Виникнення економічної теорії та основні етапи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення економічної теорії та основні етапи розвитку

Термін "економія" ("ойкономія", від грец. "ойкос "-дім, господарство, "номос" - правило, закон), виник в епоху античного рабства. Він означав певну систему правил, законів управління домашнім господарством, землеробством. Його використовували ще Ксенофонт, Платон, Аристотель для аналізу економічних явищ і закономірностей розвитку суспільства. В той період економічні відносини не були складними, а закони про управління господарством передавались із покоління в покоління як досвід ведення господарства.

Як наука, тобто як система знань про економічні процеси, економічна теорія виникла набагато пізніше - у ХУІІ-ХУШ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, економічні відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави. Підходи до аналізу економічних процесів визначались об'єктивними економічними умовами, реальними потребами та інтересами економічного буття, і спочатку досить часто змінювалися залежно від змін в економічних процесах, що відбувались. Першим напрямком в економічній теорії історично став меркантилізм (від франц. "мерканте" - торговець, купець). Представники цього напрямку (Т. Мен, А. Монкретьєн, Ж.Б. Кольбер) основне місце в економічних процесах відводили торгівлі. Це було зумовлено значним зростанням на початку XVII ст. обсягів торгівельних операцій, посиленням ролі і впливу представників торгового капіталу в економіці країни. Меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і грішми, вважали, що держава тим багатша, чим більше грошей вона має, а тому захищали політику держави, спрямовану на підтримку активного торгового балансу.

У "Трактаті політичної економії" А. Монкретьєна (1615) вперше з'явилась і перша назва економічної науки - політична економія, яка означає в перекладі з грецької мови мистецтво управління економікою з боку держави. В цій книзі економіка вперше представлена як господарство окремої держави, яке повинно регулюватися з єдиного центру.

У середині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи. Засновником цього напрямку в економічній теорії став Ф. Кене, а його найбільш відомі представники - А. Тюрго, В. Мірабо, Г. Летрон. Головною заслугою фізіократів є те, що вони вперше перенесли предмет економічного дослідження зі сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали фундамент для аналізу капіталістичного виробництва. Однак сферу виробництва вони обмежували сферою землеробства, вважаючи, що багатство збільшують лише "дари землі", тобто сільське господарство. Вони розраховували за допомогою реформ зберегти феодальні відносини та панування земельної власності. У працях фізіократів, особливо у праці Ф. Кене "Економічна таблиця" (1758), присутній аналіз складних економічних процесів: нагромадження капіталу, формування нової класової структури в суспільстві, процесів відтворення суспільного виробництва. Незважаючи на деякі помилки, недалекоглядність, вони зробили значний внесок у розвиток економічної теорії. економія управління політичний

Дійсно науковий характер економічна теорія отримала у працях представників класичної школи політичної економії - В. Петті, П. Буагільбера, А. Сміта, Д. Рікардо. Цей напрямок в економічній теорії виник в епоху промислового перевороту і бурхливого розвитку продуктивних сил та капіталістичних економічних відносин у Великобританії. Основні теоретичні засади цієї школи: ідеї природного порядку, які визначають права приватної власності, свободи вибору, конкуренції; концепція "економічної людини", яка вступає в економічні відносини з метою реалізувати власні потреби та інтереси; ідеологія економічного лібералізму (від фр.lаіsеz fаіrе -дозволяйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втручатись в економічну діяльність індивідів. Заслугою цієї школи є те, що її представники довели: в економічному житті панують об'єктивні економічні школи, а економічний розвиток - це природний процес, якому властиві свої внутрішні закони. На відміну від своїх попередників, представники класичної школи головним об'єктом своїх досліджень вважали процес виробництва. Саме в процесі виробництва, на їхню думку, створюється багатство. А джерелом цього багатства є людська праця, яка є мірилом вартості всіх продуктів.

Розкриваючи механізм функціонування економіки капіталізму вільної конкуренції, А. Сміт показав, як влаштована ринкова економіка, розкрив дію економічних законів ринку, виявив мотиви і стимули економічної діяльності людей. Ці положення залишаються актуальними і до теперішнього часу.

Значний вплив на подальший розвиток економічної теорії мав марксизм. Спираючись на положення класичної школи, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін розробили пролетарську політичну економію, яка стала теорією революційної боротьби робітничого класу проти буржуазії на рубежі ХІХ-ХХ ст. Виходячи із сучасної практики, важко не критикувати положення марксизму щодо економічної неспроможності капіталістичного виробництва та безперспективності його розвитку. Але не можна і не визнавати того внеску, який зробив марксизм у розвиток економічної теорії. К. Маркс у своїй теорії виходив з того, що основою розвитку суспільства є матеріальне виробництво, а між продуктивними силами і виробничими відносинами в суспільстві повинна існувати відповідність для гармонійного розвитку економічної системи. К. Маркс з великою силою свого таланту логічно описав механізм дії системи економічних законів у суспільстві, систему відтворення економічних процесів, механізм взаємодії процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання, причини виникнення та способи розв'язання економічних суперечностей, розробив методологію дослідження економічних процесів, яка використовується представниками всіх напрямків економічної думки до цього часу. К. Маркс і В. Ленін були людьми свого часу, вони науково описали сучасний їм лад, виявили закономірності розвитку капіталізму в XIX - на початку XX ст. їх помилкою було те, що вони не змогли побачити перспективи розвитку цього суспільства, можливості його трансформації, пристосування до змін, розв'язку економічних і соціальних суперечностей.

Сучасні напрямки і школи економічної теорії

У немарксистській економічній науці кінця XIX- початку XX ст. склався цілий ряд нових наукових шкіл і напрямків економічної теорії, які отримали визнання в сучасній науці. Це пов'язано з теоретичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в чотири головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціоналізм; 3) кейнсіанство та його еволюція. 4) марксистська економічна теорія.

Неокласична економічна теорія. В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього способу виробництва у вищу і водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачилася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали імперіалізмом (Ленін), у працях західних науковців найпоширеніші назви - "корпоративний капіталізм", "народний капіталізм", "індустріальне" та "постіндустріальне суспільство", "суспільство споживання".

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії - поведінка Homo есопотісиз - "людини економічної", що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави.

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з теорією витрат виробництва, протиставляючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції "граничної корисності" були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є результатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших. Представники неокласичної економічної теорії також; висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує "справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів". Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла та А. Пігу. Певною мірою до цього напряму можна віднести М. Тугана-Барановського. У межах "неокласичного відродження" важливу роль відіграє теорія монетаризму.

Монетаризм (англ, money - гроші). Як економічна теорія виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згідно з цією теорією грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Його лідер - глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен - виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Виражаючи інтереси найконсервативніших кіл монополістичного капіталу, монетарием намагається ліквідувати або вкрай обмежити соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Фрідмен намагався обґрунтувати поняття "природний рівень безробіття", а саме

безробіття вважав добровільним явищем. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. Нав'язуючи їх республікам колишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як й інших міжнародних організацій) спрощено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої економічної кризи, не враховуючи національної специфіки кожної з них, їх історичні традиції. Такі рецепти намагались втілити у практику керівники Національного банку України, майже всі уряди країни з часу проголошення її державної незалежності.

Загалом погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis - вільний). В економічній науці лібералізм - це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямовані проти феодальних порядків, надмірної цехової регламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами веде до задоволення суспільних інтересів, до суспільного добробуту. Конкретизацією принципу індивідуалізму був лозунг "laisses--faire" - "нехай кожний іде своїм шляхом". Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти виступають навіть проти робочого законодавства (регулювання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати тощо). Деякі вітчизняні економісти-реформатори підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони розробили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості недостатньо компетентних урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929--1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса, стрижнем якого, як зазначалося вище, є необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку, неспроможність ринкового механізму подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади цього ладу, існування якого неможливе без виконання державою різноманітних функцій.

Як течія економічної думки (пов'язана з іменами Веблена, Коммонса, Мітчелла), інституціоналізм порівняно молодий: його виникнення та оформлення як наукової школи ставиться до к. ХIX століття. Але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму отримують широке поширення в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму отримав найменування так званої старої негативної школи. Другий етап тривав з 40-х по 60-і роки ХХ століття; з початку 70-х років відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.

У інституціоналізму виділяють три основні напрямки, які намітилися в кінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально-правової та емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються один від одного в підходах, методикою аналізу та трактуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значення окремих інститутів в житті суспільства.

Намагаючись визначити суть "інституціоналізму" ми виявляємо риси, пов'язані з області методології:

незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласика, і особливо статистичними характером ортодоксальної теорії ціни;

прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в перевагу міждисциплінарного підходу";

невдоволення недостатньою емпірічностью класичної і неокласичної теорій, заклик до детальним кількісним дослідженням.

До цього слід додати вимогу посилити "контроль суспільства над бізнесом", тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.

Поняття "інституціоналізм" включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поведінки, прийняті в суспільстві, - "інституції". По-друге, це закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто "інститутів". Інститути - форми і межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Цей податковий і фінансовий законодавства, організація соціального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституційний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а й інститутів, зовнішньоекономічних факторів. Прихильників інституціоналізму, як і їх попередників (історичну школу), відрізняє критичне ставлення до звичних канонами неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але і відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, в чиїх руках знаходиться економічна влада, тобто державою, олігополіями. Політична економія, вважають інституціоналістів , наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічної навчання повинна входити теорія суспільного управління. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримання умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні знаходитися проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.

Кейнсіанство та його еволюція. Це один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883--1946), який найбільш повно усвідомлював, шо без активного втручання держави в розвиток соціально-еко-номічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, неможливо "уникнути повного руйнування існуючих економічних форм". Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін., розглядав їх у взаємодії та функціональних зв'язках.

На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, рівновага - рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно насамперед регулювати попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі - ефект мультиплікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідні для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зростання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні витрату на військові цілі.

Його прихильники виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень його вчення, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраф-фа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довгострокового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контролем держави тощо) слід використовувати в Україні з метою поступального розвитку народного господарства.

Посткейнсіанство. Течія розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів, разом з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринків та ціноутворення), з деякими положеннями К. Маркса з проблем відтворення за капіталізму. Найвідомішими економістами цієї течії є А. Лейонху-вуд (США), Д. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та ін. Критикуючи положення неокласичної школи, визначаючи неспроможність ринкової системи забезпечити стабільне економічне зростання і розв'язати соціальні проблеми, вони намагаються розробити таку теорію виробництва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці надають існуванню грошей та грошово-кредитних інститутів, утворенню й нестабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність - з очікуванням в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної та кредитної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці.

Чимало посткейнсіанців виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки та ін., що має на меті активніше втручання держави в макроекономічні процеси. Ідеї посткейнсіанців про обмеженість ринкової системи і необхідність впровадження широкомасштабного державного регулювання (у формі програмування, національного планування економіки тощо) варто запозичити уряду України при проведенні економічної реформи.

Ці вимоги в межах посткейнсіанства отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо.

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання окремих положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці піддають гострій критиці ідеї неокласичної школи і насамперед концепцію граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.) шляхом синтезу позитивних сторін класичної школи політичної економії та марксистських поглядів.

Ключовими проблемами марксистської теорії є фундаментальні питання політекономії - економічна власність, взаємозв'язок різних типів і форм такої власності за капіталістичного способу виробництва, формування цілісної системи відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил, передусім основною продуктивною силою. Марксистська політекономія економічну власність розглядала як базову категорію щодо юридичної власності (права власності) яку досліджують західні вчені, необгрунтовано абстрагуючись від базового поняття власності.

Сучасна марксистська теорія - це системна економічна теорія і передусім політична економія, в якій на основі збагачення діалектичного методу дослідження з урахуванням надбань західної економічної науки досліджуються всі підсистеми цілісної економічної системи та закони їх розвитку, що відображається у збагаченні економічних категорій та обґрунтуванні нових законів та категорій.

У структурі сучасних продуктивних сил марксисти виокремлюють не лише засоби виробництва і людину як основну продуктивну силу, а й форми та методи організації виробництва, використовувані людьми сили природи, науку, інформацію. Комплексний аналіз структури цієї системи передбачає дослідження законів розвитку продуктивних сил загалом та окремих підсистем-них законів зокрема (йдеться про закони взаємодії окремих елементів продуктивних сил). У контексті марксистського аналізу з'ясовується сутність сучасного технологічного способу виробництва, механізму взаємодії двох його сторін та законів його розвитку. Логічним видається виокремлення в межах цілісної економічної системи економічних та виробничих відносин, не збігання яких випливає вже з первісного порівняльного аналізу категорій "економіка" та "виробництво", а отже, характеристика виробничих відносин (системну сутність яких розкривають відносини економічної власності) як найважливішого елементу сучасних економічних відносин.

Сучасна марксистська теорія удосконалена, позбавлена окремих недоліків, що не витримали перевірки часом. Частина її положень трактується з урахуванням надбань послідовників К. Маркса, а також критичного переосмислення позитивних сторін західної економічної думки на основі збагачення діалектичного методу дослідження та практики розвинутих країн. Творчий напрям розвитку сучасної марксистської політичної економії (на відміну від ортодоксального) намагається висвітлити кожний закон і категорію політичної економії (вартість, ціна, гроші тощо) як такі, що постійно збагачуються новим змістом на кожному етапі еволюції капіталізму, а також в процесі соціалізації економічної системи капіталізму, тобто відповідно до вимог принципу історизму. У науковий обіг запроваджуються нові економічні категорії (категоріальний апарат науки розширюється), обґрунтовуються нові економічні закони, ретельно вивчаються, творчо запозичуються надбання, досягнення інших напрямів, шкіл економічної теорії.

Органічно пов'язаним з цими проблемами є питання розвитку монополістичної, державної, фінансової, державно-монополістичної, транснаціональної, інтегрованої форм капіталу. Сучасна марксистська політекономія комплексно досліджує позитивні і негативні аспекти розвитку цих форм у контексті розвитку сучасних продуктивних сих. Крім того, з'являються закони розвитку економічної власності загалом та капіталістичної зокрема, і відповідно - капіталу та окремих його форм, окремих типів і форм капіталістичної економічної власності.

Література

1. http://buklib.net/books/27286/

2. http://buklib.net/books/33754/

3. http://ua-referat.com/Основні_сучасні_напрямки_і_школи_економічної_теорії

4. http://pidruchniki.com/ekonomika/suchasna_marksistska_teoriya

Размещено на Allbest.ru