Інституційні особливості формування та стратегічні пріоритети розвитку вітчизняної інноваційної системи

Одержано 21.02.2014.

Постановка проблеми. В умовах глобалізації ступінь інноваційності вітчизняної економіки та рівень її включення у світові господарські зв'язки великою мірою визначають процеси її соціально-економічного динамізму. Це підтверджується і досвідом багатьох країн, для яких формування інноваційного типу вже набуло повної практичної реалізації. Такий курс є орієнтиром і для України, яка свідомо розуміє, що в умовах післякризового розвитку такий перехід до інноваційної моделі може забезпечити економічну стабілізацію та економічне зростання.

Реалії сучасної економічної ситуації в Україні свідчать, що на відміну від розвинених країн, які до 85-90% приросту ВВП забезпечують шляхом виробництва експорту високотехнологічної продукції, наша країна, посідаючи за кількістю науковців одне з чільних місць у світі, явно недостатньо використовує свій інноваційний потенціал.

Сьогодні спостерігається в країні впровадження «напівінноваційного» варіанта розвитку економіки. За оцінками експертів, рівень існування в Україні інноваційної моделі економіки визначається 40% інновативності. А фактичний рівень забезпечення економічного зростання за рахунок технологічних нововведень української економіки коливається у межах 5-10%. Саме цим і пояснюється паліативність нинішньої «інноваційної» розбудови національної економіки.

Неважко уявити яку «перспективу» для України приховує в собі подальше втілення в нашу економіку запропонованої квазімоделі інноваційного розвитку [1, с. 13]. Але уряд повинен пам'ятати, що головною складовою інноваційної економіки є інноваційна діяльність (цілеспрямована система заходів з розробки, впровадження, освоєння, виробництва, дифузії та комерціалізації інновацій) та надати достатньо фінансових ресурсів на її розвиток.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми інноваційної діяльності висвітлюються в працях російських і закордонних учених, таких як Л. Абалкін, Р. Акофф, Д. Арчибучин, Е. Аутіо, І. Ансофф, В. Балуков, С. Валдайцев, С. Глазьєв, П. Друкер, В. Дудкін, П. Завлін, І. Ісаєв, А. Казанцев, Д. Кауфманн, А. Краає, Д. Кларк, М. Маструззі, А. Пригожин, Т. Сандлер, Й. Шумпетер, Ю. Яковець.

Варто відзначити вагомий внесок у цю галузь і низки вітчизняних науковців, серед яких: О. Амоша, В. Вишневський, В. Геєць, А. Гриценко, В. Дементьєв, С. Демінський, Є. Кузнєцов, І. Макаренко, М. Пашута, Р. Фатхундінова, Л. Федулова, А. Чухно.

Зокрема В. Гейць проаналізував проблеми, які виникають в економічному розвитку країни за умов відсутності відповідної інституціональної бази [2]. А. Гриценко і С. Демінський, використовуючи інституціональний підхід, проаналізував зміни, що відбуваються в країнах з перехідною економікою [3; 4].

В. Дементьєв і В. Вишневський розглянули інституційні перешкоди інноваційній діяльності в Україні. Показали, що основним джерелом прибутку тут є штучне заниження витрат ведення бізнесу за допомогою здійснення економічної влади, і як наслідок, з'являються високі трансакційні витрати інноваційної діяльності, кадровий опір інноваціям, руйнування освітньої та наукової інфраструктури [5].

Використовуючи метод теорії ігор, Т. Сандлер проаналізував вплив інфраструктурного забезпечення на ефективне функціонування ринку. У своєму дослідженні вчений аргументує необхідність існування транснаціональних інституцій, завданням яких було б коригування негативних екстерналій ринку [6].

Інституціональну політику було досліджено Д. Кауфманном, А. Крааєм й М. Маструцці. Опрацювавши велику кількість статистичних даних щодо сприйняття суспільством національного інституціонального середовища, вчені розробили шість категорій показників оцінки інституціональної політики. Вони базуються на результатах соціологічних опитувань, проведених у більшості країн світу різними організаціями [7].

Л. Федулова розкриває методологічні та практичні засади створення сучасної регіональної інноваційної системи, що являє собою сприятливе для інновацій інституційне середовище, у якому органічно поєднуються всі складові інноваційного процесу (наука, освіта, система фінансування наукових розробок і дослідно-конструкторських робіт, система комерціалізації й захисту інтелектуальної власності) [8].

Разом із тим досить актуальним залишається обґрунтування та теоретичне пояснення взаємозв'язку і взаємодії окремих інституцій інноваційної економіки під впливом внутрішнього й зовнішнього середовища, які розкривають взаємозв'язок стратегічних цілей та завдань, що ставляться перед українською інноваційною системою.

Метою статті є визначення ґрунтовних основ інституційних особливостей формування та стратегічних пріоритетів розвитку вітчизняної інноваційної системи через взаємозв'язок і взаємодію окремих інституцій інноваційної економіки під впливом внутрішнього й зовнішнього середовища.

Результати досліджень. Сьогодні інноваційна діяльність економіки повинна керуватися: високим рівнем знань, які наповнені духовно-моральним змістом, мотивовані підвищенням життєвого рівня суспільства; раціональним природокористуванням, охороною довкілля; пошуком інновацій, які здатні замінити індустріальну, сировинну економіку факторами технологічного п'ятого та шостого рівнів.

Інституціональне середовище інноваційної економіки, під яким розуміють формальні й неформальні правила поведінки та взаємодії на макроі мікрорівні [9, с. 4], є фундаментом ринкових перетворень. Але потенційному розвитку конкурентних бізнесових ринків під час трансформації економіки заважає невідповідність інституційного середовища, успадкованого від попередньої адміністративно-командної економіки, що потребує докорінних змін.

Лише інституційні перетворення при становленні інноваційної економіки в Україні дадуть змогу адаптувати її до вимог глобального інформаційного світового суспільства та постійно вдосконалювати економічну поведінку господарюючих суб'єктів і механізми ринкової самоорганізації виробничо-промислового комплексу України, малого та середнього підприємництва. Цього можна досягти, створивши дієву інституційну систему з визначеною ієрархією цінностей домінуючої системи звичаїв, традицій, законів (формальних і неформальних правил) та моральних норм.

Саме на ці аспекти психології суб'єктів господарювання повинна спиратися практика створення, дослідження і реорганізації формальних, у тому числі економічних, інститутів. Визначена інституційна ієрархічна система дозволить здійснювати ефективне державне управління інноваційною діяльністю та регулювати розвиток промисловості та інноваційного підприємництва на регіональному рівні соціальними функціями та державними інститутами, забезпечивши взаємодію між суб'єктами інноваційного підприємництва, владою і суспільством [10, с. 194].

Ми поділяємо думку О. Алсуф'євої, яка стверджує, що національна інноваційна система являє собою сукупність економічних відносин, інститутів та інституційних структур з приводу трансформації знань у фактор розвитку всіх сфер суспільного виробництва з метою підвищення рівня конкурентоспроможності країни та добробуту населення. Оскільки повнота структури інститутів інфраструктури не гальмує стабільного розвитку та безконфліктного вирішення суперечностей, що виникають у зв'язку з інноваційною діяльністю, то важливу роль у розвитку вітчизняної інноваційної системи відіграють особливості зв'язків, що утворюються між її суб'єктами [11, с. 357].

Разом із тим інноваційна діяльність вітчизняної економіки має бути спрямована не лише на чистий споживацький зміст виробництва продукції, але й базуватися на морально-етичному змісті. Отже, інноваційна діяльність це діяльність, що має, окрім технологій та методів репродуктивних видів діяльності, ще й моральний і духовний зміст.

Інноватор як суб'єкт інноваційної діяльності, що генерує інновації, підвищуючи економічну ефективність і покращуючи життєдіяльність людей, є одночасно високодуховною, морально-етичною особистістю з інноваційним мисленням, для якого характерна соціально-екологічна відповідальність [12, с. 69].

У технічній сфері зародження інновації відбувається в межах науки, виробництва за умови сприятливого зовнішнього середовища та сприяє відтворенню інноваційної продукції. Впровадження сучасних технологій, обумовлених інноваційним процесом, потребує фінансових витрат, але забезпечує зниження витрат виробництва, заміну важкої фізичної праці, активує удосконалення економічного механізму раціонального природокористування.

На сьогодні уряд уже повинен запровадити ефективну інноваційну політику розвитку, що надаватиме підтримку розвитку інноваційної діяльності як на рівні держави, так і на рівні регіону. Мета уряду сприяти будь-якому відкриттю і втіленню інновації, початку інноваційного підприємництва. Тому важливим елементом формування інноваційної економіки є створення нового економічного механізму, що забезпечить стимулюючий вплив на інтеграцію науки, освіти, виробництва, бізнесу та суспільства.

Стратегічні цілі і завдання вітчизняної інноваційної системи наведено на рис. 1. На наш погляд, структура вітчизняної інноваційної системи повинна складатися із двох блоків: інституціонального та науково-виробничого (рис. 2). Система взаємовідносин між зазначеними структурними елементами (складовими) вищезгаданих блоків розкривається через механізм інноваційного розвитку в Україні. Лише при ефективному взаємозв'язку і взаємодії інституційного та науково-виробничого блоків, українська інноваційна система даватиме очікуваний позитивний результат.

За таких умов наукомістка продукція відіграватиме домінуючу (головну) роль у вітчизняній інноваційні системі та буде основним джерелом поповнення бюджетних коштів. Що стосується інституціонального управління, то воно повинно мати цілеспрямований вплив на обмеження і норми діяльності учасників організаційної системи, відносин, ціннісних орієнтирів та ідеалів.

Механізм узгодження і реалізації економічних інтересів суб'єктів інноваційної діяльності має перш за все органічно поєднувати такі складові, як поширення інноваційної діяльності та узгодження інноваційних інтересів, що перебувають у діалектичній єдності. Крім того, цей механізм пов'язаний із генеруванням та підтримкою відповідного інфраструктурного та інституційного забезпечення через поєднання інвестиційного, фінансового, інноваційного, інформаційного, правового, ідеологічного і культурного забезпечення, яке призначене сприяти ефективному пошуку та перманентній генерації нововведень, їх комерціалізації і впровадженню у всіх сферах суспільного відтворення [11, с. 360].

Забезпечення стабільного економічного зростання в країні та зростання якості і рівня життя, інноваційної культури за рахунок генерації та матеріалізації інновацій в усіх сферах господарювання

Формування та розвиток інноваційного мислення, інноваційної компетентності, інноваційної активності у суб'єктів господарювання, які вмотивовані на інноваційну діяльність

Формування та становлення нової економіки економіки знань, для якої характерними були б інноваційний характер послуг та наукомістке виробництво. інноваційний економічний комерціалізація

Домогтися на основі економічних методів сприйнятності до інновацій з боку підприємств

Створення умов якісного природокористування, збереження навколишнього середовища

Безперервне забезпечення інноваційного процесу як умов розвитку української інноваційної економіки

_ Формування та розвиток внутрішнього ринку споживання результатів вітчизняної інноваційної діяльності

Становлення ринку венчурного капіталу і бізнес-ангелів та розвиток існуючого вітчизняного фондового ринку

Прогнозування і моделювання довгострокових та середньострокових пріоритетів інноваційного розвитку української економіки, соціальної й освітньої сфер діяльності

Розробка та реалізація концепції партнерських відносин держави, бізнесу, науки, виробництва, освіти на регіональному та муніципальному рівнях для досягнення стратегічних цілей на основі формування комплексних інтеграційних програм і проектів

Зосередження основних ресурсів на інноваційних ядрах розвитку інноваційної економіки. Розробка багатофакторного підходу до критеріїв інноваційного розвитку, окрім ВВП

Створення та розвиток інноваційної інфраструктури. Територіальна і продуктово-технологічна кластеризація інноваційної діяльності у формі територій інноваційного розвитку та науково-технологічних кластерів (мережі технопарків, інкубаторів, технополісів)

Взаємозв'язок стратегічних цілей та завдань, що ставляться перед українською інноваційною системою

Завдяки методологічному прийому конструктуризації виділяють такі підсистеми механізму узгодження економічних інтересів суб'єктів інноваційної діяльності (відносно окремого суб'єкта) зовнішні (об'єктивна й суб'єктивна складові) та внутрішні.

Відносно суб'єкта господарювання дії цього комплексу поділяються на зовнішні й внутрішні механізми, що можуть бути подані як окремі комплекси, які підпорядковані єдиним цілям. Окремий зовнішній механізм включає такі елементи: суб'єкт, об'єкт, система відносин. Суб'єкти інноваційної діяльності впливають на об'єкт (нове знання) через систему форм прояву економічних відносин у напрямі створення умов, що спонукають до інноваційної діяльності та забезпечують її здійснення [11, с. 360].

З рис. 2 можна зробити висновок про те, що господарюючий суб'єкт може здійснити вплив на розгортання інноваційної діяльності самостійно або у складі тих чи інших організацій та установ (рекламних фірм, фінансово-кредитних установ, корпорацій). Саме на рівні економічного суб'єкта остаточно вирішуються суперечності, які містить зовнішній інноваційний вплив, а також суперечностей множини інтересів щодо інноваційної діяльності. Ці механізми являють собою сукупність форм і методів здійснення інноваційної діяльності суб'єктами мікрорівня вітчизняної інноваційної системи, тобто є базовими у функціонуванні всього інноваційного комплексу.

У глобальному середовищі, економічний і політичний статус України буде визначатися конкурентоспроможністю наукомісткої продукції, наявністю фундаментальної наукової школи, прикладної науки (які сьогодні лише формуються та перебувають на стадії зародження) й потенціалом інноваторів, які генеруватимуть інновації та володітимуть інноваційним мисленням.

Вітчизняна інноваційна система повинна виступати середовищем розвитку інноваційного мислення суб'єктів інноваційної економіки, такої, що генерує інновації й інноваційний процес та покращує життєдіяльність людини і суспільства. Основні завдання, які повинна вирішувати інноваційна інфраструктура наведено на рис. 3.

Інноваційна інфраструктура України є ключовою складовою інноваційної економіки. Вона являє собою механізми й інструменти інноваційної економіки, сукупність взаємопов'язаних, взаємодоповнюючих і взаємодіючих виробничо-технічних систем, підприємств та організацій, а також відповідних організаційно-управлінських систем (інституцій), які необхідні для ефективної інноваційної діяльності й реалізації інновацій, економічного зростання в країні і підвищення рівня життя українців [12, с. 76].

Інноваційна інфраструктура України це сполучна, єднальна ланка між результатами наукових досліджень, які проводяться бізнесом і державою, інноватором і ринком, та проявляються в ефективній, результативній їх взаємодії через комерціалізацію інновацій.

Основними заходами активізації підприємств, діяльність яких пов'язана з інноваціями, можуть стати:

- поширення практики надання інноваційним організаціям середньострокових кредитів зі знижкою кредитної ставки;

- залучення засобів майнової та економічної безпеки, використання тісної співпраці науки й виробництва, обмін досвідом і співробітництво українських підприємств з іноземними;

- законодавчі зміни у галузі інноваційної діяльності щодо пільг і стимулів;

- мотивація працівників до інноваційної діяльності, зменшення міграції науковців;

- контроль за екологізацією виробництва, стимулювання діяльності, спрямованої на збереження довкілля [13, с. 25];

- конверсія тіньових капіталів та залучення тіньового сектора до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів підприємств для інноваційної діяльності;

- удосконалення інфраструктури ринків з метою розширення обсягу продажу складних, наукоємних продуктів національного виробництва [14, с. 28].

Висновки

Таким чином, реалії сьогодення потребують від керівників підприємств і організацій, від кожної людини, усвідомлення важливості реформування суспільства на інноваційній основі. Деякі перешкоди на шляху створення дієвої вітчизняної інноваційної системи створюють об'єктивні причини, які виникли внаслідок складних макроекономічних умов та незавершеністю ринкової трансформації.

Разом із тим слід відзначити і ряд суб'єктивних факторів, що уповільнюють формування української інноваційної системи. Вони пов'язанні з відсутністю професіоналізму, креативізму при реалізації різного роду ініціатив, їх невідпрацьованістю, спрямованістю на швидкий результат, який невластивий інноваційній діяльності.

Перехід України до економіки інноваційного типу з ринковими інститутами, які ще не набули достатнього розвитку, має відбуватися за умови розвитку ефективної інституціональної інфраструктури. Інститути інноваційної економіки та інші складові інституціональної інфраструктури повинні формувати обмежувальні рамки, стабільне середовище для нормального розвитку економіки.

Перспективи подальших досліджень. Подальші дослідження можна здійснювати в напрямі розробки нових емпіричних моделей з метою аналізу взаємозв'язку між інституціональним розвитком та інвестиційним кліматом в Україні та здійснення інноваційної діяльності, а також удосконалення методології аналізу інституціональних факторів економічного розвитку.

Список використаних джерел

1. Бурлака В. Пріоритети інноваційного розвитку в українській економіці / В. Бурлака // Діловий вісник. 2010. С. 13.

2. Геєць В. Інституційні перетворення і суспільний розвиток / В. Геєць // Економіка і прогнозування. 2005. № 2. С. 9-37.

3. Гриценко А. Особливості ринкової трансформації інверсійного типу // Перехідна економіка / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Лібанова та ін.; за ред. В.М. Гейця. К.: Вища школа, 2003. С. 37-44.

4. Демінський С.А. Роль інститутів у формуванні нової економіки / С.А. Демінський // Формування ринкових відносин в Україні. 2013. № 4. С. 20-24.

5. Дементьєв В.В. Чому Україна не інноваційна держава: інституційний аналіз / В.В. Дементьєв, В.П. Вишневський // Економічна теорія. 2011. № 3. С. 5-20.

6. Sandler T. Global Challenges and the Need for Supranational Infrastructure / T. Sandler // Center for Institutional Reform and the Informal Sector, University of Maryland, Working Paper. 1999. № 225. 29 p.

7. Kaufman D. The Worldwide Governance Indicators: Methodologo and Analytical Issues / D. Kaufman, A. Kraay, M. Mastruzzi // World Bank, Policy Research Working Paper. 2010. № 5430. 29 p.

8. Fedulova L. Institutional environment for innovation development of Ukrainian regions /Fedulova // Економіст. 2012. № 5. P. 38-42.

9. Rao K.P. The Economics of Transaction costs. Theory, Methods and Application. New York, 2003. 195 p.

10. Кожемякіна Т. Інституціональний підхід до планування й управління розвитком підприємництва в регіонах України з урахуванням світових стандартів і обмежень / Т. Кожемякіна,

M. Сагайдак // Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. 2007. № 2. С. 183-196.

11. Алсуф'єва О.О. Концептуальні засади узгодження економічних інтересів у національній інноваційній системі / О.О. Алсуф'єва // Європейський вектор економічного розвитку: зб. наук. праць. 2012. Вип. 2 (13). С. 356-362.

12. Делия В.П. Инновационная экономика и устойчивое развитие: монография / В.П. Делия. Балашиха: Де-По, 2011. 256 с.

13. Андрушків Б.М. Інноваційна діяльність підприємств та організацій як метод стабілізації економіки регіонів України / Б.М. Андрушків, Н.Б. Кирич, О.Б. Погайдак // Вісник економічної науки України. 2009. № 1. С. 23-25.

14. Кириченко О.А. Роль держави у формуванні та реалізації інноваційної моделі розвитку економіки України / О.А. Кириченко, Ю.І. Вигівська // Економічний часопис ХХІ. 2011. № 5-6. С. 27-32.

Размещено на Allbest.ru