Політика Російської Федерації у Східноєвропейському регіональному комплексі безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика Російської Федерації у Східноєвропейському регіональному комплексі безпеки

Стаття присвячена розгляду зовнішньої політики Російської Федерації у Східноєвропейському регіональному комплексі безпеки. Дослідження побудоване на основі кількох теоретико-методологічних підходів, серед яких субальтерна геополітика, дискурсивна теорія гегемоніїЕ. Лакло і Ш. Муфф, категоріальний апарат теорій середнього рівня з безпекових і регіональних студій і теорія рефлексивних ігор.

Об'єкт статті -- зовнішньополітичний курс Російської Федерації та його пріоритети в контексті сучасної конфігурації геополітичних процесів у Європі, зокрема щодо формування та функціонування Східноєвропейського регіонального комплексу безпеки. Предмет -- російська зовнішня політика в Східноєвропейському регіональному комплексі безпеки, її стратегічна основа і засоби імплементації. Мета роботи полягає у визначенні місця Східної Європи в зовнішній політиці Російської Федерації, характеру і підходу до впливу останньої на міжнародні відносини в регіоні.

Автор доходить висновку, що розвиток регіоналізму в міждержавній взаємодії спирається на лише на формальні ознаки, а й на широкий спектр чинників нематеріального та матеріального характеру, які проявляються у внутрішньому і зовнішньому вимірі. Встановлено, що відносини міжРФ і ЄС як ключовими акторами європейської геополітики можна описа-ти як «конститутивну іншість» при спробі налагодити праг-матичну взаємодію, що випливає з ідентифікації РФ як субальтерної імперії. За наведеною в статті класифікацією Східну Європу варто віднести до обмежених регіональних комплексів із відповідним набором ознак. Стратегія РФ у цьому просторі базується на комплексному впливі на 4 рівнях: європейському, регіональному, міжсубрегіональному і національному, що за-важає консолідації східноєвропейського простору й обмежує його можливості протидії російському впливу.

Постановка проблеми. Протягом тривалого часу після кардинальної зміни параметрів міжнародної системи в 90-х рр. ХХ ст. основним епістемологічним інструментом розуміння процесів у регіоні Східної Європи залишалися парадигми постсоціалізму, постколоніалізму, теорія модернізації, а також світ-системний аналіз [1; 2; 3]. Однак попри їхній конкурентний характер жодне зі зга-даних наукових уявлень не змогло запропонувати обґрунтованого пояснення процесів, які відбува-ються в регіоні на сучасному етапі. Це зумовлено рядом причин:

1) усталені методологічні бінарності постсоціалізму та постколоніалізму (соціалізм капіта-лізм, колонізатор колонізований) не дозволяють побудувати повноцінної картини мотивацій зо-внішньополітичної поведінки власне регіональ-них держав і відносин між ключовими позарегіональними гравцями;

2) теорія модернізації і транзитологія як її про-яв у політичній науці орієнтовані на лінійний пе-рехід від авторитаризму до демократії, а отже, не можуть запропонувати інструментарію для пояс-нення сплеску зворотних тенденцій у ряді держав Східної Європи й агресивної зовнішньої політики Росії;

3) категоріальний апарат світ-системного аналі-зу, побудований навколо понять «центр», «напівпериферія» і «периферія», враховує лише економічні чинники, що не дозволяє досягнути повноцінного розуміння поточних безпекових процесів у регіоні.

Дані проблеми набувають дедалі більшої акту-альності у зв'язку з кардинальними змінами пара-метрів міжнародної безпеки, які відбулися після агресії РФ проти України у 2014 р. Події останніх 6 років зробили нагальним питання консолідації східноєвропейського регіонального простору, що прямо впливає на співвідношення сил у глобаль-ній міжнародній системі, зокрема між такими ключовими акторами цього територіального комп-лексу, як ЄС і РФ. Крім того, зовнішньополітична стратегія Росії разом зі зростанням впливу КНР у Європі і розгортанням шостої хвилі націоналізму порушують питання про майбутнє ЄС як самостій-ного силового полюсу, здатного визначати параме-три регіональної взаємодії у східноєвропейському просторі. При цьому на рівні дослідження глобаль-них системних взаємодій між центрами сили існує схильність до надмірного зосередження на кіль-кості останніх, а також інституційно-нормативних чинниках. Наслідком цього стає нехтування атри-бутивними характеристиками акторів, які можуть мати визначальне значення для розуміння законо-мірностей їхньої взаємодії і структурування про-стору, де ця взаємодія відбувається.

Огляд джерел та літератури. У процесі до-слідження автором було розглянуто праці Б. Бузана, О. Вевера, Д. Лейка, Ф. Собербаума, Т Шоу, А. Ачарії, Е. Адлера, М. Барнетта, В. Томпсона, І. Ноймана, М. Бізона, Дж. Маттерн та ін. для вста-новлення чинників розвитку та дослідження про-цесу регіоналізму. Автор також спирається на пра-ці М. Айюба, А. Циганкова, В. Морозова, В. Дорогова та ін. для визначення характеру взаємодії між ключовими центрами сили європейської гео-політики як фактору формування досліджуваного регіонального комплексу безпеки та для визначен-ня його параметрів. Було використано також пра-цю В. Лефевра для побудови моделі стратегії РФ у Східноєвропейському регіональному комплексі.

Метою статті є визначення місця Східної Євро-пи в зовнішній політиці РФ, характеру і підходу до впливу останньої на держави регіону.

У зв'язку з метою автор поставив такі завдання:

- встановити чинники розвитку/дослідження процесу регіоналізму в теорії міжнародних відно-син;

- визначити характер взаємодії між ключовими центрами сили європейської геополітики як фак-тору формування досліджуваного регіонального комплексу;

- сформулювати параметри Східноєвропейсько-го регіонального комплексу безпеки;

- побудувати модель стратегії РФ в Східноєвро-пейському комплексі безпеки.

Виклад основного матеріалу. Поняття «рівень аналізу» у теорії міжнародних відносин завдячує своїм виникненням біхевіористським віянням 60-х рр. ХХ ст., провідники якого виступали за при-родничу методологію в соціальних науках. Дебати між двома дослідницькими традиціями полягали в протиставленні двох підходів: атомістичного, який акцентує увагу на компонентах системи, та холістського, що надає більшої ваги самій системі [4].

Дана дихотомія отримала подальший розви-ток у Копенгагенській школі, яка вказала на її три недоліки: по-перше, переоцінку значення по-лярності; по-друге, перебільшення ролі держави; по-третє, надмірний об'єктивізм. На думку пред-ставників цієї течії, кожен із цих недоліків нівелює важливість третього рівня міжнародних відносин регіонального [5].

Регіоналізм як процес конструювання та реконструювання регіонів здебільшого асоціюється з наявністю формальних інститутів, які об'єднують групу держав [6]. На думку автора, такий спроще-ний підхід залишає поза увагою цілу низку інших і більш важливих чинників, які впливають на фор-мування регіонів.

У теорії міжнародних відносин усталеним став поділ розвитку регіональних студій на декілька періодів. Перший розпочався наприкінці XIX на початку ХХ ст. разом із розвитком регіональної географії, що мала суто описовий характер і була позначена впливом географічного детермінізму. До цього ж періоду слід віднести соціологічний регіоналізм, який виник у 40-х рр. ХХ ст. як заперечення регіональної географії [7].

Другий етап тривав приблизно з 50-х по 70ті рр. ХХ ст. і був породжений дебатами між при-хильниками регіоналізму та універсалізму [8]. Останні, представлені великими державами-переможницями у Другій світовій війні, встановили контроль за регіональними процесами шляхом створення універсальної організації ООН. Завдя-ки цьому механізму регіональні процеси розгляда-лися виключно в руслі біполярного протистояння. Даний період включав декілька основних теорій, серед яких федералізм, функціоналізм та неофункціоналізм, кожна з яких була зосереджена на дослі-дженні розвитку інтеграційних процесів.

Під час цього хронологічного відрізку розро-блялися теорії інтеграції на основі європейського досвіду, який потім намагалися застосовувати в інших частинах світу. Незважаючи на усвідомлен-ня неофункціоналістами свого європоцентризму, у своїх порівняльних дослідженнях вони переважно займалися пошуком базових умов і ефектів «пере-ливу» у самій Європі. Європейське співтовариство здебільшого розглядалося ними як зразкова мо-дель, у порівнянні з якою інші альтернативи з мен-шим ступенем інтегрованості і формалізму були невдалими.

Проте вже в 60-х рр. проявилася розбіжність між постулатами неофункціоналізму та емпірич-ними даними. С. Гоффман піддав сумніву поло-ження неофункціоналізму про те, що інтеграція розвиватиметься від «низької» до «високої» по-літики [9]. Саме в той період теоретичне бачення майбутнього європейської інтеграції перестало бути єдиним. Відбувся своєрідний поворот у бік міжурядового підходу, за яким регіональна інте-грація ставала можливою лише за умови її збігу з національними інтересами окремих держав. Такий онтологічний зсув зумовив зміщення емпіричного фокусу на користь більш державоцентричного ана-лізу в дусі політичного реалізму. Період 70-х рр. ХХ ст. був позначений кризовими тенденціями в Європейському співтоваристві і розвитком пара-дигм неореалізму та неолібералізму, які відтісни-ли регіональні дослідження на другий план. Проте вже в середині наступного десятиліття розпочався бурхливий процес поглиблення європейської інте-грації у поєднанні з розпадом біполярної системи, разом із якою зникли онтологічні та епістемологічні обмеження для дослідження регіонального рів-ня [10].

На цьому ґрунті постав т. зв. новий регіоналізм третій період розвитку регіональних студій. Для одних дослідників він полягав у відновленні про-текціоністських і неомеркантилістських практик [11]. Однак більшість сходилася на думці, що ізо-ляція регіонів, тобто їх замкнення на самих собі, була неактуальною з огляду на зміни в ролі націо-нальних держав, розмивання державних кордонів і поступ глобалізації. Виникла думка, що регіо-нальні процеси слід розглядати як із зовнішньої, так і внутрішньої точки зору. Значно зріс науковий інтерес до безпекових процесів у регіональному вимірі.

Таблиця 1

Крім того, фактор інституційного форма-лізму був доповнений дослідженням регіональної ідентичності і локальної силової структури. Усві-домлення зв'язку матеріальних і нематеріальних чинників регіональних процесів уможливлює по-будову моделі градації розвитку регіонності з ура-хуванням як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Поняття «Східна Європа» уже давно є предме-том уваги наукової спільноти, а тому розглядалося в межах численних теорій і концепцій як певний геополітичний простір із властивими йому харак-теристиками, що дозволяють розглядати окремо від зовнішнього середовища. Проте гносеологіч-на конфігурація цього поняття базується не лише не певному наборі специфічних для нього харак-теристик. Вона склалася також і за рахунок зо-внішніх факторів, тобто особливостей взаємодії із довколишнім простором, а також відносин двох ключових центрів сили європейської геополітики Заходу в будь-якій його історичній формі та Схо-ду, представленого Росією, які боролися за вплив у ньому. З огляду на це перехід до розгляду Східної Європи як регіонального безпекового комплексу вимагає попереднього аналізу зазначених аспектів.

їхній розгляд також умотивований потребою в ро-зумінні джерел сучасного зовнішньополітичного курсу РФ на європейському континенті в цілому і Східній Європі зокрема.

При застосуванні теорії регіональних безпекових комплексів до європейського континенту по-ширеною є думка, що він становить собою єдину і цілісну структуру, яка після розпаду СРСР з біпо-лярної перетворилася на монополярну, а в ХХІ ст. поступово почала шлях до зворотного стану вна-слідок дій Росії [13]. При цьому Східна Європа не виділяється як проміжний простір між полюсами, а до уваги беруться лише визначальні точкові по-дії на зразок агресії РФ в Україні 2014 р. Водночас самі прибічники такого підходу вказують, що він відображає лише формальні аспекти відносин між центрами сили, акцентуючи увагу на їхній ролі в системі, а для визначення їх змісту потрібно більш детально досліджувати динаміку конфліктності і предметів, щодо яких велися конфлікти [13].

На нашу думку, вдалим інструментом у даному випадку може виступити підхід longue durйe (укр. «довгий час»), який дозволить простежити динамі-ку конфліктності між західним і східним центрами сили відразу на ще двох рівнях: довгоі середньо-строковому. Він також допоможе відслідкувати місце регіону Східної Європи у їхніх відносинах.

Відправною точкою довгострокового рівня ана-лізу може слугувати географічний фактор з огляду на те, що в минулому саме володіння простором визначало відносини між державами. Попри про-сторову невизначеність у понятійному сенсі, можна стверджувати, що Східна Європа становить собою транзитну зону гірських хребтів і річкових басей-нів, завдяки чому виникло значне етнічне різнома-ніття, яке відрізняє цю зону від більш гомогенного населення західних і східних територій. З іншого боку, географічна відкритість і доступність Великої європейської рівнини пояснює вразливість даного простору перед зовнішніми завойовниками і по-стійно мінливі кордони розташованих тут держав.

Відносна віддаленість від цих територій гер-манців та руських племінних союзів поступово дозволила їм консолідуватися у вигляді Священної Римської імперії на заході та Київської Русі на схо-ді, місце якої з огляду на монголо-татарську нава-лу зайняло периферійне Володимиро-Суздальське князівство, на той момент уже слабко пов'язане з руськими землями. Відтоді починають прогляда-тися зародки ідеологічного обґрунтування проник-нення західного і східного центрів сили на терито-рію Східної Європи. Так, у руслі гасла «натиск на Схід» відбувалося розширення впливу Священної Римської імперії і Тевтонського ордену, а згодом, у XV ст., у Московському князівстві формується кон-цепція Москви як «третього Риму».

Як наслідок, використовуючи понятійний апа-рат концепції С. Коена, на європейському геополітичному просторі сформувалися дві високое-нергетичні низькоентропійні зони, представлені західним і східним центрами сили, а також високоентропійний «межовий пояс», який у межах дано-го дослідження і вважатиметься Східною Європою [14]. Залежно від міжнародної кон'юнктури в ре-гіоні переважав вплив або східного, або західного центру сили під час «холодної війни» та в період постбіполярності відповідно. Така логіка європей-ської геополітичної взаємодії діяла і в часи ранньої новітньої історії, після Першої світової війни, коли між двома центрами сили виникла буферна терито-рія у вигляді цілої низки нових держав, від Фінлян-дії на півночі до Югославії на півдні.

Водночас крім просторового чинника важлива роль належала усвідомленню Росією свого ієрар-хічного включення до євроцентричної міжнарод-ної спільноти. Розвиток Росії протягом нового часу характеризувався коливанням між спробами інтерналізації глобального гегемонічного порядку (шляхом спроб слідувати нормам «цивілізованої» зовнішньополітичної поведінки чи проведення внутрішніх реформ) та контргегемонічними ви-ступами. Імперська перенапруга закономірно при-водила до геополітичних поразок, таких як Крим-ська війна 1853-1856 рр., російсько-японська війна 1904-1905 рр. або розпад СРСР. Зазвичай це мало короткочасний модернізуючий вплив на зовніш-ньополітичні амбіції. Однак головний момент по-лягає в тому, що ці поразки призводили до дале-косяжних внутрішніх реформ: звільнення селян, глибокої модернізації правової системи в 1861 р. та введення парламентаризму в 1906 р. [15]. Продо-вження реалізації цих чинників на середньостроковому рівні має, на нашу думку, ключове значення в рамках даної концепції.

У термінах запропонованого автором підходу, у довгостроковому плані відносини між західним і східним центрами сили європейського геополітичного простору виявилися послідовністю почергових етапів зближення і конфлікту, що проявлялося також у фізичній боротьбі за периферію Східну Європу.

Переходячи до середньострокових тенденцій, слід сказати, що в період завершення «холодної ві-йни» і надалі відбулися кардинальні трансформа-ції в логіці взаємодії західного і східного силових полюсів. на початку ХХІ ст. в ЄС утвердилася по-літика розширення і сусідства, вмотивована прагненням утвердити сталий мир у Європі без ліній розподілу на основі економічного розвитку і спіль-них цінностей. У межах даного дискурсу ключові позиції займали категорії «мир» і «розширення». При цьому для РФ до подій 2014 р. категорія «мир» мала значно нижчий ступінь смислової значущос-ті, аніж для ЄС, і не була визначальним фактором зовнішньої політики, що доводять факти виходу з ДЗЗСЄ у 2007 р. і розв'язання агресії проти Грузії у 2008 р., а до того радше випливала з неготовності Росії оскаржити утвердження монополярного світу на чолі зі США. Натомість категорія «розширен-ня» як ЄС, так і НАТО завжди зберігала висо-кий конфліктний потенціал із російським баченням Східної Європи, що досяг критичної межі у 2014 р. У це хронологічний момент дискурси ЄС і РФ щодо місця регіону зазнали зіткнення, що запусти-ло процес їхньої взаємної деконструкції.

У результаті точкові події в окремо взятій кра-їні Східної Європи Україні призвели до кризи всієї політики сусідства ЄС, розуміння подальшого напряму його розвитку і потреби в пошуку альтер-нативи. Її відсутність у поєднанні зі становленням франко-німецького лідерства була сприйнята дея-кими східноєвропейськими елітами як відмова від інклюзивної колективної ідентичності ЄС. Не менш критично були сприйняті заяви Президента Фран-ції Е. Макрона з приводу стану «глибокої коми», в якому опинилася НАТО. Те саме твердження про кризу регіонального підходу справджується й у ви-падку Росії, дискурс якої не знаходить схвалення серед держав Східної Європи.

Дана перебудова як західного в особі ЄС, так і східного в особі РФ зовнішньополітичного дискур-су стала причиною відновлення відчуття «іншості» на периферії Європи, що, зокрема, проявилося в різних баченнях міграційної кризи, засад демо-кратії у внутрішній політиці, форматах співпраці з КНР і т.д.

Слід сказати, що зазначене відчуття «іншості» поступово стало характерною рисою і для відно-син Рф і ЄС цього періоду. Водночас попри зрос-тання напруженості у відносинах між західним і східним центрами сили ЄС і РФ відповідно після російської агресії проти Грузії у 2008 р. та України у 2014 р., логіка взаємодії між цими дво-ма суб'єктами європейського геополітичного про-стору не повернулася в русло конфронтаційності в дусі політичного реалізму. На це вказують подаль-ші спроби налагодити взаємодію за допомогою «Партнерства для модернізації», «Петербурзького діалогу» та Мезеберзької ініціативи. Прагнення до продовження прагматичних відносин проявили-ся і на більш пізніх етапах наприклад, у вересні 2018 р., де на саміті німецького і російського лі-дерів обговорювалося не лише питання України, а й Ірану та Туреччини у зв'язку з дестабілізацією ситуації на Близькому Сході [16]. Єдиною ознакою колективного спротиву діям Росії став санкційний режим, якого, однак, виявилося недостатньо для зміни її поведінки.

На думку автора, вищевказані чинники свід-чать про те, що в середньостроковому плані попри обопільне бажання утвердити свою першість на європейському геополітичному просторі і в Схід-ній Європі, відносини між двома центрами сили не стали контрарними. Головною ціллю стратегії РФ виявилося не знищення ЄС і його дроблення на групу індивідуально слабших акторів, а заміщення НАТО на чолі зі США як провайдера безпекових гарантій європейсько-російським кондомініумом.

Із цього випливає твердження, що відносини між західним і східним центрами сили не впису-ються в логіку політичного реалізму і його дилеми безпеки, яка б у теорії мала спонукати біполярну систему до ескалації. Ще одна складність полягає в докорінно різній природі силових потенціалів сто-рін. Кожен із них претендує на лідерські позиції, проте західний центр сили спирається на «м'які» і «нормативні» ресурси, а східний використовує «жорстку» силу.

У зв'язку з цим треба сказати, що сучасне ро-сійське бачення військових дій передбачає не опо-ру на військову перевагу, а комбінацію військових і невійськових засобів у співвідношенні 1 до 4 [17], що зумовлює потребу в концептуалізації саме останнього аспекту відносин західного і східного центрів сили європейського геополітичного про-стору. На думку автора, найкращими інструмента-ми для цього завдання виступають такі відносно нові підходи, як субальтерна геополітика і дискур-сивна теорія гегемонії.

Застосування категорії субальтерності до Росії увійшло в науковий обіг уже після незаконної оку-пації Криму 2014 р. і втручання в громадянську ві-йну в Сирії у 2015 р. з ініціативи таких російських учених, як Д. Дорогов з Центрально-Європейського університету (Будапешт) і В. Морозов [18; 19]. Завдяки запропонованим ними новаціям, на думку автора, стало можливим застосування постколоніальної логіки до актора, який претендує на пози-цію гегемона Росії а не проміжного простору Східної Європи між західним і східним центрами сили, що на перший погляд видається більш оче-видним вектором дослідження.

В. Морозов висуває думку, що непевне позиціо-нування РФ відносно Європи і Заходу в цілому ви-пливає з її ідентифікації як «субальтерної імперії». Джерелом останньої, з одного боку, є імперіаліс-тичне минуле Росії і її домінування в ближньому зарубіжжі, а з іншого її історична економічна і нормативна залежність від Європи, що доводить-ся за рахунок апелювання РФ до механізмів між-народного права і, фактично, західних концепцій «відповідальності за захист» при незаконній оку-пації АРК і Донбасу і «війни проти тероризму» у Чечні і Сирії. Попри цю спорідненість, лідерські мотиви обох дискурсів зумовлюють потребу в за-стосуванні ще одного дослідницького інструмента дискурсивної теорії гегемонії. Остання вибудову-ється на основі таких основних понять, як артику-ляція, антагонізм, суб'єкт і гегемонія.

Артикуляція тут означає тяжіння до фіксовано-го центрованого дискурсу зі зв'язаними між собою елементами при принциповій незавершеності цьо-го процесу, що веде до відкритого поля дискурсивності тобто створення власних ідентичностей і їх взаємного проектування шляхом мовленнєвих і діяльнісних актів.

Рис.1

Артикуляція таких дискурсів призводить до антагонізму двох суб'єктів між собою, взаємного заперечення, яке виявляється необхідною умовою вибудовування власної ідентичності на основі «іншості» і її проектування на периферійний простір Східної Європи. Водночас це не призвело до від-критої конфронтації між ними в класичному вій-ськовому розумінні попри локальну перевагу Росії в «жорсткій» силі. Це зумовлено її статусом субальтерної імперії.

Проте у випадку ЄС цей антагонізм доповню-ється і поступовою внутрішньою фрагментацією, розподілом на «внутрішню» і «зовнішню» Європу. Це спостерігається на прикладі відмінних позицій європейських держав щодо низки питань страте-гічної культури. Вони були виділені у 8 змінних, серед яких такі: відносини зі США у контексті вторгнення в Ірак 2003 р.; сприйняття Мюнхен-ської промови В. Путіна 2007 р.; п'ятиденна росій-сько-грузинська війна в серпні 2008 р.; просування демократії на сході; незалежна ЄПБО; включення Туреччини та Західних Балкан до складу ЄС; роз-ширення НАТО на схід; дії після російської агресії щодо України. У найбільш загальному вигляді ці змінні можуть набувати такого вигляду:

Рис.2

Разом із тим конструкт Східної Європи не ви-пливає лише з кризи проекту європейської інте-грації і не пояснюється бінарністю порядку і його відсутності в ЄС, оскільки в такому випадку іг-норуються просторові відмінності. Завершення «холодної війни» дозволило Східній Європі позба-витися радянського соціалістичного дискурсу. Од-нак після цього відбувся не закономірний транзит до демократії, а перетворення даного простору на вакуум, в якому ЄС відтворював власний європей-ський проект. Зі свого боку, у державах Східної Європи відбулася підміна початкової мети і при-значення європейського інституційного порядку на прагнення позбутися радянського минулого, через що цей процес не отримав логічного завершення. Звідси випливають відмінні бачення демократич-ного розвитку в Польщі та Угорщині, спротив кон-цепції «Європи різних швидкостей», що просува-ється ФРН, Францією, Італією та Іспанією, і т.д. Після висунення Росією альтернативного проекту «справжньої Європи» східноєвропейський простір виявився відчуженим не лише від західного, а й від східного центру сили, який прагне повернути його до субординованого положення.

З огляду на протяжність Східноєвропейського безпекового комплексу і його структуру, до якої входять малі держави з порівняно невеликим гео-графічним охопленням зовнішньополітичної діяль-ності, його можна умовно поділити на 3 частини:

1) Балтійський субкомплекс (Естонія, Латвія і Литва), що характеризується тіснішою співпрацею зі скандинавськими державами;

2) власне Східноєвропейський субкомплекс, (держави Вишеградської четвірки, Україна, Біло-русь, Молдова, Румунія і Болгарія із західного боку Чорного моря та Грузія, Вірменія й Азербайджан зі східного), де співпраця оформлена (за винятком Білорусі) у форматі V4 і таких проектів, як Спіль-нота демократичного вибору, польсько-румунськоукраїнський трикутник та ГУАМ. Віднесення до нього Болгарії пояснюється релевантністю для неї проблематики чорноморської безпеки, так само як для України, Румунії та Грузії;

3) Балканський субкомплекс (держави колишньої СФРЮ та Албанія), об'єднаний територіальними су-перечками і завершенням євроатлантичної інтеграції. Дискусійним залишається питання приналежності до субкомплексу Греції, зовнішня політика якої зна-чною мірою пов'язана з відносинами з близькосхід-ними акторами: Туреччиною, Ізраїлем та Єгиптом.

Щодо регіональних форматів, які об'єднують всі держави комплексу, варто згадати один, орга-нізований місцевими державами Ініціатива трьох морів, або Тримор'я, та один зовнішній т.зв. фор-мат 17+1 під егідою КНР. На нашу думку, із тео-ретичної точки зору варто зазначити, що разом із інституційним розвитком другого зі згаданих фор-матів й можливим подальшим посиленням впливу в регіоні Китаю, останній має потенціал стати зо-внішнім безпековим чинником, що вплине на фор-мування Східноєвропейського комплексу безпеки. Разом із тим попри існування історичних, культур-них і геополітичних підстав, розглянуті держави не змогли набути власної регіональної ідентичності як об'єднавчого чинника. З урахуванням вищеска-заного і відповідно до типології регіональних безпекових порядків, Східну Європу слід віднести до обмежених регіональних комплексів.

Виходячи з цього, можна формалізувати від-носини РФ, ЄС і Східноєвропейського комплексу в межах єдиної моделі. Для цього застосуємо те-орію рефлексивних ігор, викладеної В. Лефевром у його роботі «Лекції з теорії рефлексивних ігор» 2009 р. [22]. Нехай РФ, ЄС і Східноєвропейський комплекс суб'єкти графа abc, де а СхЄ, b ЄС, c РФ, а пунктирні лінії конфліктний зв'язок:

Рис.3

Зв'язок Ьс між ЄС і РФ відповідно не є визна-ченим, про що йшлося вище. Проте з урахуванням прагнення РФ визначати засади європейського геополітичного простору, прагматизму у відносинах із ЄС при відсутності прямої конфронтації шляхом застосування силових засобів, їхній зв'язок мож-на описати як неконфліктний. Цю гіпотезу можна перевірити шляхом доповнення графу четвертим суб'єктом США ^):

Рис.4

Попри певні суперечності, США залишається союзником ЄС через членство в НАТО і використо-вує зв'язки зі Східною Європою для стримування РФ у рамках Європейської ініціативи стримування. Тому якщо відносини між РФ і ЄС будуть конфлік-тними, очікуваним вибором ЄС і Східної Європи буде солідарність зі США для стримування Росії. Як наслідок, можливості РФ визначати європей-ський порядок будуть мінімізовані. Це підтвер-джує функція рефлексії, створена на основі даного графу. У базовій формі вона має такий вигляд:

де Р-- альтернатива, до якої суб'єкта схиляє група, а ^ небажана для суб'єкта групи дія. Таке формулювання обґрунтовується принципом забо-рони егоїзму теорії рефлексивних ігор. Відповід-но до нього, кожен суб'єкт, який реалізовує свої інтереси, не може завдавати шкоди групі, до якої він належить. Таким чином, виходячи з попере-днього графа засади європейського геополітичного простору визначатимуться суб'єктами а, Ь і d, які переважать вплив Росії і нав'яжуть їй певне місце в цьому порядку. За принципом заборони егоїзму, вона буде вимушена його прийняти, бо не зможе вибрати альтернативу з діями, які прийнятні для неї і не прийнятні для групи [22, с. 50].

Таким чином, у глобальному вимірі стратегія Росії буде більше спрямована на розрив зв'язку США ЄС і встановлення зв'язку ЄС РФ. На ре-гіональному рівні відносини зі Східною Європою є апріорі негативними через намір нав'язати свій вплив.

Визначаючи цілі зовнішньої політики Росії в регіоні, треба сказати, що дискусія з цього при-воду ведеться між двома точками зору. На думку представників першої, метою РФ є імперіалістич-не прагнення до розширення або ж націоналістич-ні настрої. Інші ж вважають, що Росія ставить собі на меті забезпечення національної безпеки і захист своїх цінностей [15, с. 282]. На нашу думку, пер-ша точка зору не враховує конфігурації відносин з іншими центрами сили, а друга зосереджується виключно на внутрішніх мотиваціях. Виходячи зі змісту роботи, автор вважає, що ціль зовнішньої політики РФ у Східноєвропейському регіональ-ному комплексі полягає в заміщенні прозахідного дискурсу антизахідним, що відкриє шлях для вста-новлення європейсько-російського кондомініуму в європейському геополітичному просторі.

У сучасних дослідженнях на тему зовнішньо-політичного впливу РФ домінує двосторонній під-хід, де її дії розглядаються точково в окремо взятих країнах. Із такого представлення часто випливає спотворене уявлення про те, що певні актори в ре-гіоні Східної Європи є союзниками Росії напри-клад, Сербія та Угорщина. Однак, на нашу думку, даний підхід сформований за інерцією в руслі бі-полярної логіки часів «холодної війни», де держава могла бути членом лише одного з двох блоків-суперників, що особливо наочно проявлялося саме на території Східної Європи.

Автор вважає, що сучасна ситуація в регіоні суттєво відрізняється від тієї, яка існувала 50 років тому. Для доведення пропонуємо знову застосу-вати інструментарій теорії рефлексивних ігор, що дозволить конкретизувати висновки з попередніх графів. У якості практичного кейсу автором було обрано політику Росії в Сербії, із якою вона має найтісніші двосторонні зв'язки в Балканському субкомплексі. Розгляд діяльності РФ буде побудо-вано на основі аналізу потенційних наслідків на декількох рівнях: європейському, регіональному, міжсубрегіональному та національному.

Розглянемо приклад переговорів між Сербією і Косово, у яких РФ і ЄС виконують роль посередни-ків. Для ілюстративності перший граф не включа-тиме Росію. Нехай ЄС, Сербія і Косово суб'єкти графа bcd, де Ь Сербія, с ЄС, d Косово:

Рис.5

Відносини між Ь і d конфліктні через невизна-ння Сербією Косова як незалежної держави. ЄС, прагнучи примирення між сторонами і їх вступу до свого складу, має позитивні зв'язки з обома і схи-ляє їх до активних дій. З огляду на економічну за-лежність Сербії і Косова від ЄС, їхній простір для дій обмежений. За таких умов конфліктний зв'язок між ними поступово перетвориться на позитивний (суцільна лінія).

На основі даного графу можна створити таку матрицю впливів:

де 1 спонукання одним актором іншого до ак-тивних дій. Сербія і Косово схиляють одне одно-го до взаємних поступок, що змушує посередни-ка (ЄС) сприяти в цьому процесі для полегшення досягнення угоди. Таким чином, у даній матриці свобода дій усіх акторів поступово обмежується по мірі наближення домовленості.

Ситуація змінюється, якщо додати до графа четвертого суб'єкта Росію.

Нехай РФ, Сербія, ЄС і Косово суб'єкти графа аЬсф де а РФ, Ь Сербія, с ЄС, d -

Косово. Відо-бразимо відповідний граф:

Таблиця 2

У питанні незалежності Косова Росія підтри-мує Сербію, що показує голосування в РБ ООН. Водночас РФ не виступає проти поточної угоди про обмін територіями, що має стати основою при-мирення між сторонами, натомість вона заявляє, що підтримає будь-який варіант урегулювання, який влаштує Сербію. Конфліктних випадків із ЄС з цього приводу також не спостерігається. Побуду-ємо відповідну матрицю впливів:

Сербія схиляє РФ до активних дій і прагне, щоб вона втрутилася в якості посередника. Відповід-но, для ЄС і Косово залучення Росії до переговорів не бажане, оскільки це посилить позиції Сербії і порушить баланс між суб'єктами групи. Своїм твердженням про готовність підтримати будь-який прийнятний для Сербії формат РФ спонукає ЄС до пасивності.

Основний момент криється у впливі Росії на Сербію. У контексті представленого вище графа вибудовування сербсько-російських зв'язків озна-чає, що Сербія здобуває свободу вибору і може проводити альтернативну лінію поведінки. Відпо-відно, вірогідність провалу переговорного процесу підвищується і Балкани залишаються осередком нестабільності. Кейс Сербії у взаємодії з РФ також варто розглянути в контексті його значення для си-туації в Балканському безпековому субкомплексі в цілому. У зв'язку з цим слід звернути увагу на співпрацю у сфері безпеки. Протягом останніх 6 років співробітництво Сербії і Росії на рівні кон-тактів, інформаційного впливу та постачання зброї планомірно зростало. Цей фактор є важливим із точки зору теорії рефлексивного управління. Постачаючи зброю сербам і створюючи парамілітарні організації у Республіці Сербській, Росія може спричинити зростання антисербських настроїв, що виведе регіональну ситуацію з-під контролю. Її врегулювання потребуватиме посередництва зо-внішніх сил, у тому числі і РФ, яка таким чином зможе посилити свій вплив на Балканах.

Слід також врахувати державний рівень до-слідження й оцінити, як діяльність проросійських проксі-сил впливає на внутрішньополітичне ста-новище в Сербії. У зв'язку з цим треба вказати на можливий вплив Росії на акції протесту проти по-літики О. Вучича. Так, вищезгаданий Військовий синдикат Сербії бере активну участь в даних ак-ціях, називаючи плани влади делімітувати новий кордон з Косово порушенням Конституції і дер-жавною зрадою. На додачу, Військовий синдикат також тісно пов'язаний з лідерами сербської опози-ції М. Дордевичем та Д. Джиласом, що підтриму-ють контакти з Росією. Це дає підстави стверджувати, що РФ причетна до розхитування ситуації в Сербії принаймні частково з огляду на строкатий склад опозиції в країні. При цьому можливість ле-гального впливу опозиції на ситуацію залишається низькою з огляду на порівняно невисокий рівень підтримки населення. Своєю чергою, це підвищує вірогідність силового втручання РФ у ситуацію у разі зближення сербського керівництва із Заходом.

На рівні міжсубрегіональної динаміки тісні від-носини Росії із Сербією також мають негативні наслідки. Так, у вересні 2019 р. Польща не запро-сила Сербію на відзначення 80-річниці з дня по-чатку Другої світової війни. Виходячи з небажан-ня Польщі відкривати для Сербії розділ 31 пере-говорів щодо вступ до ЄС (зовнішня, безпекова й оборонна політика), є підстави вважати, що фактор Росії зіграв у цьому важливу роль [23].

Крім того, у 2017 р. Сербія не була запрошена на Варшавський саміт Ініціативи трьох морів через складні відно-сини з Хорватією. Причиною погіршення взаємин стала закупівля державами військової техніки (Хорватії у НАТО, Сербії у Росії).

Повторення подібних інцидентів у майбутньому може негатив-но відобразитися на розвитку співпраці в рамках Ініціативи трьох морів. Відсутність Сербії в цьому форматі співпраці ускладнить для Хорватії реалі-зацію інфраструктурних проектів у напрямку до Румунії і Болгарії.

Висновки

Розвиток регіоналізму в міждер-жавній взаємодії спирається на лише на формальні ознаки, а й на широкий спектр чинників немате-ріального та матеріального характеру, які проявля-ються у внутрішньому і зовнішньому вимірі. Від-носини між РФ і ЄС як ключовими акторами євро-пейської геополітики можна описати як «конститу-тивну іншість» при спробі налагодити прагматич-ну взаємодію, що випливає з ідентифікації РФ як субальтерної імперії. За наведеною класифікацією Східну Європу варто віднести до обмежених регіо-нальних комплексів із відповідним набором ознак. Стратегія РФ у цьому просторі базується на комп-лексному впливі на 4 рівнях: європейському, регі-ональному, міжсубрегіональному і національному, що заважає консолідації східноєвропейського про-стору й обмежує його можливості протидії росій-ському впливу.

Література

політика регіональний безпека

1.S^dlova V. 2013. Viewing the Post-Soviet Space through a Postcolonial Lens: Obscuring Race, Erasing Gender. Budapest, Hungary: Central European University.

2.Moore D. 2001. Is the Postin Postcolonial the Postin Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique. Modern Language Association, 116 (1), pp. 111-128.

3.Babones S., Babcicky P. 2013. Russia and East-Central Europe in the modern world-system: A structuralist perspective. Proceedings of the 10th Biennial Conference of the Australasian Association for Communist and Post-Communist Studies. 3-4 February 2005. Canberra.

4.Soltani F., Amiri R. 2014. Levels of Analysis in International Relations and Regional Security Complex Theory. Journal of Public Administration and Governance, 4 (4), pp. 116-171.

5.Buzan B., Weaver O. 2003. Regions and Power: The Structure of International Security. New York: Cambridge University Press, p. 481.

6.Soderbaum F. 2012. Formal and Informal Regionalism. The Ashgate Research Companion to Regionalisms. London: Routledge, p. 51.

7.Karpaviciute I. 2010. Analysis of Regional Security Dynamics. Internal and External Factors and Their Interplay. PhD Dissertation. Vytautas Magnus University. Kaunas, p. 39.

8.Acharya A., Johnston A. 2007. Crafting Cooperation:

Regional International Institutions in Comparative Perspective. Cambridge: Cambridge University Press, p. 2.

9.Hoffman S. 1966. Obstinate or Obsolete? The Fate of the Nation-State and the Case of Western Europe. Daedalus,

95 (3), pp. 862-915.

10.Soderbaum F. 2012. Theories of Regionalism. In:

Beeson M., Stubbs R., eds. Routledge Handbook of Asian Regionalism. London and New York: Routledge, p. 12.

11.Burfisher M., Robinson Sh., Thierfelder K. 2003.

Regionalism: Old and New, Theory and Practice. The International Agricultural Trade Research Consortium (IATRC)

Conference. Capri, p. 4.

12.Karpaviciute I. 2010. Analysis of Regional Security Dynamics. Internal and External Factors and Their Interplay. PhD Dissertation. Kaunas: Vytautas Magnus University, pp. 188-189.

Размещено на Allbest.ru