Особливості організації державного соціального страхування на випадок безробіття в умовах соціально-економічної нестабільності

Враховуючи вищезазначене, головним напрямом зменшення фінансового навантаження на бізнес щодо соціального внеску із одночасним збереженням рівня соціального захисту безробітних, на думку автора, є розширення бази платників внесків за рахунок легалізації зайнятості. Вихід із тіні хоча б половини із 4,5 млн працівників, які за офіційними (явно заниженими) даними працюють у незареєстрованому секторі економіки, створить передумови для зменшення частки роботодавців у єдиному соціальному внеску на 10-12 відсоткових пунктів, тобто до 25-27% фонду оплати праці. Природно, основним стимулом виходу працівників з тіні має стати підвищення рівня оплати праці, яка в Україні є однією із найнижчих в Європі як за абсолютним розміром (в еквіваленті євро), так і за питомою вагою у складі ВВП, не кажучи вже про її частку в операційних витратах на одиницю продукції, котра у промисловості нашої країни утричі менша, ніж у промисловості країн Європейського Союзу.

Тому реалізація пропозицій щодо зменшення у три рази частки роботодавців у єдиному соціальному внеску, що спрямовується у страховий фонд на випадок безробіття, при жебрацьких розмірах зарплат не лише ставить під сумнів можливість виконання страховим фондом передбачених законодавством функцій, а й демонструє намагання великого бізнесу відійти від вирішення соціальних проблем суспільства, що суперечить поширеній в Європі ідеї соціально відповідального підприємництва. Підтримка цього кроку владою свідчить про занепад соціального партнерства в Україні - однієї із важливих ознак громадянського суспільства, рух до якого багато років декларується вітчизняними політиками як важлива мета.

Для аргументації помилковості пропозиції профспілок щодо спрямування коштів фонду лише на виплату допомоги по безробіттю і перекладання функції фінансування соціальних послуг та утримання служби зайнятості на державний бюджет ще раз звернемося до досвіду країн, в яких соціальне страхування використовується багато десятиліть, та позиції Міжнародної організації праці. Знаковий характер має час прийняття цих рекомендацій - 1934 р., період Великої економічної депресії, коли стан соціально-економічної сфери західних країн багато в чому був подібний сьогоднішньому України. Зокрема в її Рекомендації №44 щодо страхування на випадок безробіття та надання допомоги безробітним прямо вказується на те, що із страхових фондів можуть фінансуватися "громадські роботи на користь безробітних", а "частина коштів, асигнованих на надання допомоги безробітним, повинна призначатися для полегшення їх повернення на роботу, наприклад, на надання їм професійного та іншого навчання" [6]. Щодо можливості фінансування із коштів фонду діяльності державної служби зайнятості, то тут треба зауважити, що у нашій країні на цю установу покладені функції виконавчої дирекції даного фонду, тобто вона здійснює страхування на випадок безробіття (окрім збору внесків і контролю за їх надходженням). Роз'єднання функцій виплати допомоги по безробіттю і надання соціальних послуг безробітним може спричинити втрату скоординованості цієї роботи, узгодженості заходів активної і пасивної політики зайнятості навколо конкретної особи. До речі, це добре розумів У. Черчіль, який під час дебатів у палаті громад парламенту Великої Британії у 1909 р., хоча фактично система страхування на випадок безробіття у Великій Британії була створена лише у 1911 р., образно порівнював страхування на випадок безробіття і трудове посередництво з подружжям: "Біржі праці і страхування на випадок безробіття, як чоловік і жінка, доповнюють, підтримують і захищають одне одного" [8]. Саме керуючись цією ідеєю, у дев'ятнадцяти країнах Європейського Союзу (68%) управління соціальним страхуванням на випадок безробіття покладено на державні служби зайнятості [7].

Зазначимо, що як у світі, так і в Європі, включаючи Євросоюз, загальновизнаним є розуміння того, що зміщення акценту на фінансування заходів активного сприяння працевлаштуванню спричиняє підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці, отже прискорює їх працевлаштування. У підсумку це призводить до економії загальних витрат подібних фондів за рахунок зменшення чисельності отримувачів допомоги і збільшення кількості платників внесків.

Виходячи із цього автор вважає, що оптимізація видатків страхового фонду на випадок безробіття у нашій країні полягає не стільки у скороченні фінансування соціальних послуг, аж до повної його ліквідації на користь допомоги по безробіттю, скільки у підвищенні ефективності витрат як на надання соціальних послуг, так і на матеріальне забезпечення безробітних.

Водночас охоплення безробітних заходами активного сприяння зайнятості не можна безмежно збільшувати. Перш за все це зумовлюється обмеженою кількістю вільних робочих місць. Дійсно, застосування активних заходів сприяння працевлаштуванню, у т.ч. через проф- навчання, має сенс лише у випадку, якщо це прискорить працевлаштування учасників заходів на підходящу роботу. За відсутності вільних робочих місць розширення кількості учасників активних програм спричинить лише збільшення витрат коштів, але не впливатиме на скорочення безробіття. Це не стосується витрат, пов'язаних із сприянням підприємництву і самозайнятості безробітних, збільшення яких за певних умов може спричинити зростання рівня зайнятості. соціальний страхування фінансовий бізнес

Подібне відбувається перш за все під час економічних спадів, криз і рецесії. Зокрема в Україні це певним чином стосується професійного навчання безробітних, обсяги якого постійно зростають (за винятком 2009 р. - гострої фази фінансово-економічної кризи) і досягли у 2012 р. 16,3% зареєстрованих безробітних при дуже високих показниках працевлаштування після навчання - 75-82%. Однак вплив зростання охоплення навчанням безробітних на збільшення загальної кількості працевлаштованих серед них не дуже помітний. Проведені автором розрахунки коефіцієнта парної кореляції - добутку моментів Пірсона [5], що відображає ступінь лінійної залежності між цими двома множинами даних [4], наведені у таблиці 2 (див. с. 6).

Таблиця 2 Коефіцієнти парної кореляції між питомою вагою працевлаштованих осіб серед зареєстрованих безробітних та обсягами їх профнавчання

Аналіз даних табл. 2 дає змогу зробити два висновки. Перший - простежується досить значна залежність загального рівня працевлаштування безробітних від кількості тих, хто проходили профнавчання (у докризовий період коефіцієнт кореляції не опускався нижче 0,73). Другий висновок - у кризовий період (2010-2013 рр.) у міру збільшення охоплення профнавчанням безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, значення коефіцієнта кореляції зменшується, й у 2011-2012 рр. дана взаємозалежність мінімізується. Автор пов'язує це саме з відсутністю необхідної кількості вільних робочих місць і низьким рівнем запропонованої на них зарплати, який не приваблює безробітних громадян.

Важливо, щоб центри зайнятості при залученні безробітних до конкретної програми також враховували потреби ринку праці, відповідність суб'єктивних якостей клієнта її змісту і призначенню, бажання і мотивацію особи брати участь саме у тій чи іншій програмі. Автор називає такий підхід програмно-цільовим методом як альтернативу терміну "профілювання", використовуваного західними службами зайнятості, що означає спрямовування безробітного в ту конкретну програму, участь в якій прискорить його працевлаштування.

Важливим засобом оптимізації витрат коштів страхового фонду від безробіття на заходи активної політики зайнятості є також посилення профілактики безробіття, оскільки добре відомо, що безробіття легше попередити, ніж подолати його та спричинені ним соціально-економічні наслідки. Зростання фінансування профілактичних заходів, спрямованих на недопущення безробіття, справді може у певних випадках і ситуаціях спричинити не збільшення загальних витрат зазначеного фонду, а їх скорочення. Зокрема йдеться про фінансування оперативного реагування на заплановане масове або групове звільнення працівників, що застосовується службами зайнятості США, Канаді, Франції, Польщі, Великобританії, Китаю та інших країн. Її сутність полягає в об'єднанні зусиль місцевих органів влади, центрів зайнятості, профспілок, роботодавців на наданні консультаційних послуг, підборі нових місць роботи, засобів підвищення конкурентоспроможності, перш за все - у професійному навчанні людей, які планують звільнятися на етапі, коли вони ще працюють.

Також на увагу заслуговує досвід певних країн щодо створення за рахунок коштів фонду т.зв. транзитних робочих місць для виконання кваліфікованих робіт, на які за чергою направляються безробітні терміном до шести місяців, із можливістю їх подальшого працевлаштування на постійній основі на аналогічні робочі місця.

Важливим напрямом раціоналізації витрат коштів державного соціального страхування на випадок безробіття є удосконалення системи матеріального забезпечення безробітних. На думку автора, перш за все потребують розв'язання певні протиріччя між функціями допомоги по безробіттю і стимулюванням безробітних до працевлаштування. Адже високий рівень допомоги по безробіттю має, з одного боку, позитивне значення, оскільки дає можливість одержувачу старанніше підбирати нове місце роботи, захищає його від працевлаштування на випадкову роботу. Але, з іншого боку, це посилює серед певної частини одержувачів утриманські настрої, знижує активність у пошуку роботи, спричиняє переміщення частини працівників у т.зв. добровільне безробіття. У певних випадках бажання зареєструватися в службі зайнятості виявляють навіть ті, хто взагалі не збирається працювати (до них у нас зокрема належить частина одержувачів субсидій на оплату комунальних послуг). До того ж у такому разі матеріальні ресурси перерозподіляються від тих, хто справді бажає працювати і мав би одержати вагоміші соціальні послуги, принаймні шляхом профнавчання, до тих, хто фактично не намагається повертатися до стану зайнятості. Розуміння подібних наслідків примусило МОП у Конвенції №168 "Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) рекомендувати таку систему допомоги, яка не знижувала б у безробітних стимул до пошуку роботи або організації самозайнятості [1].

Аналіз тривалості виплати допомоги по безробіттю в Україні показує, що вона відповідає історичному досвіду країн, які мають у цьому усталені традиції, а поступове (у міру збільшення терміну безробіття) зниження її розміру - вітчизняним реаліям. Проте необхідно формувати механізм, який більше б стимулював отримувачів допомоги до активних дій у пошуках роботи, до намагання скорішого працевлаштування. У цьому контексті вважаємо за доцільне переглянути тривалість мінімального стажу страхування, який дає право на допомогу. На жаль, сучасне законодавство України допускає можливість одержання безробітним допомоги протягом 360 днів, а якщо людина має страховий стаж у два рази коротший - лише 182 дня за дванадцять місяців, що передували настанню безробіття. На думку автора, випадки, коли громадянин одержує допомогу по безробіттю протягом більш тривалого часу, ніж стаж його роботи у зареєстрованому секторі економіки, треба виключити.

Для зменшення дестимулюючої ролі допомоги по безробіттю вважаємо за доцільне переглянути тривалість виплати допомоги по безробіттю залежно від наявності реальних можливостей та прагнення людини до працевлаштування. Існуючі сьогодні терміни виплати допомоги є усередненими і визначені без урахування ситуації на конкретних ринках праці. Однак на регіональних ринках праці ситуація, з одного боку, динамічно змінюється, а з іншого - значно відрізняється. Зокрема, на зареєстрованому ринку праці станом на середину 2014 р. "навантаження" на одне вільне робоче місце у Хмельницькій, Черкаській, Запорізькій та Івано-Франківській областях складало 22-34 особи, Дніпропетровській та Одеській - по чотири, а у м. Києві - дві особи [10].

Це свідчить про різні можливості громадян знайти роботу, отже, про різні терміни, потрібні їм для працевлаштування. Передбачена законодавством однакова тривалість виплати допомоги по безробіттю незалежно від можливостей працевлаштування створює умови для недобросовісних безробітних, які мешкають у місцевості з досить великою кількістю вакансій, штучно продовжувати період безробіття навіть за наявності підходящої роботи. Це ж саме можна сказати про ситуацію, що має місце в різні періоди на одному й тому ж ринку праці. Наприклад, на зареєстрованому ринку праці навантаження на одне вільне робоче місце по країні в середньому було: у 2001 р. - одинадцять осіб, 2002 р. - дев'ять, 2004 р. - шість, 2006 р. - п'ять, 2008 р. - десять, 2009 р. - вісім, 2010 р. - дев'ять, 2012 р. - одинадцять, 2013 р. - десять, на 1 жовтня 2014 р. - вісім осіб [10].

Зрозуміло, що можливості для працевлаштування, отже терміни пошуку роботи, у ці періоди мали різну тривалість. Але ж законодавство передбачає однакові періоди виплати допомоги по безробіттю, що знову ж створює передумови для недобросовісних безробітних штучно подовжити період одержання допомоги по безробіттю у роки, коли на ринку праці існує сприятлива кон'юнктура. На нашу думку, тривалість виплати допомоги по безробіттю має залежати від ситуації на місцевому ринку праці, а саме - від "навантаження" на одне вільне робоче місце - і коливатися від трьох до дванадцяти місяців.

Також навряд чи доцільним є виплати допомоги по безробіттю із страхового фонду незастрахованим особам. Як свідчать результати аналізу, уряди двадцяти країн Євросоюзу витрачають бюджетні кошти на фінансування політики зайнятості. Зокрема, у п'яти країнах (Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта) вони роблять внески у фонди як роботодавці або за певні категорії осіб, у п'ятнадцяти країнах уряди субсидують фонди, частково або повністю фінансують у разі виникнення їх дефіцит.

Із метою розробки заходів скорочення тривалості безробіття слід ретельно проаналізувати практику деяких країн, зокрема тих, де стимулювання безробітних до активного пошуку роботи відбувалося шляхом їх преміювання при скороченні періоду працевлаштування. Наприклад, це може бути виплата безробітному, тривалість пошуку роботи якого менше середньої по регіону, залишку (усього або частини) недоотриманої допомоги.

Було б соціально справедливим упровадити прогресивну шкалу відрахувань у страховий фонд на випадок безробіття залежно від розміру доходів найманих працівників та підприємців із однозначним зняттям верхнього обмеження доходу, з якого не збираються внески, і поверненням порогу максимального розміру допомоги по безробіттю з чотирикратного розміру прожиткового мінімуму до середньої зарплати в регіоні, як це було у 1991-2012 рр.

Отже реформування вітчизняної системи допомоги по безробіттю має відбуватися не через збільшення або зменшення її розміру, який має адекватно віддзеркалювати зміни у розмірі зарплати, а виходячи із необхідності одночасного виконання нею функцій матеріального забезпечення і стимулювання безробітних до працевлаштування, піднесення їх активності на ринку праці.

Висновки

Система державного соціального страхування на випадок безробіття в Україні, що функціонує вже чотирнадцять років, продемонструвала свою ефективність. Зменшення фінансового навантаження на бізнес полягає не у його ліквідації або зниженні планки соціального захисту безробітних, а в легалізації зайнятості та оптимізації витрат на здійснення політики зайнятості, перш за все - наданні соціальних послуг безробітним.

Фінансування із коштів фонду соціальних послуг безробітним і засобів активного сприяння зайнятості є не просто цілком доцільним у сучасних умовах України, а повністю відповідає природі загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, адже його сутність полягає не тільки і не стільки у пасивній компенсації безробітному втраченого доходу, скільки у профілактиці безробіття, пом'якшенні його наслідків через сприяння прискоренню працевлаштування. Це є особливістю, яка вирізняє державне соціальне страхування на випадок безробіття від інших видів страхування, у т.ч. від добровільного і навіть обов'язкового комерційного страхування.

Для раціональнішого використання коштів фонду, що спрямовуються на фінансування заходів активного сприяння зайнятості, необхідно забезпечити сувору індивідуалізацію (персоніфікацію) цих заходів із врахуванням наявності вільних робочих місць; при цьому скорочення тривалості безробіття серед учасників цих програм має стати основним критерієм доцільності витрат коштів фонду та їх ефективності.

Оптимізація витрат фонду на матеріальне забезпечення безробітних має здійснюватися через удосконалення системи допомоги по безробіттю при збереженні (а можливо й збільшенні) її розміру за рахунок скорочення тривалості безробіття, більш коректного ставлення до визначення розміру і терміну виплати допомоги по безробіттю, посилення механізму, який би стимулював отримувачів допомоги до активних дій у пошуках роботи, намагання скорішого працевлаштування або зайняття підприємницькою діяльністю. Терміни виплати допомоги по безробіттю мають враховувати реальні можливості до працевлаштування, ситуацію в конкретний момент на регіональному ринку праці, а розмір - попередні заробітки застрахованих осіб, тривалість їх трудової діяльності, активність у пошуку роботи. Також важливо зробити всебічний аналіз доцільності виплати допомоги по безробіттю із страхового фонду незастрахованим особам, що суперечить як принципам страхування, так і логіці. Навряд чи правильним є підхід, за яким частина випускників навчальних закладів замість робочого місця і зарплати розпочинає самостійне життя з отримання допомоги по безробіттю, що потім може перетворитися в соціальне утриманство.

Важливе значення для підвищення ефективності страхового фонду на випадок безробіття, недопущення випадків крадіжок і шахрайств має забезпечення його більшої прозорості, зокрема через систематичну публікацію в засобах масової інформації, включаючи інтернет- ресурси, детальнішої інформації про надходження і витрати коштів фонду. Відсутність такої інформації не дає змоги суспільству, громадськості, у т.ч. учасникам фонду, аналізувати ефективність витрат, породжує недовіру серед реальних і потенційних платників внесків до його діяльності, стимулює їх відхід у тіньову економіку.

Список використаних джерел

1. Про сприяння зайнятості і захист від безробіття : Конвенція МОП №168 від 9 червня 1988 року // Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. Т. 1. - Женева : Міжнародне бюро праці, 2001. - С. 1373-1384.

2. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття": [прийнятий 2 берез. 2000 р.] за станом на 3 серп. 2014 р.

3. Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України": [прийнятий 31 лип. 2006 р.] : за станом на 31 лип. 2014 р.

4. Корольов О.А. Економетрія : навч. посіб. / О.А. Корольов. - К. : Європейський ун-т, 2002. - 660 с.

5. Маршавін Ю.М. Ефективність професійного навчання безробітних: методологія та інструментарій оцінювання / Ю.М. Маршавін // Ринок праці та зайнятість населення. - 2013. №4. - С. 6-11.

6. Щодо страхування на випадок безробіття та надання допомоги безробітним : Рекомендації №44 від 1934 р. // Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. Т. 1. Женева : Міжнародне бюро праці, 2001. - С. 225-227.

7. Фінансування соціального забезпечення : навч. матеріали Міжнародного навчального центру МОП. - Турин : Міжнародна асоціація соціального забезпечення. - 2012. - 367 с.

8. RS Churchill: Young statesman Winston S. Churchill 1901-1914. London : Minerva, 1991. - 372 p.

Анотація

У статті розкриваються теоретико-методологічні підходи та практичні аспекти здійснення державного соціального страхування в умовах соціально-економічної нестабільності, спростовується точка зору щодо необхідності ліквідації відповідного страхового фонду або скасування його функції з фінансування соціальних послуг і заходів активного сприяння працевлаштуванню, пропонуються засоби оптимізації видатків і зменшення фінансового навантаження на бізнес.