Модель українського економічного дива: типологічні риси

і фінансових відносин (типу "центр - периферія" за І. Валлерстайном), що блокує розвиток сучасної обробної промисловості у відсталих країнах, аби тримати їх у повній залежності від себе і не пропускати вперед (Звєряков, 2012. С. 253).

Водночас навіть недостатньо розвинена країна може ставити перед собою завдання щодо переходу на траєкторію випереджаючого економічного розвитку (з вищими темпами зростання ВВП, ніж у більшості розвинених країн). Аби перейти на цю траєкторію країна має досягти конкурентних переваг у державному управлінні, економіці, науці, освіті тощо.

Україна, перебуваючи у складі царської Росії та СРСР, розвивалася переважно за моделлю наздоганяючого розвитку. Ця модель передбачає освоєння, зокрема у промисловості, базових нововведень передових країн, але з певним лагом. Однак вона неодноразово виявляла свою неефективність, особливо у періоди військової конфронтації, коли найбільше давалася взнаки технологічна відсталість від країн ворожого на той час табору, наприклад від США - у період радянсько-афганської війни (1979-1989 рр.).

В Україні після здобуття нею незалежності було взято курс на більш перспективну модель - випереджаючого економічного розвитку. Вона передбачала прискорене проходження циклів Кондратьєва з використанням досягнень передових країн. Однак в економіці України, передусім у промисловості, вона так і не була повною мірою реалізована. Відтак, національний промисловий комплекс (НПК) країни попав у ситуацію т. зв. "технологічного пату" (за Г. Меншем) (Жаліло, 2000. С. 47). Сталося це тому, що найбільшу державну підтримку одержали види промислової діяльності "старих" (першого, другого і третього) технологічних укладів, питома вага яких у НПК була і залишається найбільшою (близько 85 %). Звичайно, це у короткостроковому періоді дало певний ефект (у вигляді заморожування інфляції витрат, наповнення бюджету), але у довгостроковому періоді тільки стимулювало поглиблення кризових явищ.

Для переходу на модель випереджаючого економічного розвитку Україна повинна сповідувати інноваційну стратегію і на державному, і на регіональному рівнях (з пріоритетом інвестицій в людину, науку, техніку і технології), що забезпечить динамічний розвиток передусім новітніх видів економічної діяльності.

При встановленні економічних моделей країн за типом економічної системи суттєвих розбіжностей у підходах різних авторів немає. За цією ознакою Р. Макконнелл і С. Л. Брю (2003. С. 231) розрізняють дві економічні моделі - чистий капіталізм (капіталізм вільної конкуренції) та командну економіку (або комунізм). М. Шніцер (1997. С. 58) виокремлює неринкові (соціалізм і комунізм) та ринкові (капіталізм) економічні системи, але в межах капіталізму виділяє такі його різновиди, як ринковий (США), соціально-ринковий (Європа) та державно-керований (Східна Азія). Тобто він поєднує економічні моделі за типом економічної системи з моделями, що виділяються за іншими ознаками. У вітчизняній літературі національні економіки за типом економічні системи здебільшого класифікуються таким чином: традиційна, планова, ринкова та змішана економіка (Гужвенко, 2014). Звичайно, ці моделі мають принципові відмінності за основними характеристиками (табл. 3).

До країн з традиційною економікою (за класифікацією ООН) відносяться найменш розвинені, а саме: Бенін, Бангладеш, Гаїті, Гамбія, Малі, Танзанія, Сомалі, Чад, Судан, Ефіопія та ін. У їх експорті зазвичай переважає сільськогосподарська продукція, тому їх часто ще називають "банановими республіками". До країн з плановою економікою раніше відносився СРСР і всі країни соціалістичного табору. Після розпаду СРСР

і "соціалістичної співдружності" планова економіка залишилась на Кубі, в КНДР та деяких інших країнах. Ринкову і змішану економіку (з близькими за змістом характеристиками), мають усі розвинені країни світу. Однак "чисто" ринкової економіки немає в жодній з них, бо всі вони мають елементи планової економіки. І все ж, модель змішаної економіки, на відміну від моделі ринкової економіки, передбачає вищий рівень втручання держави в економічні процеси та вищий рівень її соціалізації (турботи про громадян), тому її варто виокремлювати. За цими критеріями економіка, наприклад, США більше відповідає моделі ринкової економіки, а економіка Великобританії, Німеччини і Швеції - моделі змішаної економіки.

Україна у 2006 р. була визнана і в США, і в ЄС країною з ринковою економікою. І все ж в українській економіці залишається багато "реліктів" від планової економіки (елементи централізованого управління, великий рівень соціальних пільг і виплат тощо). Більше того, в результаті трансформаційного спаду вона набула деяких рис ще й традиційної економіки - через зростання рівня корупції, аграризації економіки, поширення дрібнотоварних форм організації виробництва, підвищення частки ручної праці тощо. Отже, перед Україною стоїть завдання переходу на модель змішаної економіки з врахуванням досвіду формування такої моделі у Швеції, Німеччині, Японії, Південній Кореї та інших країнах.

За ключовими носіями відносин власності О. Соскін (2010) виділяє три економічні моделі - державного соціалізму, державно-монополістичного капіталізму та народного капіталізму. В Україні, як він вважає, вони співіснують у такій пропорції (у відсотках - 20: 75: 5) з явною недооцінкою останньої з них, що є дуже небажаним, тому що її соціальною базою є середній клас як головний носій демократичної традиції у суспільстві. За державного соціалізму власником основних засобів виробництва де-юре вважаються працівники, де-факто - держава, державно-монополістичного капіталізму - олігархічні клани, за народного капіталізму (в розумінні Л. Келсо) - працівники (як акціонери) підприємств, на яких вони працюють. Однак ми вважаємо, що економічні моделі в трактуванні О. Соскіна перегукуються з моделями, виділеними на основі типів економічних систем: планова система кореспондує з державним соціалізмом, ринкова (на пізній стадії) - з державно-монополістичним капіталізмом, змішана - з народним капіталізмом. Свідченням спорідненості, зокрема змішаної економічної системи і народного капіталізму є те, що обидві моделі за свій "ідеал" мають побудову соціально орієнтованої ринкової економіки. Такий же ідеал для української економічної моделі визначено і в Конституції України.

Економічні моделі, звичайно, будуються не "на піску", вони спираються на якусь базову економічну теорію: модель державного соціалізму - на теорію планової економіки, модель державно-монополістичного капіталізму - на неокласичну теорію, зокрема монетаризм, модель народного капіталізму - на кейнсіанство, ордолібералізм, інституціоналізм та неокласичний синтез.

В Україні з перших років ринкових перетворень ставка була зроблена на формування економічної моделі на засадах кейнсіанської теорії. Згідно з цією моделлю, зростання сукупного попиту мало "розігріти економіку", забезпечити зростання сукупної пропозиції. Однак в Україні кейнсіанська модель не "спрацювала". По-перше, тому, що державні структури були слабкими і не мали досвіду антикризового менеджменту в ринкових умовах, по-друге, тому, що держава успіх (а точніше - неуспіх) ринкових перетворень віддала на відкуп (за А. Смітом) "невидимої руки ринку", а, по-третє, тому, що у держави не було "жирку" (скільки-небудь достатніх накопичень, резервів) для підвищення сукупного попиту.

Відповідно уже в 1993 р. в Україні перейшли на модель економіки на засадах неокласики, зокрема монетаризму. Вона передбачала безінфляційне зростання економіки на основі жорсткої економії. Однак і ця модель не забезпечила належного розвитку вітчизняної економіки. Власне, вона й не могла принести бажаних результатів, оскільки економіка України не володіла достатньою для проведення жорсткої монетарної політики стійкістю, ефективністю і, зрештою, конкурентоспроможністю (Єщенко, 2015. С. 28). Не випадково, внаслідок її застосування в країні різко загострилася платіжна криза. Свідченням цього стало те, що рівень монетизації (відношення грошової маси до ВВП) опустився нижче 15 %, кредиторська заборгованість сягнула 126 % від ВВП, а бартерні схеми перебрали на себе 42 % капіталу (Жаліло, 2000. С. 115). У 1994 р. Президент України Л. Д. Кучма (1994. С. 28) з сумом констатував: "Те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів".

В сучасних умовах для України більш прийнятною є економічна модель на засадах неоінституціоналізму. І хоча ця модель, як і неокласична, базується на механізмі ринку, вона, разом з тим, передбачає активну роль у його функціонуванні різних інституцій, інтереси та діяльність яких регулюється через встановлення певних інститутів (рамок поведінки, "правил гри"). Інститути можуть встановлюватися, наприклад, згідно теорії прав власності, чи теорії фірми. Перша з них вказує, зокрема, на те, що транснаціональний капітал не підпадає повною мірою під юрисдикцію будь-якої держави, у т. ч. й Української, а тому розвиток її економіки має узгоджуватися з трендами транснаціоналізації та, у більш широкому сенсі, глобалізації. Друга теорія пояснює існування фірм, передусім великих транснаціональних корпорацій, прагненням уникати витрат, пов'язаних з проведенням операцій на ринку.

Україна могла б "обіграти" й економічну модель на основі теорії неокласичного синтезу, яка максимально використовує сильні і нейтралізує слабкі сторони кейнсіанської та неокласичної теорій. На нашу думку, економічна модель на основі цієї теорії є виграшною в тому плані, що вона дозволяє, по-перше, встановити раціональні межі втручання держави в економіку, а, по-друге, - має на меті формування соціально-ринкової економіки, як наприклад у Швеції.

За орієнтованістю базових економічних теорій на більший чи менший ступінь втручання держави в економіку, тобто за ступенем централізації, зазвичай виділяють три типи економічних моделей: централізовану (що базується на плановій економіці), ліберальну (що має в основі неокласичну теорію, зокрема монетаризм) та дирижистську (що має в основі кейсіанство, ордолібералізм, неоінституціоналізм та неокласичний синтез). Україна в національній економічній моделі зробила ставку на ліберальну модель, що не зовсім виправдано, особливо в контексті реформування її економіки (Гриценко, 2016).

Річ у тім, що ліберальна і дирижиська моделі зазвичай визначають і відповідні (першу та другу) моделі реформування економіки. Приклади успішного застосування першої моделі продемонстрували Чилі та Польща, невдалого - Україна, Росія та ін. Друга модель є більш гнучкою, тому вона має більше прикладів успішного застосування: і для подолання системної кризи (у США та інших країнах), і для повоєнного відновлення та досягнення економічного дива (у Німеччині, Японії, Південній Кореї), і для "великого стрибка" Китаю. Судячи з результатів реформування економіки України, базова модель реформ (перша) була обрана неправильно, тому її треба скоригувати або замінити на другу та поєднати з моделлю постіндустріальної економіки.

Моделі реформування економіки мають своїм логічним продовженням економічні моделі за характером і тривалістю реформ. Таких моделей, зрозуміло, може бути дві - "шокової терапії", яка спирається на першу модель реформування економіки (з її обґрунтуванням виступили Дж. Сакс, А. Ослунд, Г. Колодко, Я. Корнаї, Л. Бальцерович, В. Клаус, О. Шик та ін.), і градуалізму (її дотримувалися Дж. Ваніскі, К. Ласкі, В. Леонтьев, А. Ноув, М. Бруно, Е. Крюгер, Дж. Стігліц, Т. Скот, П. Мерелл та ін.). В основі моделі "шокової терапії" лежить поширення "жорстких ринкових імпульсів", які стимулюють швидкі інституційні перетворення і передбачають досягнення національною економікою високих показників розвитку, як наприклад, у Польщі. Модель градуалізму, яку успішно реалізував Китай, передбачає поступове створення ринкових інститутів за мінімальних економічних і соціальних потрясінь. Україна, обравши у 1990-х роках модель "шокової терапії", була відкинута у своєму розвитку на десятиліття назад. Ми схиляємося до думки, що в нашій країні її доцільно було б вибудовувати тільки за умови єдності влади і громадянського суспільства, міцної правоохоронної системи, суттєвої фінансової допомоги ззовні. А оскільки всього цього у нас не було, то неважко було вже тоді спрогнозувати результати українського варіанту "шокової терапії".

Національні економічні моделі є синтетичними за своєю суттю, тому що виступають як результат суперпозиції часткових моделей. У результаті можна визначити відносну подібність української діючої та оптимальної економічних моделей (див. табл. 1). Додавання кількості подібних позицій за частковими моделями показало, що сучасна українська модель формально досить сильно повторює американську і має дуже мало спільного зі шведською. Натомість оптимальна українська модель найбільше має щонайбільше повторювати шведську і дуже сильно моделі дирижиського типу, особливо західноєвропейські та японську.

Національні економічні моделі дозволяють зафіксувати й ряд іманентних властивостей національних економік (табл. 4).

Таблиця 4

Національні економічні моделі за іманентними властивостями
національних економік

1. Гриценко, А. А. (2016). Реконструктивний економічний розвиток: зміст, основні напрями і вектор соціальної справедливості. Економічна теорія. № 4. С. 5-18. Гриценко, А. (2016). "Українське економічне диво", або Куди ведуть реформи? Дзеркало тижня. № 22. С. 7.

2. Гужвенко, С. М. (2014). Розвиток систем планування в різних економічних системах. Вісник Сумського національного аграрного університету. Вип. 5. С. 14-20. Серія: Економіка і менеджмент.

3. Єщенко, П. С. (2015). Як подолати системні витрати неоліберального реформування економіки. Економіка України. № 1. С. 26-41.

4. Жаліло, Я. А. (ред.). (2000). Безпека економічних трансформацій: зб. матеріалів "круглого столу". Київ: НІСД, Альтерпрес. 386 с.

5. Звєряков, М. І. (2012). Національна економічна система: проблеми теорії: [монографія]. Одеса: Астропринт. 320 с.

6. Кучма, Л. Д. (1994). Шляхом радикальних економічних реформ. Київ: Поліграфкнига. 95 с.

7. Макконнелл, К. Р., Брю С. Л. (2003). Экономикс: принципы, проблемы и политика: учебник / пер. с англ. [14-е изд.]. Москва: ИНФРА-М. 972 с.

8. Соскін, О. І. (2010). Визначення національної економічної моделі України: порівняльний аналіз можливих альтернатив. Актуальні проблеми економіки. № 1. С. 47-56.

9. Шніцер, М. (1997). Порівняння економічних систем. Київ: Основи. 519 с.

10. Філіпенко, А. С. (2000). Економічний розвиток сучасної цивілізації: навч. посіб. Київ: Знання. 174 с.

Размещено на Allbest.ru