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), створення електронного середовища для діяльності бізнесу і держави, використання мережі Інтернет.

Ключова роль у формуванні НІС належить державі, яке встановлює правила функціонування НІС, а також забезпечує необхідну ресурсну підтримку, включаючи фінансування. Чітко проявляється тенденція зростання масштабів фінансування наукових досліджень і розробок. Високорозвинені країни прагнуть забезпечити наукоємність на рівні 3% ВВП. В ЄС вона становила 1,93%, в США -- 2,59%, в Японії --3,15%о. Лідерами по наукоємності ВВП є Швеція -- 4,3% і Фінляндія - 3,5 %.

Схеми державної підтримки створення та зростання високотехнологічних підприємств реалізуються, зокрема, через державні інвестиції у венчурні фонди, податкові пільги, прискорену амортизацію. Подальший розвиток НІС пов'язано з їх об'єднанням в регіональні і глобальні системи. Уже сьогодні ОЕСР і ЄС проводять активну політику по виробленню спільної стратегії інноваційного розвитку країн -членів і механізмів її реалізації, перш за все, в таких сферах, як інформаційні та комунікаційні технології; ділове середовище. Особливу увагу приділяється страхуванню інноваційних ризиків державою.

В Україні в 2004 р була прийнята «Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки», реалізуючи яку українські вчені приступили до вироблення концепції інноваційної моделі розвитку економіки. Однак, роль і місце НІС в даній концепції не визначено, чи не конкретизована її структура. Аналізуються лише окремі сегменти такі як: формування інституційного устрою інноваційної економіки, технологічні пріоритети інноваційного розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності, розвиток інноваційного підприємництва, ринок об'єктів права промислової власності, державна політика в національній інноваційній системі.

В останні роки в Україні зроблено спроби по збереженню і розвитку наукового, науково-технічного та інноваційного потенціалів. Однак на цьому шляху Україна зіткнулася з цілим рядом проблем, серед яких:

• відсутність системної, чітко структурованої законодавчої бази для здійснення всіх стадій інноваційної діяльності, а також нормативно-правової бази, що регулює умови створення підприємств і норми взаємин між суб'єктами інноваційної інфраструктури;

• обмежений платоспроможний попит на внутрішньому ринку на передові технології і нововведення, наявність низького попиту з боку реального сектора економіки на перспективні - з точки зору їх комерційного застосування - результати науково-технічної діяльності, відсутність сформованого ринку інноваційної продукції;

• нерозвиненість спеціальних фінансових механізмів підтримки окремих елементів інноваційної інфраструктури, інноваційного підприємництва та самостійних інноваційних проектів, а саме фондів ризикового фінансування (венчурних фондів), спеціальних фінансових механізмів підтримки фірм на етапі їх швидкого зростання, сертифікованих оцінювачів фірм та інтелектуальної власності, страхування інноваційних інвестицій, лізингу високотехнологічного обладнання та приладів, фондового ринку для наукоємних компаній, торгівельних будинків та ін.;

• відсутність дієвих механізмів реалізації визначених державою пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій, множинність наукових організацій, що претендують на відповідну державну підтримку. Наслідком цього стає розпорошення бюджетних коштів і недофінансування досліджень (розвитку знань) в перспективних галузях науки, що забезпечують, в т.ч., конкурентоспроможність економіки країни на світовому ринку;

• відсутність ефективної координації ІР, що фінансуються окремими органами виконавчої влади, що перешкоджає як консолідації фінансових, кадрових і організаційних ресурсів держави для реалізації великих науково - виробничих проектів, так і інвентаризації та введенню в господарський обіг результатів науково-технічної діяльності, об'єктів інтелектуальної власності, отриманих за рахунок коштів бюджету, в суміжних галузях реального сектора економіки;

• ослаблення коопераційних зв'язків між науковими організаціями, установами освіти і виробничими підприємствами;

• нерозвиненість сучасних форм інноваційного менеджменту та комерціалізації нововведень;

• низька інноваційна активність провідних промислових підприємств;

• низька інформаційна прозорість інноваційної сфери, перш за все, брак інформації про нові технології і можливих ринках збуту принципово нового (інноваційного) продукту, а також відомостей для приватних інвесторів і кредитних організацій про об'єкти вкладення капіталу з потенційно високою прибутковістю;

• низький рівень розвитку малого інноваційного підприємництва;

• низька інноваційна культура населення і підприємців.

В якості бар'єрів на шляху інноваційного розвитку виступають також недостатній рівень наукоємності ВВП, високе податкове навантаження на суб'єкти інноваційної діяльності та інші.

Ці бар'єри і проблеми інноваційного розвитку в сукупності визначають головну системну проблему: темпи розвитку, структура та науково-технічний рівень досліджень і розробок наукової сфери країни не відповідає потребам розвитку національної економіки, її структурної перебудови і підвищення конкурентоспроможності [1, с.40]. При цьому запропоновані розробки і проекти не знаходять попиту на інноваційному ринку і практичного застосування в економіці через дисбаланс ланок науково-інноваційного комплексу та низької сприйнятливості до інновацій українських підприємств і організацій.

Таким чином, вивчення досвіду створення НІС в зарубіжних країнах, СНД, його адаптація і застосування кращих досягнень світової практики дозволить оптимізувати використання інноваційного потенціалу України і істотно підвищити конкурентоспроможність національної економіки на основі побудови ефективної національної інноваційної системи.

Список використаних джерел

1. І Макаренко. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст. - 2005. - №4. - С.40-42.

2. Концепция национальной инновационной системы, одобрена на заседании комиссии по вопросам ГНТП при Совете Министров Республики Белорусь (Протокол №05/47 пр от 08.06.2006г.).

3. Л. Федулова, Н. Пашута. Развитие национальной инновационной системы Украины // Економіка України - 2005. - №4. - с. 35-47.

4. М. Шарко. Модель формирования национальной инновационной системы Украины // Економіка України - 2005.- №8.- с.25-30.

Размещено на Allbest.ru