Соціально-економічні цикли у плановій економіці

One of main determinants of large socio-economic cycles in the USSR is the scientific and technical factor. Initially, the planning system, except for the periods of military conflicts and political events, managed to find the ways to resolve socio-economic conflicts of both local and general economic character, which allowed avoiding endogenous periodic socio-economic crises. However, the dynamics of annual growth of industrial output and average annual growth of gross public product testifies that the Soviet planned economy was characterized by alternating of up and down periods. Also, the socio-economic cycles of public reproduction in the USSR were affected by foreign economic conjuncture. The industrialization and post-war modernization in the USSR conditioned a long period of economic buoyancy followed by a downward trend in late 1970th. Structural disproportions, shortcomings of the planning system, and especially the phasing out of the modernization processes, which became clear in the 1970th became the reason of the general decline of the rates of the USSR socio-economic development. The Soviet planned economy existed in a quite close interconnection with the capitalist economies, so the foreign economic conjuncture had a serious influence on the rates of the USSR socio-economic development. The dynamics of the annual growth of industrial output and average annual growth of gross public product, on the whole, corresponds to the waves of large cycles of the economic conjuncture. One of the main determinants of large socio-economic cycles - scientific and technical factor - was presented in the USSR to a full degree. It is exactly that factor, together with the system of planning, that we consider the determining factors of the USSR socio-economic dynamics. The prices for energy materials exerted a certain influence on the rates of the USSR economic development, especially in 1970 - 1980, but were not the main factor. In 1970 - 1980, the inefficient measures to solve the internal conflicts of the Soviet socio-economic system resulted in the preconditions for de-modernization of economy and society. The turning points the USSR socio-economic dynamics were 1933, 1941-1946, 1979, and 1989-1991, as it is exactly in those years that the most dramatic declines in industrial output took place. Except for 1979, each of the above mentioned crises was preceded by a modernization wave. Industrialization 1930s was instrumental in the long buoyancy in the USSR economy from early 1930s to mid-1950s followed by a period of moderate growth from mid-1950s to early 1970s. In late 1970s, there was a slump of the rates of economic development, and in late 1980s a transformation crisis began, which lasted until early 2000s on the whole post-Soviet space.

Key words: socio-economic cycle, planned economy, market economy, technological wave.

Сучасна глобальна криза капіталістичного способу виробництва актуалізує проблему пошуку альтернатив. Однією з них може бути планова економіка. Тому важливо зрозуміти, чи була схильною планова економіка до кон'юнктурних коливань. Досліджуючи проблему циклічності планової економіки, слід звернути увагу на те, що, незважаючи на відмінності в ідеології соціалістичного і капіталістичного суспільств, технологічний базис суспільного відтворення ринкової та радянської планової економік був схожим. Періодичне вичерпання потенціалу одних базисних науково- технічних відкриттів і пов'язаних із ними великих господарських заходів, що призводить до загасання темпів соціально-економічного розвитку, і виникнення нових базисних науково-технічних відкриттів як передумови розгортання чергових масштабних народногосподарських проектів є характерним як для планової, так і для ринкової економіки. Коливання темпів приросту валового суспільного продукту і промислового виробництва властиві плановій економіці СРСР так само, як і коливання темпів приросту валового внутрішнього продукту капіталістичним країнам. У системі планування народного господарства СРСР важливу роль виконували п'ятирічні плани, орієнтовані на економічне зростання. Проте задане модернізаційними процесами 1930-1960-х років прискорення темпів розвитку радянської економіки вже в 1970-х почало згортатися.

У наукових теоріях К. Маркса, М. Туган-Барановського, М. Кондратьєва, Й. Шумпетера досліджено внутрішні причини і зовнішні прояви циклічності соціально-економічної динаміки в умовах капіталізму. Роль довгих хвиль економічної кон'юнктури в розвитку капіталізму досліджували А. Полєтаєв та І. Савєльєва. Цю саму проблему в капіталістичній економіці та за соціалізму вивчали С. Меншиков і Л. Клименко. Проявам циклічності в радянській економіці та в Росії присвячені дослідження С. Смірнова і О. Фоміної. Цивілізаційні та інституційні аспекти розвитку великих циклів М. Кондратьева в XIX - початку XXI століть у Росії, СРСР і РФ подано у працях Ю. Яковця і В. Пантіна.

У цій статті слід виявити наявність коливань найважливіших показників соціально-економічного розвитку в умовах планової економіки; пояснити причини цих коливань під впливом зовнішніх (світова економічна кон'юнктура) і внутрішніх (особливості п'ятирічного планування, науково- технічна революція) чинників; обґрунтувати основні причини зниження темпів розвитку планової радянської економіки та її руйнування.

Суспільне відтворення як відтворення необхідних умов виживання і розвитку суспільства за того рівня розвитку продуктивних сил і в тих координатах виробничих відносин, які визначають характер суспільно- економічної формації, являє собою цикл. "Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому будь-який суспільний процес виробництва, який розглядають у постійному зв'язку й у безперервному потоці свого відновлення, є водночас процесом відтворення" (Маркс, 1969. С. 578). Розрізняються лише цілі суспільного відтворення, що визначають його форму. "Якщо виробництво має капіталістичну форму, то і відтворення має таку саму форму. Подібно до того як процес праці за капіталістичного способу виробництва виступає лише як засіб для процесу зростання вартості, так само відтворення виступає лише як засіб відтворити авансовану вартість як капітал, тобто як самозростаючу вартість" (Маркс, 1969. С. 580).

Економічна і соціальна компоненти соціально-економічного циклу є взаємоперехідними, це найбільш ємкі прояви єдності різноманіття конкретного явища - соціально-економічного циклу. Економічні відносини можуть виявлятися в безпосередніх взаємозв'язках індивідів (наприклад, кооперація праці), в уречевленому вигляді (товар, гроші), у взаємозв'язках уречевлених форм, за якими стоять взаємини людей (у ціні, що містить у собі взаємозв'язок товару і грошей, приховані взаємини продавця і покупця, виробника і споживача як суб'єктів економічного процесу) (Гриценко, 2005).

Питання про існування у XX столітті соціалістичної суспільно- економічної формації залишається дискусійним, але впродовж 70 років була гідна альтернатива капіталізму. Найістотніше в ринковій і плановій економіках розрізняються стадії розподілу й обміну створеної суспільною працею вартості. Інститут приватної власності, а не інститут держави задає основні параметри стадії розподілу в ринковій економіці, а обмін відбувається за ринковими цінами. У плановій економіці інститут держави керує як стадією розподілу, так і стадією обміну, й обмін здійснюється за централізовано встановленими державою цінами. Циклічне відновлення стадій суспільного виробництва відбувається кожного разу в нових зовнішніх і внутрішніх умовах. За капіталістичної суспільно-економічної формації соціально-економічний цикл є формою розвитку суспільного відтворення, за якої періодично поновлювані стадії суспільного виробництва складаються в певну підвищувальну або знижувальну тенденцію. Ці тенденції періодично змінюють одна одну - це діалектичний процес розвитку і розв'язання суперечностей капіталістичного способу виробництва.

У ринковій економічній системі основною суперечністю є суперечність між вартістю, що створена суспільною працею і виражає суспільний характер виробництва, і додатковою вартістю, що виражає приватнокапіталістичний характер привласнення. У радянській плановій економіці ця суперечність, на перший погляд, є знятою, проте розподіл вартості, створеної суспільною працею, здійснювався не суспільством, а державою. з часом інститут державної власності став інститутом влади-власності, й це призвело до назрівання внутрішніх суперечностей. У радянській економіці товарно-грошові відносини мали бути планомірно організованими, що передбачало узгодження руху суспільного продукту в натурі й за вартістю. з урахуванням того, що СРСР і експортував, і імпортував стратегічно важливу продукцію, безперебійність планової економіки могла бути порушена як кон'юнктурними коливаннями світової капіталістичної економіки, так і політичними чинниками.

Особливістю планової радянської економіки є те, що в ній виникали не лише часткові кризи перевиробництва, але і кризи дефіциту, породжувані структурними диспропорціями економіки, а також військово- політичними катаклізмами. При цьому суб'єкти господарювання не мали права самостійно оперативно змінювати ні номенклатуру своєї продукції, ні обсяги її виробництва і реалізації. Така ситуація призвела до неефективного використання ресурсів, наростання проблеми дефіциту, гальмування модернізації суспільного виробництва і темпів економічного зростання СРСР. Проведена 1965 року господарська реформа не передбачала відмови від централізовано затверджених планових показників. У планах щодо промисловості як затверджувані залишалися такі показники: обсяг реалізованої продукції, її основна номенклатура, фонд зарплати, сума прибутку і рентабельність, платежі до бюджету і асигнування з нього, обсяг централізованих капітальних укладень, основні завдання щодо нової техніки і матеріально-технічного постачання (Колодный, Степанов, 1968. С. 45). Радянська економіка мала таку важливу перевагу порівняно з ринковою економікою, як здатність централізовано перерозподіляти всі необхідні для суспільного відтворення ресурси, тобто усувати диспропорції, що виникали в економічній системі. Проте на практиці ця здатність застосовувалася лишень у формі мобілізаційних стратегічних проектів довгострокового характеру. Натомість дієвого механізму короткострокового коригування можливих структурних диспропорцій суспільного відтворення впроваджено не було.

За умов радянської планової економіки відсутність інституту приватної власності формально унеможливлювала накопичення частини вартості приватними особами, існувала також чітка система розподілу створеного валового суспільного продукту в натурі та за вартістю. Ні ринкова, ні планова економічні системи не функціонували в чистому вигляді. У радянській економіці накопичення благ і вартості приватними особами відбувалося у сфері тіньової економіки і не визначало сутність основного економічного відношення. За оцінками американського економіста-"совєтолога" Г. Гроссмана, тіньова економіка почала бурхливо розвиватися за часів М. Хрущова і Л. Брежнєва (2002). Але не слід перебільшувати значення тіньової економіки, оскільки високотехнологічне виробництво, а також видобування стратегічно важливих ресурсів здійснювалися в галузях легальної економіки. Система планування, задаючи ціни, кількісні характеристики показників фінансової діяльності виробничих структур економіки, визначаючи обсяги і номенклатуру їх продукції, здійснюючи процеси закріплення постачальників за споживачами, по суті, формувала стрижневу основу господарського механізму (Сосков, Райзберг).

Економіка СРСР доволі тривалий час функціонувала успішно і конкурувала з провідними капіталістичними країнами. Механізм планування був вбудованим механізмом зняття суперечностей відтворення, які в умовах товарно-грошових відносин цілком могли проявити себе за відсутності чітко визначених параметрів народногосподарського розвитку. Проте на практиці цей механізм не виправдовував себе повною мірою, і суперечності, притаманні капіталістичному товарному господарству, в радянській економіці проявляли себе у спотвореній формі (табл. 1).

Таблиця 1. Суперечності суспільного відтворення в умовах ринкової та планової економіки

В умовах планової економіки причиною криз перевиробництва є не вартісні суперечності, а структурні диспропорції господарської системи, що породжують одночасно і кризи перевиробництва, і кризи дефіциту. Вагомою інституційною підставою структурних диспропорцій в економіці СРСР і деструкції планової економіки став інститут влади-власності. Влада-власність виникає, коли відбувається монополізація посадових функцій у суспільному розподілі праці, коли влада і панування ґрунтуються не на приватній власності як такій, а на високій посаді в державній ієрархії та престижі (Нуреев, 2012).

Інститут влади-власності в СРСР був виправданий в умовах мобілізаційної економіки періоду становлення держави, а також післявоєнного відновлення економіки і суспільства. Проте в 1960-1980-і роки формуються передумови трансформації влади-власності держави у владу-власність номенклатури і створення "другої економіки" у країні. Держава припинила виконувати функцію інституційного інноватора, що призвело до загасання модернізацій- них процесів і перших ознак відставання в науково-технічній сфері від провідних капіталістичних країн. Упродовж 1930-1950-х років в умовах мобілізаційної моделі суспільного розвитку вдавалося стримувати прояви суперечностей суспільного відтворення. Проте вже в 1960-1980-ті роки підвищується рівень життя, формується радянський варіант суспільства споживання, виявляються суперечності суспільного відтворення. Здатність системи планування до знаходження форм розв'язання цих суперечностей знижується, що веде до демодернізації суспільства, падіння темпів економічного зростання, структурних криз і криз товарного дефіциту. Усе це стає внутрішніми чинниками, що прискорили розпад СРСР. Суперечності суспільного відтворення в ринковій економіці виступають підставою її циклічності, що виявляється, передусім, у циклічних кризах, під час яких відбувається часткове розв'язання назрілих суперечностей, натомість нерозв'язані суперечності суспільного відтворення в радянській плановій економіці стають підставою її руйнування. Що ж стало ключовим чинником загасання темпів розвитку радянської економіки: вади планування, вплив світової економічної кон'юнктури, відставання в науково-технічному прогресі? у 1970-ті роки всі ці чинники спрацювали в комплексі. Але при цьому, на наш погляд, найважливішим був саме науково-технічний чинник. Як ринкове, так і планове господарство у XX столітті було орієнтоване на розширене відтворення, а головним інструментом його реалізації став науково-технічний прогрес. Підвищення суспільної продуктивної сили праці в ринковому господарстві є циклічним процесом. У радянській економіці кількісні показники і напрямки якісних змін у системі розширеного відтворення задавалися п'ятирічними планами розвитку народного господарства. У зарубіжній економічній науковій літературі найчастіше проблему циклічності соціально-економічної динаміки подано як проблему циклу ділової активності. Якщо ж замість терміна "ділова активність" застосувати "економічна" або "виробнича активність", то необхідність дослідження коливань найважливіших елементів планової центрально керованої народногосподарської системи є не лише можливою, але і доцільною (Смирнов, 2013. С. 40). Потрібно виявити, чи мають ці коливання періодичний характер. На соціально-економічну динаміку в СРСР впливала система планування розширеного відтворення, що ґрунтувалася на взаємопов'язаних у часі планах: генеральні плани на 15-20 років; перспективні п'ятирічні плани; річні народногосподарські плани. Найважливішими передумовами досяжності планових показників була якість прогнозів розвитку народного господарства і достовірне визначення початкового рівня його розвитку, за який приймали очікуване виконання плану за попередній період. Проект плану розробляли задовго до завершення поточного планового періоду. Навіть незначний прорахунок у плануванні в масштабах планової економіки призводив до значних збитків (Колодный, Степанов, 1968. С. 52). На реалізацію планів розвитку народного господарства впливали внутрішні політичні чинники і зміни провідної ланки у плануванні - пріоритетних галузей і виробництв. На динаміку основних народногосподарських елементів також справляли вплив потужні військові та політичні чинники, наприклад, обвали в динаміці промислового виробництва під час Великої Вітчизняної війни і в період руйнування СРСР (рис. 1, 2).

З 1928 по 1969 роки у світовій ринковій економіці впродовж середніх соціально-економічних циклів найбільш значущими були кризи, що охоплювали такі періоди: 1929-1933, 1937-1938, 1948-1949, 1957-1958, 1968-1970 роки. Періоди зниження щорічних темпів приросту продукції промисловості в СРСР збігаються з періодами розгортання циклічних криз у світовій ринковій системі, за винятком 1948-1949 років (див. рис. 1).

З 1970 по 1990 роки в капіталістичній економіці відбулися такі циклічні кризи середньострокового характеру: 1973-1975, 1979-1982, 1990-1991 років. економічний планування радянський

У 1973-1975 роках щорічні темпи приросту промислового виробництва в СРСР незначно зростають порівняно з 1972 роком, що можна пояснити нафтовим шоком 1973-го. Надалі (1979-1982, 1990-1991) динаміка промислового виробництва була знижувальною (див. рис. 2). У чотирьох із дванадцяти здійснених п'ятирічних планів розвитку народного господарства максимальні темпи приросту припадають на четвертий рік реалізації п'ятирічки, в чотирьох - на третій, у двох - на другий. За розгляду проблеми впливу великих циклів економічної кон'юнктури на соціально- економічну динаміку в СРСР слід визначитися з часовими рамками їх підвищувальних і знижувальних хвиль. М. Кондратьев окреслив періоди підвищувальних і знижувальних хвиль I-III великих циклів економічної кон'юнктури до 1920-х років (табл. 2) (2002). У подальшому виникла безліч дискусій щодо датування довгих хвиль. Проте навіть учені, що сумніваються в тому, що довгі хвилі є формою розвитку капіталізму, визнають, що найважливіші агреговані економічні показники коливаються з періодичністю, близькою до 50 років (Полетаев, Савельева, 1988). С. Меншиков і Л. Клименко, досліджуючи кон'юнктурні коливання капіталістичної економіки на прикладі США в період з 1893-го до початку 1980-х років, доходять висновку, що проміжки між початком фаз відновлення складають 45 або більше років, фаз довгого підйому - 54 роки, великої кризи - 50 років (1989). Хронологію хвиль кондратьєвських циклів подано також у працях В. Пантіна (2009). А. Полєтаєв та І. Савельєва пропонують періодизацію довгих хвиль, згідно з якою четверта довга хвиля розпочинається кризою 1929-1933 років, п'ята - кризою 1974-1975-х (1988). Спираючись на обґрунтовану у працях вищезазначених учених хронологію довгих хвиль, пропонуємо продовжити періодизацію підвищувальних і знижувальних хвиль III-V великих циклів економічної кон'юнктури (табл. 2).

Таблиця 2. Періодизація довгих хвиль у капіталістичній економіці