Населення і трудові ресурси України

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет імені Василя Стуса

Економічний факультет

Кафедра економічної теорії та розвитку і розміщення продуктивних сил

Спеціальність: економіка підприємства

Курсова робота

з дисципліни «Регіональна економіка»

на тему:

Населення і трудові ресурси України

Студентка Іванова О.Г.

1 курс групи 051 ЕП

Керівник: к.е.н., доцент

Біркентале В.В.

Вінниця, 2017 р.



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження трудового забезпечення країни

1.1 Значення населення в економіці і соціальному розвитку господарства України

1.2 Фактори формування та розвитку трудових ресурсів України

Розділ 2. Аналіз сучасного стану трудоресурсного забезпечення

2.1 Демографічна ситуація та її характеристика

2.2 Аналіз показників руху населення України

2.3 Оцінка трудових ресурсів України

Розділ 3. Проблеми формування та використання трудових ресурсів країни

3.1 Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості

3.2 Безробіття як соціальна проблема

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми

Важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує непересічна залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємства, організації. Трудові ресурси включають в себе як реальних працівників, що вже зайняті в економіці країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати. Тобто це поняття спеціально створене та ідеально підходить для радянської ідеології поголовної примусової зайнятості, проте, як уже зазначалося, продовжує використовуватися і в наш час. Результати господарської діяльності підприємства залежать від ефективності використання живої праці - найбільш вирішального фактору виробництва, тому що підприємство створилося самою людиною для задоволення її потреб. Забезпеченість підприємства трудовими ресурсами, їх раціональне використання, високий рівень продуктивності праці сприяють збільшенню обсягів виробництва продукції, ефективному використанню устаткування, обладнання, машин, механізмів, зниженню собівартості та зростанню прибутку.

Метою роботи є вивчення та дослідження населення в економіці і соціальному розвитку України, сучасного стану трудоресурсного потенціалу країни.

Завдання курсової роботи:

- дослідити систему управління трудовим потенціалом;

- вивчити фактори формування трудових ресурсів;

- узагальнити проблеми формування та використання трудових ресурсів;

- визначити фактори впливу та складові міграції населення;

- проаналізувати розміщення населення по території України.

Об'єктом дослідження є характеристика населення як елементу трудового забезпечення та чинники формування резервів ефективності використання трудового потенціалу.

Предметом дослідження виступають трудові ресурси.



Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження трудового забезпечення країни

1.1 Значення населення в економіці і соціальному розвитку господарства України

Населення - це сукупність людей, які проживають у межах відповідних територій (світу, материків, країни, міста, села та ін.).

Населення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва з одного боку, та предметів праці з іншого, забезпечують матеріальний добробут людей на землі. Населення живе у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ відповідно до наявних природних ресурсів. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за наявності певної кількість жителів, які здійснюють виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя. Виробництво засобів існування та послуг є сутністю господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе.

Виробництво засобів праці і спеціалізації певних територій на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів сприяло розвитку торгівлі як наступного етапу господарювання [1].

У подальшому періоді свого історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від індустріального до постіндустріального. В нинішніх умовах господарювання настав час інформаційної стадії розвитку суспільства, коли наука, розробки новітніх технологій стають основними сферами діяльності людей і разом з наданням різних послуг забезпечують засоби їх існування. Частина населення, яка зайнята в суспільному виробництві, є найбільш активною і головною продуктивною силою суспільства, що створює матеріальні цінності. її роль забезпечити потреби суспільства, підвищити життєвий рівень населення. Споживчий попит залежить від чисельності населення, зміни його структури. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ і послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не може функціонувати без населення. Уплануванні розвитку і розміщення продуктивних сил, окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці не достатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Є ціла низка галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших переважно жінок. Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії організації виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання.

Тут у першу чергу слід звернути увагу, що демографічна структура населення впливає на масштаби, структуру і якість товарів, що призначені для споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Передусім чисельність і структура населення впливають на розміщення і масштаби розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденого попиту і насамперед продуктів харчування. Потреби людей зумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури (транспорт, зв'язок, інформація тощо) та сфери послуг (освіта, культура, охорона здоров'я тощо). Виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з економічною діяльністю і розвитком народного господарства. З другого процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємозумовленим, нерозривним є зв'язок населення і територіальної організації народного господарства. Лише на цій теоретичній платформі можлива побудова соціально спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ.

Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, духовного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь. Рівень життя є однією з найважливіших соціальних категорій, яка характеризує становище людини у суспільстві. Під рівнем життя традиційно розуміють забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення раціональних потреб. Підвищення рівня життя населення виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку і ототожнюється із соціальним прогресом суспільства. Але особливої значущості проблема підвищення життєвого рівня набуває в соціально орієн-тованій ринковій економіці, де центральною фігурою суспільного розвитку є людина. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки [2].

1.2 Формування та розвитку трудових ресурсів України

Термін „трудові ресурси” вперше ввів в економічну літературу відомий економіст С.Г.Струмілін в 1922 році. Під трудовими ресурсами він розумів робочу силу даної країни або народу у віці 16-49 років.

Під ресурсом розуміється все те, що може бути утилізовано (спожито з користю). Унітарність є корисність. Тому ресурс - це все те, що витрачається в процесі виробництва товарів і послуг та із чого людина може отримати користь [3].

Трудові ресурси являють собою сукупність окремих людей визначеного віку і стану здоров'я. Трудові ресурси утворюють складну соціально-економічну систему, яка складається з багатьох людей, безпосередньо зв'язаних певними умовами існування і розвитку.

Трудові ресурси формуються в процесі суспільного відтворення, а це не що інше, як розвиток продуктивних сил людства. В будь-якій суспільно-економічній формації людство для задоволення власних потреб, для відтворення і збереження свого життя повинно взаємодіяти з природою. В процесі такої взаємодії і відбувається розвиток трудових ресурсів суспільства. Його сутність полягає в тому, що суспільство повинно скоювати обмін речовин з природою (процес праці) з найменшою затратою сил і при умовах, найбільш достойних їх людської природи і адекватних їй.

Встановлення соціалістичного способу виробництва - поворотний пункт в історії розвитку трудових ресурсів. В умовах суспільної власності на засоби виробництва розширюються межі розвитку продуктивних сил. Цілі розвитку виробництва тепер об'єктивно співпадають із задачами розвитку кожного члена соціалістичного суспільства, в результаті чого працівник стає зацікавленим в змісті своєї праці, в професіональному характері своєї діяльності

Єдність трудових ресурсів і населення обумовлена спільністю їх розвитку. Якщо не відрізняти деяких специфічних моментів цього процесу, то розвиток населення і трудових ресурсів є результат розвитку людства. Це обумовлено тією роллю і функціями, що люди виконують (створення матеріальних і духовних благ, заняття суспільно корисною працею).

Говорячи про відмінності трудових ресурсів і населення, слід мати на увазі, що закономірності розвитку населення по часу не вкладаються в періоди існування того чи іншого способу виробництва, коли як трудові ресурси підкорені цілям і задачам існуючого способу виробництва, його економічним законам.

Трудові ресурси суспільства, як вже відмічалося, виступають в якості виробника. Але по своїй природі вони принципово відрізняються від усіх інших ресурсів, якими володіє суспільство. Серед таких відмінностей слід виділити наступні.

По-перше, трудові ресурси представляють собою сукупність людей, здатних до трудової діяльності.

По-друге, розвиток трудових ресурсів базується на природньому русі населення.

По-третє, задоволення потреб нових видів і сфер діяльності в знаряддях і предметах праці відбувається головним чином внаслідок утворення нових засобів виробництва. А нові галузі діяльності забезпечуються трудовими ресурсами головним чином завдяки їх перерозподілу між галузями народного господарства і тільки в деякій мірі в результаті впровадження в народне господарство нових кадрів.

По-четвертих, будь-який вид ресурсів, крім трудових, в процесі використання втрачає свою споживчу вартість (корисність). Трудові ресурси, навпаки, в процесі використання (споживання) зберігають корисність і до певного періоду примножують її. Ця обставина утворює об'єктивні можливості для їх перерозподілу.

Cтатистика до трудових ресурсів відносить:

- працездатне населення у працездатному віці, тобто чоловіків у віці 16-59 років та жінок - 16-54 роки, за винятком непрацюючих інвалідів праці та війни 1 та 2 груп і непрацюючих осіб працездатного віку, які одержують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років та жінки 45-54 років);

- осіб вище працездатного віку (чоловіків 60 років і старших, жінок 55 років та старших) і підлітків до 16 років, які працюють у суспільному виробництві.

Аналізуючи далі поняття „трудові ресурси”, слід зауважити, що в економічній літературі воно стоїть в однім ряду з такими поняттями, як „працездатне населення”, „трудовий потенціал”, „сукупність носіїв індивідуальної робочої сили”. Працездатне населення - це населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, або - необхідний фізичний розвиток, розумові здібності та знання для виконання роботи (індивідуальну робочу силу). Працездатне населення охоплює населення працездатного віку (зайняте і незайняте) і населення за межами працездатного віку, потенційно здатне працювати. Звідси випливає, що працездатне населення адекватне трудовим ресурсам, а також сукупності носіїв індивідуальної робочої сили.

Суб'єкти і об'єкти формування трудових ресурсів без людей немає організації. Без потрібних людей не одна організація не може втілити свої цілі в життя і вижити. Без сумніву, трудові ресурси, що відносяться до соціально-економічної категорії, є одним із важливих аспектів теорії і практики управління.

Можна стверджувати, що збільшення кількості населення - важливий аспект розвитку економіки. Оскільки населення є джерелом трудових ресурсів, то саме населення в працездатному віці і визначає процес формування трудових ресурсів. Кількість людей працездатного віку, як і всього населення, змінюється внаслідок природнього руху, а для окремих регіонів - і механічного. Відповідно, народжуваність, смертність, міграції, змінюючи численність населення працездатного віку, визначають динаміку трудових ресурсів .[4]

Аналіз статево-вікової структури населення Західної України свідчить про перевагу жінок у загальній чисельності населення. Серед міських жителів перевищення кількості жінок над кількістю чоловіків має місце з 17-річного віку, а серед сільських лише після 42 років. Населення Західного регіону України належить до категорії старого. Причому вікова структура жінок старіша, ніж чоловіків, бо молодші вікові групи серед жінок складають меншу питому вагу, ніж серед чоловіків, а серед старших вікових груп жінок значно більше.

Вважаючи, що активним агентом зайнятості є населення працездатного віку, є цікавим відстеження змін щодо регіональних співвідношень між віковими групами в регіонах.

Повікова структура населення формує певну структуру трудових ресурсів, що можна прослідкувати на регіональному рівні. Регіональні пропорції в трудових ресурсах мають розбіжності, які відрізняють одну область від іншої у 5-8 і більше разів. Найбільші трудові ресурси зосереджені в Львівській області, частка яких у загальній кількості трудових ресурсів України становить понад 5%. Найменшу частку трудових ресурсів мають Житомирська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська та Чернівецька області. Частка кожної з них становить від 1,8 до 3% загальної чисельності трудових ресурсів [6].

Проблеми та перспективи формування трудових ресурсів в Україні Робоча сила, будучи товаром, реалізує себе на ринку праці, що представляє собою соціально-економічні відносини з приводу наймання робочої сили і її використання між роботодавцем і робочою силою. Характерною рисою ринку праці, що відрізняє його від будь-якого товарного ринку, є те, що наймання і використання робочої сили, з одного боку, відбувається на основі добровільності як працівника, так і роботодавця, і, з іншого боку, - забезпечення соціальних гарантій з боку держави.

На ринку праці фіксуються ставки заробітної плати й умови зайнятості. Усе це відбувається з урахуванням професії, роботи і зайнятості. Зайнятість являє собою діяльність громадян, зв'язаної з задоволенням особистих і суспільних потреб на основі одержання ними заробітку. Вона має кілька видів.

В основі зрушень на ринку праці України лежить декілька процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду, сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих - на 6083 тис, осіб. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис, осіб. Єдине пояснення цьому зростання неофіційної зайнятості.

Використання трудових ресурсів України залежить від природних, економічних, демографічних та соціальних особливостей економічних регіонів країни. Формування та використання ринку праці регіону - серйозна економічна та соціальна проблема. Реальний стан регіонального ринку праці пов'язаний з трансформацією економічної системи країни та спадом виробництва, що веде до скорочення попиту на робочу силу.

В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств [6].

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва [7].

Сучасне виробництво все більше вимагає від робітників якостей, які не тільки не формувалися в умовах поточно-масового виробництва, але й зводилися до мінімуму, що дозволяло спростити працю і знецінити вартість робочої сили. До таких якостей відносять високу професіональну майстерність, уміння приймати самостійні рішення, навики колективної співпраці, відповідальність за якість готової продукції, знання техніки і організації виробництва, творчі навики. Сьогодні однією із відмінних рис є залежність виробництва від якості робочої сили, форм її використання. Людський фактор і його використання на підприємствах виступає стратегічним фактором і життєво необхідною умовою для того, щоб підприємство могло вижити в тяжких і нестабільних умовах ринку.

По мірі збільшення кризи в нашому суспільстві стає все більш очевидним, що процес глобального оздоровлення всієї системи суспільних відносин і створення ефективної економіки в Україні самим безпосереднім чином залежить від формування трьох основних сфер організації сучасного суспільства - політичної, економічної та культурної. А в основі всіх недоліків наших перетворювань в цих сферах лежить відповідна діяльність людей. Дослідження останніх років дозволили розробити "людський" підхід управління суспільством, і дали змогу виділити п'ять існуючих тенденцій в управлінні, характерних для розвинутих країн Заходу, але практично нереалізованих в нашій країні.

Звісно, в Україні є проблеми формування трудових ресурсів. Освіта в Україні потерпає не лише від економічних проблем, що не дозволяють забезпечити високу якість та рівний доступ кожного до навчання. Рівень освіти та професійної підготовки є одним з найвагоміших критеріїв, які характеризують сукупний людський капітал (трудові ресурси) [7].



Розділ 2. Аналіз сучасного трудоресурсного забезпечення

2.1 Демографічна ситуація та її характеристика

У сучасній Україні демографічна ситуація відрізняється великою гостротою і напруженістю. Вона визначається структурою населення і характером його руху, видами, типами і режимом відтворення, рівнем народжуваності і смертності, кількістю шлюбів та розлучень. У основі всіх цих процесів лежить соціально-економічне положення в країні.

Основною причиною загострення демографічної кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності. Сучасний її стан такий, що забезпечується лише половина потрібного для відтворення населення. На сьогодні Україна вже перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається незворотнє руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати умов для відновлення чисельності населення на початок [8].

Таблиця 2.1

Статистичні дані по населенню за 2006-2016 рр.

Рік	Кількість населення (тис.осіб)	Народжуваність (осіб)	Смертність (осіб)
2006	46787,8	460368	758093
2007	46372,7	472657	762877
2008	46143,7	510588	754462
2009	45962,9	512526	706740
2010	45778,5	497689	698235
2011	45644,4	502595	664588
2012	45560,3	520704	663139
2013	45439,8	503656	662368
2014	42928,9	465893	632667
2015	42760,5	411783	594795
2016	42584,5	397039	583631

Згідно з даних таб. 2.1. ми бачимо, що населення України скоротилося з 2006 р. до 2016 р. на 5,5млн. осіб. З 2006 р. по 2010 населення України скоротилося 1.6 млн. осіб. З 2010 р. по 2015 р. населення зменшилося на 800 тис. осіб. Така тенденція, що до скорочення населення спостерігається і протягом наступних років: 2010р. (-180,8 тис.), 2011р. (-184,4 тис.), 2012р. (-144,9 тис.), 2013р. (-80,6 тис.), 2014р. (-2600 тис.), 2015р. (-168 тис.), 2016р.(-176 тис.). Отже, ми бачимо збереження тенденції скорочення чисельності населення України, його економічно активної частини і питомої ваги зайнятості населення. Це зумовлено насамперед від'ємним природним приростом.

Сьогодні Україна перебуває на такому етапі демографічного розвитку, коли кількість населення постійно скорочується. Така демографічна ситуація створює реальну загрозу економічній і національні безпеці країни. У цьому дослідженні, проаналізувавши найпопулярніші серед науковців прогнози і міркування щодо демографічної ситуації в Україні в найближчому майбутньому, слід зауважити, що вичерпання потенціалу демографічного зростання України визначає неможливість найближчим часом не лише розширеного, а й простого відтворення населення. А саме навіть за умови збільшення народжуваності до вказаного найвищого в сучасній Європі рівня (2 дитини на жінку) і зменшення смертності до найнижчого у світі рівня (середня очікувана тривалість життя - 80 років) протягом найближчого десятиліття чисельність населення України безперечно неухильно скорочуватиметься [5].

На початок 2014 року населення світу перевищило 7 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення. Україна за чисельністю населення є однією з найбільших країн Європи. За чисельністю населення в країнах СНД наша держава поступається лише Росії, а серед країн Європи - Великобританії, Німеччині Італії та Франції. Чисельність населення України становить близько 43 млн. чоловік. Україна належить до країн Східної Європи, де загалом спостерігається висока густота населення. В цілому в країні густота населення становить 75,3 чол. на 1 км2.

Зважаючи на те, що протягом останніх років кількість населення України скоротилася більше ніж на 3 млн. осіб, а площа країни залишається незміною, то значно зменшилася і його середня густота. Потягом 2012-2014 років спостерігалося зменшення щільності населення (рис.2.2).

Рис. 2.1 Динаміка щільності населення, осіб на 1 км2

Згідно даних рисунка 2.1 у 2014 році середня густота населення в Україні становила 75,6 осіб на 1 км2. У 2015 році відбулося зменшення даного показника 0.1 до 75,5 осіб на 1 км2. Середня густота населення у 2016 році ще зменшилася на 0.2 до 75,3 осіб на км2. Це негативне явище для нашої держави зумовлене високою смертністю, і низькою народжуваністю. На сам перед зменшується густота населення в сільській місцевості.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Серед регіональних проблем необхідно відзначити особливо низьку народжуваність в Чернігівській, Чернівецькій, Тернопільській, Херсонській Черкаській, Сумській, областях України, а також деформовану у бік збільшення частки населення старшого віку і абсолютне переважання в цій структурі жінок.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України - Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні значення показників природного приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно - найвищий потенціал демографічного відтворення.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західноукраїнський район більшою мірою зазнав впливу фактору сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений [15].

Як і в глобальному масштабі, в Україні відбувається урбанізація - зростання частки міських жителів. Найбільш швидко зростає чисельність населення великих міст - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса - за рахунок прибуття населення з невеликих міст і сіл в пошуках роботи.

Як повідомляє Державний комітет статистики, з 45426,2 тис. осіб на кінець 2014 року в містах проживало 31336,6 тис, у сільських районах - 14089,6 тис. осіб. Якщо подивитися динаміку зміни чисельності населення протягом 2012-2014 років, то помітною є тенденція до зменшення кількості як міського так і сільського населення (рис. 2.2.). У 2013 році порівняно з 2012 роком кількість міського населення скоротилася 2,3 тис. осіб, а кількість сільського населення скоротилася 78,3 тис. осіб. Якщо порівнювати показники 2014 року з минулим 2013 роком. то кількість населення в містах скоротилася на 42 тис. осіб. У селі за цей самий період часу кількість жителів скоротилася на 84,8 тис. осіб.

Рис. 2.2 Динаміка міського і сільського населення протягом 2014-2016 років

Отже, в Україні спостерігається явище демографічної кризи, причому в сільській місцевості вона значно гостріша, ніж у місті - на одну особу працездатного віку припадає більше однієї особи з непрацездатних вікових груп. За останні 12 років в Україні населення скоротилося на 5,5 млн. осіб. Тому щільність населення також зменшилася на кінець 2014 року до 75,3 осіб на 1 км2. Найскладнішою ситуація залишається у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де рівень депопуляції населення є найбільшим по Україні.

2.2 Аналіз показників руху населення України

Населення України перебуває постійно у динаміці. Зміна кількості населення, його структури на певній території за певний часовий відрізок характеризують демографічний процес. Відтворення населення або природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту. Відтворення населення в різний час і на різних територіях може бути розширеним, простим або звуженим.

Станом на 2015 рік в Україні період звуженого відтворення населення. Це свідчить про те що в Україні відбувається процес депопуляції населення - зменшенню його загальної кількості за рахунок природного скорочення.

Згідно даними рисунка 2.3. ми бачимо що у 2006 році природний приріст становив -364,2 тис. осіб. Проте вже у 2008 році він збільшився на 30,2тис. до -334 тис. осіб. Проте в період 2006-2016 років природний приріст почав показувати позитивну тенденцію до збільшення і вже на кінець 2012 року природний приріст становив -142,4 тис, осіб. Основною причиною певного покращення є то, що протягом цього періоду кількість новонароджених збільшувалася, а кількість померлих зменшувалася (рис. 2.4.). Але не зважаючи на певні покращення показник природного приросту залишається від'ємним. У 2015 році він знову зменшився на -16,3 до 158,7 тис. осіб. Постійно від'ємне значення природного приросту негативно впливає на демографічну безпеку України. Адже в порушується процес заміни одного покоління іншим що веде в майбутньому до вимирання нації.

Аналізуючи показник народжуваності в Україні (рис. 2.4.) ми можемо сказати що протягом 2006-2012 років кількість новонароджених з 390,7 тис. осіб збільшилася на 119,9 тис. до 510,6 тис. осіб на кінець 2012 року. Основною причиною збільшення кількості новонароджених стало збільшення грошових виплат на першу, другу і третю дитину.

Рис. 2.3 Природний приріст населення України за 2006-2016 рр.

Проте в 2012-2016 роки настає період стагнації, коли показник новонароджених не зазнає суттєвих змін і не показує більше суттєвого зростання. Так на кінець 2016 року кількість народжених в Україні становила 503,7 тис. осіб. Це свідчить проте, що матеріальне заохочення жінок, для народження дітей вичерпав свій ресурс.

Основною проблемою ж України залишається висока смертність. Яка у певні роки ледь не вдвічі перевищувала народжуваність. Так у 2006 році в Україні померло 754.9 тис. осіб, що майже у двічі перевищило кількість народжених, яка у цьому році дорівнювала 390,7 тис. осіб. В наступні роки кількість померлих зазнавала постійних змін, то збільшувалася то зменшувалася. Найбільша кількість померлих була зафіксована у 2009 році 782 тис. осіб, що на 27,1 тис. більше ніж у 2006 році. Проте протягом наступних років коефіцієнт смертності дещо зменшився. У 2015 році він дорівнював 14,5‰, що на 2,1‰ або на 117.4 тис. осіб менше відносно 2009 року. У 2016 році кількість померлих зменшилася до 663,1 тис. осіб. Проте вже у 2015 році кількість померлих збільшилася на 0,1‰ до 683,9 тис. осіб. Основною проблемою високої смертності людей в Україні є низький рівень розвитку медицини [18].

Рис. 2.4 Народжуваність і смертність в Україні за 2006-2016 роки

Розвиток людства завжди супроводжувався процесами переміщення населення, в наш час даний процес у демографії має назву механічний рух населення або ж міграції. У пошуках кращих умов життя, громадяни змінюють місця проживання за різних причин основними з яких є безпека та зайнятість. Виходячи з цілої низки якісних характеристик міграцій, вони класифікуються за типом, причинами, формами стадіями та територією. В даній ситуації ми розглянемо зовнішню міграцію у нашій країні в період 2014-2016 років.

Рис. 2.5 Зовнішні міграційні процеси в Україні 2014-2016 рр.



Згідно даного рисунка, ми можемо стверджувати, що в Україні позитивне сальдо міграції. У 2014 році до України іммігрувало 31,7 тис. осіб, тоді як емігрувало 14,6 тис. осіб. Тому в 2014 році сальдо міграції мало позитивне значення +17,1 тис. осіб. Така тенденція спостерігалася і протягом наступних років. Так у 2015 році сальдо міграції було +62,1 тис. осіб. Таке зростання зумовлене збільшенням кількості прибулих на 44,9 тис. осіб. У 2016 році сальдо міграції було +31,9 тис. осіб. Причиною зменшення є зростання кількості людей ,які виїхали на 7,7 тис. осіб, зменшення кількості прибулих на 24,5 тис. осіб порівняно з 2016 роком. Хоча це може змінитися, бо міграційні процеси мають хвилеподібний характер.

Лідерами з приросту населення за рахунок іноземців є Одеська область, Київ та Крим. Їдуть, передусім з країн колишнього Радянського Союзу, так званого, «нового зарубіжжя». В основному, вихідці з України. Росії та Молдови. Повертаються за сімейними обставинами, або переїжджають після виходу на пенсію, в основному, військовослужбовці. Останнім часом посилилися такі потоки до Севастополя. Причому 80% нелегалів потрапляє до України через кордон з Росією, який є відкритим.

Отже, проаналізувавши показники руху населення в Україні, ми можемо зазначити, що населення України перебуває в постійні динаміці. Нажаль, ми повинні констатувати факт, що в Україні від'ємний природний приріст. Так протягом останніх трог років природний приріст в середньому становив -154,4 тис. осіб. Україна також є лідером за показником смертності в Європі. Єдиним позитивним фактором для покращення демографічної ситуації в Україні є сальдо міграції, яке за останні три в середньому збільшувалося на +37,2 тис. осіб.

трудовий потенціал україна економіка міграція

2.3 Оцінка трудових ресурсів України

Розвиток економіки значною мірою залежить від кількості та якості трудових ресурсів. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево - вікової структури, а також міграції населення.

Трудові ресурси України мають досить високу продуктивну кваліфікацію і рівень освіти. У зв'язку з впровадженням ринкових відносин в Україні на багатьох підприємствах намітилася тенденція скорочення кількості працюючих. Кількість безробітних в Україні перевищує 1,6 млн. чол. Більш тривожним і масштабним явищем можна вважати приховане безробіття, яка за різними оцінками охоплює від ј до Ѕ працюючого населення. На відміну від явного безробіття, яке характеризується відсутністю роботи та її пошуком, приховане охоплює тих людей, які влаштувалися на роботу, але змушені трудитися неповний робочий день, або з неповною ефективністю, або з неповною оплатою праці з незалежних від них причин. Приховане безробіття відкидає економіку країни назад, руйнує її головний ресурс - трудовий потенціал [15]. Економічно активне населення працездатного віку України протягом останніх років показувало незначну позитивну тенденцію до збільшення. Так у 2012 році показник чисельності населення України працездатного віку збільшився на 0,7% до20.39 млн. осіб. А у 2013 році ще на 0,5% до 20,49 млн. осіб (рис. 2.6.). Це свідчить про певне покращення трудового потенціалу України.

Рис. 2.6. Чисельність населення України працездатного віку 2014-2016 рр.

Але за даними Міжнародної організації праці (далі - МОП), чисельність економічно активного населення є дещо більша ніж за українськими даними. Так у 2015 році чисельність населення працездатного віку за методологією МОП зменшилася до 22,01 млн. осіб, або на 0,23% (рис. 2.7). І у 2016 р. цей показник зменшився до 21,98 млн. осіб, або на 0,14%.

Рис. 2.7. Чисельність економічно активного населення України у віці 15 70 років 2014-2016 рр. за даними МОП

Що до зайнятості населення, то вона також протягом останніх років зростала. Згідно даних рисунка 2.7. у 2014 частка зайнятого населення становила 18,5 млн. осіб, проте у 2015 році цей показник збільшився на 1 % і становив 18,7 млн. осіб. У 2016 році частка зайнятого населення зросла ще на 1,1 % і становила 18,9 млн. осіб.

Рис. 2.8. Чисельність зайнятого населення у 2014-2016 рр.

Якщо проаналізувати зайнятість населення за різними видами економічної діяльності, то вона є досить різноманітною. Згідно даних додатку Б, в Україні у 2016 році економічно зайнятими було 20,4 млн. осіб. Найбільша зайнятість населення у оптові та роздрібні торгівлі - 4,6 млн. осіб. У сільському, лісовому та рибному господарстві - 3,6 млн. осіб. У промисловості зайнято 3,3 млн. осіб. Також значна кількість людей зайнята у таких сферах: у сфері охорони здоров'я та надання соціальної допомоги - 1,3 млн. осіб; освіта - 1,7 млн. осіб; державне управління й оборона - 1 млн. осіб; транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність - 1,2 млн. осіб. Однією з проблем Української економіки є високий рівень безробіття. Згідно даних Держкомстату у 2014 році рівень безробіття 8,6% і становив 1,73 млн. осіб (рис. 2.9). У 2015 році рівень безробіття зменшився на 4% у порівняні з попереднім роком і становив 1,66 млн. осіб. І у 2016 році цей показник зменшився ще на 4,8% і був на рівні 1,58%.

Рис. 2.9 Чисельність безробіття в Україні 2014-2016 рр.

Проте інформація про масштаби безробіття, яка надається Держкомстатом, занижує справжній рівень безробіття приблизно в 5 разів, що створює додаткову тривогу і без того нестабільної економіки України. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200-273 тис. чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості.

Розділ 3. Проблеми формування та використання трудових ресурсів країни

3.1 Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості

Ринок праці є сферою реалiзацiї економічних iнтересiв власників засобів виробництва i робочої сили на взаємоприйнятних умовах. Економічні інтереси цих двох власників реалізуються в процесі праці, тобто в процесі функціонування робочої сили у поєднанні із засобами виробництва. У ході праці виявляється її результативність (ефективність) [12].

Рівень функціонування ринку праці визначає такі умови:

1. Попит та пропозиція на робочу силу певної якості (спецiальнiсть, квалiфiкацiя).

2. Конкуренція на ринку праці.

3. Інфляція i рівень реальної заробітної плати.

4. Вартість робочої сили неквалiфiкованої праці.

5. Ціна робочої сили квалiфiкованої i розумовою праці.

6. Форми i методи найму робочої сили.

Ринок праці в масштабі суспiльства є сукупним ринком праці (СР).

Його складовими частинами є:

- сукупна пропозиція;

- сукупний попит (як загальна потреба в робочій силi).

Нині ринок праці України перебуває у стані неврівноваженості. На ньому спостерігаються як позитивні зрушення, так і негативні тенденції, які необхідно терміново проаналізувати та вирішити.

Розглянемо основні проблеми і особливості розвитку ринку робочої сили в його промисловому та сільськогосподарському секторах.

Після здобуття Україною незалежності в її промисловості залишились проблеми ще з Радянського Союзу, а також додались нові, що знайшли свій прояв у швидкому зменшенні кількості зайнятих у промисловому секторі економіки. Це було зумовлено падінням престижу технічних спеціальностей, банкрутством підприємств через їх негнучкість та неготовність до нових ринкових умов.

З 2000 року почалося економічне зростання промислового сектору економіки, але незважаючи на це офіційна зайнятість продовжує знижуватись при значних розмірах нелегальної зайнятості. Роботодавці стикаються з проблемою невідповідності пропозиції робочої сили на промисловому сегменті потребам виробництва. Підприємствам усе більше потрібні працівники робочих спеціальностей та технічні виконавці. Проте задовольнити їх попит дуже важко через невідповідність підготовки кадрів на ринку освітніх послуг в сторону надлишку більш дохідних і престижних професій та нестачі тих, яких потребує промисловість.

Серед позитивних тенденцій розвитку промислового сегмента ринку праці слід відмітити зростання оплати праці найманих працівників, значне зниження вимушеної неповної зайнятості, що зумовлено законодавчою забороною практики адміністративних відпусток.

Отже, основними проблемами, які характерні для промислового сегмента ринку праці є: структурні диспропорції, що обумовлюють дисбаланс попиту і пропозиції робочої сили; значні розміри нелегальної зайнятості; наявність інвестиційних, інституційних і споживчих обмежень, які заважають нормальному розвитку промислового сектора ринку праці [12].

Ринкова трансформація економічної системи України призвела до радикальних змін і в аграрному секторі економіки, реформування якого призвело до загострення суперечностей між суб'єктами трудових відносин з приводу використання робочої сили.

На сучасному етапі для ринку робочої сили в сільському господарстві України характерні такі особливості:

1) має екстенсивний тип відтворення i характеризується стабільним використанням праці пенсiонерiв та пiдлiткiв;

2) високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві;

3) загальне скорочення кількості населення та його старіння:

4) низький рівень продуктивності праці в землеробстві i тваринництві (в економічно розвинутих країнах один працівник, зайнятий безпосередньо в сільському господарстві, спроможний забезпечити продовольством уже близько 120 людей, зайнятих в інших секторах економіки, а в Україні 15);

5) структура трудових ресурсів АПК України істотно вiдрiзняється від структури в країнах з ринковою економікою;

6) через недовикористання частини трудових ресурсів наявне поряд з офiцiйно зареєстрованим приховане безробіття;

7) ціна робочої сили в цій галузі порівняно з іншими одна з найнижчих;

8) в умовах реформування агропромислового комплексу значна частина селян не має матеріальної можливості здійснювати широку підприємницьку діяльність, відчувати себе справжніми господарями;

9) йде процес розшарування сільського населення за земельною, соціальною та іншими ознаками, що приводить до формування резерву сільськогосподарських працiвникiв тимчасових, найманих, які відзначаються високою мобільністю;

10) низький рівень соціальної інфраструктури зумовлює такий самий рівень територіальної професійної мобільності робочої сили, а це, у свою чергу, є умовою збалансування попиту та пропозиції робочої сили [13].

Таким чином, для ринку праці сільськогосподарського сектору економіки хаактерна невирішеність багатьох проблем, що зумовлює подальший занепад села, деградацію його продуктивних сил, насамперед, людського капіталу. Виправити цю ситуацію повинна раціональна політика держави щодо агропромислового комплексу.

Негативні тенденції на ринку праці в період становлення ринкової економіки в Україні дали імпульс формуванню нестандартних, у тому числі незареєстрованих форм зайнятості, поширенню комбінацій її різних форм, збільшенню майнової диференціації населення. У таких умовах неформальна зайнятість стала однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації.

До неформального ринку праці належать «тіньові» переважно дрібні підприємства, що використовують працю мінімальної кількості працівників, а також не дотримуються трудового законодавства. Він виникає внаслідок зростання безробіття. Тому не дивно, що за роки економічної кризи (1991-1999рр.) неформальний сектор зайнятості в Україні невпинно зростав.

Неформальна зайнятість в українській економіці має свою специфіку. Вона характеризується значним поширенням, великими масштабами. На відміну від інших країн - як розвинутих, так і тих, що розвиваються, - неформальна зайнятість в Україні тісно переплетена з формальною. Про це свідчить той факт, що на ринку праці наявна значна група осіб, зайнята одночасно у формальній і неформальній економіці. Причому неформальна зайнятість виступає як вторинна діяльність, хоча є й протилежні випадки. Іншою особливістю є те, що неформальна зайнятість протягом усього періоду реформування так і не поширилась на промислову діяльність. Також слід зазначити, що важливою рисою неформальної зайнятості в Україні є наявність серед її суб'єктів висококваліфікованих працівників, попит на послуги яких є і в офіційній економіці.

Оцінити, виміряти та визначити основні тенденції на ринку праці можна в разі впровадження концепції ефективного функціонування ринку праці. Ця концепція передбачає збалансування попиту на робочу силу та її пропозиції в межах країни, регіонів, районів, що сприятиме подальшому розвитку соціально-трудових відносин, підвищенню рівня зайнятості населення, забезпеченню належної оплати праці, гідному матеріальному майбутньому людини.

Складовими концепції ефективного функціонування ринку праці можуть бути:

- можливість працевлаштування на ринку праці, отримання гідної роботи;

- створення адаптованої до умов ринкової економіки системи соціального захисту населення від безробіття; «удосконалення політики зайнятості в галузі трудової міграції;

- забезпечення належної оплати праці, гарантії отримання мінімального доходу;

- безпека умов праці та охорона праці на робочих місцях;

- поліпшення умов праці жінок, забезпечення рівних з чоловіками можливостей працевлаштування;

- створення умов для розширення та постійного оновлення банку вакансій, співпраця підприємств, установ, організацій з державною службою зайнятості;

- забезпечення ефективної взаємодії служби зайнятості з роботодавцями;

- скорочення неефективних робочих місць, модернізація та створення нових;

- стимулювання гнучких форм зайнятості населення з метою скорочення робочого часу і збільшення вільного;

- надання робочих місць молоді, розвиток співпраці між навчальними закладами та підприємствами;

- можливість підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників;

- розвиток виробництва та створення нових робочих місць у сільській місцевості;

- надання державної підтримки депресивним територіям, промисловим регіонам країни;

- запровадження системи державного замовлення та оплачуваних громадських робіт.

Ринок праці є самостійною комплексною системою в ринковій економіці, водночас функціонально пов'язаною з ринком товарів і послуг, ринком капіталу, ринками житла, інформації, освітніх послуг та духовних благ, ринком робочих місць і, з одного боку, безпосередньо залежною від зазначених ринків, а з іншого - такою, що впливає на їхнє формування. Ринок праці як частина ринкової структури забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів.

Відносна самостійність ринку праці визначається специфікою функціонування суб'єктів, особливостями умов виникнення ринку праці, наявністю притаманних лише йому механізмів інфраструктури, особливостями товару, що циркулює на ринку праці, а також особливостями визначення обсягів попиту та пропозиції тощо. Проте ринок праці потребує і активного втручання держави, яка, застосовуючи різноманітні важелі впливу, регулює трудові відносини в Україні. Вона відіграє велику роль у формуванні суб'єктів економічної діяльності на вітчизняному ринку праці [14].

3.2. Безробіття як соціальна проблема

Центральною соціальною проблемою сучасного суспільства є безробіття. Україна знаходиться на шляху лібералізації економіки. Зміни, що викликані ринковими перетвореннями економіки здебільшого є позитивними, бо сучасні підприємства, що створюються, сягають достатньо високого рівня розвитку, але в соціальній сфері досі залишаються деякі проблеми, які є невирішеними та потребують до себе значної уваги. Безробіття і є однією з таких проблем. Основні шляхи вирішення проблем безробіття мають включати цілу низку заходів, зокрема:

приведення законодавства України у відповідність до міжнародних норм і принципів;

запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці;

реалізацію Державної та регіональних програм зайнятості;

сприяння стабільній діяльності стратегічно важливих підприємств;

зниження податків для підприємств за умови збереження робочих місць (для компенсування витрат на прийом нових працівників);

забезпечення збереження ефективно функціонуючих робочих місць та створення нових;

створення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу та підприємницької діяльності безробітних;

надання державою пільгових кредитів для виплати зарплати додатково зайнятим на виробництві, які за розміром будуть дорівнювати зарплаті;

легалізацію тіньової зайнятості

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; впровадження механізмів розвитку вітчизняного виробництва; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування. Для досягнення сталого розвитку країни необхідно скоротити рівень безробіття за допомогою створення умов для навчання та перенавчання населення, що сприятиме стабілізації життя людей через наближення обсягу попиту робочої сили до її пропонування.

В даний час у світлі трансформації економічної системи в нашій країні склалася специфічна ситуація, коли традиційні методи мало ефективні чи не ефективні взагалі. Для з'ясування цього розглянемо традиційні заходи для вирішення проблеми безробіття:

1) Створення нових робочих місць паралельно з вже існуючими.