Теоретичні основи процесу формування державної політики партнерських відносин у соціально-культурній сфері

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Процес європейської інтеграції України ставить низку актуальних проблем, вирішення яких можливо на основі забезпечення сталого розвитку національної економіки, досягнення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення конкурентоспроможності сфер економіки, що, своєю чергою, обумовлює необхідність реалізації реформ в ключових секторах економіки, а також відповідного удосконалення державної та регіональної політики у цій сфері тощо. Наявність суттєвих обмежень ресурсного характеру, що притаманне сучасним умовам реформування України, негативно впливає на динаміку трансформаційних змін у країні [1], а отже, вимагає створення механізму консолідації зусиль державного, приватного та некомерційних секторів, що, своєю чергою, обумовлює необхідність формування інституціонального середовища реалізації партнерських відносин. Важливою складовою такого механізму (як про це свідчить поширена в економічно розвинутих країнах практика залучення представників різних секторів національного господарства до вирішення соціально-економічних завдань) є розбудова належного інституціонального середовища реалізації такого роду партнерських відносин. При цьому слід враховувати, що інституціональне забезпечення партнерських відносин визначається особливостями, обумовленими національною специфікою і генезисом розвитку інституціонального середовища.

Питання створення ефективного механізму державного регулювання мають великий вплив на підвищення ролі культури у суспільному житті. На сьогодні це питання залишається недостатньо децентралізованим порівняно з загальноєвропейськими тенденціями децентралізації управління, що обумовлює актуальність досліджень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічні та концептуальні засади інституціональної трансформації національної економіки розглядалися у багатьох дослідженнях вітчизняних і зарубіжних науковців, таких як О. Ляховець [1], О. Чубарь [2], Ю. Коваленко [3], І. Манцуров [4], А. Олейник [5], Б. Клейнер [6] та ін. При цьому увага науковців зазвичай зосереджується на вивченні питань інституціонального проектування окремих механізмів регулювання взаємодії економічних агентів та удосконалення побудови інституціонального простору ринкових відносин у цілому, в той час як проблеми формування належної державної політики у цій сфері залишаються фрагментарно розглянутими та вимагають додаткового дослідження. При цьому питання відображання взаємодії держави та культури не отримало належного відображення в науковій літературі, проте інтерес до питань державного регулювання в різних галузях зростає, а саме розгляд аспектів інституціонального забезпечення міжсекторальної взаємодії знайшло відображення у роботах таких науковців, як: С. Пакулін [7], В. Третяк [7; 10], Ю. Петрушенко [8], Ю. Шишова [8], Л. Ситар [9]. Ці вчені досліджували питання державного регулювання у сфері культури, але, незважаючи на це, питання обґрунтування сутності державної політики у сфері культури, а також визначення основних напрямів її вдосконалення в сучасних умовах потребують більш детального аналізу.

Метою дослідження є аналіз формування державної політики в соціально-культурній сфері за рахунок реалізації партнерських відносин.

Реалізація поставленої мети дослідження обумовила необхідність вирішення таких задач: партнерський державний фінансовий соціальний

- визначити сутність понять «державна політика» та «державна політика в соціально-культурній сфері»;

- проаналізувати характер взаємодії між учасниками партнерських відносин з метою визначення рівня державного регулювання;

- проаналізувати напрямки державного регулювання партнерських відносин у соціально-культурній сфері.

Основні результати дослідження. Державна політика повинна відповідати напрямам, стратегії розвитку країни за рахунок сукупності цілей, державно-управлінських дій, рішень тощо, таким чином вона реалізує потреби, інтереси суспільства. При формуванні державної політики важливим є визначення суб'єктів, об'єктів управління, їх цінностей, інструментів реалізації політики, ресурсів, способів управління, способу моніторингу результатів тощо.

Питання формування державної політики в різних сферах є предметом дослідження багатьох учених, а саме таких як: В. Авер'янов [11], Г. Атаманчук [12], В. Бакуменко [13], М. Гаман [14], О. Коротич [15], П. Надолішній [15]. Але не існує єдиного підходу до визначення поняття «державна політика у сфері культури», доцільно проаналізувати сутність цього поняття, оскільки воно є новим соціальним, економічним і правовим явищем. Для визначення сутності дефініції «державна політика у соціально-культурній сфері» проаналізуємо сутність державної політики в цілому, її роль у розвитку сфер національної економіки.

Л. Пал [16, с. 22] зазначає, що державна політика це напрям дії або утримання від неї, що обрано державними органами для розв'язання певної чи сукупності взаємно пов'язаних проблем. Б. Гогвуд та Л. Ган [17, с. 34-35], А. Франк та А. Смис [18] акцентують, що державну політику необхідно відрізняти від щоденних рішень, які приймаються державними органами влади. Г. Атаманчук [12] та В. Андріяш [19] вважають, що державна політика в цілому і в певній сфері є цілеспрямованою діяльністю органів державної влади для вирішення суспільних проблем, що полягає у досягненні й реалізації загальнозначущих цілей за рахунок управлінських впливів, які об'єднані єдиною метою, об'єктом і принципами діяльності.

Аналіз наукової літератури свідчить про існування також різних підходів до визначення сутності та змісту «державна політика у сфері культури». В. Чурбанов [20, с. 72-73] визначив, що державна політика у соціально-культурній сфері це певна діяльність, що спрямована на культуризацію суспільства, яка забезпечує розвиток властивостей, компонентів, сторін економічної, соціальної, політичної, духовної, сімейно-побутової та інших сфер його життєдіяльності. I. Столяров [21, с. 26] стверджує, що політика у сфері культури зводиться до планового державного управління культурним будівництвом і планування розвитку культурного обслуговування населення.

Проаналізувавши підходи авторів до визначення сутності державної політики в соціально-культурній сфері, можна зробити висновок, що автори розглядають її як структурний елемент планового господарства, що пов'язано, в першу чергу, з завданнями, які вона реалізує, а саме з формуванням певного погляду суспільства на роль держави за рахунок не як активного суб'єкта, а як об'єкта політики, що призводить до уніфікації культурних інститутів, нівелювання, збіднення й навіть зникнення цілих пластів і напрямів української культури. С. Чукут [22, с. 244] вважає, що основою державної політики у сфері культури є її завдання, а саме: виховання громадян, збереження культурної самобутності, дотримання певних ритуалів, норм тощо в суспільній життєдіяльності громадян, а також підтримка їх творчої діяльності, особистого внеску в становлення та розвиток духовної культури. При цьому розгляд лише завдань не розкриває сутність зазначеного поняття.

Сучасні науковці державну політику у соціально-культурній сфері визначають як політику держави, політичних партій, громад, об'єднань і рухів у сфері науки, освіти, літератури й мистецтва, діяльності культурно-освітніх та релігійних установ, засобів масової інформації, організації дозвілля [10, с. 97]. В рамках цього підходу суб'єкти управління можуть впливати на об'єкти культури. На думку С. Пакулін [7], цілі державної політики у сфері культури мають формуватися з урахуванням інтересів населення, митців, засобів масової інформації та держави на основі певного компромісу між ними.

Л. Ситар [9] вважає, що сучасну політику держави у сфері культури варто розглядати як цілеспрямоване державне втручання в соціокультурні процеси, з метою підтримання культурно-мистецької галузі та розв'язання проблеми доступу до культурного надбання найменш соціально захищених верств населення в умовах переходу до ринкових відносин. Але при цьому автор враховує процес державного регулювання певної сфери як лише цілеспрямоване державне втручання, тоді як державне регулювання сфер національної економіки це певна система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування певної сфери національної економіки.

Таким чином, проаналізувавши підходи авторів до визначення сутності поняття державної політики у соціально-культурній сфері, можна визначити, що вона полягає в організованій та цілеспрямованій діяльності державних органів влади, яка спрямована на створення сприятливих умов національно-культурного розвитку, задоволення інтелектуальних і духовних потреб людини в процесі державного регулювання.

В процесі розвитку соціально-культурної сфери вона стає активним учасником соціально-економічних процесів, що вимагає певних зусиль з боку держави, насамперед інвестування держави в культуру та мистецтво.

Одними із основних факторів, що обумовлюють необхідність трансформаційних процесів в економіці, є обмеження фінансових ресурсів, зростаючі вимоги суспільства щодо якості громадських послуг, формування інфраструктури в цілому тощо. Проблеми фінансування культури за допомогою державно-приватного партнерства актуалізуються в сучасних умовах у зв'язку з тим, що його розвиток у соціально-культурній сфері пов'язаний зі створенням сприятливих інституційних умов для інвестиційних вкладень у відтворення висококонкурентного людського капіталу, використання якого забезпечить інноваційний розвиток суспільства [19].

Реалізація партнерських відносин між установою соціально-культурної сфери та підприємницькими колами є одним із механізмом інвестиційної політики в соціально-культурну сферу, що обумовлює актуальність розвитку механізму участі некомерційного сектора на ринку державних послуг і сприяє консолідації фінансового, організаційного й управлінського потенціалу приватного та державного секторів економіки на пріоритетних напрямках.

Розвиток партнерських відносин можливий за рахунок створення умов для взаємодії органів влади та суб'єктів господарювання з метою розвитку соціально-культурної сфери, формування та розвитку нових форм бізнесу, що засновані на міжгалузевих і міжрегіональних зв'язках. Регулювання цього процесу полягає у формуванні оптимальної державної політики для забезпечення економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності соціально-культурної сфери.

З метою уникнення реалізації реформ заради реформ важливим є процес визначення інтересів кожного із суб'єктів взаємодії для ідентифікації проблеми, тобто можливих перешкод у процесі реалізації державної політики. Для цього раціонально на стадії оцінки потреб проаналізувати інтереси суб'єктів управління.

Загальна мета державної політики в соціально-культурній сфері реалізується через напрями, які відповідають інтересам суб'єктів взаємодії і полягають у концентрації ресурсів, потенціалу секторів економіки для забезпечення інтенсивного довгострокового соціально-економічного зростання, формування та реалізації інвестиційного потенціалу національної економіки.

Напрямок розвитку соціально-культурної сфери й інфраструктури національної економіки полягає у реалізації таких завдань, як залучення коштів приватного сектора з метою розвитку соціально-культурної сфери та реалізації проектів, підвищення ефективності державної підтримки. При цьому важливо враховувати, що підвищення інтеграції національної економіки у світову економіку та створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземного інвестування полягає у формуванні сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів, міжнародних організацій.

Аналізуючи сучасні тенденції реформ державного управління, можна визначити основні вимоги у сфері партнерства органів влади та суб'єктів господарювання щодо побудови сучасної системи державного управління [18]:

сформувати напрям державної політики щодо співпраці державних органів і приватного сектора;

- визначення переліку проектів державно-приватного партнерства, які сприяють досягненню стратегічних цілей країни;

- затвердити положення, які б передбачали надання державою гарантій щодо покриття ризиків представників приватного сектора;

- узгодити діяльність інституцій, які координують залучення представників приватного сектора;

- впровадити сучасні методики, інструменти, що сприяють підвищенню ефективності державного управління;

- впровадити сучасні механізми моніторингу та контролю;

- розробити механізм реалізації інноваційних форми взаємодії органів влади та суб'єктів господарювання;

- перейти від поодиноких концесійних проектів до міжгалузевої співпраці.

Визначивши інтереси учасників, сформувавши мету політики та напрями її реалізації, можна визначити управлінські заходи, рішення, дії тощо, які реалізуються за рахунок інструментів (нормативно-правова основа державно-управлінських дій). Політичні інструменти можуть класифікуватись виходячи з рівня залучення державних органів влади в процесі їх реалізації та ступеня їх обов'язковості. Сукупність таких документів складає програму дій державного сектора, результати якої можуть відрізнятись від очікуваних рішень. У процесі формування та реалізації державної політики, яка реалізується за рахунок стратегічних, цільових програм та інших нормативно-правових документів, важливим є відповідність її цілей та отриманих результатів, що обумовлює необхідність постійного моніторингу за досягненням відповідності між метою та результатами реалізації цього проекту.

Проаналізувавши основні тенденції державного управління, можна визначити основні напрямки державного регулювання партнерських відносин у сфері культури (табл. 1).

Основні напрямками державного регулювання партнерських відносин у соціально-культурній сфері