Особливості реформування агропродовольчого сектору національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru

1

Особливості реформування агропродовольчого сектору національної економіки

І.І. Румик,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри фінансів та банківського

бізнесу Університету економіки та права

“КРОК”

В статті розглянуто зміни в сільському господарстві України в постреформений період. Проаналізовані основні чинники впливу на трансформаційні процеси в аграрному секторі та визначено умови формування стійкого розвитку продовольчої системи України.

В статье рассмотрены изменения в сельском хозяйстве Украины в постреформенный период. Проанализированы основные факторы влияния на трансформационные процессы в аграрном секторе и определены условия формирования устойчивого развития продовольственной системы Украины.

In the article changes are considered in agriculture of Ukraine in a post-reform period. The basic factors of influence on transformation processes in an agrarian sector are analysed. The terms of forming steady development of the food system of Ukraine are certain.

сільський аграрний розвиток продовольчий

Ключові слова: аграрна реформа, постреформений період, ліберизація, диспаретет цін, агропродовольчий ринок, продовольча безпека.

Постановка проблеми

У різних країнах світу ефективність сільськогосподарського виробництва та частка сільського господарства в національній економіці залежать від багатьох факторів: рівень економічного розвитку, природно-кліматичні, історичні умови формування держави, наявність і доступність трудових, земельних ресурсів, капіталу. В соціалістичних країнах агропродовольчий сектор традиційно відіграв активнішу роль у національних економіках, ніж у розвинених індустріальних країнах. В той же час, державна ідеологія соціалістичних економік базувалась на низьких цінах на продовольство при низькій заробітній платі, тому споживання продуктів харчування в значній мірі дотувалось. У більшості таких країн сільське господарство було джерелом ресурсів для розвитку національної індустрії, разом з тим залишаючись досить відсталим сектором економіки. Основна частина сільськогосподарської продукції закуповувалась і розподілялась державою, переробна промисловість була у державній власності, виробництво, розподіл і споживання агропродовольчої продукції перебувало під державним контролем.

У сільському господарстві України протягом тривалого часу формувались глибокі диспропорції між факторами виробництва та умовами життя на селі. Через централізоване управління в плановій системі не було можливості повністю враховувати специфіку діяльності конкретного підприємства, району, області, в тому числі природно-кліматичні умови. Тому важливо дослідити особливості реформування господарського механізму агропродовольчого комплексу для створення високоефективно діючого ринку та досягнення продовольчої безпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Підвищення ефективності аграрного сектору, як багаторічна проблема, завжди притягувала до себе увагу різних вчених. Переважна більшість праць була спрямована на поліпшення економічного механізму аграрного сектору. У вітчизняній літературі особливості розвитку сільського господарства досить глибоко охарактеризовані у наукових працях В.М. Гейця, М.М. Єрмоленка, Я.А. Жаліла, М.Й. Маліка, В.І. Мунтіяна, П.Т. Саблука, В.М. Трегобчука, В.В. Юрчишина та інших.

Питання продовольчої безпеки проаналізовані в працях українських та зарубіжних учених, таких як В.І. Власов, О.І. Гойчук, Н. Карлова, С.М. Кваша, Л.О. Мармуль, І.Г. Ушачев, М.Й. Хорунжий, Ю.С. Хромов, Л.М. Худолій, Г.В. Черевко.

Проте недостатньо дослідженими залишаються питання створення соціально-економічних гарантій стабільного забезпечення продуктами харчування населення та країни в цілому. На сьогодні не існує єдиних поглядів на місце продовольчої безпеки в системі національної безпеки, відсутня державна стратегія регулювання відтворення в АПК, яка б враховувала природно-кліматичні та еколого-економічні умови, соціально-економічне становище окремих територій, демографію, пріоритети у розвитку регіонів. Саме це і зумовлює актуальність досліджень даної теми та її практичну значимість.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Система державного сільського господарства до 1990 року досягла піку свого розвитку. З того часу вона стала перешкодою для техніко-технологічного прогресу в галузі, а її реформування стримувалось відсутністю дій держави щодо заміни системотворчих стратегічних принципів господарювання.

Ситуація в сільському господарстві погіршувалось через державну макроекономічну політику в галузі продовольчого забезпечення населення, яка була дуже приваблива в соціальному значенні через дешеві продукти харчування, але економічно необґрунтованою. Протягом багатьох років ціни на основні продукти підтримувались на низькому рівні на фоні зростаючих доходів населення та низьких темпах збільшення сільськогосподарського виробництва. Приріст виробництва повністю не покривав зростання платоспроможного попиту населення. Тому держава була змушена для підтримки стабільності цін на продукти харчування весь час дотувати споживачів, причому у постійно зростаючих масштабах. В результаті цінових диспропорцій споживання деяких продуктів було навіть більшим, ніж у країнах із значно вищим доходом на душу населення [1].

Екстенсивный тип відтворення в аграрному секторі економіки зумовлював використання біокліматичного потенціалу лише на 30-40%, а якісні показники врожайності та продуктивності сортів і гібридів рослин, порід тварин були нижчими їх генетичних можливостей на 50-60%.

Тому виникає необхідність дослідити причини такого становища, відмінності у післяреформованому стані економік країн, проаналізувати вибраний курс реформ, розглянути фактори порушення відносин економічного обміну між країнами.

Формулювання цілей статті. Мета статті полягає в обґрунтування теоретико-методологічних та прикладних засад формування системи продовольчого забезпечення на основі ефективного розвитку агропромислового комплексу в умовах реформування соціально-економічної системи України.

Виклад основного матеріалу дослідження

Початок макроекономічних реформ в соціалістичних країнах, розпад СРСР привели до різкої зміни стану агропродовольчого сектору, що обумовило необхідність його реформування відповідно до нових умов.

Вихідні умови в різних країнах були неоднорідними. До початку перехідного періоду один з найнижчих рівнів ВВП на душу населення мав Китай, який мав дуже трудомістке сільське господарство. У більшості європейських соціалістичних країнах агропромисловий комплекс існував в основному за рахунок масштабних державних субсидій, в той час як у Китаї сільське господарство обкладалось високими податками.

Метою реформ в АПК перехідних економік було створення орієнтованого на ринок сектору, його пристосування до нової макроекономічної ситуації. У зв'язку з цим країни вирішували три основі завдання:

- структурна перебудова агропродовольчого сектору, приватизація земли та реорганізація сільськогосподарських виробничих підприємств;

- формування нової ринкової інфраструктури, приватизація в різних галузях АПК, лібералізація ринків;

- вироблення відповідної до нових умов державної агропродовольчої політики.

Досвід реформування аграрного сектору у постсоціалістичних країнах показав, що в основному аграрні реформи здійснювались за трьома моделями (табл. 1):

Таблиця 1

Моделі проведення аграрних реформ*

* Джерело: складено автором

Таким чином, лібералізація економіки в країнах СНД після тривалого перебування в колишній економічній системі, призвели до різкого погіршення стану всього агропродовольчого сектору з таких причин:

- зниження реальних доходів населення та скорочення ринків сільськогосподарської продукції;

- швидке наростання цінового диспаритету та зниження частки сільського господарства в кінцевій ціні на продукти харчування;

- поглиблення проблеми ринків збуту для національних товаровиробників;

- відмова держави від розподілу агропродовольчої продукції, відсутність ринкової інфраструктури, яка б взяла на себе функції, які раніше виконувала держава;

- погіршення фінансового становища сільського господарства, відсутність адекватної системи кредитування підприємств в умовах розпалу інфляції.

Лібералізація цін і відміна субсидій на продовольство призвели до випереджаючого зростання цін на ресурси для сільськогосподарського виробництва над рівнем інфляції. В той же час ціни на продукти харчування зіткнулись з обмеженою купівельною спроможністю населення [2]. Почала формуватися нова агропродовольча політика у постсоціалістичних країнах. Незалежно від того, як проводилися реформи у цих країнах, нова аграрна політика пройшла два етапи (рис.).

Рис. Етапи проведення аграрних реформ у постсоціалістичних країнах

* Джерело: складено автором

На першому етапі агропродовольчий сектор входив у ринкові відносини, що значно знизило рівень продовольчої безпеки країни на макрорівні. Політика лібералізації привела до зниження рівня самозабезпечення продовольчої безпеки країни, а продовольча проблема вирішувалася старими методами попереднього економічного устрою - через субсидування імпорту.

Першим продуктовим комплексом АПК, який відчув кризу збуту продукції через зниження платоспроможного попиту населення на продовольство, став м'ясомолочний. Тваринницька галузь поставляю свою продукцію на ринок відносно рівномірно протягом усього року, тому обмеження попиту для неї стало відчутним. Крім того, м'ясні та молочні продукти мають достатньо високу еластичність - із зниженням доходів населення відмовляється в першу чергу від цієї продукції. Обмежений попит зумовив фінансову кризу в тваринництві [3]. Для її подолання уряд почав субсидування галузі на рівні виробників м'яса та молока.

Дотації для виробників створили умови для завищення ціну продукції. Це, в свою чергу, затримувало скорочення виробництва до рівня платоспроможного попиту. Але переробна промисловість, контактуючи з прямими споживачами, отримувала інформацію про реальний ринковий попит і, відповідно, тримала ціни на свою продукцію на цьому рівні. Але пропозиція сировини для м'ясомолочної промисловості залишалась вище рівня потреби в ній, що привело до зниження закупівельних цін. Таким чином, держава збільшувала дефіцит бюджету, шукаючи кошти для підтримки тваринництва. В кінцевому рахунку ці дотації через механізм закупівельних цін переміщувалися у харчову промисловість. Підтримувати продовольчу безпеку, яка постійно знижувалася, намагалися через політику, традиційну для країн із стійким дефіцитом продовольства - шляхом введення обмежень на експорт певної продукції та субсидування імпорту.

На другому етапі при проведенні політики аграрного протекціонізму уряд при відсутності бюджетних коштів змушений був ввести квоти, в межах яких держава закуповувала сільськогосподарську продукцію за гарантованими цінами. Однак, мінімальні гарантовані ціни рідко використовуються для реальних інтервенцій, адже вони значно нижчі реальних ринкових цін.

Але поступово держава та сільськогосподарські виробники накопичили досвід функціонування в ринковій економіці, досягли певної фінансової стабілізації. Підримка агропромислового сектора ставала більш комплексною та цілеспрямованішою, збільшувався рівень вітчизняного аграрного протекціонізму. Майже всі країни прийняли низку законів, які підвищили ефектиність заходів державної підтримки сільського господарства. Система мінімальних гарантованих цін почала доповнюватися ринковими інтервенціями та зовнішньоторговельними заходами. Наприклад, Польща в 1993 році ввела на два роки змінний тариф на імпортну продукцію [4].

Функції, які виконувала раніше система централізованого планування та управління, переходили до нових ринкових структур, що дозволило виробникам, постачальникам і покупцям краще адаптуватися до умов, які постійно змінювалися у процесі реформ.

Вертикальна інтеграція в сільському господарстві полегшила доступ до капіталу, ресурсів та технологій. Великі переробні підприємства почали виконувати роль не лише виробників продуктів харчування, а й посередників між, наприклад, виробниками та банківськими установами.

На початку перехідного періоду існували дві протилежні точки зору щодо реформування сільськогосподарських підприємств. Відповідно до першої колективна і державна форми господарювання настільки неефективні, що відразу розпадуться як тільки вийдуть з-під державного контролю. Згідно іншої фермерство не отримає розвитку, тому що сільські працівники не мають досвіду самостійного ведення індивідуального господарства.

Жодне з цих припущень не справдилось в чистому вигляді, адже ступінь їх реалізації значно відрізняється за різним країнами. Розпад колгоспів і радгоспів був найінтенсивнішим там, де їх діяльність була найменш ефективною та найбільш трудомісткою. Фермерські господарства почали швидко розвиватися там, де їх підтримувала держава, і де при соціалістичній системі господарювання існували дрібні приватні господарства [5].

Обсяг валової сільськогосподарської продукції в країнах з перехідними економіками залишався нижчим дореформеного періоду. В країнах Центральної Європи він склала приблизно 80% від рівня 1990 року, а у країнах СНД - від 50 до 80%. Але, якщо країни Центральної Європи змогли вийти з ситуації початкового спаду, а деяким країнам навіть вдалося наростити обсяги виробництва, то в країнах СНД зниження виробництва сільськогосподарської продукції продовжувався набагато довше. Крім того, з розпадом соціалістичної системи торгівельні відносини між колишніми партнерами почали скорочуватися, що значно погіршило становище таких країн.

Отже, підводячи підсумок, можна виділити три варіанти переходу до нових економічних умов у сільському господарстві (табл. 2):

Таблиця 2

Зміни в аграрному секторі країн в постреформений період*

* Джерело: складено автором

До причин різних результатів проведення реформ можна віднести вибір певного курсу реформ, порушення попередніх економічних відносин торгівельного обміну, різні вихідні умови, відмінності в статистичній звітності.

Враховуючи всі позитивні моменти проведених реформ в Україні та Росії можна зробити висновок, що вони не сприяли підвищенню рівня продовольчої безпеки, так як сільськогосподарські підприємства в своїй більшості не є ринковими структурами [6]. Однак, незважаючи на різні перешкоди, структура аграрного сектору за роки реформ в Україні була істотно трансформована, що проявилось, насамперед, у зміні структури користувачів землею, зайнятості в сільському господарстві та структурі валового виробництва продукції. Реорганізація призвела до створення сільськогосподарських підприємств різних організаційно правових форм [7].

З метою підвищення ефективності використання бюджетних коштів для підтримки сільського господарства доцільно застосовувати вибірковий підхід до роботи з окремими групами господарств. Такий підхід в умовах кризи використовували деякі країни з депресивним або низько ефективним сільським господарством. Наприклад, у Японії з усіх дрібних господарств була обрана тисяча великих і ефективних, відносно яких уряд створив спеціальний сприятливий режим діяльності [8]. У Китаї так само почали активно розвивати частину найконкурентоспроможніших промислових підприємств, вибравши їх з маси збиткового в цілому державного сектору [9].

Подібну політику слід проводити у вітчизняному сільськогосподарському секторі. Вона має бути спрямована на виділення коштів ефективно діячим господарствам, а саме: інвестиції, лізинг, державні кредити надавати в основному в економічно сильні господарства, які здатні їх повернути; диференціювати рівень дотацій для підприємств залежно від урожайності культур та продуктивності тварин і т.д.

Незважаючи на значні структурні зміни, проведені реформи не створили базу для підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в Україні. Основними причинами кризи у сільському господарстві є:

- диспаритет цін;

- незавершеність розпочатих інституційних перетворень;

- нерозвинутість ринкової інфраструктури, торговельні бар'єри, втручання місцевих адміністрацій в діяльність підприємств;

- нераціональна та нееефектина державна підтримка збиткових господарств, відсутність дієвого механізму банкрутства та фінансової санації;

- відсутність консенсусу в суспільстві з приводу реформ;

- не повне виконання законів, наявність протиріч між державними та місцевими органами влади щодо механізму проведення реформ;

- збереження за сільськогосподарськими підприємствами витрат з обслуговування соціальної інфраструктури.

На даному етапі структура аграрного сектору продовжує формуватися під впливом діючої економічної ситуації в країні. Основні тенденції цього процесу розвиваються наступним чином:

1. У найближчій перспективі великі сільськогосподарські підприємства будуть відігравати значну роль у розвитку комплексу, головним чином у виробництві зернових та технічних культур. Поступово контрольні пакети акцій будуть все більше зосереджуватися у руках відносно невеликої кількості власників, а землі орендуватися у власників земельних паїв і концентруватися у найефективніших власників.

2. Майно підприємств-банкрутів перейде до інших сільськогосподарських господарств та різних ефективних власників.

3. Роль домогосподарств буде поступово знижуватися у зв'язку з перетворенням великих підприємств у ефективні ринкові господарства. Деякі з найкращих сімейних господарств можуть стати фермерськими господарствами.

В даний час в аграрному секторі економіки чітко визначились напрями спеціалізації різних типів господарств. Колективні господарства зберігають за собою лідерство у виробництві зернових (пшениця, ячмінь, кукурудза) [10] та технічних культур (соняшник), а фермерські господарства більше займаються вирощуванням картоплі, овочів, фруктів та ягід. Багатоукладність нової аграрної політики, функціонування в її межах великих і середніх сільськогосподарських підприємств та дрібнотоварного виробництва дозволяє кожній господарській одииці знайти своє місце в агропродовольчому виробництві на основі своїх можливостей та інтересів. В цілому сучасна українська аграрна економіка характеризується структурними деформаціями в напрямку виробництва рослинницької продукції (зернові та насіння соняшника) з переміщенням виробництва деякої продукції тваринного походження за межі великих підприємств у особисті та фермерські господарства.

Висновки

На наш погляд, створення умов для стійкого розвитку агропромислового сектору потребує впровадження комплексу заходів як на рівні державних та місцевих органів влади, так і на рівні окремих господарств, зокрема:

1. Реалізація спільної аграрної політики відносно всіх виробників сільськогосподарської продукції; підтримку сільськогосподарських товаровиробників на основі державних цільових програм виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, забезпечення їх необхідними фінансовими коштами та матеріально-технічними ресурсами.

2. Розвиток земельної реформи як невід'ємної частини аграрних перетворень з урахуванням державного та адміністративно-територіального регулювання земельних відносин; підвищення ефективності використання і збереження земельних ресурсів, впровадження нових підходів до оподаткування, оренди землі, оцінки та обліку операцій із землею.

3. Вирівнювання цінових диспропорцій через державну бюджетну підтримку виробників в аграрному секторі, посилення державного контролю за цінами і тарифами природних монополій.

4. Приведення організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств у відповідність до чинного законодавства, удосконалення управління та їх внутрішніх економічних відносин.

Література

1. Jackson M., Swinnen J. A Statistical Analysis and Survey of the Current Situation of Agriculture in the CEECs. - Paris, 1995. - Р. 218.

2. Шкварчук Л. Прямі методи регулювання цін на продукти харчування: способи реалізації та оцінка результатів / Л. Шкварчук // Журнал європейської економіки. - 2010. - Том 9. - №3. - С. 342-351.

3. Бужин О.А. Продукція тваринництва у системі продовольчої безпеки України / О.А. Бужин // Регіональна економіка. - 2007. - № 3. - С. 136-145

4. Csaki C., Tuck L. The Agrarian Economies of Central and Eastern Europe and the Commonwealth of Independent States. - Washington, The World Bank. - 2000. - Р. 317.

5. Десять лет преобразований в сельском хозяйстве стран Центральной и Восточной Европы // Бюллетень Аналитического центра АПЭ. - 2000. - №4. - С. 8.

6. Кузнецов В. Государственная финансовая поддержка регионального АПК нуждается в совершенствовании / В. Кузнецов // АПК: экономика, управление. - 2002. - №3. - C. 22.

7. Бабець І.Г. Оцінка рівня зовнішньоекономічної безпеки регіонів України / І.Г. Бабець // Економіка та держава. - 2011. - №4. - С. 24-26.

8. Hayami Y., Ruttan V.W. Agricultural Development: An International Perspective. - Baltimore: John Hopkins University Press, 1985. - Р. 83.

9. Никольский С. Как выходить из кризиса / С. Никольский // Независимая газета. - 2000. - №24. - С. 12.

10. Украина скоро может выйти на ежегодное производство зерна в 80 млн тонн [Електронний ресурс]. - Режим доступу до статті: http://hvylya.org/news/ukraina-skoro-mozhet-vyiyti-na-ezhegodnoe-proizvodstvo-zerna-v-80-mln-tonn-kabmin.html. - Назва з екрану.

Размещено на Allbest.ru