Пріоритетні напрями державного регулювання розвитку регіональної складової національної економіки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ СКЛАДОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Ю. Л. ОРЕЛ, канд.держ. упр.,

доцент кафедри управління персоналом

та економіки праці ХарРІ НАДУ

Анотація

економічний політика державний підприємство

Доведено необхідність вдосконалення економічної політики в Україні шляхом децентралізації державного регулювання економічного розвитку, запровадження адаптивної моделі управління, а також підтримки модернізації підприємств, здатних виробляти конкурентоспроможну продукцію.

Ключові слова: економіка, регулювання, управління, національна економіка, регіон, регіональний розвиток, конкурентоспроможність, децентралізація.

Аннотация

Орел Ю. Л. Прииоритетные направления государственного регулирования развития региональной составляющей национальной экономики Украины.

Доказана необходимость совершенствования экономической политики в Украине путем децентрализации государственного регулирования экономического развития, внедрения адаптивной модели управления, а также поддержки модернизации предприятий, которые могут производить конкурентоспособную продукцию.

Ключові слова: економіка, регулювання, управління, національна економіка, регіон, регіональний розвиток, конкурентоспроможність, децентралізація.

Annotation

Orel Yu. L. Priority regulation of the regional component of the national economy of Ukraine.

Necessity of improvement of economic policy in Ukraine through decentralization of government regulation of economic development, the implementation of adaptive management model, support the modernization of companies that can produce competitive products.

Key words: economy, management, administration, national economy, region, regional development, competitiveness, decentralization.

Виклад основного матеріалу

Соціально-економічні реформи, які впроваджуються в Україні протягом останніх років, мають на меті декілька завдань, основні з яких пов'язані з модернізацією соціальної та економічної інфраструктури, зменшенням адміністративного впливу держави на діяльність підприємців, переходом від дотацій до самоокупності виробництва і забезпечення адресності соціальних послуг, а також підвищенням ефективності державного управління в цілому [14]. Зміст цих реформ у контексті регіонального економічного розвитку має передбачати послаблення втручання держави в регіональні соціально- економічні процеси, та, як наслідок, збільшення самостійності регіональних і місцевих органів влади.

Між тим протягом 2013 р. соціально-економічна ситуація в Україні значно погіршилася. Так, згідно з даними доповіді «Про соціально-економічне становище України за січень - серпень 2013 року», яку було підготовлено Державним комітетом статистики України, в першій половині 2013 р. спад показників економічного розвитку спостерігався у багатьох галузях, зокрема у промисловості, будівництві, транспорті та оптовій торгівлі [13]. Здебільшого така динаміка пов'язана з погіршенням зовнішньоекономічної кон'юнктури для українських товарів і послуг. Усе це актуалізує пошук внутрішніх ресурсів для зростання, зокрема на регіональному та місцевому рівнях, що обумовлює необхідність активізації реформ щодо державного регулювання розвитку національної економіки України.

Розробкою нових підходів щодо стимулювання розвитку економіки регіонів займалися такі закордонні дослідники, як Дж. Брайсон, П. Кругман, К. Кларк, П. де ла Курт, А. Маршалл, Л. Мізес, Т. Сван, П. Самуельсон, Скотт, Р. Солоу, Дж. Стігліц, М. Сторпер, С. Фішер, Дж. Цейтлін та ін. Теоретичні та практичні аспекти розвитку регіональної економіки в Україні розглядалися в роботах М. Агафонова, С. Бандура, В. Бутова, С. Валентея, З. Варналія, А. Гранберга, М. Долішнього, А. Дружиніна, Е. Зіня, Л. Іванченко, Лексина, М. Лемешева, Е. Лібанової, Г. Лузіна, П. Мінакера, Т. Морозової, В. Поповкіна, О. Романової, В. Семенова, В. Суслова, М. Тимчук, Н. Чумаченка, А. Швецова та ін.

Проте, незважаючи на багатобічний розгляд проблем регіонального економічного розвитку, нові соціально-економічні умови та зовнішні виклики обумовлюють необхідність пошуку ефективних підходів і механізмів державного впливу на економічну ситуацію в регіонах, спрямованих на якомога більше використання їх внутрішнього потенціалу та ресурсів.

Мета статті полягає в теоретичному обґрунтуванні та визначенні практичних напрямів державного регулювання розвитку економіки регіонів України в сучасних економічних умовах.

Аналіз останніх наукових досліджень у галузі регіонального економічного розвитку дозволяє виділити дві основні сфери, навколо яких сконцентрована увага вітчизняних та іноземних учених:

- проблеми розміщення виробничої діяльності і просторової організації регіональної економіки;

- проблеми розвитку регіону як самодостатньої системи, в якій нерозривно пов'язані економічні, політичні, соціальні та екологічні фактори [1; 4; 6-7].

Саме в межах останньої теорії і сформульовано визначення регіону як єдності соціального, економічного, культурного, природно-історичного і політичного простору [1, с. 3]. Відповідно до цього, можна зазначити, що регіональна політика держави представляє собою сферу діяльності органів державної влади з управління політичним, економічним, соціальним, демографічним, науково-технічним та екологічним розвитком регіонів. Метою такої політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально- економічного розвитку регіонів, підвищення якості та стандартів життя населення [12].

Своєрідним ядром регіональної політики є реалізація економічних цілей регіонального розвитку, зокрема здійснення структурної перебудови економіки, розвиток підприємництва, зміцнення економічної інтеграції регіонів з використанням переваг територіального поділу та кооперації праці. Адже досягнення необхідних соціальних стандартів та якості життя безпосередньо пов'язано з наявністю достатнього обсягу фінансових ресурсів. У цьому зв'язку особливий інтерес представляє проблема активізації розвитку регіональної економіки, завдяки, зокрема, запровадженню сучасних підходів до управління регіональним економічним розвитком.

Після Другої світової війни найбільший розвиток отримали два основні підходи до економічного розвитку регіонів. Перший, що розвивався в межах неокласичної економічної теорії (К. Менгер, Дж. Б. Кларк, І. Фішер, А. Маршалл, А. Пігу, П. Самуельсон та ін.), пов'язаний з недоцільністю втручання центральної влади в економічний розвиток регіонів, хоча природно, при цьому не заперечується необхідність виділення проблемним територіям фінансової допомоги на вирішення соціальних проблем [10; 15; 16]. Другий, що базується на теорії кумулятивного зростання (Г. Мюрдаль, А. Хрішман, Ф. Перру, Х. Річардсон, Дж. Фрідман, Т. Хегерстранд, Ж-Р. Будвіль, П. Потьє, Х.Р. Ласуен, Х. Гірш та ін.), акцентує увагу на необхідності активної регіональної політики з боку державних органів влади [11; 18]. Базовою серед концепцій даного напряму є теорія Г. Мюрдаля, який на прикладі багатьох країн показав, як за допомогою спеціалізації і ефекту масштабу незначні переваги територій з часом можуть істотно зростати. Саме від цієї теорії йде формулювання такої мети регіональної політики, як зниження відмінностей у рівні економічного розвитку регіонів (або вирівнювання рівня їх економічного розвитку). З цього випливає, що держава повинна стимулювати економічний розвиток у найбільш відсталих у цьому відношенні регіонах.

Однак загальносвітові економічні реалії середини 1970-х рр. обумовили появу нових течій економічної теорії, основними представниками з яких стали:

- «неінтервенціоналісти» (послідовники неокласичної економічної теорії), які категорично заперечували необхідність впливу держави на регіональний економічний розвиток і покладалися на «невидиму руку ринку», яка має «розставити все на свої місця»,

- «адаптори», які виступали за пом'якшення впливу стихійних ринкових сил і незначне коригування розвитку територій, зокрема, шляхом стимулювання міграції робочої сили та залученню інвестицій;

- «активні перетворювачі» (послідовників теорії кумулятивного зростання), які виступали за проведення постійного і інтенсивного втручання держави в економічний розвиток регіонів [17].

Зміст ідеї «адапторів» полягає в тому, що кожен регіон має свої переваги перед іншими (географічне розташування, клімат, людські або природні ресурси, потужні виробництва, транспортні магістралі тощо). Завданням державного регулювання є сприяння використанню цих переваг і прискорення позитивних процесів в економічному розвитку регіонів без принципової зміни їх напрямку. Згідно з думками представників цієї течії, стимулювання економічного зростання ефективно лише тоді, коли воно відповідає загальним тенденціям розвитку розміщення підприємств, виробництва товарів і послуг, які визначаються приватними власниками [3]. Якщо ж держава намагається стимулювати економічний розвиток у свідомо непривабливих (принаймні на певному етапі розвитку країни) для приватних інвесторів сферах, то її зусилля виявляються здебільшого безрезультатними.

Загалом набір заходів державного регулювання економічного розвитку регіонів в будь-якій країні не підпорядкований єдиній теоретичній концепції і розрізняється залежно від проблем, характерних саме для даної держави. Між тим, на нашу думку, саме ідеї «адапторів» найбільшою мірою прийнятні для умов сучасної України, тоді як підходи «неінтервенціоналістів» та «активних перетворювачів» мають очевидні недоліки у разі їх реалізації в межах нашої країни.

Щодо «неінтервенціоналістів», то, по-перше, їх ідеї ведуть до «недовикористання» потенціалу країни загалом через «недовикористання» потенціалу кожного з регіонів зокрема. По-друге, є сфери діяльності, розвиток яких є неможливим без державної участі, зокрема це розвиток інфраструктури, транспорту, зв'язку тощо. Так, проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 довело важливість державної підтримки великих інфраструктурних проектів у контексті забезпечення сталого регіонального розвитку. По-третє, в умовах продовження світової фінансової кризи держава не має права не втручатися в розвиток соціальної сфери. По-четверте, невтручання держави в регіональний економічний розвиток може привести до зростання диференціації регіонів за рівнем життя громадян, що може стати каталізатором багатьох негативних явищ на кшталт соціальної напруги, зменшення робочих місць, відтоку інвестиції, проявів сепаратизму тощо.

Погляди «активних перетворювачів» також не можуть застосовуватися на нинішньому етапі розвитку України, хоча б тому, що вони вимагають великих витрат бюджетних коштів, яких, в умовах подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи, просто немає. Більше того, ефективність цих витрат відповідно до теорії кумулятивного зростання, на яку «активні перетворювачі» спираються, буде вкрай низькою внаслідок обмеженої уваги приватним ініціативам, відсутності здатності до змін централізованих державних програм та відсутності інтересу до реалізації таких програм з боку регіональних та місцевих органів влади.

Отже, на нашу думку, на сучасному етапі економічного розвитку України, найбільш прийнятними є погляди представників течії «адапторів», які вказують на необхідність врахування під час розробки конкретних заходів державної підтримки регіонів існуючих умови та наявних обмежень щодо поточної соціально-економічної ситуації: глобальних, ринкових, правових, соціальних. Чому саме ці напрями обрано як пріоритетні?

По-перше, глобалізація та вільна торгівля. Україна в цілому, доєднавшись до Світової організації торгівлі (СОТ) та будучи включеною у жорстку конкурентну боротьбу на світових ринках товарів та послуг, не може не враховувати світові тенденції, тренди тощо. Виходячи з цього, українські підприємства повинні швидко реагувати на зміни зовнішньоекономічної кон'юнктури, випускати конкурентоздатні товари. Отже, держава має підтримувати конкурентоздатні виробництва, формуючи «локомотиви зростання» на окремих територіях.

По-друге, визначальна роль у розвитку регіонів приватного капіталу. Держава має змогу впливати на інвестиційну привабливість регіонів (будуючи інфраструктуру, налагоджуючи зовнішньоекономічні відносини), але не може вирішувати за приватних підприємців, де їм розміщувати свої підприємства, де і як знаходити ринок збуту для своєї продукції тощо. Стосовно регіональної економічної політики це означає, що з двох альтернативних підходів - посилення податкового навантаження заради збільшення масштабів перерозподілу коштів між регіонами, в тому числі за рахунок розміщення державних підприємств, і підвищення інвестиційної привабливості країни в цілому та окремих її регіонів - вибір, у рамках «адаптивної моделі», повинен робитися на користь другого.

По-третє, система права. В Україні за двадцять два роки незалежності вже сформувалася певна законодавча база (в т.ч. податкова, бюджетна тощо), корінний перегляд якої за короткий час є неможливим і небажаним, хоча б через те, що постійні зміни «правил гри» не покращують інвестиційний клімат країни, а в деяких випадках можуть сприяти і погіршенню ситуації. Тому всі державні програми регіональної економічної політики повинні бути «вписані» в чинне законодавче поле і бути адаптованими до вже існуючих норм.

По-четверте, в умовах важкої соціально-економічної ситуації, старіння населення та великої кількості людей, рівень життя яких нижче прожиткового мінімуму [13], держава має займати активну соціальну позицію. Тому будь-які заходи у сфері економіки повинні не погіршувати, а покращувати рівень життя громадян.

В той же час, до сформульованих вище аргументів на користь «адаптивної моделі» регіональної політики слід додати, що її вибір є актуальним саме на даному етапі розвитку країни. Принаймні в найближчі п'ять - десять років, виходячи з проголошеного курсу на європейську інтеграцію, одним з основних завдань державної економічної політики має стати досягнення європейських стандартів виробництва продукції, адаптація національних товарів до європейських стандартів і подальше їх просування на європейський ринок. Отже, адаптивний підхід дозволить органічно поєднати зусилля держави, приватних інвесторів та громадськості в цьому напрямку, що дозволить з часом вийти на траєкторію сталого економічного розвитку і забезпечити раціональний і, що є більш важливим з точки зору «майбутньої віддачі», ефективний розподіл бюджетних коштів.

При цьому, як свідчить закордонний досвід, для якомога скорішої модернізації виробництва та підвищення конкурентоздатності вітчизняних підприємств, потрібно не тільки ухвалення спеціальних державних і регіональних цільових програм, але і реалізація інших заходів регіональної економічної політики [4]. Зокрема, слід виокремити такі напрями:

1. Експериментування з новими для національної економіки засобами і методами управління (залучення провідних іноземних менеджерів, створення нових організаційних форм управління за участі громадськості, трудових колективів тощо), апробація їх на обмеженому територіальному просторі (з тим, щоб впровадити такий інструментарій на всій території країни в разі його успішності, або, навпаки, уникнути помилок у рамках всієї національної економіки).

2. Стимулювання інноваційної діяльності шляхом створення і підтримки технологічних парків, науково-дослідних центрів тощо.

3. Забезпечення перепідготовки національних управлінських кадрів, в тому числі і тих, які працюють на приватних підприємствах, їх навчання сучасним методам управління підприємствами.

4. Створення привабливих умов для інвесторів (в т.ч. іноземних), адже державних коштів ніколи не буде достатньо.

5. Забезпечення проведення регіональної експертизи рішень щодо підтримки тих чи інших виробництв, адже відсутність такої експертизи може привести до неефективного витрачання державних коштів.

6. Проведення комплексного (з урахуванням впливу соціальних, політичних, екологічних та інших чинників), якісного, ґрунтовного і об'єктивного наукового аналізу з метою визначення наявного економічного потенціалу в регіонах.

При чому, останній пункт представляється одним з найбільш важливих. Слід відзначити, що на даний момент вітчизняними та зарубіжними дослідниками накопичений певний досвід аналізу соціально-економічного становища регіонів. Так, у США однією з поширених форм оцінки соціально- економічного становища штатів і міст є щорічна розробка так званих статистичних карт, що містять чотири узагальнюючих індексу: індекс економічної ефективності, індекс ділової життєздатності, індекс потенціалу зростання, податково-фіскальний індекс [9].

У деяких європейських країнах набув поширення метод аналізу регіональної економіки через порівняння конкурентних переваг [8]. У цьому випадку оцінка рівня розвитку території проводиться на основі таких критеріїв, як доступ до ресурсів, географічне положення, кваліфікація робочої сили, наявність і вартість приміщень, розвиток регіональної фінансової системи, політика місцевої адміністрації, якість життя. Разом із тим механічне використання цього досвіду в сучасних умовах не представляється доцільним, оскільки орієнтація лише на традиційні статистичні показники (рівень безробіття, продуктивність праці, обсяг промислового виробництва тощо), без урахування специфіки їх інтерпретації, не дозволяє повною мірою відобразити об'єктивні особливості регіональної економіки в Україні.

Тому вкрай важливим сьогодні представляється інтегральний підхід до аналізу соціально-економічного розвитку регіону, який повинен включати: аналіз розвитку регіону як елемента соціально-економічної системи країни; аналіз його економічного та соціального розвитку, політичної, демографічної та екологічної ситуації, недоліків і переваг, підприємств та галузей, які можуть виступити «локомотивами зростання» і виробляти конкурентоздатну продукцію, рівень трудових ресурсів тощо.

З урахуванням вищевикладеного можна визначити десять основних магістральних напрямів державної регіональної економічної політики в Україні на найближчу перспективу:

1. Децентралізація регіональної економічної політики, збільшення повноважень і відповідальності регіональних та місцевих органів влади.

2. Забезпечення рівних конкурентних умов в економічній діяльності для всіх суб`єктів господарювання.

3. Визначення підприємств та галузей, які можуть виступати «локомотивами зростання» у відповідних регіонах.

4. Встановлення чітких стандартів і умов надання державної допомоги.

5. Створення умов для міжрегіональної конкуренції по залученню коштів для реалізації масштабних модернізаційних та інфраструктурних проектів.

6. Сприяння модернізації виробництва шляхом залучення інвестицій та підтримки інновацій.

7. Розвиток регіональної інфраструктури, яка буде здатна підвищити конкурентоздатності окремих регіонів.

8. Налагодження міжнародної співпраці, пошук іноземних інвесторів.

9. Сприяння розвитку регіональних інститутів, форм партнерства влади, бізнесу та громадськості, які виступатимуть гарантією стабільного розвитку регіональної економіки.

10. Сприяння розвитку регіональної фінансової інфраструктури, яка буде сприяти пошуку та залученню внутрішніх інвесторів.

При цьому для розвитку регіональної фінансової інфраструктури необхідно забезпечення по всій території України фінансової прозорості діяльності підприємств і організацій різних форм власності. Виходячи з цього, необхідно розробити програму переведення підприємств і організацій на європейську систему стандартів обліку та фінансової звітності, а також забезпечити неухильне дотримання законодавства у контексті прозорості та відкритості інформації про фінансово-економічну діяльність.

Усі господарюючі суб'єкти, що діють на внутрішньому ринку України, повинні користуватися рівними правами у своїх відносинах з державними органами влади і органами місцевого самоврядування. При цьому, доцільно передбачити підвищення ролі та відповідальності регіональних органів влади в реалізації регіональних програм соціально-економічного розвитку, забезпеченні діяльності партнерських інститутів та розвитку фінансової інфраструктури.

Теоретична основа сучасного державного регулювання економічного розвитку регіонів сформульована у трьох основних течіях: «неінтервенціоналізм», який заперечує необхідність впливу держави на регіональне зростання; «адаптивізм», який відстоює ідеї незначного коригування розвитку територій шляхом підтримки найбільш важливих проектів та залученню інвестицій; «активне перетворення», в основу якого закладена ідея глобального державного втручання в економічні процеси.

Аналіз теорій регіональної економіки та світової практики реалізації регіональної економічної політики довів, що в Україні найбільш доцільним є проведення державного регулювання економічного розвитку регіонів, засноване на адаптаційній моделі регіональної економічної політики. Для регулювання економічного розвитку регіонів в межах зазначеного підходу можуть використовуватися державні цільові програми, зокрема щодо розвитку інфраструктури, модернізації виробництва. В той же час, не менша увага має приділятися заходам, які не вимагають значних капіталовкладень, але є не менш ефективними: розробка системи моніторингу економічного розвитку, надання технічної допомоги регіональній владі в створенні сприятливого інвестиційного клімату, розвитку фінансової інфраструктури та форм соціального партнерства, створення системи інформування потенційних інвесторів про регіональні переваги, навчання та перепідготовка кадрів тощо.

Пошук оптимальних форми співпраці державних та регіональних органів влади щодо реалізації таких проектів має стати предметом подальших наукових розвідок.

Список використаних джерел

1. Бандур С. І. Сучасна регіональна соціально-економічна політика держави: теорія, методологія, практика / С. І. Бандур, Т. А. Заяць, І. В. Терон. К.: РВПС України НАН України; ТОВ «ПРИНТ-ЕКСПРЕС», 2002. 250 с.

2. Барбаков О. М. Регион как объект управления [Електронний ресурс] / О. М. Барбаков. Режим доступу: http://www.ecsosman.edu.ru /images/pubs/2006/06/19/00002 80099/012Barbakov.pdf.

3. Витковский О.В. Проблемы региональной политики, организации территории и развитие прикладной географии в ФРГ / О. В. Витковский // Вопросы экономической и политической географии зарубежных стран. М., 1990. Вып. 11. С. 151-162.

4. Голиков А. П. Региональная политика и экономическое развитие: европейский контекст: [учеб. пособ.] / А. П. Голиков, Н. А. Казакова, Ю. Г. Прав. Х.: Экограф, 2009. 240 с.

5. Гранберг А. Г. Основы региональной экономики: [учеб. для вузов] / А. Г. Гранберг. 2-е изд. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. 495 с.

6. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети: [монографія] / М. І. Долішній. К.: Наук. думка, 2006. 512 с.

7. Дульщиков Ю. С. Региональная политика и управление / Ю. С. Дульщиков. М.: РАГС, 2006. 362 с.

8. Кіш Є. Регіональна політика Європейського Союзу: стратегічні імперативи для України / Э. Кыш // Регіональна політика в країнах Європи Уроки для України / за ред. С. Максименка ; Київський центр Інституту Схід-Захід. К.: Логос, 2000. С. 28-61.

9. Лексин В. Н. Государство и регионы. Теория и практика государственного регулирования территориального развития / В. Н. Лексин, А. Н. Швецов. М.: УРСС, 1997. 372 с.

10. Маршалл А. Принципы экономической науки: в 3 т. / А. Маршалл; пер. с англ. М.: Прогресс, 1993. Т. 1-3.

11. Мюрдаль Г. Современные проблемы «третьего мира». Драма Азии / Г. Мюрдаль / общ. ред. д.э.н., проф. Р.А. Ульяновского ; пер. с англ. М.: Прогресс, 1972. 767 с.

12. Про Концепцію державної регіональної політики: Указ Президента України від 25.05.2011 р. № 341/200. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/341/2001.

13. Про соціально-економічне становище України за січень-серпень 2013 року: доповідь Державної служби статистики. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

14. Програма економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Режим доступу: http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf.

15. Самуэльсон П. А. Экономика: учеб. / Пол А. Самуэльсон ; в сокр. Пер. с англ. Севастополь: Ахтиар, 1995. 384 с.

16. Фишер С. Экономика / С. Фишер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензи ; пер. с 2-го англ. изд. М.: Дело ЛТД, 1995. 864 с.

17. Cameron G. New Directions in Federal Economic Development Programs / G. Cameron // Explorations in Economic Research, 1977. Vol. 4. №3. 173-186.

18. Hirschman A. The Strategy of Economic Development / A. Hirschman // Yale University Press. New Haven, 1958. 118 р.