Сучасна аксіоматика управління інноваційно-інвестиційними процесами в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна аксіоматика управління інноваційно-інвестиційними процесами в Україні

Постановка проблеми

В Україні нині відбуваються трансформаційні процеси, які характеризується тим, що на зміну застарілим формам та методам управління економікою приходять нові, відбуваються процеси приватизації, створення та розвитку нових форм господарювання та фінансової діяльності, формуються ринки капіталу, цінних паперів, інновацій. За таких умов інноваційно-інвестиційною діяльністю (ІІД) займаються усі суб'єкти господарювання: від державних до приватних організацій та фізичних осіб. Отже, й сучасна аксіоматика ефективного управління інноваційно-інвестиційними процесами в умовах ринку потребує підтвердження через встановлення ступеня її вияву з урахуванням усіх трансформаційних перетворень у часі та просторі, що й обумовлює актуальність дослідження названої проблематики.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Дослідженню проблем управління інноваційно-інвестиційною діяльністю приділялось багато уваги у світовій та вітчизняній науковій літературі, особливо варто відзначити праці таких вчених, як В. П. Александрової, Ю. М. Бажала, В. М. Гейця, М. В. Жука, В. В. Мельника, Р. Нельсона, М. Портера, Л. І. Федулової, К. Фрімена, Й Шумпетера та ін. Проте, багато аспектів стосовно формування сучасних підходів до управління інноваційно-інвестиційними процесами в умовах української дійсності поки що принципово не досліджено.

Мета роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні сучасної аксіоматики управління інноваційно-інвестиційними процесами в Україні з врахуванням особливостей ринкової трансформації національної економіки.

Виклад основного матеріалу

Основна мета сучасної аксіоматики управління інноваційно-інвестиційними процесами полягає у створенні механізмів ефективної взаємодії усіх складових та суб'єктів науково-технічного розвитку в країні, їх об'єднання в єдину систему заради продукування, розповсюдження та використання знань, втілених у нових продуктах та технологіях [1, с. 31].

Для національної економіки лише активізація процесу інвестування в інноваційний розвиток може викликати якісні зрушення в техніці і технології виробничої бази вітчизняних підприємств та покращити кінцеві економічні результати їх діяльності на основі підвищення якості управління як інвестиційним попитом і інвестиційною пропозицією, так й процесом інновування.

З наших позицій, управління інноваційно-інвестиційними процесами слід розглядати, як організуючий та регулювальний процес впливу держави на ІІД суб'єктів господарювання з метою її впорядкування та підвищення результативності заради забезпечення позитивної суспільної динаміки.

Аналіз досвіду економічно розвинутих країн світу свідчить, що формування інноваційно-інвестиційної стратегії соціально-економічного розвитку неможливе без активної участі держави. Роль держави в становленні інноваційної економіки значно вагоміша, ніж у разі регулювання звичайної економічної політики. Це, зокрема, передбачає розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління. Необхідно зауважити, що названий ланцюжок має бути пронизаний ідеологією інноваційно-інвестиційного розвитку і спрямований на створення та впровадження у суспільне життя конкурентоспроможних технологій, товарів та послуг. А це дозволяє розглядати інноваційно-інвестиційну політику держави як систему управління.

Важливо усвідомити, що управління інноваційно-інвестиційними процесами має деякі відмінності в залежності від соціально-економічного стану країни. Насамперед це стосується рівня, на якому здійснюється керування інноваційно-інвестиційними процесами (див. рис. 1).

Згідно з інформацією, наведеною на рис. 1, існує три рівні, на яких можна розглядати інноваційно-інвестиційні процеси: макро-, мезо- та макрорівень. Кожен рівень представлений функціонуванням відповідних інноваційно-інвестиційних систем. Таким чином, інноваційно-інвестиційна система кожного окремого підприємства є підсистемою галузевої інноваційно-інвестиційної системи, яка у свою чергу входить до регіональної, відповідно регіональна інноваційно-інвестиційна система входить до національної інноваційно-інвестиційної системи. При цьому на кожному рівні вирішуються відповідні завдання ІІД.

Так, на макрорівні обираються пріоритети інноваційно-інвестиційного розвитку країни, розробляються та реалізуються програми, проекти та загальна інноваційно-інвестиційна стратегія соціально-економічного розвитку. Це все спрямоване на вирішення загальнонаціональних інноваційно-інвестиційних завдань та управління ІІД на державному рівні.

На мезорівні формується та реалізується регіональна стратегія інноваційно-інвестиційного розвитку, проводяться конкретні заходи щодо розвитку технополісів, технопарків, створенню території та кластерів інноваційно-інвестиційного розвитку.

На мікрорівні виконуються конкретні НДДКР, а також відбувається комерціалізація інноваційної продукції та виведення новітніх технологій у ринковий обіг.

Взаємозв'язок рівнів управління інноваційно-інвестиційними процесами є неоднаковим й залежить від рівня розвитку та стратегії соціально-економічного країни. На сьогоднішній день у постсоціалістичних країнах інноваційно-інвестиційна стратегія економічного розвитку має перехідний тип, тобто поєднуються елементи адміністративно-командної і ринкової інноваційно-інвестиційної системи. До адміністративної частини належать науково-технічні організації, академії наук, державні наукові центри і часом ВПК. ЇЇ ринкову частину утворюють інноваційні підприємства, недержавні аналітичні, наукові, консалтингові, венчурні компанії, які працюють на ринкових засадах.

За часів командно-адміністративної системи підприємства не несли відповідальності за ефективність використання інвестицій, за впровадження у виробничий процес НДДКР [2, с. 85]. Формально у численних програмах відповідні вимоги висувалися, і підприємства відповідали за виконання та досягнення деяких показників, але економічна оцінка ефективності впровадження НДДКР залишалася поза увагою. Взагалі неефективність державної політики у науковій сфері простежувалася у частих змінах цілей і завдань з реформування науково-технічного комплексу, у хронічній бездіяльності щодо стимулювання науково-технічних розробок, у системних помилках, тобто проблема полягала й досі полягає у відсутності чіткого цілепокладання стратегії реалізації інноваційно-інвестиційного розвитку та у неефективності системи управління цим процесом [3]. Досить стисло можна зазначити, що у плановому господарстві інноваційно-інвестиційну стратегію соціально-економічного розвитку розробляла та втілювала держава.

У радянський період розвитку економіки впровадження нової техніки і нових технологій відбувалося цілеспрямовано і в плановому порядку, причому ставилися одночасно два завдання: освоїти найбільш сучасні зарубіжні технології (технологічний імпорт завжди переважав над експортом); всіляко підтримувати власні розробки, не дозволяючи, за рідкісним винятком, передавати їх за кордон.

Характерними рисами управління інноваційно-інвестиційними процесами при адміністративно-командній системі були одержавлення власності, у тому числі й інтелектуальної, закритість і опора лише на власні сили, мобілізаційний тип розвитку і мілітаризація, відомча організація й управління суб'єктами, відсутність малих форм організації інноваційної діяльності [4, с. 18]. Така інноваційно-інвестиційна система визначалася низьким рівнем мобільності й гнучкості, але мала переваги щодо можливостей концентрації значних інтелектуальних і матеріальних ресурсів на державному рівні.

Розпад СРСР і ліквідація Держплану СРСР позбавили Україну не лише національного інноваційно-інвестиційного механізму, але й поставили перед питанням визначення напрямків стратегії соціально-економічного розвитку. Як й у всіх посткомуністичних країн, Україна розпочала процес трансформаційних перетворень за умов системної кризи зі значним падінням обсягів виробництва та високими темпами інфляції.

Після проголошення незалежності та ліквідації адміністративно-командної інноваційно-інвестиційної системи у національному економічному просторі, новий дієвий механізм функціонування інноваційно-інвестиційного сектору так і не був створений. У зв'язку з цим, в країні відсутні необхідні умови для появи нових економічно вигідних ідей, інноваційних рішень та трансформації цих ідей в економічну реальність у вигляді масової продукції і масових послуг.

Еволюція вітчизняної соціально-економічної системи, безумовно, пов'язана з переходом до ринкового регулювання соціально-економічного розвитку з усіма його основними напрямками та механізмами. Ринкове господарство є ефективним з огляду функціонування соціально-економічної системи та адекватним сучасним світовим економічним трендам.

Так, згідно зі світовим досвідом, в економічно розвинутих країнах інноваційно-інвестиційна стратегія соціально-економічного розвитку є свідомою стратегією поведінки підприємств і фірм на ринку. Формування національної інноваційно-інвестиційної стратегії відбувається із врахуванням інтересів та потреб регіонів, галузей та окремих підприємств, як це зображено на рис. 1.

Необхідність у регулярному оновленні продукції й технологічних інноваціях здійснюється через залучення науки та інженерії до системи діяльності підприємств та фірми. Готовність підприємства до ІІД при ринковій економіці може бути охарактеризована як сприйнятливість підприємства до інновацій [5, с. 110-112]. Остання, зокрема, визначається різними факторами, основними з яких є характеристики організаційної структури, професіоналізм персоналу, характеристики зовнішнього оточення та внутрішньоорганізаційних зв'язків підприємства.

З огляду на надзвичайну важливість інвестиційної складової інноваційного процесу на підприємствах доцільним виявляється формування саме інноваційно-інвестиційної стратегії, реалізація якої повинна передбачати оцінку результативності інвестування в інновації, яка б базувалася на аналізі показників ефективності інвестицій. За умов ринкового господарювання ефективне управління інноваційно-інвестиційними процесами на рівні підприємств є одним з найбільш перспективних напрямків розвитку підприємств [6, с. 204]. Управління ІІД підприємства передбачає управління вкладеннями інвестиційних ресурсів у процес, спрямований на впровадження НДДКР з метою освоєння випуску інноваційної конкурентноспроможної продукції та покращання її якості, постійне удосконалення технології виробництва, оновлення асортименту продукції.

Ознаками управління інноваційно-інвестиційними процесами при ринковій економіці є відкритість, поєднання різних форм власності, підтримка конкурентного середовища на ринку високотехнологічної продукції і рівноправність суб'єктів ІІД. Перевагами цього управління є орієнтація на потреби споживачів, гнучкість і відкритість, проте, недоліками виступають значна ризикованість ІІД, орієнтація НДДКР на швидку окупність та отримання прибутку.

Окреслене вище, надає можливість стверджувати, що у країнах з транзитивною економікою відбувається зміщення реалізації інноваційно-інвестиційних потенцій з макрорівня, як при адміністративно-командній системі, на мікрорівень, як при ринковій системі.

Підводячи підсумок особливостей трансформаційного періоду в національній економіці, вважаємо за доцільне більш наглядно виокремити основні характеристики та переваги й недоліки минулої радянської інноваційно-інвестиційної системи та сучасної інноваційно-інвестиційної системи України (див. табл. 1).

Таблиця 1 Порівняльна характеристика особливостей функціонування української інноваційно-інвестиційної системи за часів командо-адміністративної та транзитивної економіки

Виходячи з інформації, представленої у табл. 1, можна помітити певний прогрес у розвитку інноваційно-інвестиційної системи України за сучасних умов у порівнянні з радянським періодом. Не дивлячись на цей факт, на жаль, не збережено ті позитивні тенденції та переваги, які мала командно-адміністративна інноваційно-інвестиційна система.

Висновки й перспективи подальших наукових розробок.

Вивчення ситуації щодо управління інноваційно-інвестиційними процесами в Україні дозволяє стверджувати, що ці процеси підлягають управлінню та є керованими. Більш того, хочеться зазначити, що не дивлячись на те, що держава повинна менше втручатися в економічні процеси, в умовах переходу ми вважаємо, що не треба закладати у стратегію економічних реформ ліберальні напрямки розвитку економіки, коли держава значно відходить від соціально-економічного регулювання. Мабуть, при трансформації економічної системи варто було б враховувати ментальні особливості українців - їх відношення до власності, законів, пріоритет сімейно-родинних стосунків у проведенні бізнесу, що перешкоджає становленню ринкової економіки.

Список використаної літератури

інновація інвестиція управління економічний

1. Жук В.М. Передумови формування національної інноваційної системи прискореного розвитку економіки / В. М. Жук // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - №7. - С. 30-36.

2. Мельник В.В. Інноваційно-інвестиційні аспекти ринкової трансформації української економіки / В.В. Мельник // Формування ринкових відносин в Україні. - 2009. - № 2. - С. 85-88.

3. Чепетов М. Інноваційна складова ринкової трансформації / М. Чепетов // Економіка України. - 2004. - №11. - С. 85-88.

4. Кириченко О.А. Системний розвиток інноваційної діяльності / О.А. Кириченко, Ю.І. Вигівська // Інвестиції: практика та досвід. - 2011. - № 11. - С. 16-20.

5. Харів П.С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів / П.С. Харів. - Тернопіль: Економічна думка, 2003. - 326 с.

6. Задніпрянна Т.С. Управління інноваційно-інвестиційною діяльністю підприємства / Т.С. Задніпрянна // Економічний вісник Донбасу. - 2011. - №1. - С. 203-205.

Размещено на Allbest.ru