Інституціональні складові в системі збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу

Постановка проблеми. Відмітною особливістю сучасного етапу розвитку аграрного сектору економіки України є прагнення до максимізації економічної вигоди та нехтування нормами екологічної безпеки при веденні сільськогосподарської діяльності. З метою збалансування економічної й екологічної складових у системі аграрного виробництва визначальну роль має відіграти такий напрям економічної теорії як інституціоналізм, що слугує вирішенню економіко-екологічних та соціальних проблем суспільства постіндустріального типу.

Забезпечення належних інституціональних умов для формування збалансованого землекористування є багатоаспектним комплексним завданням, що потребує наукових досліджень і вироблення відповідної системи заходів у напрямку інституціоналізації процесу використання земельно-ресурсного потенціалу аграрними формуваннями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема досягнення прийнятного рівня екологічної безпеки аграрного виробництва і збалансованого рівня використання земельно-ресурсного потенціалу досліджувалася такими класиками інституціоналізму, як Т. Веблен [1], Дж. Коммонс [15], У. Мітчел [5]. Відповідно до їхніх поглядів можна стверджувати, що результати землекористування інтегровані в усі сфери життєдіяльності суспільства і суттєво впливають на її ефективність. Так, з позиції американського дослідника Т. Веблена [1], який розглядав поступальний суспільний розвиток на основі суперечностей між процесом виробництва і бізнесовою діяльністю, досягнення збалансованого рівня землекористування в контексті максимізації прибутків від «бізнесових» інституцій дає змогу інтенсифікувати виробничу діяльність таким чином, щоб мати можливість постійно отримувати високий економічний ефект від землекористування за рахунок підвищення врожайності сільськогосподарських культур.

Виходячи з концептуальних досліджень Дж. Коммонса, який пропонував брати за основу організації життєдіяльності суспільства правовий фактор взаємодії груп, важливим для забезпечення збалансованого рівня землекористування є законодавчо-нормативне встановлення принципів екологічної безпеки з метою охорони та відтворення навколишнього природного середовища [15]. Актуальність концепції інституцій ринку У. Мітчела полягає у дослідженні ним важливості державного регулювання економіки [5; 12, с. 142]. Автор відводить вагому роль у координації суспільного розвитку впливу держави, що є важливим у процесі збалансування землекористування.

Принципового значення у вирішенні проблеми збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу набуває необхідність формування та забезпечення дієвості базисних інститутів ринкової економіки, які стимулюватимуть удосконалення системи регулювання аграрного землекористування для того, щоб згладжувати суперечності, які виникають у процесі забезпечення збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу. В контексті зазначеного К.-Ж. Бертран наголошує: «Проблема не в тому, щоб сформувати принципи, правила, а в тому, щоб домогтися... їхнього виконання. Хто говорить «ієрархічна організація», обов'язково. має на увазі «внутрішні процедури контролю». Внутрішні процедури контролю формуються у сукупності засобів і механізмів, які забезпечують взаємодію учасників і, відповідно, злагодженість дій» [14].

Питанням формування сприятливого інституціонального середовища для ефективного розвитку сільськогосподарської галузі присвячені праці таких відомих учених- економістів, як: Ю.О. Лупенко, В.Я. Месель- Веселяк, П.Т. Саблук [4], О.А. Корчинська [2], М.Ф. Кропивко, М.М. Ксенофонтов, Н.В. Хміль [3], О.М. Нечипоренко [6], О.В. Ходаківська, Н.І. Бурлака [12], О.Г. Шпикуляк [13] та багатьох інших.

Цікавою є думка 0. Піменової, яка стверджує, що інституційне забезпечення має передбачати, передусім, створення в сільському господарстві умов для розвитку раціональних форм господарювання [8, с. 66]. З інституціонального погляду головне полягає не в тому, які організаційно-правові форми виникають, а в тому, як вони функціонують і регулюють соціоекономічний та екологічний розвиток у цілому і збалансоване землекористування зокрема.

Мета статті - обґрунтувати основні складові у системі інституціонального забезпечення збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу в процесі ведення сільськогосподарської діяльності.

Виклад основних результатів дослідження. Інституціональне середовище землекористування можна визначити як сукупність інститутів, механізмів та інструментів регулювання процесів землекористування, які спрямовані на формування й розвиток інституціональної системи землекористування, виявлення зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на ефективність використання земельних ресурсів у господарській діяльності .

У процесі трактування поняття «інститут», поділяємо погляди Д. Норта, який виокремлює три складові інститутів. До першої складової він відносить неформальні обмеження, такі як норми моралі, традиції та звичаї; до другої - формальні правила (Конституція, кодекси та закони, підзаконні акти); до третьої - механізми примусу до дотримання встановлених правил [7, с. 62-63].

Земельно-ресурсний потенціал нами запропоновано трактувати як сукупність природних ресурсів у межах певної земельної території, які визначають екологічні умови життя і діяльності соціальних груп людей, використовуються як територіальний базис для розміщення засобів виробництва і мають біологічну продуктивність для ведення господарської діяльності. У свою чергу систему збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу трактуємо як комплексне використання земельних ресурсів, побудоване на принципах задоволення зростаючих матеріальних потреб населення та еколого-ефективного використання земельних ресурсів, за якого антропогенне навантаження на земельні ресурси та природне середовище в цілому не перевищує само відновлювального потенціалу агроекосистем і сприяє його відтворенню.

Інституціональне середовище системи збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу в аграрній галузі слід розглядати як комплексну регуляторну систему взаємовідносин агроекосистем та суспільства в процесі аграрного виробництва, що має на меті оптимізацію землекористування з урахуванням фактичних вимог і обмежень чинних інститутів щодо екологічного навантаження на навколишнє природне середовище і сприяння соціально-економічному розвитку на сільських територіях. Жодний суб'єкт сільськогосподарського виробництва не здатний ефективно функціонувати і розвиватися, не дотримуючи норм інституціонального середовища.

На сьогодні в Україні можна виділити такі основні проблеми у сфері функціонування інституціонального середовища системи збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу в аграрній галузі:

1) відсутність дієвої системи законодавчих норм і правил збалансованого землекористування, неузгодженість наявних інститутів та їх періодична мінливість;

2) високий рівень корупції, що перешкоджає реалізації повною мірою прав власності на земельні ділянки і спотворює врахування інтересів місцевих громад у галузі землекористування;

3) недосконалість роботи виконавчої і судової гілок влади, що є перешкодою для реалізації політики збалансованого землекористування;

4) низький рівень розвитку кооперативного руху на селі у сфері захисту прав та інтересів усіх учасників ринкових відносин від порушень законодавчих норм з боку недобросовісних землекористувачів [4, 3];

5) відсутність розвинутої інфраструктури у сфері збуту сільськогосподарської продукції дрібними аграрними товаровиробниками (невеликі переробні підприємства, державні фонди закупівель), що стають на перешкоді оптимізацїї структури посівних площ і формування системи сівозмін (дрібні аграрні формування вирощують лише ті сільськогосподарські культури, на які є попит і їх можна реалізувати посередницьким структурам);

6) обмежений доступ аграрних формувань (насамперед дрібних) до інформації, її асиметричність та недостовірність;

7) недосконала система перерозподілу земельної ренти внаслідок незбалансованості формальних і неформальних інститутів у сфері аграрного землекористування, які часто не відображають місцеву специфіку, що призводить до невідповідностей у системі відтворення земельно-ресурсного потенціалу в аграрній галузі.

Наявне інституціональне середовище у сфері аграрного землекористування не відповідає повною мірою новим викликам економічних перетворень через значну кількість системних суперечностей, що зумовлено низькою адаптованістю чинних інститутів до сучасних ринкових умов, а також невідповідність сформованих у результаті трансформаційних змін інститутів стратегічним напрямам розвитку національної економіки.

На нашу думку, саме інституціональне середовище, окремі інститути у сфері аграрного землекористування мають створити умови для збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу аграрними формуваннями.

Для збалансування еколого-економічних і соціальних інтересів суб'єктам господарювання важливо оцінювати ефективність процесу господарювання не лише з позиції економічної вигоди, необхідно також враховувати їх вплив на стан навколишнього природного середовища й умови життєдіяльності соціальних груп на певній території. Нехтування цими аспектами у господарській діяльності може бути причиною не лише забруднення екосистем і погіршення соціальних умов для населення, а й значно ускладнить ведення господарської діяльності в майбутньому і спричинить недоотримання економічної вигоди.

Для врегулювання конфліктності суспільно-економічних відносин втручання держави є визначальним у сфері забезпечення дотримання екологічних принципів через діяльність формальних інститутів державного регулювання. Ефективність державного регулювання визначається здатністю держави задовольняти потреби соціально-економічного й екологічного розвитку за наявного економічного та природно-ресурсного потенціалу країни, а також за всебічного розвитку й удосконалення цих складових.

На сьогодні проблема інституціонального забезпечення державного регулювання процесів землекористування на регіональному та місцевому рівнях пов'язана, насамперед, із незавершеністю реформування земельних відносин. Чітко не розмежовано землі державної і комунальної форм власності. Дія чинників розвитку, зі свого боку, зумовлює формування різних структур господарювання, що й визначають рівень життя населення, демографічну ситуацію на селі, питання комплексного соціально-економічного розвитку сільських територій, а також стан навколишнього природного середовища [2].

Інституціоналізація державного регулювання системи землекористування передбачає вирішення таких завдань:

- розробка принципів, методів і механізмів управління землекористуванням із використанням широкого спектра важелів впливу на суб'єкти господарювання різних форм власності з метою забезпечення збалансованого використання земельних ресурсів;

- обґрунтування функцій і зв'язків у процесі управління земельними ресурсами різних органів влади та розподіл повноважень на міжвідомчому рівні у сфері збалансування землекористування, усунення міжвідомчих неузгодженостей в галузі регулювання земельних відносин;

- затвердження загальнодержавної програми використання й охорони земельних ресурсів;

- забезпечення обов'язковості виконання основних положень регіональних програм використання й охорони земельних ресурсів;

- обов'язковість складання схем і проектів землеустрою на рівні окремих землеволодінь та землекористувань, що сприятиме забезпеченню оптимальної структури агроландшафтів і покращенню еколого-економічного стану земельних угідь;

- систематизація та зосередження зусиль у напрямку реалізації Концепції збалансованого розвитку агроекосистем в Україні на період до 2025 року, затвердженої наказом Мінагрополітики України від 20.08.2003 р. № 280 та формування відповідних пріоритетів державної земельної політики.

Розвиток землекористування має визначатися виваженою еколого-економічною політикою держави, ключовою ланкою якої є збалансоване використання й охорона земельно-ресурсного потенціалу.

У стані трансформаційних змін жорсткість, властива формальним інститутам, може ставати контрпродуктивною, перешкоджаючи пошуку й утвердженню нових ефективних моделей адаптації. У цій ситуації неформальні інститути іноді краще, ніж формальні створюють передумови для самоорганізації та гнучкого пристосування до мінливих умов. При цьому варто зауважити, що на збалансованість землекористування впливають як формальні, так і неформальні інститути, які істотно залежать від загальних інституціональних змін.

Неформальні інституції у сфері збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу аграрними формуваннями представлені: селянськими цінностями, звичаями, традиціями, моральними нормами, стереотипами, кодексами поведінки, різними психологічними особливостями тощо [10], недотримання яких не тягне за собою адміністративних санкцій, але вони відіграють вагому роль при виконанні різних домовленостей. Варто погодитися з твердженням, що «фактично роль неформальних інститутів виконує господарська етика і моральна практика... неформальні інститути виникають з інформації, яка передається за допомогою соціальних механізмів, і в більшості випадків вони є результатом, який називають культурою» [9]. Таким чином, неформальні норми й правила визначають психологічну атмосферу сільської громади і впливають на її організаційну культуру господарювання.

На рівні окремих аграрних формувань для забезпечення збалансованості землекористування й уникнення конфлікту інтересів виробників і державних органів влади важливо в організації землекористувань враховувати моральну складову і традиції господарювання, які склалися на певній території. Тому при формуванні державної політики у сфері збалансованого землекористування на локальному та регіональному рівнях і при розробленні відповідних програм територіального розвитку слід враховувати як формальні, так і неформальні інституціональні обмеження та стимули для даних територіальних агроекосистем.

Інституціональне забезпечення збалансованого сільськогосподарського використання земельно-ресурсного потенціалу в узагальненому вигляді відображено на рис. 1.

Забезпечити розвиток інституціонального середовища в галузі збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу потрібно, враховуючи інтереси окремих аграрних формувань і малих соціальних груп, а також проблеми, що склалися на рівні місцевих територіальних громад. Інституціоналізація господарської діяльності має зважати на інтереси суб'єктів господарювання, місцевих соціальних груп і сприяти збалансованому використанню агроекосистем шляхом забезпечення формування необхідних ресурсів у напрямку реалізації екологічних і соціальних цілей та базуватися на екологічних принципах управління.

Рис. 1. Схема інституціонального забезпечення збалансованого використання земельно-ресурсного потенціалу в аграрній галузі

Джерело: Розробка автора.

З урахуванням результатів досліджень у сфері удосконалення інституціонального середовища нами запропоновано низку важливих напрямів інституціональної модернізації аграрної галузі України:

1) створення дієвої та взаємодоповнюючої комплексної системи інститутів у галузі землекористування;

2) максимальне використання переваг місцевих природно-кліматичних та соціально-економічних факторів (від соціальних норм до географічних особливостей), що мають вирішальне значення в напрямі модернізації системи землекористування [19];

3) забезпечення розвитку внутрішніх інформаційних потоків і прозорих торгово- економічних відносин, що зумовлюють процеси створення нових, необхідних за наявних умов, інститутів;

4) формування конкурентних переваг різних напрямів сільськогосподарської діяльності та забезпечення диференціації товаровиробників, що стимулюватиме покращення еколого-економічної ефективності використання земельно-ресурсного потенціалу в аграрній галузі [17];

5) розвиток інститутів державного регулювання економіки для використання усієї сукупності регулюючих форм і методів як фіскального та монетарного характеру, так і програмних механізмів;

6) забезпечення ефективності реалізації стимулюючих і контролюючих функцій держави в напрямку оптимізації землекористування в аграрних формуваннях;

7) розбудова необхідних фінансових інститутів, які дають можливість зменшити ризики для соціально незахищених верств населення, а також для малих та нових аграрних товаровиробників, які виходять на ринок з певними інноваціями;

8) перебудова політичних інститутів у напрямку забезпечення їх транспарентності (прозорості), передбачуваності й ефективності [11, с. 55];

9) розвиток соціально орієнтованих інститутів, спрямованих на подолання бідності, диференціацію споживчих доходів та обмеження панування великого капіталу на сільських територіях.

Рис. 2. Модель формування збалансованого інституціонального середовища у сфері аграрного землекористування*

Джерело: Розробка автора.

Інституціоналізацію використання земельно-ресурсного потенціалу і земельних відносин слід розглядати в економічному, екологічному, політичному, соціальному, духовному та культурному контексті, з урахування кращих традицій землекористування, неформальних норм поведінки людей на основі підприємницької етики, оскільки вони визначають суть і специфіку збалансованого розвитку сільськогосподарського землекористування.

У зовнішньому інституціональному середовищі аграрного землекористування необхідно забезпечити дієвість інститутів, які вводитимуть протекціоністські заходи щодо обмеження негативного антропогенного впливу й інтенсифікації використання земельно-ресурсного потенціалу, що сприятиме попередженню руйнівного впливу господарської діяльності на стан агроекосистем [18].

Формування збалансованого інституціонального середовища у сфері аграрного землекористування нами запропоновано розглядати з позиції забезпечення взаємодії певного впорядкованого набору інститутів, що створюється з урахуванням міжнародних, національних, регіональних і локальних інтересів, зорієнтованих на вирішення проблеми досягнення еколого-економічної й соціальної ефективності використання земельних ресурсів у господарській діяльності та для забезпечення розвитку сільських територій (рис. 2).

Інституціональне середовище збалансованого землекористування в аграрній галузі потребує комплексного підходу до вдосконалення з огляду на техніко-технологічні, екологічні та природно-ресурсні обмеження подальшого соціально-економічного розвитку в межах регіонального та локального вимірів.