Постановка проблеми. В сучасних умовах здійснення курсу модернізації в країні відправною точкою аналізу і розробки коригувальних заходів виступають регіони України як економічні системи в просторі національного господарського комплексу. Їх ефективне функціонування та взаємодія є базовими характеристиками розширеного суспільного відтворення. У той же час регіональний розвиток має бути не тільки об'єктом цілеспрямованого впливу з боку органів державного регулювання, а й проводити на своєму рівні скоординовану власну інноваційно-орієнтовану політику. Така траєкторія в поведінці регіонів, націлена, в першу чергу, на стимулювання наукового і підприємницького секторів, негайно створить сприятливу основу для інвесторів, насичення ринків затребуваною вітчизняної продукцією, максимального забезпечення зайнятості населення, підвищення рівня життя, скорочення соціально-економічних дисбалансів і т.д. Крім того, практика господарської діяльності з переконливістю доводить, що організація інноваційних кластерів, розвиток спеціалізації і кооперування на основі інтенсивного використання наукомістких інформаційних і виробничих технологій забезпечують найбільш ефективні зв'язки не тільки на міжгалузевому рівні, але і в регіональному розрізі.

Таким чином, інфраструктура генерації інноваційної активності і зацікавленості організацій бізнесу в динамічному розвитку повинна формувати умови, що дозволяють нарощувати науково-технічний, виробничий і культурно-освітній потенціал господарського комплексу країни і підтримувати його збалансоване високотехнологічне функціонування. На практиці вирішення зазначеної задачі означає, що ключові сили економічного зростання поетапно перейдуть від енер - госировинних традиційних галузей до переробного та інноваційного секторів, що скоротить технологічне відставання регіонів і держави в цілому, від найбільш розвинених соціально-економічних систем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Особливості інноваційного регіонального розвитку досліджували багато вітчизняних і зарубіжних економістів та фахівців. Вагомий внесок у розвиток даної наукової проблематики зробили Афанасьєв А.П., Грасмік К. Дегтярьов А.Н., Дзюба С.М., Сухарєв О. Тодосій - чук А.В. та ін. У той же час фаховий об'єктивний аналіз показує, що проводить держава в останні десятиліття. Інноваційна політика досі не викликала жодних суттєвих (порівняно з ростом фінансування) змін показників науково-технологічної діяльності або сприятливих трансформацій економіки.

Метою даного дослідження є формування методологічної бази для діагностики інноваційного розвитку регіонів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Великий інтерес до теоретичних і практичних аспектів інноваційного регіонального розвитку в Україні викликано усвідомленням важливості в умовах модернізації, за рахунок розвитку гнучкої мережевої взаємодії, підвищувати ефективність господарювання як окремого регіону або напряму економічної діяльності, так і держави в цілому. Нова модель розвитку повинна враховувати переваги України: унікальні природні багатства, ємний і ненасичений ринок, вдале географічне положення між двома центрами світової економіки та значний науковий потенціал [1, с.65].

При цьому основними напрямами відповідних перетворень, що опрацьовуються і затверджуються на відповідних рівнях та підтримуються державними структурами, виступають наступні:

проведення науково-обґрунтованого прогнозу технологічного розвитку і визначення на цій основі господарських пріоритетів;

розробка стратегії територіального інноваційного розвитку економіки;

формування сприятливої інвестиційно-інноваційної інфраструктури;

стимулювання розвитку сфери досліджень і розробок;

пряма і непряма підтримка підприємницької діяльності, що базується на нових знаннях;

розробка механізмів державно-приватного партнерства;

розвиток здорової конкуренції;

організація оперативної міжтериторіальної науково-технічної взаємодії і забезпечення ефективних зворотних зв'язків регіонального та місцевого рівнів влади.

На даний період в Україні економічне і промислове зростання має екстенсивний характер і переважної мірою залежить від функціонування "сировинного" сектора, пов'язаного з видобутком і транспортування нафти, газу, виробництва металів. Внаслідок цього на перший план вийшли проблеми регіонального розвитку, які можна позначити як "відсутність точок зростання". В даному випадку пошук і стимулювання таких точок вимагає впровадження програмно-цільового підходу. Останній дозволяє раціонально розміщувати дефіцитні ресурси і виводити програмований об'єкт на якісно новий рівень, досягати мультиплікаційного ефекту, коли об'єкт, будучи в новому стані, сприяє аналогічному переходу інших об'єктів і сфер. У зв'язку з цим абсолютно обґрунтованою видається орієнтація всіх державних програм розвитку на здійснення промислової політики на основі формування економіки інноваційного типу [2, с.83]. Таке завдання вимагає застосування ефективних інструментів державного управління та обліку глобальних тенденцій взаємодії, розгляду досвіду інших країн в області генерування знань і використання на практиці новітніх технологій, аналізу циклічності макроекономічної динаміки.

При виробленні оптимальної траєкторії розвитку, що будується на особливостях національної соціально-економічної системи, слід враховувати, що кількість її конкретних втілень відповідає числу регіонів. Оскільки функціонування суб'єктів продиктовано національними, історичними та інфраструктурними аспектами, формування модернізаційної системи господарювання економіки країни - це надзвичайно складні, раціональні і кропіткі перетворення.

У сучасному світі ключовими факторами соціально - економічного розвитку стали інтелектуальний капітал, нові знання, креативність, професійне управління. На цій основі роль інноваційних перетворень в регіонах важко переоцінити, оскільки саме їх інтенсивність свідчить про реальність відносин органів державного управління до різних суб'єктів науково-проваджувальних процесів.

У регіонах мають бути опрацьовані і здійснені свої програми індустріалізації, які за логікою і за конкретним наповненням повністю відповідають і коригуються з загальнодержавними та галузевими заходами. При цьому особливе завдання полягає в знаходженні оптимального поєднання галузевих і регіональних інтересів до економічного розвитку та управління. Це означає, що в рамках макроекономічного аналізу необхідно виконувати оцінки загально-територіальних інноваційних процесів (по суб'єктам і країні в цілому), а також здійснювати моніторинг ефективності впровадження сучасних високотехнологічних розробок в різних видах економічної діяльності. Даний напрям методологічної проблеми є досить складним і серйозним, але постійно заповнюється і вдосконалюється завдяки пошуку та апробації нових аналітичних інструментів, підходів і нестандартних моделей, що дозволяють отримати реально корисні результати стосовно різних рівнів проведеного дослідження.

Розроблені в комплексі діагностичні методики, пройшли перевірку в територіальних і галузевих площинах, за рахунок своєї нової якості можуть служити базою формування сучасних управлінських рішень для регіональних і державних органів влади. У зв'язку з цим виникає проблема координації взаємодії зазначених структур.

Інноваційний розвиток економіки визначається не стільки наявністю ресурсів, скільки організаційним механізмом їх використання. Ефективність науково-технічної та інноваційної діяльності в регіонах багато в чому залежить від якості організаційно-економічного механізму формування та реалізації державної інноваційної політики (впровадження на сучасній основі нормативно-правової бази, організаційної структури, методів управління, прогнозування, планування, фінансування, кредитування, оподаткування, нормативів витрат, оплати праці та ін.).

Одним із наслідків загальної економічної нестабільності є недостатність і не системність заходів державного регулювання і стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності [3, с.10]. Тому, в контексті розглянутого питання, цілком очевидною що орієнтація регіональних органів влади повинна здійснюватися не тільки на запуск і підтримку науково-технологічних і підприємницьких ініціатив на територіях, а й на ефективне використання інноваційних механізмів в управлінні трансформаційними процесами.

Соціально-економічний розвиток території має ґрунтуватися на застосуванні інноваційних підходів в управлінні, здатних забезпечити гідну життєдіяльність населення і включати наступні основні дії [4, с.16]:

розробку нових програм, методичних рекомендацій, стандартів якості життя; проведення моніторингу та нової кадрової політики;

оцінку ефективності діяльності органів влади та управління;

розробку дієвих нормативних актів, що відповідають потенціалу регіонального розвитку.