Особливості використання державно-приватного партнерства в регіональному розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості використання державно-приватного партнерства в регіональному розвитку

Стаття присвячена особливостям реалізації проектів державно-приватного партнерства на регіональному рівні. Державно-приватне партнерство на сьогодні вважається ефективним інструментом реалізації політики регіонального розвитку. Актуальність такого співробітництва передовсім пов'язана з обмеженими можливостями місцевих бюджетів в питаннях фінансування інфраструктури загального користування та надання пов'язаних послуг, що загострюється наслідками світової фінансової кризи. Наведені можливі варіанти співпраці держави та приватного сектору на регіональному рівні. Запропоновано групування державно-приватних партнерств на партнерства стратегічного характеру та ті, що спрямовані на задоволення конкретних потреб територій. Проаналізовано можливі види партнерств держави та приватного бізнесу стратегічного характеру в різних сферах. Виділено моделі державно-приватних партнерств, які можуть існувати на регіональному та місцевому рівнях.

Державно-приватне партнерство (ДПП) на сьогодні розглядається як інноваційний інструмент розвитку територіальних утворень місцевого та регіонального рівнів. Йдеться про співпрацю держави та приватного бізнесу у сфері розбудови інфраструктурних об'єктів загального призначення та надання пов'язаних з ними послуг, що передбачає зміну традиційної ролі першої у цьому процесі, а саме: перерозподіл функцій проектування, фінансування, будівництва, відновлення, експлуатації та утримання автомобільних доріг, аеропортів, залізничних вокзалів, систем водопостачання тощо на користь приватного сектору, включаючи передачу ризиків. Основна причина цього - неспроможність держави одноосібно забезпечувати розбудову та утримання інфраструктури загального користування та пов'язаних з ними послуг в необхідних обсягах та належної якості стосовно вимог сьогодення, оскільки стан інфраструктури української держави та можливості бюджету навіть для її відновлення, не кажучи вже про розбудову стосовно вимог сьогодення не є адекватними.

Актуальною є проблема надання інфраструктурних послуг і на місцевому та регіональному рівнях. Процеси децентралізації, які наразі спостерігаються в розвинутих світових економіках, викликають необхідність реформування цієї сфери як однієї з основних передумов забезпечення конкурентоспроможності території. Як показує досвід інших країн, чільне місце в цьому відводиться співпраці держави та приватного бізнесу у сфері розвитку інфраструктури загального користування та надання пов'язаних послуг у формі державно-приватного партнерства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням розвитку ДПП присвячені праці як зарубіжних, так і вітчизняних науковців, серед яких: Джозеф Е Стігліц, Стівен П. Осборн, Едвард Р. Йескомб, Емануель С. Савас, Майкл Р. Рейч, Майкл Геддес, В. М. Вакуленко, В. М. Геєць, О. М. Головінов, Н. Г. Діденко, В. І. Дубницький, І. В. Запатріна, М. О. Лендьел, А. Ф. Мельник, Н. А. Мікула, та інші.

Постановка завдання. Метою статті є аналіз особливостей впровадження проектів державно-приватного партнерства на місцевому та регіональному рівнях.

Виклад основного матеріалу. Стрімкий розвиток ДПП в інших країнах, узагальнення цього досвіду та врахування специфіки українських реалій на локальному та регіональному рівнях зумовили необхідність виокремлення особливостей застосування моделей ДПП за наявності трьох учасників партнерства: держави, комунального та приватного секторів.

Врахування світової практики розвитку інфраструктурних об'єктів та надання пов'язаних послуг, а також територіальних особливостей, зокрема наявності комунальної власності, дозволяє виділити наступні комбінації всіх видів партнерства між учасниками (n!). Однак слід пам'ятати, що даний перелік не є вичерпним:

1) державне володіння та експлуатація;

2) державне володіння, комунальне володіння та експлуатація;

3) державне володіння та приватна експлуатація;

4) державне володіння, комунальне володіння та приватна експлуатація;

5) комунальне володіння та експлуатація;

6) комунальне володіння та приватна експлуатація;

7) приватне володіння та експлуатація;

n) надання послуг громадою та безпосередніми споживачами.

Згідно з першим підходом, інфраструктура перебуває у власності та експлуатується державною установою і контролюється центральними, регіональними чи місцевими органами влади. Він може бути успішним, коли управління даним об'єктом базується на сильних економічних принципах. Йдеться, насамперед, про комерціалізацію та корпоратизацію. Перше передбачає надання державній установі фінансової та управлінської автономії, друге - розподіл функцій власності та управління (наприклад, через раду директорів).

Державна власність та приватна експлуатація досягається, наприклад, через механізм концесій та лізингу, який дозволяє уповноваженому органу виконавчої влади делегувати операційне управління інфраструктурним об'єктом, а також відповідальність за здійснення нових інвестицій разом з комерційними ризиками приватному сектору.

Приватна (в т. ч. кооперативна) власність та експлуатація об'єктів інфраструктури є найбільш привабливою для приватного бізнесу в тому випадку, коли існує потенціал гарантування надходжень від безпосередніх користувачів послугами, а політичні та комерційні ризики є низькими.

Комунальна власність та приватна експлуатація передбачає розвиток інфраструктури, що базується на власності територіальних громад, та надання на цій основі пов'язаних послуг. Специфікою тут є те, що переважно такі інфраструктурні послуги спрямовані на задоволення соціальних потреб населення і тому передбачають вплив стейкхолдерів на хід реалізації таких проектів. Йдеться про те, що реалізація проектів ДПП на місцевому рівні зачіпає два моменти, критичні для кінцевих споживачів: якість послуг та ціноутворення. Для уникнення конфліктних ситуацій у світовій практиці спостерігається залучення інституцій громадянського суспільства та представників місцевої спільноти з метою контролю приватного учасника ДПП щодо дотримання встановлених стандартів якості послуг та такого рівня тарифів, які б забезпечили їх доступність населенню. У зв'язку з цим слід зауважити, що передумовою ефективного застосування в Україні окресленої моделі ДПП є стимулювання розвитку інституцій громадянського суспільства та місцевих ініціатив.

Також у практиці господарювання розвинутих економік поширений підхід до розвитку інфраструктурних об'єктів, в якому представниками держави виступають як органи центральної влади, так і місцевого самоврядування (наприклад, концесія щодо автодоріг у Франції, проект, який включає одночасно державні, муніципальні та приватні джерела фінансування).

Останній підхід використовується для надання маломасштабних інфраструктурних послуг на муніципальному рівні і базується на угодах самодопомоги споживачів послуг та громади; може пропонувати ефективні та доступні послуги в багатьох сферах, коли ті, хто їх надають, є основними набувачами.

Слід зауважити, що в даному дослідженні терміни «муніципальний» та «місцевий» вживаються як тотожні.

Узагальнення вищенаведених особливостей застосування державно-приватного партнерства на регіональному та місцевому рівнях дозволило прийти до висновку, що всі проекти ДПП можна об'єднати у дві великі групи: стратегічного характеру (їх часто називають партнерствами, націленими на розвиток регіонального маркетингу) та ті, які спрямовані на задоволення конкретних потреб територій (розбудова інфраструктурних об'єктів та надання пов'язаних послуг).

Особливістю проектів співпраці держави та приватного сектору у сфері розвитку інфраструктури загального користування та надання пов'язаних послуг стратегічного характеру є те, що вони спрямовані на розв'язання соціально-економічних проблем території загального характеру, підвищення її конкурентоспроможності та створення передумов для економічного піднесення. Йдеться про об'єднання зусиль держави та приватного бізнесу у розв'язанні проблем безробіття, залучення інвестицій та впровадження інновацій, стимулювання підприємницької активності тощо.

Зокрема, одними з поширених стратегічних проектів ДПП є ті, які спрямовані на створення нових робочих місць і, таким чином, забезпечення зайнятості на місцевому рівні. Участь приватного сектора у формуванні нових робочих місць є необхідністю, яка випливає з наступного: близькість до реальних потреб підприємства, відкриття нових горизонтів щодо індивідуалізації трудових функцій та професійного навчання, більш жорсткий підхід щодо управління людськими ресурсами компанії, розвиток та збереження наявного людського потенціалу. Попри те, державно-приватне партнерство сприяє визначенню джерел фінансування, необхідних для створення нових робочих місць, які є специфічними для економіки знань. Співучасть у фінансуванні та спільне управління підвищують відповідальність партнерів, а також ведуть до започаткування та ретельного моніторингу проектів розвитку громади. Також таке партнерство може вести до створення на місцевому рівні спеціалізованих фондів підтримки зайнятості та утворення з їх допомогою необхідної кількості робочих місць.

Цілями проекту ДПП, спрямованого на стимулювання зайнятості на регіональному та муніципальному рівнях, можуть бути:

- оцінка локальної економіки;

- дослідження ринку робочої сили та безробіття шляхом здійснення безперервного моніторингу;

- розробка узгодженої програми економічного розвитку та створення робочих місць, яка включає необхідні фінансові ресурси, залучених осіб та розподіл обов'язків між ними;

- підготовка та перепідготовка робочої сили відповідно до потреб місцевого ринку;

- пошук інвесторів шляхом пропонування їм різних стимулів та можливостей (приміщень, земельних ділянок, інноваційних ідей тощо);

- створення науково-дослідних інститутів у технологічній сфері;

- стримування трудової міграції населення через пропонування нових пропозицій робочих місць на місцевому рівні;

- формування бази даних, що стосується пропозицій робіт та трансформування цих ідей в реальні робочі місця;

- організація заходів з просування продукції місцевих підприємств на ринки;

- формування за участю партнерів фондів фінансових ресурсів для підтримки вищезазначених заходів;

- здійснення нагляду за діяльністю в цілому та надання допомоги всім залученим сторонам [3].

Як приклади, слід навести два проекти, які реалізовувались на місцевому рівні мерією міста Бая Маре (Румунія). Вони були націлені на сприяння зайнятості в сфері інформаційних технологій та комунікацій. Так, місцеві державні адміністрації міст Бая Маре та Клуж Напока, малий та середній бізнес цих територій та Північний університет Бая Маре були залучені в проект під назвою «Регіональна мережа з інкубації та просування бізнесу». Він полягав в розбудові мережі регіональних центрів з просування та розвитку бізнесу, що охоплюють території вищеназваних міст як регіональної моделі, близької до європейської практики. Іншою метою було посилення регіональної бізнесової інфраструктури, щоб підтримати економічне зростання шляхом створення основи, яка буде сприяти місцевим та іноземним інвесторам, та формування ділової інфраструктури і можливостей до її доступу. Вважалося, що проект сприятиме розвитку підприємницького потенціалу молодих осіб, а також спрямовуватиме підприємства малого та середнього бізнесу до надання послуг з більшою доданою вартістю, готуючи їх таким чином до умов конкурентної боротьби в масштабах ЄС. З цією метою передбачалося вивчення підприємцями механізмів розвитку та підтримки конкурентоспроможного рівня в бізнесі та отримання консультацій з питань якості та ноу-хау [5].

Цілями проекту були: розвиток двох стратегічних територій з потенціалом росту робочих місць (Бая Маре та Клуж Напока), надання можливостей розширення для існуючого бізнесу та закордонних інвесторів, які хочуть влаштуватися в цьому регіоні, шляхом пропонування механізмів підтримки сталого розвитку підприємництва.

Інший проект, названий «Час комп'ютера», був ініційований мерією Бая Маре у співпраці з Північним університетом Бая Маре та компаніями, що займаються інформаційними технологіями. Його метою було створення близько тисячі нових робочих місць у сфері сучасних технологій. Вигодоотримувачами цієї програми стали малі та середні підприємства, зосереджені на науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробках [5].

Вплив даної програми на місцеву економіку проявлятиметься через зростання конкурентоспроможності регіональної та місцевої промисловості, а також залучення закордонних інвесторів в інформаційні технології. Фінансування програми здійснюється з місцевих джерел.

Дані два проекти стосуються як утворення нових робочих місць, так і просування підприємницького духу.

Іншим прикладом стратегічних проектів ДПП може слугувати розбудова інституційної основи регіональної інноваційної політики. Як зазначають Вальтер Шеррер та Рональд Маквейд, концепція регіональних інноваційних державно-приватних партнерств може відігравати важливу роль у політиці НДДКР та розвитку кластерів. Зокрема, в інноваційній політиці, коли лінійна модель інновацій занепала, зростання системного підходу в інноваційних дослідженнях та політиці спричинило потребу в новому інструментарії. Крім всього іншого, учасники інноваційного процесу на сьогодні потребують не тільки інструментів, що фокусуються на окремих організаціях чи відносинах між двома організаціями, але й таких, що зосереджуються на рівні системи. Таке зміщення в інноваційній політиці від орієнтації на підтримку НДДКР окремих проектів чи фірм до більш системного розуміння інноваційного процесу, утворення та зміцнення взаємин між його учасниками набуло важливості. Такий підхід до інновацій спонукає до застосування відносин партнерства, зокрема державно-приватного партнерства, куди залучаються представники як влади, так і приватного сектору [15].

Системні інструменти інноваційної політики повинні виконувати декілька функцій, принаймні дві з них: розбудова та організація інноваційних систем і управління взаємодією. ДПП у даному випадку розглядається як відповідний механізм формування таких інструментів. Така співпраця може вирішувати, зокрема, питання започаткування та посилення відносин «наука-виробництво», особливо, якщо зв'язки між науковою сферою, яка в більшості країн представлена університетами та дослідницькими центрами, з одного боку, та компаніями, орієнтованими на дослідження та розробки, є слабкими; ДПП може бути інструментом посилення такої близькості чи її встановлення [15].

Показовим прикладом співпраці держави та приватного бізнесу в інноваційній сфері є технологічні центри, бізнес-інкубатори, кластери, більшість з яких були започатковані в європейських країнах, починаючи з 1980-х років. Частка держави та приватного сектору у таких інституціях варіюватиметься залежно від наближеності до ринку; у наукових парках домінуватиме держава, в той час як у структурі засновників бізнес-парків переважатиме приватний сектор.

Прикладом науково-технологічної політики, спрямованої на стимулювання інновацій, що базується на ДПП, є намагання австрійського уряду зміцнювати зв'язок «наука-виробництво» через свої програми «Центрів компетенції». З двох програм, запущених у другій половині 90-х років ХХ ст., одна була націлена на розбудову довготермінових коопераційних дослідницьких ініціатив між державними інституціями та приватними компаніями, інша - на розвиток та посилення технологічних кластерів, конкурентоспроможних на міжнародному рівні шляхом підтримки центрів компетенції та мереж, спільно керованими приватним бізнесом, університетами та дослідницькими центрами на довготерміновій основі. Понад те, вже існуючі програми, спрямовані на посилення співпраці між приватним сектором та малими державними дослідницькими групами, були розширені. Основоположна модель інновацій, на якій базується одна з програм, спрямована на наукові інновації (тип інновацій НТІ: наука. технологія, інновація), в той час як інша програма більше стосується ринкових інновацій, оскільки передові клієнти (йдеться про споживачів із завищеними вимогами - прим. авт.) є потенційними учасниками центрів компетенції. Програма вимагає, щоб учасники від приватного сектору і держави здійснювали внески до центрів компетенції як у вигляді капіталу, так і досвіду: до 40% витрат на функціонування таких інституцій відшкодовується за рахунок грантів федерального міністерства, в той час як не менше 40% їхнього бюджету повинен забезпечити приватний бізнес; решта, близько 20%, покривається іншими державними інституціями, в більшості випадків регіональними та місцевими органами влади, на територіях яких ці заклади розміщені [15].

Будучи спочатку орієнтованими на розбудову національної системи інновацій, такі програми справили суттєвий вплив на інноваційний розвиток на регіональному рівні. Зокрема, вони спрямовані на створення та посилення ефективності функціонування промислових та технологічних кластерів, що базуються на регіональному потенціалі.

Одним із засобів підвищення конкурентоспроможності території є розвиток її туристичного потенціалу. Багато урядів розглядають туризм як засіб забезпечення економічного розвитку території, виходячи з браку робочих місць в інших секторах економіки. І в цьому випадку держава та приватний бізнес повинні об'єднувати свої зусилля, оскільки завданнями першої є визначення загальних пріоритетів розвитку, розбудова інфраструктури загального користування та надання пов'язаних послуг, захист інтересів споживачів, зокрема, найбільш вразливих їх груп тощо; в той же час, можливості влади є обмеженими, щоб реалізувати їх самотужки. Тому для реалізації вищезазначених завдань вона змушена залучати приватний капітал. Як показує світовий досвід, найбільш оптимальним шляхом у даному випадку є використання механізму державно-приватного партнерства.

Початковою причиною, яка спонукає до об'єднання підприємства туристичного та готельного бізнесу на місцевому рівні, - це проблема виживання. Як зазначають багато дослідників, співпраця у сфері туризму розвивається в напрямку створення формальних партнерств між сторонами, які представляють державний та приватний сектори; вони вважаються ключовими факторами підвищення конкурентоспроможності такої діяльності [4, 6].

Партнерства в галузі туризму - це сукупність заходів зі співпраці між партнерами, які представляють організації у двох чи більше секторах, що своїми інтересами зачіпають туризм, та об'єднуються шляхом взаємодії, використовуючи спільні правила, норми та структури на попередньо встановленому організаційному рівні та географічно обмеженій території, виконуючи чи приймаючи рішення з проблем, які стосуються розвитку туризму [9].

У таких партнерствах до відповідальності держави зазвичай відносять: розробку загального бачення розвитку туризму; створення та забезпечення сприятливого середовища розвитку туристичної сфери, яке передбачає сталість та прибутковість для приватного сектору, пропозицію тимчасово вільного капіталу і сприяння інвестиціям, забезпечення належної інфраструктури та її утримання; генерування належних ринкових умов для стимулювання сталого розвитку туризму; забезпечення підтримки, сприятливих умов та послуг для приватного сектору поряд зі стимулами для нього; створення гнучкого законодавства про працю; здійснення стабільної регулятивної політики та справедливого ціноутворення; розробка регулятивної моделі шляхом консультування зі всіма стейкхолдерами з метою захисту природного, культурного та соціального середовищ; забезпечення добробуту місцевої громади, а також внутрішніх та закордонних візитерів; здійснення дослідницьких ініціатив у співпраці з приватним сектором задля отримання інформації про ринки для потреб галузі та інвесторів з метою покращення сприйняття та розуміння ринкових змін тощо.

У свою чергу, приватний бізнес відповідальний за: розуміння довколишніх і соціальних питань уряду та місцевих спільнот; розвиток навичок та бажання використовувати компетенцію, доступ до фінансів для розвитку та надання туристичних послуг; взяття колективної відповідальності за поширення та застосування на практиці галузевих стандартів, беручи до уваги етику, мораль та справедливість; сприяння збереженню культури, традицій та довкілля; залучення місцевих громад до розвитку туризму; розробка заходів для здійснення тренінгу професійної робочої сили; співпраця з урядом для забезпечення безпеки та добробуту туристів; сприяння розвитку досліджень і створення статистичної бази даних; звернення до технологій, щоб підвищити ефективність операцій, туристичного маркетингу та навичок з якості послуг для того, щоб досягнути високих показників якості [6, 14].

Сферами охоплення ДПП у туристичній сфері на рівні регіону чи окремих місцевостей виступають:

- стратегічне планування територій;

- поширення інформації та сприяння в усвідомленні суспільством значення туризму та туристичного потенціалу регіону як фактора самозайнятості населення;

- забезпечення процесу та методології збору й обробки статистичної інформації;

- створення конкурентного бізнесового середовища з метою підтримки інвестицій в туристичну галузь;

- просування інтеграції соціальних та довколишніх аспектів у поведінці споживання та виробництва туристичного продукту;

- розвиток людського капіталу через освіту та професійну підготовку як потенціалу розвитку туристичної сфери території;

- залучення фінансових ресурсів для здійснення інвестування, просування та маркетингу;

- просування сталих туристичних продуктів і ринків;

- поширення передової практики на міжнародному рівні;

- підтримка процесу комунікації туристичної дестинації (територія, на якій пропонується певний набір послуг, що відповідають попиту туриста на перевезення, ночівлю, харчування, відпочинок, розваги тощо [1]) із зовнішнім оточенням, включаючи міжнародний рівень;

- стимулювання технологічного розвитку та впровадження нових технологій у процес виробництва, просування та комерціалізації туристичних продуктів;

- просування, поширення та комерціалізація туристичної дестинації [6, 11, 14].

За даними Економічної комісії ООН з Латинської Америки та Карибів, основними формами ДПП, які пов'язані з розвитком туризму в Карибському регіоні, є:

1. Публічні інституції, керовані державно-приватними радами директорів (переважно, національні туристичні ради та туристичні адміністрації). З метою організації та проведення основних подій в регіоні, фінансування та здійснення маркетингових і промоційних програм і реалізації урядової політики розвитку туризму дані інституції співпрацюють з організаціями приватного сектору, такими як готельні та туристичні організації (наприклад, Карибська готельна асоціація).

2. Державно-приватні альянси, створені з метою реагування на кризові ситуації (наприклад, економічні кризи) чи необхідністю підвищення конкурентоспроможності.

3. Спільне володіння активами, включаючи державні та приватні частки у структурі власності готелів, авіаліній, з менеджментом, відданим до сфери відповідальності держави чи приватного сектору.

4. Державна політика, здійснювана з метою підтримки приватного сектору у формі: 1) фіскальних та регуляторних стимулів (податкові канікули, субсидії тощо); 2) виділення певних територій для розвитку туризму (туристичні кластери), що також передбачає продаж чи здачу в оренду землі урядом на користь приватного сектору.

5. Регулярне проведення зустрічей (конференцій) організацій державного та приватного секторів на різних рівнях з метою обговорення стратегічного бачення, вироблення політики та прийняття рішень стосовно розвитку туризму.

6. Об'єднання фінансових ресурсів у формі державно-приватних фондів для потреб фінансування певних програм чи ініціатив у туристичній галузі [12, 17].

Сферою застосування державно-приватного партнерства, яка є особливо актуальною на місцевому рівні, є агропромислове виробництво. Йдеться, насамперед, про природну необхідність підтримки сільського господарства як сектора економіки з особливими умовами, що пов'язано з різноманітністю кліматичних умов у світі, тривалістю і специфікою виробничого процесу та ціноутворення, потребою забезпечення продовольчої безпеки країни тощо. Через це в більшості країн світу держава бере на себе зобов'язання підтримки сільськогосподарського сектору економіки, однак переважно такі можливості досить обмежені. У зв'язку з цим останнім часом стали поширеними проекти співпраці держави та приватного сектору, спрямовані на підтримку агропромислової галузі. Вони охоплюють не тільки заходи безпосередньої підтримки сільськогосподарських виробників, але й проекти, пов'язані зі здійсненням прикладних досліджень та впровадження інновацій в практику господарювання.

Зокрема, державно-приватні партнерства в галузі сільськогосподарських досліджень та інновацій передбачають створення механізмів співпраці, через які учасники дослідницької галузі та приватного сектору розподіляють між собою ресурси та ризики і генерують інновації з метою забезпечення розвитку сільськогосподарського сектору, який охоплює собою рослинництво, тваринництво, лісівництво та рибальство. До можливих партнерів, у даному випадку, відносять: дослідницькі інституції, університети, державні агенції розвитку, асоціації виробників, компанії, індивідуальних виробників. Часто в найменш розвинутих країнах такі партнерства отримують підтримку урядів та міжнародних агенцій з питань співпраці.

Як приклад реалізації таких сільськогосподарських ДПП, наведемо проект, спрямований на покращення продуктивності та конкурентоспроможності вирощування арахісу в долині Майрана (Болівія). Він був започаткований у 2003 році з цільовим фінансуванням для здійснення технологічних інновацій. Проект націлений на підвищення прибутків виробників арахісу на 25% шляхом запровадження нових сортів цієї культури та реалізації низки агрономічних заходів. Асоціація виробників олійних культур та пшениці (Asociaciуn de Productores de Oleaginosas y Trigo, ANAPO) взяла на себе відповідальність за надання технічної допомоги та передачі технологій, в той час як Фундасьйон Валлес (Fundaciуn Valles), відділення Системи болівійських сільськогосподарських технологій (державна дослідницька інституція у галузі сільського господарства - авт.) на регіональному рівні та муніципальна влада Майрани забезпечила фінансування. Багато вхідних ресурсів, включаючи насіння, добрива, пестициди, засоби малої механізації, були надані фермерам як субсидії. Фіксована ціна на продукцію встановлювалась до збору врожаю та гарантувалась покупцем, відповідальним за просування арахісу на міжнародні ринки [7].

Проект об'єднав близько 250 малих сільськогосподарських виробників. Фундасьйон Валлес забезпечила 85% фінансування проекту, в той час як муніципальна влада забезпечила решту 15%. Обидва джерела фінансування в свою чергу залучали гроші болівійського уряду та міжнародних донорських організацій. Інші внески в реалізацію даного проекту державно-приватного партнерства, особливо стосовно робочої сили та логістичної підтримки, були здійснені Асоціацією виробників олійних культур та пшениці і, певною мірою, тими фермерами, які були активно залучені до фермерської асоціації [7].

Як приклад ДПП, у якому помітну роль відігравали міжнародні інституції розвитку, можна навести проект у галузі сільського господарства, спрямований на відновлення сталого базису виробництва кави у В'єтнамі. У даному випадку, з метою реалізації проекту партнерства у кавовій галузі, свої зусилля об'єднали: Тан Лам Пеппер Компані (Tan Lam Pepper Company) - підприємство, що представляло місцевого виробника кави; два відомих ростери кави: Крафт Фудз та Сара Лі / Дуве Егбертс; німецьке Товариство з технічного співробітництва (нині Товариство з міжнародного співробітництва - авт.). Також цілями такого партнерства стало підвищення рівня якості протягом всього виробничого процесу та покращення інфраструктури загального користування на нових територіях проживання та роботи фермерів, які спеціалізувалися на вирощуванні кави. Пріоритети були зміщені від кількості до якості [8].

Щодо розподілу обов'язків та відповідальності між сторонами, то німецьке агентство підтримувало проект коштами, які інвестовано у менеджмент та координацію проекту. Два вищезгаданих ростери надавали технічні консультації. В'єтнамська кавова галузь працювала в напрямі попередження великих коливань в обсягах виробництва та покращення якості експортованої продукції. Інші приватні партнери інвестували у покращення базової інфраструктури на територіях реалізації проекту. Також у межах проекту були проведені тренінги для місцевої громади з управління будівельними проектами та маломасштабними бюджетами.

Результатом проекту стало підвищення цін на каву на користь фермерів та Тан Лам Пеппер Компані, а його учасники отримали змогу акумулювати важливий досвід у різноманітних сферах, включаючи поводження з нечистотами та загальний екологічний менеджмент [8].

Друга група передбачає підготовку та реалізацію конкретних угод ДПП, які пов'язані зі створенням, відновленням та утриманням таких об'єктів інфраструктури на муніципальному рівні, як дороги, мости, очисні споруди, системи водопостачання та водовідведення, школи, лікарні, морські та річкові порти, залізничні вокзали, а також збором та утилізацією твердих побутових відходів, наданням інших комунальних послуг, послуг зв'язку, будівництво соціального житла тощо. Як механізм реалізації, тут використовуються традиційні моделі державно-приватного партнерства. Сюди насамперед відносяться угоди ДПП з надання послуг, з управління об'єктами інфраструктури загального користування, лізинг та концесії.

Висновки

регіональний бізнес політика приватний

В цілому, зважаючи на вищенаведені особливості провадження проектів державно-приватного партнерства на регіональному та локальному рівнях, у межах загальних моделей можна виділити наступні їх види.

1. Традиційні державно-приватні партнерства, спрямовані на розвиток місцевої інфраструктури та надання пов'язаних послуг. Започатковуються з ініціативи органів самоврядування чи приватного сектора з метою задоволення потреб мешканців територіальних одиниць в комунальних послугах. Використовуються в таких сферах, як водопостачання та водовідведення, збір та утилізація твердих побутових відходів, ремонт та утримання житлового фонду, будівництво соціального житла, шкіл, лікарень тощо. Специфічною рисою таких угод ДПП є те, що в них активна роль відводиться громадським ініціативам та інститутам громадянського суспільства, які відстоюють, насамперед, інтереси територіальної громади, чи певних її груп (людей з обмеженими можливостями, захисників довкілля, мисливців та рибалок тощо).

Як приклад, тут можна навести проект крамниці вживаних товарів, реалізований у графстві Монтерей (штат Каліфорнія, США). Вона виникла з розпродажів вживаних одягу, будівельних матеріалів та інших речей, які б в іншому випадку закінчили своє існування на сміттєзвалищі. Спочатку це відбувалося один раз на квартал, а досягло шість днів на тиждень з річним обігом 700 тис. дол. США. У результаті працевлаштовано десять осіб. З моменту заснування у проект був залучений приватний оператор, пізніше - регіональна структура з управління твердими відходами графства Монтерей [10].

2. Партнерства у вигляді кооперативних об'єднань громадян. Організовуються членами місцевої спільноти для задоволення власних потреб. Найчастіше використовуються в житловому будівництві, гаражних кооперативах, водопостачанні чи інших проектах, спрямованих на задоволення потреб членів таких об'єднань у послугах, які традиційно вважаються державними. Зазвичай метою їх діяльності вважається досягнення соціального ефекту, а не отримання прибутку. Такі угоди застосовуються у тих випадках, коли вони є непривабливими для приватного капіталу, оскільки не приносять прибутку. Для держави зиск полягає в тому, що використовуються фінансові чи інші ресурси місцевої громади, а не бюджетні кошти; найчастіше влада під такий проект виділяє земельну ділянку чи приміщення у безоплатне користування, або за «символічну плату», інколи може надавати субсидії.

Зокрема, з ініціативи невеликого кооперативу у Лондоні відкрився «народний» супермаркет. Однією з відмінностей подібного закладу є те, що чималу частину роботи тут роблять волонтери, адже система працює за принципом кооперативу. Для отримання членства необхідно зобов'язатися виконувати раз на місяць 4-годинну допоміжну зміну. Це надає 10 відсоткову знижку на покупку. Члени цього кооперативу самі вирішують, як має виглядати внутрішній інтер'єр, встановлюють граничні ціни на продукти і, по суті, відповідають за ведення бізнесу, не будучи акціонерами. Зароблені гроші залишаються у громаді [2]. Тобто, фактично місцева спільнота забезпечила для себе додаткові грошові надходження для задоволення своїх потреб.

3. Партнерства за участю інституцій громадянського суспільства. Вони також перебирають на себе виконання певних функцій, які вважаються традиційно державними. Найбільш поширений такий підхід при наданні послуг соціального характеру, які характеризуються низькою привабливістю умов праці та оплати за неї. Наприклад, це коли громадськими організаціями безкоштовно надаються соціальні послуги для таких категорій населення, як люди з обмеженими можливостями та пенсіонери; йдеться про догляд за хворими та немічними, здійснення лікувальних процедур, прибирання помешкання тощо.

Для даних інституцій на перший план виступає максимальне задоволення потреб споживачів, а не досягнення економічної ефективності. Саме через це, як і в попередньому випадку, такі проекти не є цікавими з точки зору вкладення капіталу для приватних компаній. Фінансуються такі послуги, в основному, за рахунок благодійних внесків. Найбільш поширеним прикладом тут може бути діяльність регіональних та місцевих відділень Міжнародної організації «Червоний Хрест».

Також це може стосуватися проведення різних тренінгів з підвищення кваліфікації окремих категорій фахівців, проведення рекламних кампаній соціального спрямування (наприклад, спрямована проти тютюнопаління, вживання наркотичних засобів чи запобігання поширенню інших суспільно небезпечних явищ), виконання контролюючих функцій держави за станом довкілля, коли екологічні організації стежать за дотриманням певних екологічних норм та збирають матеріали стосовно порушників для передачі до державних органів і подальшого реагування тощо.

З державою такі відносини оформляються у вигляді угод, відповідно до яких остання надає приміщення для забезпечення діяльності таких організацій; окрім того, вона може надавати гранти на забезпечення діяльності, виконання окремих проектів чи покривати витрати діяльності таких недержавних установ.

4. Державно-приватні партнерства з використанням механізму соціальної відповідальності корпорацій. Тут спостерігається взаємовплив один на одного угод ДПП та проектів СВК.

З одного боку, як вже зазначалося в попередньому підрозділі, з-поміж іншого, соціально відповідальна поведінка корпорації спрямована насамперед на формування лояльного становлення потенційних споживачів до бренду компанії. Саме тому такий вид угод ДПП використовується на регіональному та локальному рівнях, тобто там, де вони зосереджені на безпосередніх споживачах послуг. Механізм СВК передбачає добровільну участь приватного бізнесу у фактичній реалізації функцій держави за рахунок власних ресурсів без залучення механізму пільг з боку держави. Застосовується в основному при створенні та утриманні об'єктів соціального призначення, таких як школи, лікарні, музеї тощо, а також об'єктів та реалізації заходів екологічного характеру (очисні споруди). Тобто, приватний бізнес на власні кошти будує та деякий час утримує дані соціальні об'єкти, надає послуги певного характеру, які, зрештою, передаються місцевій громаді; держава в даному випадку може забезпечувати підтримку у вигляді виділення земельної ділянки та наданні необхідних дозволів і погоджень.

З іншого боку, самі угоди державно-приватного партнерства повинні проектуватись та реалізовуватись, виходячи із принципів соціальної відповідальності корпорацій, що передбачають врахування інтересів стейкхолдерів, до яких належать члени місцевих спільнот. Це, в свою чергу, передбачає залучення до процесу розробки та реалізації соціально спрямованих ініціатив бізнесу членів місцевої громади, що дозволить останнім найбільш повно скористатись благами, які будуть створені в результаті здійснення таких проектів.

Прикладом тут може слугувати проект з відновлення забруднених ґрунтів та ґрунтових вод у Китаї, який реалізовувався приватними компаніями за участю німецького Агентства з міжнародного співробітництва у 2008 - 2010 роках паралельно із проектом СВК, відповідальним за співорганізацію заходів, зокрема із китайськими місцевими і регіональними компаніями та органами влади. Метою проекту було забезпечити екологічні органи, промислові компанії та підприємства, відповідальні за поводження з нечистотами, в двох пілотних регіонах країни знаннями з оцінки екологічного ризику, очищення забруднених площ та реактивації покинутих об'єктів, проведення відповідних тренінгів [13].

5. Партнерства із застосуванням підприємницької ініціативи окремих членів місцевої спільноти. Необхідність у них виникає з огляду на той факт, що в більшості випадків важко охопити комунальними послугами все населення того чи іншого населеного пункту. Стається таке найчастіше через неможливість проведення інженерних мереж до кінцевих споживачів з огляду на особливості рельєфів місцевості, значну віддаленість, низькі доходи окремих категорій споживачів та економічну недоцільність у зв'язку з цим. Як засіб розв'язання цієї проблеми, знайшов поширення підхід, згідно з яким задовольняти потреби в таких послугах беруться місцеві підприємці. Вони займаються постачанням питної води, очищенням вигрібних ям, збором та вивезенням твердих побутових відходів тощо. Як приклад, тут можна навести т. зв. «програми ДПП для бідних». Програма ПРООН «ДПП для міського розвитку» має на меті розвиток можливостей місцевої влади щодо покращення надання послуг для найбідніших прошарків населення міста [16]. В такому випадку для місцевої влади немає сенсу організовувати тендер з вибору приватного партнера - постачальника послуг для проекту ДПП; найбільш раціональний підхід - віддати виконання таких функцій підприємцям, які бажають цим займатися. Держава в такому разі може надавати певні податкові пільги таким приватним операторам та контролює дотримання встановлених державою стандартів.

6. Партнерства з використанням механізму міжмуніципального співробітництва. Йдеться про випадки, коли будівництво інфраструктури загального користування та надання пов'язаних послуг спрямовані на задоволення потреб мешканців сусідніх адміністративно-територіальних одиниць. Такий підхід застосовується через економічну непривабливість для приватного інвестора угод ДПП внаслідок їх маломасштабності; приватному оператору невигідно вкладати кошти в інфраструктурні об'єкти в тих населених пунктах, де майбутні надходження від надання послуг не відшкодують йому початкові інвестиційні вкладення внаслідок малої чисельності населення. В даному випадку сусідні муніципалітети об'єднують свої інфраструктурні об'єкти та ресурси в межах одного проекту ДПП, що дозволяє їм досягти інвестиційної привабливості в очах приватного бізнесу та залучити їхні кошти.

7. Партнерства у вигляді т. зв. «ініціатив взаємодопомоги». У даному випадку місцева спільнота може перебирати на себе такі функції, як патрулювання території мікрорайону, пожежна охорона, озеленення прилеглої території, надання юридичних послуг тощо. Дані заходи здійснюються членами місцевої спільноти на громадських засадах. Держава в даному разі залишає за собою контроль за координацією такої діяльності, надання певної методичної допомоги (проведення тренінгів), забезпечення певними матеріальними засобами (наприклад, пожежні автоцистерни), приміщеннями та оргтехнікою, надання послуг їхньої охорони тощо. Також можуть бути передбачені державні гранти на покриття витрат такої діяльності (електроенергія та комунальні послуги).

8. Партнерства у вигляді коопераційних угод між владою та приватними компаніями. Найчастіше оформляються у вигляді протоколів про наміри і тому носять неформальний характер. Йдеться про те, що влада надає окремим компаніям податкові та інші пільги, щоб спонукати їх до здійснення певних видів діяльності. Це може бути будівництво соціального житла, закупівля у власників сонячних батарей надлишків електроенергії до централізованої системи енергопостачання країни (т. зв. «зелений тариф»). В інших випадках держава може брати на себе витрати з утримання національних парків та проведення рекламних кампаній територій, а приватний бізнес - розвивати екотуристичні програми та фінансувати промоційні кампанії тощо. В даному випадку між сторонами не існує жодних зобов'язань майнового характеру, кожен із них здійснює свою діяльність, покладаючись на неформальне зобов'язання свого партнера.

Таким чином, реалізація угод державно-приватного партнерства на локальному рівні має свою специфіку, що впливає на характер взаємовідносин у таких проектах між владою та приватним сектором.

Література

регіональний бізнес політика приватний

1. Дядечко Л. П. Економіка туристичного бізнесу / Л. П. Дядечко. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 224 с.

2. Столарц C., Каневський Д. „Народний“ супермаркет у Лондоні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dw.de/dw/article/0,,14935704,00.html.

3. Bratu L. Partnerships - the optimum solution for employment / L. Bratu // Postgraduate Fifth International Symposium of the Romanian Regional Science Association «Partnership for regional development», Timisoara, 10 - 11 june, 2005. - Timisoara, 2005.

4. Buhalis D. Marketing the competitive destination of the future // Tourism Management. - 2000. - Vol. 21. - Р. 97 - 116.

5. Coman A. Labor occupancy policies from the perspective of the public-private partnerships / A. Coman // Postgraduate Fifth International Symposium of the Romanian Regional Science Association «Partnership for regional development», Timisoara, 10 - 11 june, 2005. - Timisoara, 2005.

6. Franco M. The role of tourism public-private partnerships in regional development: a conceptual model proposal / M. Franco, C. Estevгo // Cadernos Ebape. - Rio de Janeiro, Dez. - 2010. - BR. v. 8, №4, artigo 2, - P. 600 - 612.

7. Hartwich F. Building Public-Private Partnerships for Agricultural Innovation. Food Security in Practice technical guide series / F. Hartwich, J. Tola, A. Engler, C. Gonzбlez, G. Ghezan, J. M. P. Vбzquez-Alvarado, J. A. Silva, J. de J. Espinoza, and M. V. Gottret. - Washington, D.C.: International Food Policy Research Institute, 2007. - 78 р.

8. Improvement of Coffee Quality and Sustainability of Coffee Production in Vietnam // InfoResources Focus. - 2005. - №1. - Р. 7 - 9 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.inforesources.ch/pdf/focus_1_05_e.pdf.

9. Long P. Researching tourism partnership organizations: from practice to theory to methodology // Quality Management in Urban Tourism / Murphy P. (Ed.). - Chichester: Wiley, 1997. - P. 235 - 251.

10. Merry W. Public-Private Partnerships (PPP). Local government role in public services / W. Merry, N. C. Vasuki // CSD Intersessional Conference on building partnerships for moving towards zero waste, Tokyo, Japan, February 16-18, 2011. - Tokyo, 2011.

11. Pascariu G. C. The role of public-private partnership in the sustainable development of the rural tourist destinations / G. C. Pascariu, G. Dragan.

Размещено на Allbest.ru