Размещено на http://www.allbest.ru/

Оцінювання відповідності земельних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил

О.М. Могильний,

доктор економічних наук, професор

Анотація

Мета статті - здійснити економіко-історичний огляд аграрних реформ, починаючи зі скасування кріпацтва і до сьогодення, оцінити відповідність механізмів реформування земельних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та визначити соціально-економічні наслідки нехтування цією вимогою для збалансованого сільського розвитку.

Методи дослідження. Теоретичною основою дослідження були базові положення політичної економії. Діалектичний метод сприяв розкриттю природи єдності суперечностей між елементами аграрних відносин і розвитком продуктивних сил; логіко-історичний підхід застосовано у процесі ретроспективного розгляду аграрних реформ та інституційних трансформацій, спрямованих на регулювання земельних відносин і суміжних сфер життєдіяльності сільського соціуму за різних суспільно-політичних формацій; абстрактно-логічний - при оцінюванні відповідності земельного законодавства тенденціям, що проявляються через економічні закономірності, а також при формулюванні висновків до статті.

Результати дослідження. Висвітлено ретроспективу розвитку земельних відносин і механізми реалізації аграрної політики від скасування кріпацтва і до сьогодення. Охарактеризовано соціально-економічні, демографічні й міграційні наслідки руйнування общинного землекористування. Розглянуто передумови і засоби проведення політики "воєнного комунізму" та запровадження НЕПу. Досліджено стан земельних відносин і продуктивних сил до проведення суцільної колективізації, а також в період утвердження колгоспно-радгоспної системи господарювання. Виокремлено причини вичерпання потенціалу адміністративно-командних методів управління аграрним сектором. Оцінено соціально-економічні результати перехідного періоду до ринкової економіки. Проаналізовано наслідки мораторію на ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення. Доведено економічну закономірність надконцентрацїі земельних ресурсів. Узагальнене протиріччя викликані невідповідністю земельних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Спрогнозовано наслідки запровадження ринку земель у разі недосконалості державного організаційно-економічного механізму, спрямованого на унеможливлення надмірної концентрації сільськогосподарських угідь "в одних руках" та відсутності належного антимонопольного регулювання у цій сфері.

Елементи наукової новизни. Застосовано ретроспективний політико-економічний огляд земельних відносин в Україні стосовно їх відповідності рівню та характеру розвитку продуктивних сил аграрного виробництва.

Практична значущість. Результати дослідження можуть бути використані у процесі розроблення організаційно-економічного механізму запровадження ринкового обігу сільськогосподарських угідь.

Ключові слова: аграрні реформи; земельні відносини; продуктивні сили; нова економічна політика; суцільна колективізація; роздержавлення; ринковий обіг земельних ділянок.

аграрна реформа продуктивна сила земельний

Основний зміст дослідження

Постановка проблеми. В історії аграрних відносин України сучасна реформа відносин власності на землі сільськогосподарського призначення, що розгорнулася з початком 90-х років XX ст., - це вже четверта спроба передати землю селянам на правах приватної власності. Однак внаслідок скасування соціалістичної монополії державної власності на землю, селяни і суспільство наштовхнулися на монополію капіталістичну. Істотна відмінність між цими монополіями полягає у тому, що у першому варіанті, монопольну ренту на користь усього народу отримувала держава, у другому, - вона відкрито і приховано перерозподіляється на збагачення кількох надпотужних землевласників і землекористувачів, що нині вже контролюють більше третини (36,4%) розпайованих угідь і половину земель, оброблюваних сільськогосподарськими підприємствами разом із фермерськими господарствами. Це особливо непокоїть суспільство, адже бізнес-групи, орієнтовані на привласнення природно - ресурсної ренти, активно на всіх рівнях законодавчої й виконавчої влади, через Конституційний Суд України і Європейський Суд з прав людини та в утримуваних ними ЗМІ прискорюють непідготовлений "запуск" ринку землі.

Багатозначним підтвердженням інституційної неспроможної держави у завершенні структурних реформ в аграрному секторі та приборканні устремлінь кланово-олігархічних угруповань став проект резолюції Європарламенту до другої річниці угоди про Асоціацію між Україною і ЄС. У ній серед невиконаних завдань, відмічено також "недостатні зусилля української влади щодо зниження впливу олігархату". За даними журналу "Фокус", статки 10 найбагатших родин України становлять 13,5 млрд дол. США, або 14,5% ВВП з тенденцією останніх до збільшення. Це майже у 5 разів більше, ніж у Польщі (3%) і Німеччині (3,4%) та у 2,5 раза порівняно з Францією (5,7%). Риторичним є запитання: чому в країні з талановитими й працьовитими людьми, багатій на земельні й інші природні ресурси за межею бідності опинився кожний четвертий українець, а селяни, нібито отримавши у власність найцінніше багатство, залишаються найбіднішою верствою у суспільстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Висвітленню історії аграрних відносин і основного селянського питання щодо власності на землю присвячено роботи багатьох авторів. Серед них, зокрема, В.Й. Борисенко [1], в. Липинський [7], З.В. Священко [10], І.В. Хміль [15], О.В. Чаянов [18] та ін.

Загальновизнаний внесок у теоретико-методичні й прикладні аспекти розвитку земельних відносин у період аграрних реформ із початку 1990-х рр. й дотепер зробили П.І. Гайдуцький [2],0.1. Ковалів [4], П.Ф. Кулинич [6], Д.Я. Новаковський, А.М. Третяк [8], О.М. Онищенко [9], М.М. Федоров [13], В.Я. Месель-Веселя к [14], О.В. Ходаківська [15,17] та інші вчені.

Маємо визнати - суспільна свідомість щодо аграрних реформ, про місце і роль у їх здійсненні українських селян ще й нині остаточно не позбулася стереотипів, нав'язаних радянською ідеологією. Неупереджене переосмислення селянського питання вітчизняними вченими розпочалося з набуттям незалежності України. Автори, досліджуючи історію земельних відносин, висвітлюють внутрішні і зовнішні передумови, розглядають інституційне середовище й механізми їх реалізації та соціально - економічні наслідки для аграрної сфери і добробуту селян. Разом з тим поза увагою, як правило, залишається ширший контекст, - як реформи земельних відносин узгоджуються з тенденціями, які виявляються в об'єктивних економічних закономірностях.

Мета статті - здійснити економіко - історичний огляд аграрних реформ, починаючи зі скасування кріпацтва і до сьогодення, оцінити відповідність механізмів реформування земельних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та визначити соціально-економічні наслідки нехтування цією вимогою для збалансованого сільського розвитку.

Авторська гіпотеза полягає в тому, що ґенезу і вектор розвитку земельних відносин, стрижнем яких є відносини власності на землю, як основний засіб сільського господарства, визначають всезагальні та спеціальні економічні закономірності.

Виклад основних результатів дослідження. Скасування кріпацтва. Наприкінці XVIII на початку XIX ст. феодальні виробничі відносини на українських землях не відповідали рівню і характеру продуктивних сил прогресивнішого капіталістичного ладу. Основні норми про скасування кріпосного права містились у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності" перша стаття якого проголошувала "Кріпосне право відмінено назавжди". Цими актами звільнення селян подавалося як благодійний, добровільний вчинок дворянства й уряду. Воно мало відбуватися шляхом добровільних угод між поміщиками й селянами.

У результаті реформи 1861 р. в Російській імперії земля стала об'єктом купівлі - продажу. У 1863-1902 рр. було відчужено понад 23,6 млн десятин. Тільки за 18771904 рр. майже 6 млн десятин було продано поміщиками, із яких 4,5 млн придбали заможні селяни, збільшивши свій земельний фонд майже у 4 рази.

Наслідки реформи: а) відбулися докорінні зміни у перерозподілі власності на сільськогосподарські землі; б) товарно-грошові відносини стали превалюючими серед поміщиків та заможних селян; в) окремі райони почали спеціалізуватися на рослинництві і тваринництві; г) набули поширення прогресивні методи використання земель (оренда, ведення власного господарства, збереглося сервітутне право тощо); д) підвищилась урожайність сільськогосподарських культур завдяки механічним засобам обробітку земель, вільнонайманій праці, поліпшенню структури сівозмін та ін. [1].

Дослідники, як правило, не ідеалізують аграрні реформи в частині скасування кріпацтва. Вони були обмеженими, непослідовними і половинчастими, у тому числі щодо общинного землеволодіння. Особливо гостро це відчувалося на початку першої декади XX ст. Передреволюційні події 1905-1907 рр. потребували радикальніших земельних, суспільно-політичних, соціально-економічних змін на селі.

Аграрні реформи С.Ю. Вітте (1849 - 1915) і П.А. Столипїна (1862-1911). Основними суб'єктами земельних відносини України, через майже півстоліття після скасування кріпацтва, залишалися поміщицькі господарства і селянські общини. В останніх було закладено фундаментальне протиріччя між общинним землеволодінням і приватним характером виробництва. Більшість земельних та інших майнових питань у відносинах з поміщиками, зокрема щодо умов оренди землі, вирішувалося селянами як і раніше через общину. В умовах наростання невдоволення селян через малоземелля нерідко община була ініціатором захоплення панських земель і навіть знищення їх маєтків. Така ситуація не влаштовувала великих землевласників, а також інших прихильників збереження підвалин феодалізму в Російській імперії.

С. Вітте розробив програму реорганізації сільського господарства шляхом розвитку фермерства (1893 р.). Його пропозиції мали відображення у "Записках про селянські справи" (1904 р.). Очолюваний ним уряд ініціював проект "Основних положень для зміни законодавства про селян" (1905 р.). Цим документом, зокрема, передбачалося упорядкувати селянське надільне землеволодіння та землекористування у складі общини спеціальними правилами. Вважається, що напрацювання з питань удосконалення земельних відносин С. Вітте значною мірою були реалізовані у низці нормативних актів уряду, очолюваного П. Столипіним. Серед них указ від 09.11.1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння та землекористування", закон від 29.05.1911 р. "Про землеустрій" та інші [10].

В Україні аграрні реформи, незважаючи на спротив поміщиків та інших прихильників збереження існуючих земельних порядків, проводилися переважно успішно, оскільки общинне землеволодіння не мало таких масштабів, як в інших регіонах Російської імперії. Упродовж 1907-1915 рр. землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпили 48% селян, на Півдні - 42, на Лівобережжі - 16,5%. До 1916 р. в Україні налічувалося 440 тис. хуторів.

ПІД час реформи значно активізувалася діяльність Селянського земельного банку, за участі якого в період 1906-1916 рр. українським селянам було продано 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Із 1906 по 1912 рр. з українських земель на Схід Російської імперії переселено близько 1 млн осіб, але майже чверть із них з відомих причин повернулась назад [11].

Однак, незважаючи на певні успіхи, Столипінська земельна реформа не виконала головного завдання - заможні селяни не стали опорою царському режиму. Вона не усунула непримиренне суспільно-класове протистояння між багатими і бідними, не зменшила соціально-економічне напруження на селі, а, навпаки, ще більше її загострила, чим і скористалися ліворадикальні партії.

Аграрна політика 1917-1930-х рр. Першим законодавчим актом більшовицької Росії став декрет "Про землю" (27 жовтня 2017 р.). Ним було скасовано приватну власність на землю, вона переходила у всенародну власність. Поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі передавалися у розпорядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів. Декретом визначалися принципи землеволодіння та землекористування: заборонявся продаж землі, здача її в оренду чи під заставу. Надра, ліси, води ставали власністю держави. Великі товарні господарства переходили в підпорядкування держави або сільських громад. Заборонялося використовувати найману працю. Поширеними формами господарювання на землі були подвірна, хутірська, общинна й артільна. Розподіл землі серед селян був зрівняльним, за трудовою чи споживчою нормою. Селяни звільнялися від щорічної орендної плати за землю та інших повинностей [15].

Політичний курс Української Народної Республіки на соціалізацію землі (квітень 1918 р.)"фактично розгорнув класову боротьбу на селі, призвів до безглуздого нищення панських маєтків і самовільного захоплення земель селянами". З цього приводу відомий історик, соціолог і дипломат В. Липинський (1882-1931) у своїх "Листах до братів-хліборобів" писав, що використавши "російський брошурковий соціалізм", українська інтелігенція несподівано для неї опинившись у вирі державотворчого процесу, також взяла на озброєння ідеологію "здекласованого селянства": напівпролетаріату, напівхлібороба. Іншими словами, "поки землі не має - більшовик, раз землю придбав - хлібороб-монархіст" [6, с.63].

Селянський повстанський рух за землю на території України у 1917-1921 рр. в умовах "чи не найтривалішої глибокої кризи легітимності влади" призвів до громадянської війни. Українських селян, які прагнули розв'язання земельного питання на свою користь, не влаштовувала поява комун, методи їх створення, надання їм різноманітних переваг (першочергове матеріальне постачання, кредитування, сприятлива цінова і податкова політика тощо).

Завдяки НЕПу, запровадженому після "воєнного комунізму", частково було усунено конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командними методами управління, що, у свою чергу, сприяло згладжуванню невідповідності між земельними відносинами і продуктивними силами на селі. Як результат, спостерігалося піднесення господарської ініціативи, в основному було відновлено посівні площі й поголів'я худоби, підвищилася заінтересованість селян у результатах праці та продуктивності угідь і тваринництва.

Про реальний стан земельних відносин того періоду йдеться в "Енциклопедії сільського господарства" за редакцією професора А. Терниченка. В Україні до 1917 р. селяни користувалися лише половиною земель, придатних для обробітку, а решта належала панським маєткам, церкві, державі та іншим "нетрудовим власникам", які використовували найману працю. У 1925 р. в Українській РСР структура і суб'єктний склад землекористувачів змінилися докорінно: селянські господарства обробляли 74,9%, держава та інші установи - 24,2 і колективні - всього 0,9%. Станом на початок 1924 р., поділ селянських господарств, колективів і радгоспів у розрахунку на 100 дес. посівних площ був таким: до 3-х дес. - 29,0; від 3 до 9 - 49,7; понад 9 - 21,3.

Щодо форм користування землею, то вони були вкрай нераціональними, оскільки 88,4% селянських господарств обробляли її черезполосно, 7,2 - одрубами; 3,5 - хуторами, а 0,9% - змішано. За даними опитування весною 1924 р., виявлено, що із 100 селянських господарств: 46,4 - взагалі не мали робочої худоби, 29,5 - утримували 1 гол., 20,3 - 2, 2,3 - 3 і 1,5 - 4 голови. Не кращою була забезпеченість знаряддями праці. Один плуг припадав більш як на два господарства, букар - на 9, а сівалка - на 16 господарств. Звідси, як зазначається академічним стилем в енциклопедії, "Багато робиться тепер, щоб організувати людей на селі в сільськогосподарські колективи, комуни, кооперативи" [3, с.5-11].

Суцільна колективізація. Подальші події 30-х років в Україні здійснювалися також під диктатом російської імперської політики і позначилися суцільною колективізацією селян, експропріацією земель, робочої й продуктивної худоби, сільськогосподарського інвентаря, об'єктів нерухомості та іншого майна заможних господарств. Такі акції супроводжувалися, репресіями, голодоморами (1921-1923 рр., 1932-1933 рр.) та голодом (1946-1947 рр.), дискримінацією селян за громадянськими правами і свободами й іншими руйнівними для кількох поколінь українських селян та майбутнього Незалежної Української Держави.

Конституція СРСР (1924 р.) визначила загальні основи землеустрою і землекористування, а також умови користування надрами, лісами та водами на всій території СРСР. Стаття 4 Конституції Української СРР (1929 р.) лише дублювала ці закони. Зокрема, вся земля, надра, ліси і води стали соціалістичною державною власністю на основах, визначених законодавством Союзу РСР. З того часу Україну, як й інші республіки, було позбавлено права самостійно визначати економічну, аграрну економіку, зокрема й земельну політику.

Станом на 1926 р. основними формами усуспільнення селянських господарств були артілі й комуни, а у наступні роки - товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Перехід до прискорених темпів колективізації відбувся у період першої п'ятирічки (1928/29 - 1932/33 госп. роки). її основними завданнями були: а) усунення суперечності між одержавленою промисловістю, іншими галузями народного господарства та переважно одноосібним сільським господарством; б) забезпечення людськими і фінансовими ресурсами (від експорту зерна) форсованої індустріалізації країни; в) планові поставки "в державні засіки" (за немислимо низькими цінами) продовольства на потреби зростаючої чисельності населення міст; г) встановлення адміністративно-карального контролю над сільським господарством, шляхом скасування приватно-кооперативного сектору [5].

З ідеологічної точки зору, колективізація - це втілення ленінського кооперативного плану на селі. Водночас у 1930 р. було вдруге скасовано інститут оренди землі та застосування найманої праці у сільському господарстві. Першим уставом сільськогосподарської артілі, ухваленим Центральним виконкомом та Радою народних комісарів СРСР 1 березня 1930 р., колгоспні землі мали бути єдиним масивом із забороною їх зменшення в подальшому [5]. Так було в черговий раз порушено дотримання закономірної відповідності земельних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил на селі. Про її наслідки тривалий час російська й українська історіографія замовчували, а колективізація трактувалася наступним поколінням українців як небувале завоювання радянської влади і звільнення селян від рабської праці.

Другою Конституцією УРСР (1937 р.) земля закріплювалася за колгоспами у безоплатне і безстрокове користування. Кожний колгоспний (селянський) двір міг мати в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі (до 2017 р. це був відруб з подальшими змінами назви, за незмінності суті й функцій для членів сім'ї, а з 2003 р. він набув статусу ОСГ). Допускалося існування дрібного приватного господарства одноосібних селян, яке ґрунтувалося на особистій праці й унеможливлювало експлуатацію людини людиною.

Несприятливим чинником для розвитку колгоспно-кооперативної системи було протиріччя між державною власністю на землю, усуспільненими засобами виробництва та недосконалим розподілом результатів праці й приватним характером споживання. Як говорили у народі ще з часів общини: "один із сошкою, а семеро з ложкою". До того ж фонди соціального розвитку господарств були вкрай обмеженими через те, що колгоспи були донорами народного господарства. Тоді як суспільні фонди споживання, а це частина національного доходу, що спрямовувалась на особисте споживання громадянам безплатно, для колгоспників були недоступними.

Аграрні реформи повоєнного періоду. Постійні удосконалення адміністративно - командних методів управління аграрною сферою, здійснювані за ініціативи М.С. Хрущова (друга половина 50-х рр.) та О.М. Косигіна (друга половина 60-х рр.) спрямовувалися на: а) зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів;

б) покращання господарського механізму державних закупівель і централізованих поставок засобів виробництва; в) поліпшення умов функціонування, залежно від природно-кліматичних зон; г) розвиток спеціалізації, концентрації та міжгосподарської кооперації; д) широке використання електрифікації й хімізації, будівництво меліоративних систем; е) укрупнення господарств, запровадження внутрішньогосподарського розрахунку і безнарядної форми організації й оплати праці, ліквідація неперспективних сіл і будівництво агромістечок; є) інвестиції в розбудову соціальної та інженерної інфраструктури сільської місцевості тощо мало певні економічні результати. Селяни отримували гарантовану заробітну плату у колгоспах, запроваджувалася система пенсійного забезпечення та інші види соціального захисту їх членів тощо.

Оскільки аграрна економіка була позбавлена рушія саморозвитку через монополію державної власності на землю, то рух земельних масивів колгоспів та інших ресурсів із метою їх концентрації нерідко відбувався у межах системи: постійно збиткові господарства приєднувалися до економічно сильніших; реорганізовувалися в державні підприємства, як правило, без згоди колгоспників; створювалися агропромислові комбінати із замкнутим циклом виробництва й реалізації продукції (модель майбутніх вертикально - інтегрованих структур); формувалися територіально-виробничі комплекси із сировинними зонами навколо переробних підприємств (прототип кластерів); перетворенням у підсобні господарства промислових підприємств (таким чином, останні брали на себе функцію забезпечення продовольчими товарами трудових колективів; частина з них у 2000-х рр. наростила земельні банки до розміру агрохолдингів) тощо.

У 1980-х рр. СРСР на міжнародних ринках втратив статус "житниці Європи і світу", поступово зайнявши позицію "світового лідера" з імпорту зерна (45 млн т) і м'яса (близько 1 млн т).

Продовольча програма М.С. Горбачова. Із зростанням купівельної спроможності населення все гострішою ставала проблема забезпечення м'ясо-молочними продуктами, рибою, овочами та плодами. На її розв'язання й було спрямовано Продовольчу програму СРСР на 1982-1990 рр. Вона не передбачала радикальних змін у аграрних відносинах та їх складової - власності на землю, адже базувалася на традиціях адмі ні страти вно - командної економіки. Держава, як і раніше, виконувала майже всі функції ринкових інститутів в економіці, за винятком деяких послаблень для споживчої кооперації, що особливо була поширена у сільській місцевості. Отже, економіка була вкрай зарегульована.

Нагальною потребою стало запровадження інститутів ринкового обігу факторів виробництва (землі, праці, капіталу): а) захист прав приватної власності; б) позбавлення суб'єктів господарювання адміністративного тиску; в) вільний вибір контрагентів тощо.

Перехідний період від одержавленої до ринкової економіки. Початок докорінної зміни правових, економічних і соціальних відносин землекористування пов'язується із грудневою 1990 р. постановою Верховної Ради України, якою всі землі оголошено об'єктом земельної реформи. Законом України "Про форми власності на землю" від 30.01.1992 р. №2073, вперше, крім державної, визнано також колективну і приватну форми власності на землю. При цьому всі форми власності стали рівноправними. Хоча він і втратив чинність згідно із Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 11.12.2003 р. №1377, проте його історичне значення важко переоцінити, оскільки він поклав початок змінам ментальності українських селян. Цей Закон розпочав процес роздержавлення земель в Україні. Механізм його реалізації було втілено в низці інших законодавчих актів, зокрема, й таких як: земельний кодекс, закони про колективне сільськогосподарське підприємство, про селянське (фермерське) господарство, про плату за землю, про оренду землі та ін.

Усього за період з 1995-2004 рр., що заклав підґрунтя для подальших структурних зрушень, ухвалено 32 базових закони і видано 48 указів Президента України з питань земельної та аграрної реформ. На відміну від раніше ухвалених нормативно-правових актів, вони містили переважно організаційно-розпорядчі заходи, ставили конкретні завдання центральним і місцевим органам виконавчої влади щодо здійснення радикальних перетворень в аграрних відносинах [2, с.246].

На думку багатьох фахівців, завершальний етап земельної реформи, серцевиною якої має стати ринковий обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення, відкладено на невизначений термін. І справа не лише у відсутності політичної волі й непосильний тягар відповідальності для минулих і нинішніх очільників держави. Складається враження, що землю нібито надали селянам у приватну власність, тобто наділили правом користування, володіння і розпорядження, але при цьому тіньові стейкхолдери цього ринку хочуть передати її із рук в руки лише своїм фаворитам - агрохолдинговим та іншим пов'язаним з ними структурам. Виникають аналогії з історичними фактами сторічної давнини, коли більшовики обіцяли її селянам, але потім силою загнали в колгоспи, передавши останнім землю у формально безоплатне і безстрокове користування.

Із різних неофіційних джерел, а також за оцінками експертного середовища, стає відомо, що на значний клин із 27,5 млн га розпайованих земель покупців уже визначено. Щось подібне відбулося за участі громадян з ваучерною приватизацією цілісних майнових комплексів промисловості, будівництва, транспорту та інших об'єктів. Саме стихійний перерозподіл 50 мільйонних часток загальнонародної власності громадян, створеної попередніми поколіннями, згодом стане виправданням безпрецедентної олігархізацїї економіки України.

За даними Держгеокадастру України, станом на 1 січня 2017 р. майже 1,5 млн, або кожен 5-й власник земельного паю нотаріально зареєстрував перехід права власності. Левова частка транзакції пов'язана з успадкуванням (92,5%), а решта - це дарування (6,1%), обмін (0,4%) та продаж (0,9%). Загальна площа земельних паїв щодо яких відбувся перехід прав власності становить 5,2 млн га, або майже 20% від усієї площі розпайованих земель.

Однак це лише початок, адже на закони ринкової економіки законодавчо визначений мораторій не поширюється. У цих умовах поведінка бізнесу є природно вмотивованою і продиктована його потребами й інтересами. Оскільки передача земельних ділянок та їх концентрація "в одних руках": а) є запорукою конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках; б) гарантує реалізацію потенціалу ренто-орієнтованої поведінки; в) дає важелі політичного тиску на владу. Це тріада бізнесу на державному бюджеті, яку використовує великий капітал незалежно від національної приналежності. Чим слабша держава в інституційно-регуляторному плані (особливо щодо запобігання корупції), тим більші шанси у бізнесу. На відміну від зарегульованої централізовано-планової економіки вона за всіма макроекономічними ознаками перетворилася у недорегульовану.

Закономірність щодо відповідності аграрних відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у секторальному аспекті виявляється через відповідність суспільних відносин ключовим факторам розвитку сільськогосподарського виробництва (землі, праці, капіталу). Він діє в усіх суспільно-економічних формаціях і реалізується через механізм інтегральної взаємодії з іншими всезагальними та спеціальними законами товарного виробництва (усебічним зростанням потреб за обмеженості ресурсів, попитом і пропонуванням, вартості, конкуренції, монополізації, спадної віддачі ресурсів, граничних витрат, ефекту від масштабів виробництва та ін.).

Реформування відносин власності на земельні ділянки в сукупності зі спеціалізацією, кооперуванням і концентрацією виробництва може бути, як рушієм розвитку агарного сектору економіки, у разі їх відповідності продуктивним силам, коли здійснюється процес "творчого руйнування" (за Й. Шумпетером), так і навпаки - гальмівним чинником. За якого неефективно використовуються земельні, інші природні, людські й економічні ресурси, тобто відбувається "руйнування - без творчості".

Відповідність земельних відносин, встановлених земельними кодексами УСРР, УРСР та України за 1922-2018 рр., рівню й характеру розвитку продуктивних сил аграрної сфери.

Джерела: узагальнено за даними Держстату, Держгеокадастру та [6].

Нами зроблено спробу довести це положення через узагальнення рівня відповідності земельних відносин, відображених в основних положеннях земельних кодексів, рівню й характеру розвитку продуктивних сил аграрної сфери (таблиця).

На нашу думку, упродовж досліджуваного періоду в Україні аграрні відносини не відповідали рівню і характеру продуктивних сил, сповільнюючи у цілому розвиток агропромислового виробництва.

Агрохолдинги, які орієнтовані на експорт зернових і технічних культур, відчуваючи гостріше зміни в глобальному конкурентному середовищі, знають, що розмір має значення. Тому всіма засобами з року в рік нарощують так звані земельні банки. До п'яти найбільших серед 100 компаній входять: Кернел - 604,5 тис. га, UkrLandFarming - 570, Агропросперіс (NCH) - 430, Миронівский хлібопродукт - 370 і Астарта-Київ - 250 тис. га [12].

Навіть побіжний економіко-історичний аналіз земельних реформ, які проводилися в Україні за останні півтора століття, свідчить про те, що економічними закономірностями можна свідомо нехтувати, їх можна не знати, але вони "працюють" всупереч волюнтаристським діям регуляторних державних органів за квазіринковими і корупційними схемами. Адже їх рушієм є матеріальні потреби й інтереси, які в кінцевому підсумку і визначають поведінку й напрями діяльності суб'єктів аграрного бізнесу та інших набувачів бюрократичної ренти.

Висновки