Серед представлених країн лише Російська Федерація має змогу повністю забезпечувати свою економіку енергоресурсами (у 2016 р. коефіцієнт покриття склав 194,7%) та експортувати енергію та енергоносії в інші країни. На сьогодні Росія є найбільшим у світі експортером ПЕР, зокрема, електроенергії, природного газу, нафти. У той же час, Німеччина має найгірші показники покриття споживання видобутком. У 2016 р. споживання ПЕР покривається власним видобутком лише на 37,8%, що свідчить про імпортозалежність за енергоресурсами від інших країн.

Україна покриває власні потреби у ПЕР приблизно на 70% , що також констатує факт імпортозалежності. У структурі паливно-енергетичного балансу України значні частки займають у споживанні ПЕР такі енергоресурси, як газ та вугілля. Причому, якщо до 2013 року частка газу була більше частки вугілля, то вже у 2014 році ситуація змінилася і питома вага вугілля у повному обсязі спожитої енергії склала 33,7%, а газу - 31,6% [1].

Головним ресурсом, котрий імпортується в Україну, є природний газ. Протягом 2009-2014 рр. головним імпортером природного газу для України була Російська Федерація. У 2009 р. 58,6% імпортованого газу припадало на Росію, 41,4% - на інші країни СНД. Вже в 2012 р. 99,8% імпортованого газу надійшло з Росії і лише 0,2% надійшло з Німеччини (реверсні поставки). Така ситуація свідчила про монопольний вплив Російської Федерації на український ринок природного газу і представляла загрозу її національній, у т. ч. енергетичній безпеці. Назрівання політичних, економічний розбіжностей між Україною та Росією, відсутність домовленостей, погіршення відносин з РФ у 2014 р., стали ще однією детермінантою енергетичної незалежності України, через що Україна змінила свої пріоритети в географічній структурі імпорту газу, що у свою чергу відобразилося на зменшенні транзиту російського газу до Європи через територію України. Наслідком цього стало те, що у 2014 р. порівняно з 2013 р. частка російського газу впала на 18 в. п. (з 92% до 74%), а частка європейського газу склала 26%. Головним постачальником природного газу з Європи стала Словаччина (частка імпортованого газу у 2014 р. - 18,4%). І вже в 2015 р. зі Словаччини в Україну надійшло 9,7 млрд. куб. м газу (59,1%), при цьому з Росії надійшло 6,1 млрд. куб. м (37,2%) [1]. З 25 листопада 2015 р. Україна припинила постачання газу з Росії, проте не відмовилася від нього, оскільки у 2016 р. він надходив до України в реверсному режимі з країн ЄС [3].

У 2014 р. транзит російського газу до країн ЄС через територію України знизився на 29,1% - до 59,4 млрд. куб. м в порівнянні з 2013 р., а за 2015 р. збільшився в порівнянні з 2014 р. на 8% - до 67,1 млрд. куб. м. Скорочення транзиту газу свідчить про втрату доходів Україною. Так, «Нафтогаз України» у 2014 р. отримав 1,5 млрд. дол. Доходу від транзиту російського газу в країни Європейського Союзу, що на 27% менше, ніж за 2013 р. Через збільшення обсягів транзиту газу у 2015 р. дохід виріс до 2 млрд. дол. [4].

Наразі власного видобутку природного газу не вистачає для покриття потреб економіки та населення, але при загальній тенденції зниження споживання енергоресурсів та підвищення частки споживання вугілля у виробництві є перспектива відмови від імпортованих енергоресурсів. При цьому зазначимо, що через військові дії на Сході Україна у 2014 р. скоротила видобуток вугілля на 22% - до 65 млн. т, що не дозволило сформувати його необхідний запас для використання в опалювальний сезон.

Станом на 2016 рік Україна посідає сьоме місце в Європі (рис. 1) за обсягами використання природного газу. У 2016 році українські споживачі використали 31,3 млрд. куб. м газу. Близько третини цього обсягу (11,1 млрд. куб. м) було імпортовано. За 2016 рік державні та приватні компанії видобули в Україні близько 20 млрд. куб. м. газу.

Рис. 1. Обсяги використання газу країнами світу у 2016 р., млрд. куб. м

Загалом в останні роки спостерігається спад витрат на імпорт газу у гривневому еквіваленті (виключаючи рівень 2014 р. у 96,4 млрд. грн., коли середній курс долара до гривні зріс на 85% порівняно з рівнем минулого року). Так, у 2016 році порівняно з 2013 роком витрати на імпорт газу знизилися на 45,8%, але слід зауважити, що таке падіння викликане різким скороченням споживання газу населенням та підприємствами (у 2016 році порівняно з 2012 роком на 38,3%), при цьому у 2016 році скорочення споживання газу відбувалося екстенсивним шляхом, що свідчить про проведення неефективної державної політики у сфері енергетики.

Так, серед факторів, які найбільш впливали на обсяги споживання природного газу населенням, можна виділити:

· ціна природного газу;

· природний фактор (температура зовнішнього повітря в опалювальний сезон);

· регуляторний фактор (зміна норм споживання природного газу абонентами, які розраховуються за газ за нормами споживання та не обладнані лічильниками) [5].

До найважливіших із останніх відноситься фактор роздрібної ціни природного газу. Підвищення роздрібної ціни на газ спонукало споживачів до вжиття заходів зі скорочення споживання газу, в результаті споживання зменшилося в 2015 році на 2,1 млрд. м3. Серед основних із них можна виділити:

організаційні (поведінкові), наприклад:

зниження температури в опалюваних приміщеннях (в цілому по будинку/квартирі чи/та в окремих його кімнатах/приміщеннях);

зменшення опалювальних площ (відключення опалення в окремих кімнатах будинку/квартири із їх ізоляцією від сусідніх кімнат; відключення опалення в будинку/квартирі в цілому із тимчасовим переселенням);

більш пізній початок та більш раннє закінчення опалювального періоду.

технічні (технологічні), наприклад:

повним чи частковим заміщенням природного газу іншими видами палива (біопаливо (дрова, пелети, брикети), торф, вугілля та ін.) або іншими видами енергії (електроенергія);

заміною опалювальних приладів на більш ефективні;

підвищенням термічного опору огороджувальних конструкцій (улаштування термоізоляції стін, даху, підвалу; заміна вікон та/чи дверей тощо) [5].

Аналізуючи перспективи збереження природного газу та збільшення питомої ваги вугілля у споживанні ПЕР, слід зазначити, що на даний момент така ситуація є достатньо проблематичною. Самопроголошені адміністрації «ДНР» і «ЛНР» контролюють близько третини Донецької та Луганської областей. На цій відносно невеликій території видобувалася майже половина всього українського вугілля, у т.ч. майже 100% антрациту. У 2014 р. через військові дії на Донбасі видобуток вугілля відносно 2013 р. впав більш, ніж на 22%, а видобуток антрацитової групи впав на третину (з 83,7 млн. тон до 65 млн. тон) [6].

Через скорочення власного видобутку вугілля Україна змушена нарощувати його імпорт. Вже восени 2014 р. Україна була вимушена імпортувати вугілля, зокрема з Південно-Африканської Республіки та Російської Федерації. При цьому, представники уряду заявляли, що не будуть купувати вугілля з «ДНР» та «ЛНР», бо це буде «фінансуванням тероризму» [6]. Проте наприкінці 2014 р. українська влада підтвердила, що купуватиме вугілля з шахт, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Уряд оприлюднив можливі схеми оплати за вугілля з окупованих територій: державні шахти з непідконтрольної території Донецької та Луганської областей перереєстровуються у Києві і будуть отримувати оплату в державних банках за фактом поставки. Потім ці банки будуть перераховувати гроші на зарплатні картки шахтарів, а всі розрахунки мають відбуватися у гривні. Так, Трипільська ТЕС закуповує антрацитове вугілля із зони АТО за ціною 1100 грн. за тону (без ПДВ). Ціла низка проблем забезпечення економіки України вугіллям свідчить про неможливість у короткочасній перспективі нарощувати обсяги його споживання [7].

Висока ступінь фізичного зносу основних фондів і технологічне відставання в найбільш енергоємних галузях, низький рівень впровадження енергоефективних технологій та обладнання, як в промисловості, так і серед населення, високий рівень втрат енергоресурсів при їх передачі та споживанні, невідповідність тарифів і цін на енергоресурси витратам на їх виробництво призвели енергетичний комплекс країни до неможливості ефективно працювати і виконувати свої функції. Все помітніше проявляється нездатність даної сфери економіки гнучко і оперативно реагувати на зміни зовнішнього середовища. Тому важливою проблемою національної економіки є низька енергоефективність економіки країни та, відповідно, вкрай висока енергоємність виробництва, що є однією з найважливіших детермінант енергонезалежності країни.

Під поняттям «енергоефективності» національної економіки розуміють якісний стан економіки, що забезпечує раціональність та ефективність використання ПЕР відповідно до існуючого рівня економічного та культурного розвитку суспільства, розвитку техніки та технології, панівного типу світогляду суспільства та пріоритетів розвитку країни [8].

З огляду на відмінність понять «енергоефективності» та «енергозбереження» слід зазначити, що поняття «енергоефективність» відображає якісну характеристику національної економіки, а поняття «енергозбереження» -- результативність дій зі зниження кількісних параметрів взаємодії (енергоспоживання) елементів системного представлення національної економіки. Політика енергозбереження направлена передусім на виконання кількісного завдання економії ПЕР. Політика енергоефективності ставить за мету досягнення якісного стану економіки, що відображається у енергоефективності, і на початкових етапах потребує реалізації потенціалу енергозбереження. Динаміка енергоємності деяких країн світу наведена у табл. 2.

Наведені дані свідчать, що енергоємність, тобто споживання енергії на одиницю ВВП, у розглянутих країнах світу має тенденцію до зниження, при цьому в Україні енергоємність є однією з самих високих, що підтверджує незадовільний стан енергетичного комплексу держави.

Таблиця 2. Динаміка енергоємності країн світу