Управління сталим розвитком регіонів України (в контексті світового досвіду)

Постановка проблеми. На сьогоднішній день, однією з основних проблем людства є забруднення навколишнього середовища та виснаження природних ресурсів, що в результаті може призвести до екологічного лиха. Ключова роль сталого регіонального розвитку визначається тим, що добробут населення характеризується не стільки рівнем доходу, як задоволенням людей умовами життя.

В різних країнах ступінь впливу держави на розвиток економіки різний, та й процеси посилення державного втручання часто змінюються. Форми і методи державного регулювання сильно відрізняються, залежно від стану економіки: командно-адміністративна, прогресивна ринкова, змішана або перехідна від однієї системи до іншої. В умовах зниження стабільності соціально-економічної системи, просто необхідне посилення регулюючої ролі державних органів. В даний час, коли взаємозв'язок між суспільством і природою послаблюється, виникає потреба в удосконаленні теоретико-методологічної основи сталого розвитку економіки та механізмів його впровадження.

Огляд останніх публікацій. Дослідженням проблеми управляння сталим розвитком та вдосконаленням механізму регулювання економічних систем займалось багато зарубіжних та українських вчених: Х. Боссель, В.І. Вернадський, О.К. Дрейер, Д. Медоуз, Дж. Форрестер, І.В. Пушкарь, Д.М. Стеченко, В.М. Трегубчук, С.М. Грінчевська та багато інших.

Постановка завдання. Обґрунтування важливості державної регіональної політики в аграрному секторі, а також аналіз діючих регіональних цільових програм у галузі сільського господарства та дослідження теоретичної моделі управління сталим розвитком.

Виклад основного матеріалу. Вивчення зарубіжного досвіду свідчить про те, що необхідність активної державної регіональної політики в різних країнах виникла зі специфічних причин та історичних особливостей їх розвитку. Термін «регіональна політика» виник одночасно з появою великих держав. Регіональні програми почали здійснюватися в кожній з країн в різні періоди і з властивою кожній країні специфікою. У Великобританії закон про «спеціальні райони» був ухвалений в 1934 році, в Італії і Франції регіональні програми реалізуються з 40-х, в Германії і Норвегії - з 50-х років. У 90-і роки під час визначення пріоритетів розвитку, цілей і завдань регіональної політики в західних країнах увага приділялася не лише вибору між принципами справедливості і ефективності, але і пошуку оптимального співвідношення, а також розумного розподілу повноважень між центром і регіонами. З середини 70-х років акценти регіональної політики країн Європи зміщуються на реструктуризацію регіонів, максимальне використання внутрішнього потенціалу регіону, підтримку малого і середнього бізнесу [6, с.5].

Міжнародними документами, які відображають загальні проблеми формування людського потенціалу в умовах сталого розвитку та особливості управління сталим розвитком на регіональному рівні, є: Програма дій «Порядок денний на ХХІ століття», одним з основних напрямів реалізації якої є розробка регіональних повісток для великих і малих міст; «Стамбульська декларація по населених пунктах» і «Порядок денний ХАБІТАТ», прийняті на Міжнародній конференції ООН зі сталого розвитку населених пунктів; матеріали засідань Комісії ООН щодо населених територій і сесій Комітету з населених пунктів (ЄЕК ООН); «Керівні принципи планування сталого розвитку населених пунктів ЄЕК ООН» [8].

Новою тенденцією розвитку регіональної політики і участі в її реалізації держави є виникнення і все більш потужний розвиток технополісів і технопарків, тобто територіальних науково-технічних утворень, що принципово відрізняються від відомих світу регіональних утворень. Це території з концентрацією дослідницьких, проектних, науково-виробничих фірм, що користуються особливою державною підтримкою.

Європейський союз зробив важливі кроки з просування сталого споживання, прийнявши «План дій із сталого споживання і виробництва» (Action Plan on Sustainable Consumption and Production, 2008) У Америці (США і Канада) існує спеціальна політика і закони, які сприяють істотному зростанню практики сталого розвитку. У Латинській Америці міністри довкілля також ініціювали аналогічні стратегії. У Росії також йде процес впровадження нових принципів еколого-економічного регулювання для переходу до концепції сталого розвитку суспільства [1].

Зростаючий глобальний характер екологічних проблем диктує необхідність масштабних підходів і міжнародного партнерства для їх вирішення. Ще одним доказом зростаючого міжнародного взаємозв'язку, особливо в європейському регіоні, є порушення балансу між споживанням і доступністю природних ресурсів. Зростаюче споживання енергії викликало сильну залежність між країнами Євросоюзу і Східної Європи.

Отже, територіальна програма ЄС є інструментом досягнення глобальної конкурентоспроможності і стійкості всіх регіонів Європи.

Вектор управління природоохоронною діяльністю в даний час направлений на дії з запобігання забрудненню або скорочення його настільки, наскільки це можливо. Простого зниження концентрації забруднюючих речовин в довкіллі вже недостатньо. Одним з основних нормативних документів ЄС, на яких будується управління природоохоронною діяльністю, є Директива 96/61/ЄС «Комплексне запобігання і контроль забруднень», в основі якої лежить принцип контролю забруднення в його джерелі в рамках технічних і фінансових можливостей.

Якщо розглянути економічний розвиток Російської Федерації, то перехід до нових економічних відносин, що базуються на ринкових принципах, зміна геополітичного положення, криза, що зачепила всі сторони життя російського суспільств, зумовили зміну критеріїв і факторів територіального розвитку, створили якісно нове середовище для вирішення соціальних та економічних проблем регіонів та їх взаємодії. Для забезпечення сталого розвитку в Російській Федерації був розроблений ряд державних документів в області розвитку національної стратегії сталого розвитку, зокрема: Основні положення державної стратегії Російської Федерації з довкілля охорони і забезпечення сталого розвитку (1994); Указ Президента від 1 квітня 1996 р. про «Концепцію переходу Російської Федерації до сталого розвитку» [6].

Позиція стратегії відносно «сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних виробників товарів і послуг на внутрішньому і світовому ринках і забезпечення стратегічного маневру в бік підвищення долі галузей, що виробляють продукцію з високою мірою переробки, і галузей сфери послуг» однозначно вказує, що в ході зростання долі переробних і обслуговуючих галузей, доля в економіці ресурсних галузей і секторів (ПЕК, АПК, лісове господарство та ін.) повинна, відповідно, знизитися. Тобто навантаження на природу в майбутньому знизиться. В наявності спроба руху економіки у напрямі сталого розвитку. Досягатися ці цілі будуть на основі ринкової регуляції, мінімізації втручання держави, відвертості економіки та ін [5].

В Україні важливим кроком на шляху до сталого розвитку є прийняття «Концепції сталого розвитку України». У 1998-1999рр. був розроблений Урядовий проект Концепції сталого розвитку України, але він не був прийнятий Верховною Радою України, що знову повернуло Україну на «сировинний шлях» розвитку. [9]. Основними документами на даний момент є Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі стійкого розвитку на 2003-2015 рр. та Постанова ВР України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24.12.1999 р. № 1359- ХІ [8, 9]. Концепція сталого розвитку (sustainable development) значною мірою є продовженням концепції ноосфери, сформульованої академіком В. Вернадським у першій половині ХХ століття. Її сутністю є обов'язкова узгодженість економічного, екологічного та людського розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес, який визнає потреби кожної людини. Серед програмних документів, які мають перспективний характер, можна виокремити: Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», Постанова Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів», «Стратегія розвитку України у період до 2020 року».

У даний час робочим планом ПРООН передбачається чотири основні напрями реалізації, а саме: супровід Концепції сталого розвитку України та її відпрацювання на регіональному рівні, сприяння роботі Національної ради з питань науки, інновацій та сталого розвитку, публікація матеріалів з питань сталого розвитку, відкриття і підтримка сторінки в Інтернеті з питань сталого розвитку; впровадження принципів сталого розвитку України на основі розробки еколого-економічної моделі розвитку сировинної галузі України в сучасних умовах; розробка основних напрямів вдосконалення економічного механізму природокористування та системи фінансування природоохоронної сфери відповідно до ринкових умов господарювання та адміністративної реформи; законодавча, інвестиційна та інформаційна підтримка екологічного бізнесу.

У березні 2011 року Система Організації Об'єднаних Націй в Україна та уряд України підписали Рамкову програму допомоги для України, яка була розроблена на базі недавнього Звіту щодо загальної оцінки потреб країни. Згідно із визначеною стратегією допомоги, агенції ООН разом з Урядом України координуватимуть свої програми/проекти, розроблятимуть об'єднані ініціативи та плани на 2013-2016 роки.

Сутність сталого розвитку як комплексної соціально-економічної та екологічної проблеми потребує відповідної державної політики, стратегічного менеджменту, тому що діяльність державних інституцій стає засобом реалізації сталого розвитку суспільства.

У процесі переходу сталого розвитку держава повинна створити систему програмних та прогнозних документів, а саме: національну стратегію сталого розвитку; довгострокові та середньострокові прогнози розвитку, а також ефективну систему взаємодії «центр - регіон» з передбаченням жорсткого дотримання низки обмежень. Повинні бути чітко визначені цільові орієнтири, які б характеризували якість життя, природного середовища та економічного розвитку.

Однак аналіз концептуальних і програмних рівнів перерахованих вище законів, указів, постанов і розпоряджень органів державної влади України свідчить про необхідність подальшої деталізації та конкретизації нормативних документів, розробку та прийняття нових [10].

Потрібно визнати, що державна влада України втратила стратегічну, так звану «сценарну» культуру часу, притаманну державному управлінню в Радянському Союзі. У державному управлінні України переважає циклічна тактика з низьким часовим горизонтом, а тому всі економічні параметри і результати державної політики оцінюються, головним чином, порівняно з аналогічним періодом попереднього року, кварталу (від урожаю до врожаю).

Ця особливість стратегії України перетворила державу на країну малих справ. Для того, щоб розвивати країну потрібні зміни не в господарській системі, а у підході до управління державою. Однак під час їх розробки допущена несумісність окремих положень, не враховані фінансові можливості забезпечення сталого розвитку нашого суспільства, не надаються механізми реалізації цих законодавчих актів. З року в рік держава бере займи у зовнішніх кредиторів для покриття потреб [2].

Державна політика сталого розвитку повинна базуватися на наступних принципах: визначення життєвих сил людини, родини, етносу, суспільства, нації, держави як найвищої цивілізаційної цінності; сталість розвитку українського суспільства - процес якісних змін у всіх сферах життєдіяльності; зміна філософії розвитку суспільства, її орієнтирів, в основу яких мають бути покладені духовні, культурні та моральні цінності; екологічне відродження природних об'єктів, ландшафтів як середовища існування і домінанти життя, скорочення техногенного навантаження на них, консолідація стратегічних цілей розвитку українського суспільства та держави. В аспекті сталого розвитку держави зміст цих законів і актів нормативно-правової бази слід розглядати, на наш погляд, під кутом зору їх ефективної реалізації [9]. Крім того, він визначає низку конкретних заходів з метою покращення умов життя на загальнонаціональному рівні.

Зауважимо, за свідченням вітчизняного і зарубіжного досвіду, загальновизнаним інструментом управління стійкістю соціально економічних систем різного рівня виступає стратегічне індикативне планерування. При цьому технологія побудови стратегічних індикативних планів розвитку регіонів ґрунтується на просторовому дворівневому представленні соціально-економічної сфери регіону і концепції вертикально інтегрованої системи регіонального і муніципального рівнів управління.

економічний екологічний управління влада

Висновки

Таким чином, для того аби не залишитися на узбіччі світового прогресу, Україна потребує активного впровадження та застосування у повсякденних практичних діях засад сталого розвитку. Необхідним кроком в цьому напрямку має стати розробка та ухвалення «Національної стратегії сталого розвитку України» з чіткою регламентацією стратегії і тактики переходу України до сталого розвитку.

1. Управління сталістю регіональних соціально-економічних систем здійснюється в рамках регіональної політики, що регулюється чітко визначеними правовими нормами, які визначають діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших інститутів цивільного суспільства.

2. Чітке визначення національних, регіональних пріоритетів для забезпечення сталого розвитку. Раціональне поєднання ринкових, державних, економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання соціально-економічних відносин. Оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і регіонального управління соціально-економічним розвитком, посилення відповідальності за розв'язання більшості проблем регіональних органів управління.

3. Формування діючої теоретичної моделі сталого розвитку, що була б орієнтована на довготривалість і мала безперервний зв'язок з програмою соціально-економічного розвитку України.

4. Створення нової концепції сучасної держави, яка стала б методологічною основою регіональної соціально-економічної політики.

5. Орієнтація в прогнозуванні і регулюванні розвитку регіонів країни на території прогресивного розвитку, що формують основний внесок у сталий розвиток суб'єктів України.

6. Слід приділити увагу удосконаленню сучасних технологій управління соціально-економічними процесами, у тому числі планерування, прогнозування, моніторинг і тому подібне

Стратегія повинна стати основою для розробки законодавчих актів, повинна передбачити забезпечення високої якості життя та здоров'я людей, їх екологічної та соціальної захищеності за рахунок збалансованого соціально-економічного розвитку, оптимального використання природно-ресурсного потенціалу країни з урахуванням потреб майбутніх поколінь.

Список використаних джерел

1. Акишин А.С. Экологическая политика зарубежных стран и России / А.С. Акишин. - Волгоград: ВолГУ, 2003. - 228 с.

2. Жихаревич Б.С. Приоритеты региональной политики сегодня: европейская и российская практика / Б.С. Жихаревич // Выбор стратегических приоритетов регионального развития: новые теоретико-методологические подходы / под общ. ред. В.В. Окрепилова. - СПб.: Наука, 2008. - 240 с.

3. Пахомова Н.В. Ресурсно-экологические проблемы России и других стран с переходной экономикой: взгляд зарубежных специалистов / Н.В. Пахомова // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 4.

4. Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів: постанова ВР України від 24.12.1999 р. № 1359-ХІУ

5. ПРООН в Україні

6. Тепл К. Организационная структура региональной политики Европейского союза / К. Тепл // Регион: экономика и социология. - 1999. - № 3. - С. 3-20.

7. Про Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України: указ Президента України № 664/2009 // Офіційне Інтернет представництво Президента України.

8. Українська нормативно-правова база

9. Шевчук В.Я. Проблеми законодавчого забезпечення сталого розвитку України / В.Я. Шевчук, С.Г. Шидловський // Наукові записки Інститут законодавства Верховної Ради України. - 2010. - № 1. - С. 78-84.

Размещено на Allbest.ru