До проблеми формування інноваційного типу відтворення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ТИПУ ВІДТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Гронтковська О.І.

асистент

Національний університет водного господарства

та природокористування, м. Рівне

У статті розглядається сучасний стан інвестиційної та інноваційної сфер економіки, аналізуються перешкоди на шляху формування інноваційного типу відтворення, зроблено спробу окреслити пріоритетні напрями економічної політики, спрямованої на забезпечення інноваційної моделі зростання.

The article is devoted to interrelations and argumentatives of economic and social optimization. Also the correspondence social-economic activities in Ukraine to the world standards is contemplated. Moreover, the was made an attempt to define compromise of forming the model of social state in Ukraine and approaching to social optimum.

Реалії сучасного розвитку провідних країн світу доводять, що основними його чинниками є інноваційні - високі технології, нова техніка, нова організація праці і виробництва, нова мотивація підприємницької діяльності. Саме вони забезпечують економічну стійкість мікро- і макросистем, їх конкурентоспроможність як на внутрішньому, так і на світовому ринках.

Вихід економіки України із затяжної кризи і перші ознаки пожвавлення економічної активності логічно поставили запитання про джерела економічного зростання і обриси моделі для його забезпечення його сталої динаміки. Такою моделлю була визначена інвестиційно-інноваційна [1]. Ця модель була покликана забезпечити завершення структурної перебудови економіки і прискорення темпів її росту, досягнення високої конкурентоспроможності на світовому ринку шляхом збільшення експорту високотехнологічної продукції.

Відбулася відповідна переорієнтація наукових досліджень. Традиційно актуальні проблеми інвестиційного розвитку інтенсивно стали доповнюватись розглядом шляхів інноваційного розвитку економіки. Проблеми формування інноваційної моделі, створення національної інноваційної системи перебувають в центрі уваги багатьох вітчизняних економістів, зокрема Ю. Бажала, Л. Безчасного, А. Гальчинського, В. Гейця, А. Кінаха, Ю. Колесника, О. Лапко, А. Никифорова, М. Пашути, В. Семиноженко, М.Чечетова та ін. Зважаючи на схожість макроекономічних проблем, інноваційні процеси стали предметом досліджень багатьох російських економістів, зокрема Н. Іванової, А.Семенової, С. Губанова, С.Дзарасова, А.Фоломьєва та ін. Системний виклад концепції формування національних інноваційних систем був зроблений англійськими економістами Г. Досі, К. Фріменом, Р. Нельсоном. Проте навіть з огляду на значний масив публікацій, чимало аспектів формування інноваційного типу відтворення в Україні потребують подальшого вивчення.

Тривожні тенденції сповільнення економічного зростання, інвестиційної та інноваційної активності, які проявилися з 2005 року, підвищують актуальність розгляду реалій, що складися у вітчизняній економіці, спонукають до пошуку нової парадигми економічної політики, що і визначило мету даного дослідження.

Методологічні підходи, окреслені класичною економічною теорією, визначають, що у ринковій економіці вихід з кризи на траєкторію зростання пов'язаний з оновленням основного капіталу, яке здійснюється задля зниження витрат виробництва, збільшення обсягів випуску і збільшення прибутків. Такий ефект дають нові техніка і технологія. Замовлення на нову техніку викликають ланцюгову реакцію: спочатку пожвавлення у машинобудуванні, потім - у металургійній та у видобувній промисловості. У цих галузях зростають зайнятість, доходи працівників, їх попит на товари широкого вжитку. Зі зростанням сукупного попиту, як на інвестиційні, так і на споживчі товари, піднімаються їх ціни, зростає прибуток від їх виробництва. Таким чином, оновлення капіталу у певних галузях створює так звані „точки росту“, призводить до пожвавлення в економіці в цілому, яке згодом переростає у піднесення.

Інноваційні процеси, поширення високотехнологічних виробництв стали неодмінним атрибутом стратегії сучасного економічного зростання. Вони безпосередньо пов'язані з динамікою інвестиційної та загальної економічної активності. Інновації у вигляді нових конкурентоспроможних технологій і товарів забезпечують до 90% приросту ВВП промислово розвинених країн світу. Оскільки з 2000 р. в Україні спостерігається економічне пожвавлення, слід було б очікувати також інвестиційного пожвавлення та інноваційного оновлення.

Світова практика доводить, що для забезпечення стабільного зростання інвестиції повинні становити 19-25% ВВП 2, с. 107. В Україні ж цей показник протягом трансформаційного періоду мав тенденцію до скорочення - з 18,6% у 1990 р. до 14,7% у 2003 р. Деяке його підвищення протягом 2004-2005 рр. переважно за рахунок іноземних інвестицій (відповідно 25,8% та 26%) змінилося різким сповільненням інвестиційної активності і зниженням у 2006 р. частки інвестицій до 17,5% 3. Подібна ситуація склалася і в інноваційній сфері. У промислово розвинених країнах питома вага витрат на наукові та науково-технічні розробки у ВВП становить приблизно 3%, в Україні - маже втричі менше: 1,23% у 2004 р., 0,97% - у 2006 р. 4.

Приріст інвестицій в основний капітал склав лише 3,4%, що зумовило падіння внутрішнього попиту на товари інвестиційного та виробничого призначення і обсягів виробництва у будівництві. Позначився тривожний процес відпливу інвестиційних ресурсів з інноваційно орієнтованих галузей промисловості, що призвело до утвердження традиційно сировинної моделі вітчизняного виробництва та експорту. Зокрема, відбувся негативний злам в інвестиційній сфері машинобудування: якщо у 2004 р. інвестиції в цю галузь зросли на 33,2%, то у 2005 р. мало місце їх зменшення на 7,5% [5, с. 44]. Майже 35% підприємств галузі є збитковими [3]. Питома вага машинобудування в загальних обсягах промислової продукції перебуває нині на рівні 15%, тоді як у розвинених країнах відповідний показник становить 45% [6, с. 5]. І хоча за прогнозами Міністерства промислової політики частка машинобудування до 2011 р. повинна збільшитися до 17,7% [7], цей рівень також не можна вважати достатнім. Наявна динаміка інвестицій у інноваційно орієнтовані галузі означає, що процес деіндустріалізації економіки триває і переламати цю тенденцію у найближчій перспективі навряд чи вдасться.

Серед негативних тенденцій, які знаменують триваючу деіндустріалізацію, слід також відзначити зростання питомої ваги низькотехнологічних галузей. За період 1991-2005 рр. частка паливно-сировинних галузей, які не проявляють високої зацікавленості у реалізації інновацій, зросла майже втричі й сягнула 62,2% від обсягу промислового виробництва української економіки [4, с. 35], в той час як частка машинобудування зменшилася майже вдвічі. Щоправда, у 2006 р. з'являється тенденція до зниження частки галузей паливно-енергетичного комплексу, а прогнозоване на 2011 р. зниження становить 35% [7]. Існуючі структурні деформації стали наслідком неефективної державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, насамперед на закордонних ринках. Внаслідок цього преференції отримали сировинні галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки, що сприяло прискореному їх розвитку і консервації низькотехнологічної структури української промисловості.

Проявом неефективності інвестиційної та інноваційної політики можна вважати й те, що найдинамічнішим видом економічної діяльності в Україні у 2006 р. була роздрібна торгівля - її приріст склав 24,8% [3], при цьому ця динаміка була зумовлена невиробничими чинниками - збільшенням імпорту та скороченням товарних запасів. Відтак вітчизняна економіка демонструє парадоксальні результати - серед країн СНД вона передостання за економічним розвитком, але перша за роздрібним товарообігом [8, с. 38]. Подібний стан є побічним підтвердженням негативних зрушень у макроекономічних пропорціях, які супроводжуються звуженням потенціалу нагромадження і обмеженням виробництва у інноваційно орієнтованих галузях.

Серед причин нинішнього згортання інвестиційного процесу та уповільнення економіки аналітики насамперед називають посилення податкового навантаження за рахунок скасування пільг і вільних економічних зон; скорочення майже вдвічі державних інвестицій, які були витіснені соціальними виплатами; політику державних запозичень з наступним витісненням державою виробника з ринку капіталів; монетарну політику із суттєвою монетарною складовою інфляції, яка спричинила збереження високих процентних ставок і обмежила доступ до довгострокових кредитів [8, с. 39-40]. Ставка на збільшення соціальних виплат без адекватних заходів фіскальної і монетарної політики обернулася перекосом макроекономічних пропорцій між споживанням і нагромадженням у бік споживання, що стимулювало не інвестиції і виробництво, а ціни стагфляцію. Означені тенденції як інвестиційної, так і інноваційної діяльності є свідченням того, що задекларований стабільний та інноваційний економічний розвиток реально не став пріоритетом урядової політики.

За обставин гальмування інвестиційного попиту природно знижується попит і на інноваційний продукт. Лише за період з 2000-2005 рр. число промислових підприємств, які проваджували інновації, скоротилося на 45,7% - з 1491 у 2000 р. до 810 у 2005 р. У 2006 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 981 підприємств, питома вага яких у загальній кількості підприємств становить всього 9,4% [3]. Число найменувань освоєних інноваційних видів продукції у 2006 р. порівняно з попереднім зменшилося 33,7%, впроваджених нових технологічних процесів - на 59%, проте число придбаних нових технологій збільшилося майже втричі. Обсяг інноваційної продукції знизився на 0,2% у порівнянні з попереднім роком і складає лише 6,3% реалізованої продукції промисловості [9]. Внаслідок подібної динаміки інноваційної діяльності неминучою стає стрімка втрата конкурентних позицій галузями, які визначають НТП, що суперечить стратегічному завданню формування вітчизняної інноваційної моделі соціально-економічного розвитку.

Між тим досвід інноваційно активних підприємств показує, що впровадження інновацій суттєво впливає на їх економічні показники: понад 90% таких підприємств одержали приріст обсягів випуску, 40% замінили застарілу продукцію на нові її види, понад 30% - знизили матеріало- та енергомісткість продукції, 25% - впровадили нові технології природоохоронного типу [10, с. 9]. Сучасними „працюючими прикладами“ вітчизняних високих технологій слугують система морських запусків космічних апаратів „Sea Launch“, технологія ревіталізації двигунів „Феномен“ та ін., які надають технолого-економічну перевагу українським виробникам на світових ринках. Конкурентні переваги все ще зберігають галузі ВПК, авіаційна та авіакосмічна промисловість, сучасне верстатобудування. Але фінансові труднощі, низький рівень комерціалізації науково-технічних досягнень цих галузей, відсутність економіко-правових механізмів отримання нових технологій у власність призводять до втрат часу та конкурентних переваг національних технологій на світових ринках.

До процесів, які перешкоджають становленню інноваційного типу відтворення, слід також віднести скорочення масштабів наукових досліджень, скорочення кадрового потенціалу науки, деградацію інноваційної інфраструктури. Попри задекларовані цілі, наукова і науково-технічна діяльність протягом періоду ринкової трансформації залишались без вагомої державної підтримки. Без того незначна і характерна для слаборозвинених країн частка видатків державного бюджету на наукові дослідження та інноваційні розробки в Україні за 10 років реформ знизилася з 0,82 до 0,3% ВВП і у 2006 р. становила 0,35% 3, с. 337]. Як зазначають фахівці, вплив науки на соціально-економічний розвиток корелює з обсягами її фінансового забезпечення: при фінансуванні в межах 0,4% ВВП наукові дослідження мають для суспільства лише культурно-освітнє значення; коли держава витрачає на науку до 0,9% ВВП, можна очікувати появи нових наукових результатів [10, с. 5], і лише за вищих обсягів фінансування наукові дослідження стають чинником економічного зростання.

Інноваційний розвиток гальмується і станом кадрового наукового потенціалу країни. Вітчизняна забезпеченість науковими кадрами з розрахунку на 1000 чол. зайнятого населення є нижчою порівняно із США та Японією - у 2 рази, Німеччиною та Францією - у 1,7 рази [11, с. 313]. За роки реформ число працівників наукових організацій скоротилося у 2,6 рази, число виконавців наукових і науково-технічних розробок - у 3 рази. Число науковців вищої кваліфікації - докторів і кандидатів наук - зменшилося на 35%, абсолютне скорочення супроводжується процесом старіння наукових кадрів: середній вік доктора наук становить 61 рік, кандидата наук - 51 рік [3, с. 336]. Середня заробітна плата науковців вищої кваліфікації (докторів наук) в Україні майже у 10 разів нижча, ніж у розвинених країнах світу [4, с. 40].

Низький рівень оплати праці, недосконалість системи захисту інтелектуальної власності, неможливість реалізувати свої творчі здібності обумовлюють недостатню мотивацію до інтелектуальної праці, а відтак впливають на стан інноваційного розвитку економіки. Ці ж причини зумовили масовий „відплив інтелекту“ з України. За оцінками аналітиків нині за кордоном працює до 30% українських вчених. Дані Держкомстату показують, що за період 1991-2002 рр. за кордон емігрували 574 доктори наук, з 1996 по 2002 р. виїхали 907 кандидатів наук. Майже третина з них - молоді перспективні науковці віком до 40 років, ще третина - віком до 50 років. Втрати вітчизняної науки, зумовлені міграцією науковців, оцінюються сумою понад 1 млрд. дол. [12, с. 421]. З врахуванням сукупності розглянутих тенденцій, які демонструють відсутність системної інвестиційно-інноваційної політики, можна констатувати, що потенціал вітчизняного економічного зростання перебуває на межі вичерпання.

Незадовільний стан інноваційного сектора значною мірою став тією ціною, яку економіка заплатила за наївну віру її реформаторів у всемогутність ринкового механізму. Чи створює ринок адекватні стимули для інновацій? Створює, але там, де є ринок працюючої конкуренції. Хрестоматійне прагнення до максимізації економічного прибутку (надприбутку) спонукає підприємців вкладати кошти в розробку інновацій, реалізація яких забезпечила б тимчасову монополію або створення нового ринку. Водночас відоме й інше: підприємці впроваджують лише ті інновації, які гарантовано забезпечують їм одержання прибутку. Фундаментальні наукові дослідження і науково-технічні розробки традиційно відносилися до сфер неспроможності ринку і вимагали державної підтримки. В Україні ж відсутній як механізм комерціалізації інновацій, так і надійний механізм їх стимулювання з боку держави. Вітчизняна ринкова трансформація майже не торкнулась підвалин тієї інституційної моделі, яка існувала ще в радянські часи: основною одиницею науки залишаються великі науково-дослідні інститути, відокремлені, як правило, від підприємств і вищих навчальних закладів. Державне фінансування націлене на підтримку організацій, а не пріоритетних напрямів.

Тому стратегічним завданням економічної політики повинно стати формування механізмів, у тому числі ринкових, здатних створювати адекватні стимули для інновацій. Разом з тим, попри незаперечну ефективність ринкових важелів, сьогодні немає іншого інституту, окрім держави, який здатен зосередити достатні інтелектуальні, матеріальні і фінансові ресурси задля спрямування їх на розробку високих технологій. Саме збільшення державного фінансування, розміщення держзамовлень у приватному секторі, реформування інституційної моделі інноваційної сфери, податкове стимулювання інноваційних галузей здатні розв'язати проблему модернізації, підвищення технологічного рівня виробництва.

Конкретні шляхи переходу до інноваційного типу відтворення і досі залишаються предметом дискусій. Одні економісти вважають, що найбільші потенційні можливості для впровадження інновацій має великий бізнес [13], а ідеї Й. Шумпетера про особливе значення і переваги монополій як суб'єктів інноваційної діяльності залишаються актуальними. Фірми зі значною монопольною владою здатні прискорювати технічні зміни, оскільки мають можливість витрачати свої монопольні прибутки на наукові дослідження, які можуть захистити або укріпити їх монопольне положення, в той час як середні та дрібні фірми не мають значних надприбутків, отже, і коштів на науково-дослідні роботи.

Інші є прихильниками ставки на малі форми підприємницької діяльності [14]. Дійсно, чимало винаходів продукували невеликі підприємства, винахідники-одинаки, університетські лабораторії. Часто вони навіть випереджають галузевих лідерів: 95 % радикальних винаходів, впроваджених американською промисловістю (аерозольні упаковки, штучний інсулін, гнучкі контактні лінзи, гірокомпас, нові типи комп'ютерів, ксерографія, біотехнології), припадає на малі фірми. Тому чимало сучасних економістів вважають, що радше монополія сама є результатом науково-технічного прогресу, а не його причиною. Наразі абсолютно переконливих доказів того, що монополії відіграють особливу роль у прискоренні науково-технічного прогресу, не існує.

Водночас досвід розвинених країн виявив досить ефективний спосіб залучення до інноваційного процесу всіх основних його суб'єктів - держави, великих корпорацій і малих форм бізнесу - венчурний механізм інвестування інновацій. Це якісно новий засіб інвестування бізнесу підвищеного ризику, пов'язаного з впровадженням у виробництво технічних і технологічних новинок, результатів наукових досягнень, ще не апробованих практикою. Як правило, венчурний капітал інвестується у проекти, які не мають шансів одержати фінансування від традиційних кредитних установ.

Венчурні фірми не повертають вкладених у них інвестором коштів і не сплачують відсотки, натомість інвестор у разі комерційного успіху проекту отримує права на ноу-хау, інновації і засновницький прибуток. Саме на ці фірми сучасний великий бізнес перекладає ризик дослідно-конструкторських розробок, освоєння нової продукції, випробування нововведень. Між тим, незважаючи на ризики, середній прибуток на венчурний капітал у США майже вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових корпорацій країни, а кожна п'ята технічна і наукова інновація, запозичена у венчурних фірм і успішно впроваджена крупними компаніями розвинених країн, дає високий комерційний результат [15].

Державна участь у високо ризикованих венчурних проектах започаткована впровадженою на початку 1980-х рр. у США програмою розвитку малого інноваційного бізнесу („Small Business Innovation Research Program“). Програма передбачає три етапи. На першому - протягом півріччя - малі фірми, які одержують стартову суму коштів не більше 100 тис. дол., повинні довести спроможність запропонованої ними інновації задовольнити вимоги федерального замовника. Протягом другого етапу (2-3 роки) фірма одержує 750 тис. дол. і повинна створити прототип продукту. На третьому етапі відбувається комерціалізація продукту, а державне фінансування припиняється. Підтримані цією програмою 50 фірм одержали результати, які цілком окупили державні вкладення [16, с. 47-48]. Подібна програма з 2003 року впроваджується у Росії.

Є приклади успішних спеціалізованих підприємств венчурного напрямку і в Україні. Серед них харківська науково-технічна компанія „Тест“ - виробник унікальних систем очистки стічної води, київське МП „Космос“ з розробок в галузі електроніки, дніпропетровський науково-технічний центр „Техносистем“ - виробник систем фізико-хімічних перетворень рідких розчинів та ін. [17, с. 57]. Працюють в Україні й іноземні венчурні компанії, проте, як відзначають фахівці, вони, маючи багатий досвід венчурної діяльності, не поспішають інвестувати у пошук і впровадження українських ноу-хау, а зводять свою діяльність до інвестицій у прибуткові і майже не ризиковані види господарської діяльності з вивезенням надприбутків за межі країни.

Здійснений розгляд найбільш проблемних аспектів формування інноваційного типу відтворення в Україні дає підставу для наступних висновків. Практичне втілення інвестиційно-інноваційної моделі економічного розвитку сьогодні вимагає від реальної економічної політики відмови від сподівань на важелі ринкового механізму і переходу на принципи державного інтервенціонізму. Визначення основних напрямів і шляхів державного впливу на інноваційну сферу повинно враховувати норми і досвід розвинених країн світу, у т.ч. досвід інноваційного розвитку за рахунок венчурного фінансування. При цьому саме держава повинна стати ініціатором створення адекватного економічного клімату (і забезпечення адекватного бюджетного фінансування) не лише для ефективного використання інновацій, але й для їх продукування. Вичерпання екстенсивних джерел зростання наразі не залишає країні іншої альтернативи - або розвиток „економіки знань“, формування інноваційного циклу „наука - технології - виробництво - сфера споживання“, або зростання технологічної і економічної відсталості, закріплення за нею ролі ринку збуту та джерел сировини для високорозвинених держав.

інноваційний відтворення зростання

Література

1. Утверджувати інноваційну модель економічних перетворень // Урядовий кур'єр. - 2003. - 25 лютого. - с. 3.

2. Пересада А.А. Реалізація інвестиційних проектів в Україні // Фінанси України. - 2004. - № 3. - с.107.

3. Розраховано за: Статистичний щорічник України за 2005 рік / Держкомстат. - К.: Консультант, 2006. - с. 204, 335-337; Основні показники економічного і соціального розвитку України у 2006 р. // www.me.gov.ua; www.kmu.gov.ua; www.ukrstat.gov.ua.

4. Розраховано за: Науково-технічна діяльність // www.ukrstat.gov.ua; Никифоров А. Національна інноваційна система: вибір України // Економіст. - 2005. -№ 12. - с. 35-41.

5. Доповідь Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році // Економіст. - 2006. - № 2. - с. 25-75.

6. Становлення інвестиційної моделі економічного зростання // Урядовий кур'єр. - 2004. - 10 лютого. - с. 5-6.

7. Виробництво інноваційної продукції в Україні у 2006 році // www.rbc.ua.

8. Рябошлик В. Особливості нинішньої макроекономічної ситуації та шляхи прискорення розвитку економіки // Економіст. - 2005. - № 11. - с. 38-41.

9. Інноваційна активність промислових підприємств України за 9 міс. 2006 р. // www.ukrstat.gov.ua.

10. Чечетов М. Інноваційна складова ринкової трансформації // Економіка України. - 2004. - № 11. - с. 4-14.

11. Розраховано за: Гохберг Л. М. Статистика науки. - М.: ТЕИС, 2003. - с. 313.

12. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2005 / за ред. О.С. Власюка. - К.: Знання України, 2005. - 608 с.

13. Федулова Н. Потенційні можливості великого бізнесу у формуванні національної інноваційної системи України // Економіст. - 2006. - № 1. - С. 56-58; Иванова Н.И. Формирование и эволюция национальных инновационных систем. - М.: ИМЭМО, 2001 - с. 11; Шумпетер Й. Теория экономического развития. - М.: Прогресс, 1983. - с. 130.

14. Пашута М. Мале підприємництво та інновації як фактори зростання економіки // Економіст. - 2004. - № 1. - С. 50-55; Мазур О.Є Інвестиційна діяльність малого підприємництва в Україні // Фінанси України. - 2005. - № 11. - С. 32-37.

15. Економічна енциклопедія. - ВЦ Академія, 2000. - Т. 1. - с. 178.

16. Семенова А. Управление инновационными процессами // Экономист. - 2005. - № 5. - с. 46-53.

17. Опанасюк В. Венчурний капітал в Україні // Економіст. - 2004. - № 1. - С. 56-58.

Размещено на Allbest.ru