Еволюція світового політико-економічного простору: витоки інституційних особливостей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція світового політико-економічного простору: витоки інституційних особливостей

Сучасне світове господарство -- це складне, багатовимірне утворення, яке залежить від протікання процесів передачі інформації, обміну результатами діяльності між акторами міжнародних відносин. Природно, що еволюція світового політико-економічного простору -- це передусім еволюція індивідуального розвитку людини: кожне суспільство оцінюється за тим, які соціальні норми воно формує, яким віддає перевагу. Саме тому докорінні зміни у світовому політико-економічному просторі значною мірою торкнулися інформаційної сфери, яка все більше виявляє домінуючі позиції у інституціоналізації міжнародної влади та уявленні акторів міжнародних відносин про нові суспільні цінності та умови розвитку світового соціального капіталу.

Дослідженню еволюції світового політико-економічного простору приділяють увагу С. Амін [1], Дж. Аррігі [2], У. Бек [3], О. Білорус [5], І. Валлерстайн [5], А. Гальчинський [6], А. Гриценко [7], В. Дементьев [8], Г. Колодко [9], М. Портер [10], А. Пороховський [11], В. Сіденко [12], Я. Столярчук [13], Е. Тоффлер [14], Ф. Утар [1], А. Філіпенко [15] та інші.

У численних публікаціях авторів, присвячених проблемам сучасної методології пізнання еволюції світового політико-економічного простору, висвітлюються закономірності функціонування світового господарства та принципи загальноцивілізаційних трансформацій. Дослідниками звернуто увагу на структурну модернізацію світової економіки в умовах глобальної конкуренції, соціально- економічні наслідки та асиметричні ефекти нерівномірності глобального розвитку. Саме тому на сучасному етапі світового економічного розвитку виникає потреба в дослідженні витоків інституціональних особливостей в еволюції світового політико- економічного простору навколо створення основних засад формування світового громадянського суспільства, визначення концептуальних засад міжнародних владних структур та системоутворювальних пріоритетів збалансованого зростання виробництва та споживання на рівні світової економіки.

Метою статті є виявлення витоків інституціональних особливостей в еволюції світового політико-економічного простору, дослідження концептуальних підходів до визначення трансформаційних змін інституціональної структури світового політико-економічного простору, обґрунтування напрямків інституційної трансформації світового політико-економічного простору за умов інформаційного типу світового економічного розвитку.

Сучасні тенденції структурних змін у міжнародних відносинах спричиняють глибокі зміни в організації світового політико-економічного простору як на глобальному, так і регіональному рівнях. У свою чергу, загострення глобальних проблем знову актуалізувало питання універсальності етапів трансформації світового політико-економічного простору. Так, В. Парето уявляв суспільство у вигляді соціальної системи, що проходить через повторювані цикли -- рівновагу, дестабілізацію, втрату рівноваги і нову рівновагу. Це стосується суспільства в цілому, але те ж саме відбувається і зі складовими його сегментами -- політикою, економікою й ідеологією [16]. Відповідно світовий політико-економічний простір характеризується наявністю складних ефектів взаємодій та часових лагів, що забезпечує збереження цілісності світової системи господарства, адже фундаментальна суперечність між прагненням системи світового господарства до самозбереження і можливістю досягнення цієї мети шляхом постійної зміни самої системи розв'язується в процесі природного добору.

Розглядаючи розвиток глобальних конфліктів упродовж світового розвитку, С. Хантінгтон зазначав, що спочатку конфлікти вибухають між правителями держав, які намагались приєднати нові території до своїх володінь. Після Великої французької революції основними суб'єктами конфліктів стали нації. Після Другої світової війни настав час конфлікту ідеологій, проявом чого стала “холодна війна”. Її закінчення висунуло на порядок денний конфлікт цивілізацій. С. Хантінгтон слушно зазначає, що різниця між цивілізаціями складалась століттями, вони більш фундаментальні та стабільні, ніж ідеологічні та класові протиріччя, менш піддаються змінам. Тому сучасні глобальні конфлікти будуть зсуватись від політичних та ідеологічних кордонів на лінії дотику різних локальних цивілізацій [17].

Внаслідок цього структуроутворюючі елементи світового політико-економічного простору постійно перебувають у взаємному зв'язку, взаємнообумовлюючи, взаємодоповнюючи один одного. Так, за концепцією великого історичного циклу початковою цивілізаційною фазою була східна: саме на Сході зародилися перші великі цивілізації -- шумерська, асирійсько-вавілонська, єгипетська, перська, індійська, китайська. Фаза східної домінанти в історії тривала близько тисячі років і приблизно в V ст. до н. е. змінилася західно-античною. Західна фаза тривала теж близько тисячі років -- до кінця Римської імперії. Потім почалося Середньовіччя, яке вписується в нову східну фазу світового циклу.

Нова західна фаза розпочалася в XV ст. і триває й донині. Цей період спочатку був пов'язаний з епохою Відродження, розквітом культури, ремісництва, переведенням армії на нові засоби збройної боротьби, із зародженням і розвитком промисловості. Але вже з 1960-1970 років потенціал цієї фази, досягнувши максимуму, починає швидко знижуватися. Зіткнувшись із ситуацією структурної кризи, владні та панівні групи світової системи вдалися до пошуків можливостей перебудови світової системи господарства з метою відтворення необхідних економічних, політичних, соціальних і культурно-ідеологічних умов її стабільного функціонування та розвитку [18, с. 37].

Відповідно до тверджень І. Валлерстайна, осмислення сучасних глобальних і транснаціональних процесів відбувається з точки зору історичної ретроспективи останніх 500 років всесвітньої історії. Саме тоді в Європі, а потім і в глобальному масштабі виникла інституційна система, в основі якої знаходиться єдиний розподіл праці і рушійною силою якої є перманентне накопичення капіталу. Специфічною рисою світового політико-економічного простору є встановлення ієрархічно нерівного розподілу, коли капіталістичні виробники, спираючись на підтримку держави, монополізують певні види виробничої діяльності (а саме провідні галузі виробництва). У результаті останні концентруються в певних зонах, які стають осередком концентрації найбільших капіталів, утворюють зону ядра капіталістичної світ- економіки. До того ж, крім монополізації та концентрації найбільш технологічно розвинутих виробництв, зоні ядра притаманні також потужні централізовані державні структури та високий рівень споживання на душу населення. Зона ядра панує над іншими частинами світ-системи -- периферією та напівпериферією. Периферія порівняно з ядром характеризується наявністю низькоприбуткових видів виробництв зі слабкими державними структурами, поширенням позаекономічного примусу та низьким рівнем споживання [5].

На особливу увагу серед існуючих точок зору заслуговує підхід, який пояснює, що криза кінця XX -- початку XXI ст. системна і порівнювати її необхідно з кризою XV -- початку XVI ст., коли народжувалася капіталістична система, виникали її базові інститути -- ринок, держава, політика тощо [19, с. 158].

Як відомо, поняття “інституціоналізація” стало центральним у концептуальній моделі, розробленої Т. Парсонсом. Категорія “соціальна інституція” у Т. Парсонса виражає суть впорядкованого соціального життя. У його теорії соціальні інститути виступають і як особливі ціннісно-нормативні комплекси, регулюючі поведінку індивіда, і як стійкі конфігурації, задаючи структуру суспільства [20, с. 48]. Відтак світовий політико-економічний простір визначається такими важливими складовими елементами, як політика, економіка, соціальне середовище, їх взаємовплив у процесі глобалізації.

На думку Д. Белла, зміни в соціальній структурі, що відбуваються в середині ХХ століття, свідчать про те, що індустріальне суспільство еволюціонує до постіндустріального, котре і повинно було стати визначальною соціальною формою ХХ ст., насамперед, у США, Японії, Радянському Союзі й у Західній Європі [21, с. 10]. Для постіндустріальної стадії характерний перехід від виробництва речей до виробництва послуг, причому послуг, пов'язаних, насамперед, з охороною здоров'я, творчістю, дослідженнями й управлінням. Якщо індустріальне суспільство є організацією машин і людей для виробництва речей, то центральне місце в постіндустріальному суспільстві, за Д. Беллом, займає знання, насамперед, теоретичне. Орієнтованість у майбутнє -- ще одна риса постіндустріального суспільства -- припускає контроль за технологіями, оцінки технологій, розробку моделей технологічного прогнозу: “Будь-яке сучасне суспільство живе за рахунок інновацій і соціального контролю за змінами, воно намагається передбачати майбутнє і здійснювати планування. Саме зміна в усвідомленні природи інновацій робить вирішальним теоретичне знання” [21, с. 20].

Такої думки дотримується й М. Кастельс, згідно з яким “новий світ набув обриси в кінці нашого тисячоліття. Він зародився десь у кінці 1960-х -- середині 1970-х рр. в історичному співпадінні трьох незалежних процесів: революції інформаційних технологій; кризи як капіталізму, так і етатизму з їх наступною реструктуризацією; розквітом культурних соціальних рухів, таких як лібералізм, боротьба за права людини, захист навколишнього середовища. Взаємодія між цими процесами і спровокована ними реакція створили нову домінуючу соціальну структуру, мережеве суспільство, нову інформаційно/глобальну економіку; нову культуру, культуру реальної віртуальності. Закладена в цій економіці, в цьому суспільстві і цій культурі логіка також лежить в основі суспільних дій соціальних інститутів взаємозалежного світу” [22, с. 336-337].

Проте сучасний світовий політико-економічний простір об'єднує економічні системи постіндустріального, індустріального та доіндустріального розвитку, які якісно відрізняються за рівнем господарської активності, ступенем взаємовпливу, домінуючими елементами економічних механізмів. Разом із тим трансформаційні зміни інституційної структури світового політико-економічного простору проявляють себе через сформовану систему кооперації, зростаючу тенденцію регіональних конфліктів та протиріч, боротьбу за інтелектуальний капітал. Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку.

Основною ознакою сучасного політико-економічного домінування є суттєвий відрив країн з інноваційно-орієнтованою економікою, які активно формують нові глобальні ринки, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції “активних гравців”. У країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнологічна структура національного виробництва і зосередження найбільших фінансових потоків [23, с. 287].

Як показує аналіз, країни, що реалізують стратегії інноваційного розвитку національних економік, мають декілька суттєвих спільних ознак: найвищі показники Глобального індексу міжнародної конкурентоспроможності (GCI) (табл. 1), ефективно діючі національні інноваційні системи, державні механізми регулювання інноваційної діяльності суб'єктів ринку.

Разом із тим, за визначенням О. Пороховського, прогрес розподілу праці, що спирається на інформаційно-інноваційний розвиток, веде в сучасному суспільстві до безмежного зростання об'єктів купівлі-продажу. Особливо це стосується фінансових та інформаційних ринків, які формують свій світ, своє середовище, часом слабо пов'язані з процесами в реальній економіці. Як результат, поряд із звичайним для ринкового господарства товарним і грошовим фетишизмом дедалі більше поширюється фетишизм особливого роду -- фінансово-інформаційний [11, с. 27-28]. За таких умов архітектура сучасного світового політико-економічного простору провокує безвідповідальну поведінку як позичальників, так і кредиторів. Цьому сприяє також економічна політика переважної більшості країн, що спрямована на стимулювання споживання, а також позиція МВФ і Світового банку, які не змогли знайти дієві шляхи для довгострокового вирішення проблем заборгованості [25, с. 43].

Більш визначено з цього приводу висловлюється О. Білорус: “Фактично сьогодні ми перебуваємо на початку світової, так званої трагічної ери Гоббса, впродовж якої анархія глобальних ринків, виснаження природних ресурсів, хронічна, перманентна глобальна криза спричинятимуть потужні геополітичні конфлікти заради виживання, але без реальних шансів на виживання. У таких умовах зростає роль і значення захисної функції національних держав. Тільки вони ще здатні захистити своїх громадян від незворотних наслідків силових глобалізаційних процесів. Відтак глобальний солідаризм держав та народів стає історичним імперативом XXI ст.” [4, с. 12]. Останній забезпечує формування нової якості системних зв'язків між акторами міжнародних відносин у межах світового політико- економічного простору.

Тож витоки інституційних особливостей еволюції світового політико- економічного простору знаходять відображення у ланцюзі “соціальні суперечності -- рушійні сили -- інституційні трансформації” (табл. 2). Це свідчить про те, що зміцнення соціальної єдності суспільства на основі своєчасного розкриття і подолання суперечностей розвитку світового господарства є однією з провідних закономірностей еволюції світового політико-економічного простору.

Таблиця 1 Рейтинги країн світового політико-економічного простору за Глобальним індексом GCI за період 2012-2013 рр.

Примітка: складено автором на основі джерела [24].