Соціально-економічні виміри екологічного конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-економічні виміри екологічного конфлікту

В.В. Сабадаш

У статті на основі системного підходу розкрито соціально-економічну природу конфлікту як соціального явища, цілісного процесу та дії або бездіяльності. Досліджено взаємозв'язок стійкого розвитку, ресурсної політики і безпеки соціально-економічних систем, виокремлено основні сфери походження потенційних конфліктогенних ситуацій.

конфлікт явище соціальний політика

В.В. Сабадаш

Социально-экономические измерения экологического конфликта

В статье на основе системного подхода раскрыта социально-экономическая природа конфликта как социального явления, целостного процесса и действия или бездействия. Исследована взаимосвязь устойчивого развития, ресурсной политики и безопасности социально-экономических систем, выделены основные сферы происхождения потенциальных конфликтогенных ситуаций.

Вступ

Проблема забезпечення екологічно стійкого розвитку - ключовий компонент „Цілей розвитку на тисячоліття”, окреслених „Декларацією Тисячоліття” [20]. Досягнення задекларованих цілей потребує ефективного управління людським і фізичним активами, природним капіталом, які є основою стійкого розвитку. Стратегічними завданнями розвитку мають стати:

1) пріоритет природоохоронних заходів у політиці та національних програмах;

2) зменшення обсягів втрат екологічних ресурсів;

3) покращання доступу до екологічних послуг.

Характерною особливістю сучасного етапу соціально-економічного розвитку є досить серйозні екологічні проблеми, що виникають внаслідок неефективного ресурсовикористання, більшість з яких вже давно набули інтернаціонального характеру.

Проблеми збереження довкілля, підтримки миру та безпеки, взаємозв'язку між обмеженими природними ресурсами і конфліктами глибоко проникають у міжнародну політику та набувають суттєвої політичної ваги. Такі авторитетні міжнародні інститути, як Організація Об'єднаних Націй - ООН (United Nations, UN), Всесвітня комісія з довкілля та розвитку (World Commission on Environment and Development, WCED), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (Organization for Security and Cooperation in Europe, OSCE), Програма навколишнього середовища ООН - ЮНЕП (United Nations Environment Programme, UNEP), Програма розвитку ООН (United Nations Development Programme, UNDP), Відділ з питань народонаселення ООН (United Nations Population Division, UNPD) та ін. звертають увагу на зростаючий міжнародний інтерес до дослідження зв'язків між навколишнім середовищем і безпекою з метою надання своєчасних сигналів для запобігання конфліктів.

Згадані проблеми є предметом дослідження науковців більше тридцяти років [12; 13; 15 - 18]. Безпеці довкілля присвячена доповідь „Наше спільне майбутнє” („Our Common Future”) на Самміті у Ріо-де-Жанейро 1992 р. Актуальність проблеми зберігається і сьогодні - Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан (UN Secretary General Kofi Annan) підкреслює: „Організація Об'єднаних Націй має приділяти більше уваги потенційним загрозам, які викликані проблемами довкілля, для визначення корінних причин збройного конфлікту… Нестача і виснаження природних ресурсів, нерівний доступ до них, безгосподарність як потенційні причини конфліктів потребують особливої уваги і повинні систематично перебувати під регулюванням Об'єднаних Націй. ООН слід використовувати додаткові методи для аналізу і визначення потенційних загроз конфліктів, які виникають через нееквівалентність ресурсного потенціалу у світі” United Nations. (2003, 12 September). Interim report of the Secretary General on the prevention of armed conflict (Report of the Secretary General on the Work of the Organization, A/58/365-S/2003/888 12 September 2003). (цитата по [19]).

Визначальним етапом нової глобальної екологічної ініціативи стала міжнародна конференція «Довкілля, конфлікт і співпраця: врахування недоліків та можливостей для дослідження і проведення політики” (Environment, Conflict, and Cooperation: Scoping Gaps and Opportunities for Research and Policy Agendas), ініційована ЮНЕП (UNEP) та Міжнародним Центром ім. Вудро Вілсона (Woodrow Wilson International Center for Scholars) (Вашингтон, США, грудень 2003 р.).

Таким чином, потреба у наукових дослідженнях і оцінці зв'язку між навколишнім середовищем і конфліктом задля його запобігання (або мінімізації наслідків) визначається сьогодні як пріоритетна у досягненні цілей стійкого розвитку.

Конфлікт як соціальний феномен

Подальші дослідження природи конфліктів взагалі і екологічних конфліктів (ЕК) зокрема потребують, перш за все, чіткого визначення основних дефініцій, категорій, їх змісту, взаємозв'язків, ролі і місця у механізмах взаємодії.

На нашу думку, конфлікт як складний і багатогранний феномен, доцільно розглядати із таких позицій.

1. Конфлікт як соціальне явище є поширеною формою взаємодії соціальних суб'єктів у сучасному складному світі: індивідуумів, соціальних груп, етнічних спільнот, держав, їх об'єднань, які переслідують свої цілі і інтереси. Причинами конфлікту (або його мотивами) можуть бути політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, етнічні, релігійні та інші протиріччя. Саме протиріччя (об'єктивні чи суб'єктивні) є основою конфлікту, незважаючи на досить різні підходи до визначення поняття „конфлікт” та неоднозначність його трактування спеціалістами-конфліктологами у науковій літературі і публіцистиці. Найбільш загальний підхід до визначення поняття „конфлікт” базується на розумінні його як протиріччя, а саме - соціального протиріччя.

Різноманіття мотивів, форм, функцій, рівнів конфліктів і обумовлює проблему чіткого визначення дефініції та створення типології (класифікації) конфліктів. Кожний із авторів викладає свою точку зору, своє розуміння поняття „конфлікт”, часто визначаючи за основу джерело (предмет) конфлікту: проблеми влади або першості, володіння цінностями, конкуренцію, несумісність позицій або антагоністичні стосунки тощо. Пояснити це можна як складною природою самого феномена конфлікту, так і особливостями авторської інтерпретації. Тому нижче наведемо найбільш характерні визначення.

В енциклопедичній літературі та наукових виданнях зустрічаємо такі визначення поняття „конфлікт”: „конфлимкт - столкновение, серьезное разногласие, спор” [8]; „конфлимкт - столкновение или борьба, враждебное отношение” [9]; «конфликт социальный (от лат. conflictus - столкновение) - предельный случай обострения социальных противоречий, выражающийся в столкновении различных социальных общностей - классов, наций, государств, социальных групп, социальных институтов и т.п., обусловленном противоположностью или существенным различием их интересов, целей, тенденций развития... Он имеет вполне определенные причины, своих социальных носителей (классы, нации, социальные группы и т.д.), обладает определенными функциями, длительностью и степенью остроты» [2, с. 80]; „конфликт (от лат. сonflictus - столкновение) - (в социол.) столкновение противоположных интересов, целей, взглядов, идеологий между индивидами, социальными группами, классами [7, с. 137].

Більшість фахівців у галузі конфліктології, аналізуючи стан проблеми, розкривають конфлікт з соціальної точки зору. Так, наприклад, американський конфліктолог Л.А. Козер (L.А. Coser) під конфліктом розуміє боротьбу за цінності і претензії на певний статус, владу і ресурси, у якій цілями противника є нейтралізація, нанесення збитків або усунення суперника [14, с. 8].

Інший відомий американський фахівець К. Боулдінг (К. Boulding) вважає, що конфліктом є усвідомлені і визрілі протиріччя та зіткнення інтересів [11].

Представники російської школи конфліктології наводять дещо ширші визначення, виокремлюючи таку ознаку соціального конфлікту, як метод (або спосіб) протиборства у досягненні певних інтересів і цілей. Наприклад, А.Г. Здравомислов

(А.Г. Здравомыслов) розглядає конфлікт як „... важнейшую сторону взаимодействия людей в обществе, своего рода клеточку социального бытия. Это форма отношений между потенциальными или актуальными субъектами социального действия, мотивация которых обусловлена противостоящими ценностями и нормами, интересами и потребностями” [6, с. 96].

Ю.Г. Запрудський (Ю.Г. Запрудский) розцінює конфлікт як форму своєрідного руху до нової соціальної єдності: «социальный конфликт - это явное или скрытое состояние противоборства объективно расходящихся интересов, целей и тенденций развития социальных субъектов, прямое и косвенное столкновение социальных сил на почве противодействия существующему общественному порядку, особая форма исторического движения к новому социальному единству» [5, с. 54].

В монографії „Юридична конфліктологія” у визначенні соціального конфлікту зустрічаємо посилання на можливість застосування насильницьких методів для досягнення цілей: „под социальным конфликтом обычно понимается тот вид противостояния, при котором стороны стремятся захватить территорию либо ресурсы, угрожать оппозиционным индивидам или группам, их собственности или культуре таким образом, что борьба принимает формы атаки или обороны” [10, с. 7].

Таким чином, узагальнюючи основні підходи до визначення категорії „конфлікт”, відзначимо: 1) соціальні витоки його причин (мотивів); 2) обов'язкову присутність протиріччя як чинника конфлікту; 3) можливість застосування однією або декількома сторонами конфлікту насильницьких методів для досягнення своїх цілей.

2. Конфлікт як цілісний процес складається з послідовних стадій, характеризується динамікою і розвивається у певних межах (рис. 1). В.М. Кудрявцев (В.Н. Кудрявцев) говорить про соціальний конфлікт, „... имея в виду процесс, в котором два (или более) индивида или группы активно ищут возможность помешать друг другу достичь определенной цели, предотвратить удовлетворение интересов соперника или изменить его взгляды и социальные позиции” [10, с. 7].

Процес розвитку конфлікту зазвичай включає три основні стадії:

1) латентну (передуючу конфлікту) - стадію, на якій конфлікт характеризується усіма елементами, за винятком зовнішніх дій. Головна особливість стадії - наявність необхідної умови для конфліктної ситуації - протиріччя;

2) відкритого конфлікту, коли конфліктна ситуація спонукає одну або декілька сторін вдатися до конфліктної поведінки: перешкоджання досягненню супротивником його цілей та/або забезпечення досягнення своїх власних інтересів. Характерною особливістю таких дій може бути ескалація конфлікту - наростання гостроти і розмаху конфліктних дій, обумовлене загостренням між протиборчими сторонами. Результатом ескалації можуть бути:

Ю у випадку несумісних інтересів та бажанням домінувати аж до знищення супротивника насильницькими методами або завдання йому фізичної шкоди - локальні збройні конфлікти, війна, терор тощо (зазвичай такий розвиток конфлікту має місце, коли одна із сторін конфлікту володіє явними перевагами у ресурсах, силі, конкурентній позиції);

Ю в іншому випадку, за обопільною готовністю сторін до взаємних поступок, пошуку компромісу та співпраці, конфлікт переходить до заключної стадії:

3) вирішення конфлікту, після чого він вважається сторонами вичерпаним. Управління та врегулювання конфлікту забезпечується залученням та практичним застосуванням різних стратегій, прийомів, методів. Під методом вирішення конфлікту ми будемо розуміти комплекс збалансованих заходів і інструментів, спрямованих на досягнення цілі. Не вдаючись поки що у деталізацію, зазначимо, що ефективність цих методів може бути різною: їх застосування може мати результатом або повне, або тільки часткове вирішення конфлікту.

Кожна із зазначених стадій може також містити етапи (дії) розвитку конфлікту.

Закінченням конфлікту прийнято вважати припинення дій всіх сторін конфлікту, незалежно від мотивів і причин, які до цього спонукали.

Таким чином, наведена послідовність розвитку конфлікту - від неповного до повного, із подальшим його вирішенням - характеризується якісними змінами у основі і динаміці протікання конфлікту, можливими змінами складу його учасників, масштабністю та інтенсивністю протистояння тощо. Однак соціально-економічним системам на противагу згаданому вище поступальному розвитку конфлікту властивий також і низхідний ровиток (затухання) конфлікту - трансформація повного або неповного явного (відкритого) конфлікту в латентний (прихований) чи гармонійні стосунки сторін (рис. 1). Прикладом можуть слугувати конфлікти, які, виникнувши одного разу, у подальшому або консервуються (стають латентними), не зникаючи, або процес їх урегулювання увінчався повною згодою зі спірних питань, усунувши сам предмет конфлікту (протиріччя).

Рисунок 1 - Процес розвитку конфлікту

Для чіткого усвідомлення природи конфлікту, виокремлення його як об'єкту дослідження важливим є визначення меж конфлікту, а саме зовнішніх обмежень у просторі і часі. Доцільно розглядати у зв'язку з цим такі аспекти: просторовий, часовий та системний.

Просторові межі конфлікту визначають територію, яка залучена до конфлікту. Таке чітке визначення важливе, по-перше, для виявлення дійсних учасників конфлікту, особливо у випадку міжнародного конфлікту, по-друге, просторові межі впливають на вибір методів (способів) і можливостей розв'язання конфлікту.

Часові межі конфлікту визначають тривалість конфлікту, одночасно встановлюючи його контрольовані точки - початок і закінчення (див. рис. 1). В залежності від стадії: початок конфлікту, його розвиток (продовження), трансформація в інші форми протистояння або завершення (розв'язання), є можливим надання правової і юридичної оцінки діям (або бездіяльності) учасників конфлікту на певний момент часу, особливо у разі зміни складу учасників конфлікту.

Конфлікт, як ми зазначали вище, відбувається в системі (соціальній групі, корпоративному об'єднанні, державі, міжнародній спільноті), як упорядкованій множині елементів, взаємопов'язаних між собою і утворюючих цілісну єдність, якій притаманні складні і багатоманітні зв'язки. З огляду на це та соціальне коріння конфлікту, системний підхід найбільш повно і адекватно відповідає завданням дослідження його природи.

І.К. Бистряков, досліджуючи проблеми збалансованості в управлінні складними системами, визначає важливість системного підходу в сфері економіки природокористування і охорони довкілля: „принципы управления … должны опираться на опыт теоретических и практических разработок в области экономики природопользования и охраны окружающей среды, а также на теорию и методологию системного анализа процессов и структур в сопредельных областях научных знаний, включая географию, социологию, биологию, экологию, территориальное проектирование” [3, с. 51-52].

Підсумовуючи вищевикладене, підкреслимо важливість внутрішньосистемного аспекту дослідження конфлікту з точки зору:

1) виокремлення саме конфліктуючих сторін із усього кола залучених до конфлікту;

2) управління конфліктом.

Внутрішньосистемні межі конфлікту дозволяють також зорієнтувати дії його сторін на запобігання руйнуванню системи (якщо це необхідно).

3. Конфлікт як результат дії або бездіяльності: конфліктна ситуація не обов'язково може бути викликана діями однієї або декількох сторін. У багатьох випадках бездіяльність (свідома або несвідома) провокує конфлікт, наприклад, нехтування державою екологічними інтересами окремих громадян чи суспільства в цілому; свідоме блокування однією із країн співпраці з врегулювання екологічних проблем транскордонного забруднення.

Слід зазначити, що у науковій літературі, публікаціях, засобах масової інформації широке використання знайшли терміни „інцидент”, „протистояння”, „боротьба”, „криза”, „суперечка” як синоніми конфлікту.

Зважаючи на різноманіття конфліктів, відмінності у їх визначенні та особливості методологічного характеру, вважаємо за доцільне запропонувати таку дефініцію конфлікту, яка б поєднала всі його види. Це дозволить у подальшому уникнути стилістичних і семантичних розбіжностей у тлумаченні поняття „конфлікт” стосовно тематики дослідження і дасть змогу використати системний підхід для детермінації (дослідження природи) ЕК, його предмету, динаміки, методів врегулювання та типології. Саме система „... постоянно испытывает на себе внутренние возмущения, являющиеся результатом ее внутренней противоречивости. Компонент и система, часть и целое; прерывное и непрерывное, структура и функция; внутреннее и внешнее; организация и дезорганизация; разнообразие и однообразие - такой далеко не полный перечень противоречивых сторон и отношений, присущих системам и порождающих конфликты. Каждая из этих характеристик способна служить базой для выделения конфликтов определенного типа” [10, с. 85-86].

Узагальнивши попередні напрацювання і відомості літературних джерел, долучивши сучасні тенденції і урахувавши наукову спрямованість і проблематику нашого дослідження, у подальшому під конфліктом ми пропонуємо розуміти ситуацію несумісних або ворожих інтересів, у якій одна або більше сторін переслідують або загрожують переслідувати свої цілі і інтереси (економічні, соціальні, екологічні тощо) за допомогою обраних механізмів і методів впливу, в тому числі і насильницьких.

Наведене визначення, на нашу думку, відображає необхідні властивості, притаманні будь-якому конфлікту.

Взаємозв'язок стійкого розвитку, ресурсної політики і безпеки

Концепція взаємопов'язаності природного середовища і суспільства базується на поєднанні соціальної, економічної і суспільної сфер діяльності. Суспільство формує механізм природокористування і сприяє узгодженості ресурсних режимів як на національному, так і міжнародному рівнях.

Ресурсні режими визначають характер і напрями управління природними ресурсами у суспільстві:

· економіко-правові механізми набуття права власності на ресурс;

· способи (методи) реалізації прав власності;

· ефективні методи управління ресурсами;

· доступ до ресурсів, їх використання, перерозподіл;

· відкритість суспільства, його готовність до вирішення ЕК тощо.

Дотримання принципу узгодженості ресурсних режимів дозволяє гармонійно поєднувати ці складні аспекти ресурсокористування з національним і міжнародним політико-правовим забезпеченням.

Маємо такі види ресурсних режимів, що характеризують взаємозв'язок між суспільством, економікою і довкіллям:

1) режим доступу до ресурсів (РД);

2) режим використання ресурсів (РВ);

3) режим управління ресурсами (РУ) (рис. 2).

Держава, проваджуючи ресурсну політику, з одного боку, втручається у кожну із сфер (економіка, суспільство, навколишнє середовище) настільки, наскільки вважає за доцільне (або можливе), з іншого, - відіграє інтеграційну роль і виступає об'єднавчим елементом соціо-економічної системи.

Режим доступу до ресурсів визначається на національному рівні особливостями економічного (система господарювання) та політичного устрою держави, на міжнародному - переважно ринком. У відповідності до цього суб'єкти і вибудовують ефективну ресурсну політику.

Режим використання ресурсів базується на знаннях законів суспільно-економічного розвитку і вмінні правильно застосовувати ці знання і досвід при використанні ресурсів. Безперечно, цей режим характеризується досягнутими системою технічним і технологічним рівнями, ступенем її інноваційності, можливостями модернізації тощо.

Режим управління ресурсами формується, перш за все, науковими і культурними здобутками суспільства, набутими у процесі накопичення, використання і передачі інформації про економічні і природні системи. В умовах глобалізації соціально-економічних процесів і переходу у майбутньому до інформаційного суспільства режим управління набуває особливої значущості для запобігання екологічним конфліктам.

Компонент, без якого ефективне функціонування трьох ресурсних режимів є проблематичним у сучасних соціально-економічних системах, - це безпека (див. рис. 2). Важливим у взаємодії компонентів системи є те, яким чином окремі громадяни, їх спільноти та держава забезпечують свою безпеку. Саме у цьому процесі головну регулюючу роль відіграє розвиток як сукупність прямих і опосередкованих дій, до яких вдаються окремі особи, громадські групи і держава задля убезпечування в умовах функціонування специфічних ресурсних режимів, об'єднавчим елементом яких є політичний устрій держави (політичний режим). Держава несе відповідальність перед своїми громадянами за їх безпеку, у т.ч. екологічну. Так, згідно Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, „екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей. Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, екологічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів” [4, стаття 50]. Відповідно, ключовими детермінантами екологічної безпеки мають бути:

Ю убезпечення здоров'я людини і збереження довкілля;

Ю стійкий соціально-економічний розвиток;

Ю запобігання екологічним конфліктам.

Таким чином, формування цілісної і ефективної системи безпеки можливе за умови постійної взаємодії між ресурсними режимами та державою.

Основні сфери походження конфліктогенних ситуацій

Екологічні конфлікти є невід'ємним елементом функціонування соціально-економічних систем.

Дослідження соціо-еколого-економічної природи виникнення і протікання екологічних конфліктів базується на двох основних застереженнях.

Перше: проведений нами аналіз конфлікту (як соціального явища, цілісного процесу та дії) дозволяє зробити висновок про те, що ЕК характеризується сутнісними рисами і механізмами динаміки, які властиві будь-якому соціальному конфлікту.

Друге: для ЕК як окремого, самостійного виду конфлікту, характерні досить важливі істотні особливості. Своєрідними є його предмет і об'єкт; причини виникнення, проблемні вузли та динаміка розвитку ЕК; специфіка управління, вирішення та трансформації ЕК. Також важко прогнозованими є поведінка конфліктуючих сторін, наслідки екологічного конфлікту, особливо якщо мали місце силові методи його вирішення.

Зазначені особливості екологічних конфліктів породжують необхідність відповідного втручання з боку зацікавлених сторін (суспільства, державних структур, соціальних груп) з метою їх вирішення.

Аналіз соціально-економічних чинників виникнення і розвитку екологічних конфліктів дозволяє виокремити такі основні конфліктогенні сфери:

Ё форми власності на ресурс, його розробку і використання, які мають місце у державі;

Ё економіко-правові механізми набуття права власності на ресурс, способи (методи) реалізації цих прав;

Ё нестабільність фінансово-економічної системи держави;

Ё проблеми формування та розвитку міждержавних, національних та регіональних ресурсних інформаційних систем (баз даних), їх взаємодія та процеси взаємної інформованості і обміну оперативною та аналітичною інформацією;

Ё соціально-економічні проблеми управління ресурсами, перш за все, водними і земельними;

Ё конфлікти між власниками, посередниками, користувачами екологічного ресурсу через його непоновлюваність та/або обмеженість;

Ё формування та використання цінових інструментів на ринку ресурсокористування;

Ё розподіл (перерозподіл) соціо-еколого-економічних ефектів від володіння/використання екологічного ресурсу [1];

Ё зіткнення інтересів (перш за все, економічних): ступінь готовності господарюючого суб'єкту нести природоохоронні витрати та шляхи використання отриманого від експлуатації природного ресурсу прибутку;

Ё визначення меж зростання/зменшення витрат та прибутку від експлуатації природного ресурсу;

Ё наявність розвиненої інфраструктури та доступ до використання сучасної техніки і технологій;

Ё відкритість суспільства, його готовність до вирішення екологічних конфліктів;

Ё доступ населення до користування якісними екологічними послугами (рекреація, санітарія, домогосподарства тощо).

Безумовно, визначальна роль у розв'язанні зазначених проблемних вузлів належить інструментам і механізмам запобігання і вирішення ЕК. Однак дискусії з приводу ефективності їх використання мають зміщувати акценти від саме навколишнього середовища як джерела конфлікту до пошуку механізмів співпраці у питаннях довкілля як способу формування впевненості у запобіганні і вирішенні екологічних конфліктів.

Висновки

Екологічні та соціально-економічні наслідки ресурсних конфліктів вже зараз є відчутними для економік країн, особливо тих, що розвиваються, оскільки останні не мають в своєму арсеналі досить знань, досвіду і ресурсів для успішного подолання таких проблем. Проте такі конфлікти залишаються також вельми актуальними і для промислово розвинених держав світу, оскільки їх геополітичні і економічні інтереси майже завжди взаємопов'язані та базуються на співпраці саме з країнами, що розвиваються. У подальшому розвитку процеси взаємообумовленості економічних інтересів і взаємопроникнення виробництв і капіталів будуть тільки розширюватися і поглиблюватися, набуваючи нових форм і змісту. Стратегічним завданням учасників міжнародної співпраці має стати консолідований підхід до запобігання і вирішення екологічних конфліктів, спрямований на збереження прийнятного еколого-економічного балансу.

У відповідності до одержаних результатів сформулюємо перспективні напрями подальших досліджень:

· детермінація екологічного конфлікту: визначення предмету, об'єкту, учасників, динаміки;

· розробка підходів та визначення критеріїв типології екологічних конфліктів;

· дослідження дефіциту та надлишку ресурсу як потенційних джерел екологічного конфлікту;

· аналіз ефективності механізмів запобігання і вирішення екологічних конфліктів.

Література

1. Балацкий О.Ф., Мельник Л.Г., Яковлев А.Ф. Экономика и качество окружающей природной среды. - Ленинград: Гидрометеоиздат, 1984. - 191 с.

2. Бабосов Е.М. Социологический словарь. - Минск, 1991.

3. Быстряков И.К. Адаптивное управление эколого-ориентированным развитием как методологическая проблема/Методы решения экологических проблем. - Сумы: ИТД "Университетская книга", 2001. - С. 51-68.

4. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. (зі змінами і доповненнями). http://www.geocities.com/ecopravo/main/docs/law_environ.htm

5. Запрудский Ю.Г. Социальный конфликт. - Ростов н/Д.: Феникс, 1992.

6. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. - 3-е издание, доработанное и дополненное. - М.: Аспект-пресс, 1996.

7. Мельник Л.Г. Экономика и информация: экономика информации и информация в экономике: Энциклопедический словарь. - Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. - 384 с.

8. Ожегов С.И. Словарь русского языка. - М.: Русский язык, 1981. - 816 с.

9. Советский энциклопедический словарь/Гл. ред. Прохоров А.М. - 4-е изд. - М.: Советская энциклопедия, 1986. - 1600 с.

10. Юридическая конфликтология/Под ред. В.Н. Кудрявцева. - М.: Институт государства и права РАН, 1995.

11. Boulding К. Conflict and Defence: A General Theory. - N.Y.: Harper & Row, 1963.

12. Burton, Ian, Robert Kates, & Gilbert White. (1993). The environment as hazard (Second Edition). New York: Guilford.

13. Conca, Ken & Geoffrey D. Dabelko (Eds.). (2002). Environmental peacemaking. Washington and Baltimore: Woodrow Wilson Center Press and Johns Hopkins University Press.

14. Coser L.A. The Functions of Social Conflict. - London: Free Press, 1956.

15. Deudney, Daniel. (1990). “The case against linking environmental degradation and national security.” Millennium 19, 461-76.

16. Hanson, Art, Richard A. Matthew, & Khalid Aziz. (2000). In the balance: Environment and security in the NWFP (Project No. 714/17709). Ottawa, Canada: Canadian International Development Agency.

17. Homer-Dixon, Thomas. (1999). Environment, scarcity, and violence. Princeton: Princeton University Press.

18. Matthew, Richard, & Geoffrey D. Dabelko. (2000). “Environment, population, and conflict: Suggesting a few steps forward.” Environmental Change and Security Project Report 6, 99-103

19. Understanding Environment, Conflict, and Cooperation: United Nations Environment Programme and Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2004.

20. World Bank. The Cost of Attaining the Millenium Development Goals. - Washington, DC, USA, 2002.

Размещено на Allbest.ru