Корпоративний аспект міжнародної економічної інтеграції України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Корпоративний аспект міжнародної економічної інтеграції України

Вступ

Перетворення, які відбуваються в процесі формування єдиного світу в епоху глобалізації, визначають переважну більшість сучасних тенденцій соціально-економічного розвитку держав її корпорацій, окремих територій та регіонів, людської активності, а також обумовлюють конкретні обставини буття цілих націй і верств населення. Розвиток інтеграційних процесів корпорацій є найважливішою характеристикою сучасного світового господарства. На сьогоднішній день інтеграція корпорацій органічно вплелась в усю структуру міжнародного ринку, а також у всі сфери діяльності країн. Вона пронизує широку мережу економічних взаємовідносин, що складаються між національними господарствами та корпораціями. Інтеграційні процеси стають важливими факторами, що впливають на темпи економічного зросту, структурні, міжгалузеві і народногосподарські пропорції країн, що інтегруються, на внутрішні ринки, на виробництво товарів в цілому. Динаміка і простір інтеграційних процесів знаходиться у взаємозв'язку від виробничого механізму держав та її корпорацій, які інтегруються і ефективно функціонують.

Результати дослідження

Міжнародна економічна інтеграція корпорацій - це процес взаємодії, об'єднання національних економічних систем та групування з метою створення розширеного економічного простору, де можуть вільно обертатися товари, послуги, робоча сила, фінанси та інвестиції. Це економічна категорія, якою позначається об'єктивна закономірність розширення взаємодії країн та корпорацій в глобальному масштабі, на основі єдності цілей та інтересів, розвитку системи міжнародного поділу праці і політичної взаємодії. Важлива функція процесу міжнародної економічної інтеграції корпорацій належить правовим механізмам, оскільки держави-учасниці інтеграційного об'єднання зменшують або взагалі усувають адміністративно-економічні перешкоди обігу товарів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій, та уніфікують правові режими діяльності фізичних і корпоративних осіб країн-партнерів.

В загальному вигляді міжнародна економічна інтеграція (в перекладі з латинської - зрощування частин в єдине ціле) означає процес утворення однорідного, внутрішньо злитого господарського організму.

Інтеграційні процеси корпорацій стали закономірним результатом зросту міжнародного руху товарів та факторів їх виробництва, що створило умови більш надійних виробничо-збутових зв'язків між країнами й усунення перешкод в міжнародній торгівлі і пересуванню факторів виробництва. Зробити це можливим виявилося тільки в рамках міждержавних інтеграційних об'єднань на основі багатосторонніх політичних угод. Національні економіки держав тісно взаємодіють між собою, доповнюючи одна одну і поступово об'єднуються у єдине ціле. Ці об'єднання у різних країнах світу ідуть різними темпами. Якщо під глобалізацією розуміти процес утворення із окремих держав та їх груп єдиної суспільно-економічної системи, то міжнародна економічна інтеграція представляє собою один із проявів глобалізації.

Початок інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Це було завершено підписанням у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до складу якого увійшли шість держав: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція (так звана європейська шістка).

Згодом, у 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). ЄЕС визначалося створенням митного союзу, який усував внутрішні торговельні бар'єри усередині співтовариства та врешті - створення спільного ринку. В результаті злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств, була створена єдина структура інститутів, що забезпечує розвиток європейської інтеграції. Основні серед них були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств, також одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС.

З 1950-х років до початку 1970 р. відбувався інтенсивний процес розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським договором (1957 року), було порушенопитання про подальший розвиток інтеграції. Завершенням цього стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, який поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиного внутрішньогоринку, запровадив спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього середовища. Це внесло зміни до раніш укладених угод про утворення Європейських Співтовариств, та й поширило інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Поставило питання про створення Європейського Союзу не тільки, як економічного, а й політичного інституту.

В процесі європейської інтеграції наступним кроком стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, який в економічному сенсі означав курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку, а також перехід до реалізації ідеї економічного союзу та валютного. Посиленням взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, який вніс зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. [11,с.79].

Зміни в механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7-9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору, спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС. Формування ЄС можливо розділити на:

І етап - зона вільної торгівлі (1959-1968 рр.);

ІІ етап - митний союз (1968-1976 рр.);

ІІІ етап - спільний ринок (1977-1984 рр.);

ІV етап - єдиний внутрішній ринок (1985-1992 рр.);

V етап - економічний та валютний союз (з 1992 р.).

Начальні етапи поглиблення європейської інтеграції відбулися на відносно обмеженій території шести країн. В цих країнах керувалися принципами політики колективного протекціонізму, що протягом певного періоду сприяло становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільших центрів глобальної економічної системи. Також принципами перетворенню корпорацій цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським ТНК. ЄС створив передумови і для зміцнення політичних позицій держав учасників, що значно посилилися із започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом відбулося і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Процеси поглиблення європейської інтеграції створили умови для територіального розширення Європейських Співтовариств, а в подальшому- і ЄС.

Мета геополітичних та геоекономічних інтересів зміцнення позицій європейських держав в епоху формування нових ознак світової економіки прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Рішення про необхідність одночасного поглиблення європейської інтеграції та приєднання нових членів було прийнято у грудні 1969 р. в Гаазі, практично одночасно із формуванням митного союзу. У 1973 р. до "шістки" приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. - Греція; у 1986 р. - Іспанія і Португалія; у 1995 р. - Австрія, Фінляндія і Швеція. У 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. - Болгарія, Румунія.

Всі етапи збільшували територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував економічні показники в розрахунку на одну особу. Здійснюючи стратегію розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвував поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня держав учасників. Очевидь, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдається отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

Але завдяки поглибленю інтеграційних процесів та розширеню ЄС на Схід виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ці особливісті пов'язані з тим, щовключення до інтеграційних об'єднань нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об'єднавчого процесу. Прикладом такого ствердження є та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасниками зони євро. Поглиблення неоднорідності проявилося після приєднання до складу ЄС у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з державами учасниками.

Ознакою характерною для цього інтеграційного блоку є взаємна обумовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Незважаючи на те, що диференціація держав ЄС за основними показниками соціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційному угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції дванадцяти держав Центрально-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєвропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляризацію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС. Розширення Європейського союзу до 27 країн-членів (порівняно з ЄС-15) лише на 11 % збільшило валовий внутрішній продукт об'єднання на фоні 33 % збільшення території та на 27 % зростання чисельності населення. Динаміка непропорційності вищеназваних показників зумовила падіння показника валового внутрішнього продукту на одну особу на 16 %, а щодо ЄС-6, то середній обсяг ВВП на одну особу становив лише 75 %.

Розподіл реальних доходів на одну особу довів, що громадяни "багатих країн" суттєво "переплачують" за спеціальні послуги, надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики без прогнозування фіскальних наслідків. Ця стратегія призвела до значних суперечностей на міждержавному рівні, пов'язаному із подальшою гомогенізацією економічного простору Європи. Соціальними наслідками стали: істотна диференціація цін та виникнення пов'язаних з цим диспропорцій на ринку праці та порушення вимог "Пакту стабільності і зростання" фундаторами ЄС -Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий - на стадії спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій - на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування спільної зовнішньої політики; четвертий - вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувся безпосередньо на стадії завершення формування економічного і валютного союзу та значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. Це питання робить його особливо складним - як у політичному, економічному, так і в правовому аспектах.

В основі стабільності Європейського валютного союзу, Маастрихтською угодою закладено умови правового та інституційного характеру. Головна передумова вступу до Європейського валютного союзу є виконання державами-претендентами жорстких стабілізаційних вимог, що відповідають філософії цього договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Мова йде про те, що країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, повинні насамперед бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі.

Маастрихтський договір визначає так звані критеріїв валютно-фінансової конвергенції, виконання яких дає право вступу до економічного та валютного союзу:

І - досягнення належного рівня цінової стабільності (стабільність цін і середніх темпів інфляції). Рівень інфляції в державі учасниці не повинен перевищувати більше ніж на 1,6 % середній показник інфляції у трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції;

ІІ - запобігання надмірному бюджетному дефіциту (встановлення максимально допустимої його величини). Відношення дефіциту бюджету держави має становити не більше 3 % ВВП;

ІІІ - забезпечення довгострокової фінансової стабільності (регламентується обмеженням рівня державної заборгованості). Відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60 %;

ІV - уніфікація довгострокових відсоткових ставок. Довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більше ніж на 2 % середню ставку трьох держав, де вона найменша;

V - дотримання протягом останніх щонайменше двох років діапазону коливань валютних курсів (визначених механізмом валютних курсів без девальвації валют щодо валют інших членів). Відхилення величини обмінного курсу національної валюти не повинне виходити за граничні значення, передбачені Механізмом валютних курсів держав -- членів ЄС (діапазон дорівнює 15 %)[16,с.27].

Держави - члени ЄС наділені суверенними правами: здійснювати самостійну економічну та соціальну політику, формувати національний бюджет і податкову систему. Однак еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цих інтеграційних об'єднань меж державного суверенітету, в переданні окремими державами учасницями все більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам. Поступово відбувається процес трансформації конфедеративного типу наднаціонального економічного угрупування у федеративний, що має безпосередній вплив як на формування єдиної фінансової політики держав ЄС, і реальна можливість урядів країн-учасниць безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних інструментів. Факти які про це свідчать: однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи ЄС є те, що, на відміну від інших міжнародних економічних організацій, Європейский Союз має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС - основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, проте він ще не перетворився в інструмент повноцінної фінансової політики Євросоюзу і лише частково є важелем наднаціонального регулювання економік держав-учасниць. Стосовно національних бюджетів держав - учасниць ЄС, ще на початку було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, щодо зближення й уніфікації бюджетної документації та статистичних показників, вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП, гармонізації структур бюджету, координації бюджетної і податкової політики, гармонізації податків. Треба зауважити, що завдання гармонізації бюджетної політики виявилося досить складним процесом із певними внутрішніми суперечностями. З одного боку, формально зменшився рівень самостійності окремих держав у бюджетному регулюванні, країни зобов'язалися подавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звітів про їх виконання, інформувати органи ЄС про проведення відповідних бюджетних заходів. З іншого боку, господарські механізми держав-учасниць залишаються автономними, хоча зростає рівень їх взаємозалежності; держави мають різний рівень економічного розвитку, неоднакову соціально-політичну ситуацію всередині держави, що зумовлює суперечливість інтересів як у бюджетній, так і в економічній політиці.

Ще не менш важливим аспектом є синхронізація податкових систем та гармонізація податкової політики держав-учасниць. Так Римський договір укладений у 1967 р., який став правовою й організаційною основою європейської економічної інтеграції, поставив завдання поступової гармонізації всіх податків, заклавши концептуальні засади міждержавної податкової уніфікації. В цілому обьєднання податкових систем держав ЄС передбачає не тільки лише зближення податкової структури, механізму стягнення, величини основних податкових ставок, а й проведення державами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Оптімальна гармонізація податкової політики означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем наднаціональних керівних органів Євросоюзу, ґрунтуючись на загальних інтересах усіх партнерів, визначаючи податкову політику кожного учасника ЄС.

Процес уніфікації і гармонізації податкових систем держав ЄС виявився набагато складнішим, оскільки кожна суверенна держава намагається максимально повністю реалізувати своє право встановлювати і збирати податки, вдаючись при цьому до використання різноманітних податкових технологій. Однак це вносить значні відмінності у податковій політиці держав - членів ЄС, у кожній з яких вона традиційно проводиться з урахуванням національних інтересів. Євросоюз відмовився від створення єдиної податкової системи, але було прийнято рішення привести законодавствадержав-членів співтовариства у відповідність та підпорядкувати національні податкові системи спільним завданням європейської інтеграції.

Створення механізму реалізації спільної валютної політики і запровадження єдиної валюти - євро, яка покликана стати потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції шляхом створення єдиного економічного простору, загострили проблему координації економічної політики держав євро зони. Пакт стабільності і зростання прийнятий у 1997 р. вніс те, що уряди країн єврозони позбулися права безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою грошово-кредитних інструментів, які тепер є прерогативою Європейського центрального банку - наднаціонального органу ЄС.

Наступне - поряд із гармонізацією бюджетної, податкової та валютної політики в Європейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності банківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг. Перша (1977 р.) та друга (1993 р.) банківські директиви містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг, регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій, принципи захисту банківської таємниці, правила фінансової звітності, рекомендації щодо прозорості міжнародних фінансових операцій з метою попередження «відмиванню грошей».

Уніфікація процедур ліцензування банківської діяльності спрощує доступ корпорацій на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, загострюючи цим самим конкуренцію між національними та іноземними банками. Підсумком цих процесів стало зниження національних відсоткових ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня.

Вживаються заходи полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу. Введені й діють єдині правила регулювання питань емісії та обігу цінних паперів. За останні роки ринок цінних паперів Євросоюзу суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Однак з одного боку промислові корпорації отримали нові можливості одержання кредитів із банківських джерел, а з і другого -- це призвело до розширення спектру та більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг і зниження їх затрат.

Розвиток Європейського Союзу відображає закономірну тенденцію переростання інтеграційних об'єднань меж державного суверенітету, що безпосереднім наслідком є передача більшої кількості повноважень та прав наднаціональним органам і поглиблення інтеграції у сфері інституційної надбудови. Керівні органи ЄС - це Європейська рада міністрів, Комісія ЄС, Європейський парламент і Європейський суд, Європейський центральний банк. Наднаціональні органи приймають закони у межах функцій і повноважень, добровільно переданих їм національними державами, тому закони окремих країн не можуть суперечити законам співтовариства. Так, з прийняттям Єдиного європейського акта у випадку протиріч до національного права та права співтовариства пріоритет залишаеться за останнім.

Висновки

Основним мотивом інтеграційних дій у нашому глобальному світі - це є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства. Міжнародна економічна інтеграція корпорацій забеспечує об'єктивне, складне й суперечливе явище, яке розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій глобальній системі, а також характеризується процесами об'єднання держав та народів для спільного розв'язання проблем і реалізації спільних цілей. Вона супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле з виникненням спільних інститутів та правових норм, які забезпечують функціональну ефективність. Економічний розвиток корпорацій країн, їх груп та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів; закономірностями науково-технологічного прогресу, тенденціями демографічного розвитку; наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (продовольчих, економічних, енергетичних, економічного росту та народонаселення, економічної безпеки охорони навколишнього середовища); різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж; ринковою уніфікацією економічного розвитку приводить до стрімкої міжнародної економічної інтеграції.

Перелік посилань

корпоративний економіка міжнародний інтеграція

1. Багмет М.О. Світова та європейська інтеграція [Текст]: навч.посіб. / М.О.Багмет, Г.В.Коваль.- Донецьк: Каштан, 2009.- 349с.

2. Беляєв М.І. Економічна політика [Текст] / М.І.Беляєв, М.І.Диба, А.З.Зазимко.- К.: КНЕУ, 2007.- 288с.

3. Берглоф Е. Економічна інтеграція та глобальна рецесія [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://innovations.com.ua. 07.05.2010 р. Загол. з екрану.

4. Внукова Н.М. Оцінка рівня виконання вимог СОТ для прискорення процесів інтеграції України до ЄС [Текст] / Н.М.Внукова // Зовнішня торгівля: право та економіка.- 2009.- №2(43).- С.40-46.

5. Врадій О. Концепції євроінтеграції та політичні трансформації [Електроний ресурс].- Режим доступа: http:www.viche.info.06.05.2010.- Загол. з екрану.

6. Горьовий В.П. Інтеграція України до ЄС і зовнішньоекономічна безпека держави [Текст] / В.П.Горьовий // Вісн.аграрної науки.- 2009.- №11.- С.56-61.

7. Гусинська Н. Тенденції розвитку регіональної інтеграції [Текст] / Н.Гусинська // Регіональна економіка.Серія «Економіка іправо».- 2008.- №4.- С.185-191.

8. Дайнеко А.Е.Мировая экономика: механизмы и факторы роста [Текст] / А.Е.Дайнеко, Г.В.Забавский, П.В.Шведко.- М.: Изд-во делов. и учеб. лит., 2007.- 321с.

9. Зварыч Р. Социально-экономическая трансформация в Украине как перспектива конвергенции с ЕС [Текст] / Р.Зварыч // Журнал европейской экономики.- 2008.- Т.7, №2.- С.170-193.

10. Зимовець В.В. Вектори регіональної економічної інтеграції: зовнішні чинники та внутрішні передумови [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.niisp.org/vydanna/panorama/.04.05.2010.- Загол.з екрану.

11. Астапов К.Формирование единого экономического пространства стран СНГ [Текст] / К.Астапов // Мировая экономика и международные отношения.- 2007.- №3.- С.95-99.

12. Киридон А.М. Інтеграційні виклики для України [Текст] / А.М.Киридон // Науковий вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Л.Українки.- 2009.- №3.- С.166-170.

13. Куревіна І.О. Глобалізація і проблеми європейської економічної інтеграції [Текст] / І.О.Куревіна // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- Вип.78 (ч.2).- 2008.- С.124-135.

14. Лаврінчук І. Визначальні умови інтеграції України до ЄС [Текст] / І.Лаврінчук // Праця і зарплата.- 2007.- №42.- С.4-5.

15. Сазонець І.Л., Ю.М. Варич Економічна політика ТНК: навчальний посібник // І.Л.Сазонець, Ю.М.Варич. - Донецьк : Юго-Восток,2009. - 318 с.

Размещено на Allbest.ru