Механізм правового регулювання оплати праці під час проведення "нової економічної політики" (20-ті рр. хх ст.) на території сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ «НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ» (20-ТІ РР. ХХ СТ.) НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Досліджується механізм правового регулювання оплати праці працівників під час проведення урядом Радянського Союзу «нової економічної політики», зокрема дія цього механізму на території сучасної України, аналізуються матеріали правозастосовної практики винагороди за працю.

Ключові слова: оплата праці, правове регулювання, заробітна плата, працівник, роботодавець.

Постановка проблеми. Актуальність дослідження механізму правового регулювання оплати праці та матеріалів правозастосовної практики зумовлена тим, що воно дозволяє простежити ґенезис винагороди за працю, глибше пізнати етапи її становлення та збагнути вплив оплати праці на суспільство, що особливо важливо в умовах формування громадянського суспільства. Очевидно подібні дослідження сприятимуть повнішому використанню потенціалу оплати праці в процесі реформування вітчизняної правової системи. Адже, як стверджував Є.М. Трубецькой, при створенні та розвитку права слід враховувати два фактори: з одного боку, історичний досвід правового життя суспільства, а з іншого - ідеї розумного впливу на соціальні процеси. Саме їх використання - запорука пошуку найефективніших методів, способів, типів та режимів правового регулювання суспільних відносин. Дійсно, аналіз механізму правового регулювання оплати праці під час реалізації «нової економічної політики» - це процес тривалого пошуку найбільш справедливого механізму правового регулювання винагороди за працю й вибір найоптимальнішого вектора розвитку суспільства.

Стан дослідження. Науково-теоретичною основою дослідження стали праці В.І. Леніна [1, 2], Н.С. Маслової [11], С.Г. Струміліна [11] та інших учених. Віддаючи належне науковому доробку авторів численних публікацій, винагорода за працю для них не була об'єктом спеціального дослідження, зазначимо, що свою увагу вони здебільшого зосереджували на аналізі економічних та політичних процесів, котрі відбувалися в тодішньому суспільстві. До того ж переважна більшість цих праць ґрунтується на відповідній методологічній базі.

Нашою ж метою є аналіз виключно механізму правового регулювання оплати праці на території сучасної України впродовж реалізації «нової економічної політики», дослідження тих способів та засобів, за допомогою яких тодішнє суспільство і держава впливали на відносини винагороди за працю, виявлення тих чинників, які зумовлювали диференціацію правового регулювання оплати праці.

Виклад основних положень. Підсумки періоду «воєнного комунізму» змусили В.І. Леніна 21 березня 1921 р. на Х з'їзді РКП (б) виступити за проведення нової економічної політики, оголосити про перехід до нових форм управління народним господарством країни та кардинально відійти від Марксової доктрини в питанні щодо приватної власності, ролі ринку, торгівлі й грошей за соціалізму, переконавшись в утопічності прямого розподілу. У своїй статті «До четвертої річниці Жовтневої революції», опублікованій у «Правді» 18 жовтня 1921 р., він так писав: «Ми розраховували, підняті хвилею ентузіазму, що розбудили народний ентузіазм … ми розраховували здійснити безпосередньо на цьому ентузіазмі настільки ж великі … економічні завдання. Ми розраховували - або, можливо, точніше буде сказати, ми припускали без достатнього розрахунку - безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державний розподіл продуктів по-комуністичному в дрібноселянській країні. Життя виявило нашу помилку» [1, c. 151]. Або подібна думка, сформульована В.І. Леніним у 1923 р. в статті «Про кооперацію»: «Ми вимушені визнати докорінну зміну нашої точки зору на соціалізм» [2, c. 376]. Резюмуючи «докорінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм», Ленін говорив: «Свобода торгівлі означає волю капіталізму, але разом з тим нову його форму. Це означає, що ми, до певної міри, заново створюємо капіталізм. Ми робимо це зовсім відкрито. Це - державний капіталізм. Але державний капіталізм у суспільстві, у якому влада належить капіталові, й державний капіталізм у пролетарській державі - це два різних поняття» [1, c. 48]. Отже, не «ламати» потрібно капіталізм, а «оживляти» його. Це було нове і надто суперечливе гасло.

13 листопада 1922 р. В.І. Ленін виступив на IV («непівському») Всесвітньому конгресі Комінтерну лише з короткою промовою «П'ять років російської революції й перспективи світової революції», в якій закликав комуністів усього світу вчитися непу: «Я не знаю, як довго капіталістичні країни нададуть нам можливість спокійно вчитись. Але кожну мить, вільну від війни, ми маємо використати для навчання і до того ж спочатку» [2, c. 293].

Сутність цього нового підходу в межах «мирного перепочинку» Ленін викладає в статті «Про значення золота тепер і після повної перемоги соціалізму»: неп припускає принципово новий підхід, «зовсім інший тип реформування: не ламати старий суспільно-економічний уклад, торгівлю, дрібне господарство, дрібне підприємництво, капіталізм, а оживляти їх, стимулювати, обережно й поступово опановуючи їх або одержуючи можливість піддавати їх державному регулюванню лише в міру їхнього пожвавлення». «Нову тактику» Комінтерну та РКП (б) Ленін у цілому визначає як перехід від концепції «громадянської війни» до концепції «громадянського ми-ру» [1, c. 78].

Як справедливо писав про неп В.П. Наумов у своїй публікації «Ленінський заповіт», «це був перелом, крутий перелом. У всьому: політиці, економіці, ідеології, психології людей. Не відразу і не всі зуміли сприйняти цей перелом, зрозуміти його важливість, усвідомити неминучість.

У тому числі й окремі члени Політбюро, члени ЦК партії» [3, c. 3]. Леніна не зрозуміли навіть його найближчі соратники. Проти Ленінської теорії держкапіталізму на XI з'їзді РКП (б) у березні -квітні 1922 р. виступили Е.О. Преображенський, В.В. Осінський (Оболенський), Ю.Ларін та інші. Вирісши в умовах перманентної опозиції царизму, пройшовши в'язниці, каторгу і заслання, доктринери не були готовими до управління першою у світі Республікою Рад у нових умовах. Їм усе здавалося, що завтра світовий капітал розчавить Радянську республіку робітників і селян, якщо їм на допомогу не встигне світовий пролетаріат.

Отже, згідно з рішенням X з'їзду РКП (б) від 21 березня 1921 р., радянська влада оголосила про проведення нової економічної політики, яка дозолила існування приватної власності, вільної торгівлі, підприємницької діяльності.

Перехід до непу зумовив відмову від методів «воєнного комунізму» і в регулюванні винагороди за працю. Створювалися умови для реалізації «чергових завдань Радянської влади», про які В.І. Ленін писав ще навесні 1918 р.: «На порядок денний виходять питання підвищення трудової дисципліни й продуктивності праці. Кроки, зроблені вже в цьому напрямі, особливо професійними спілками, повинні бути підтримані, укріплені та посилені. Сюди відноситься, наприклад, запровадження відрядної системи оплати праці, застосування багато чого, що є наукового і прогресивного в системі Тейлора, узгодження заробітків із загальними підсумками роботи фабрики» [4, c. 61].

У прийнятій на Х з'їзді РКП (б) Постанові, в розділі «Завдання у сфері нормування праці», ставилося завдання профспілкам - використовувати натуральну оплату праці як засіб дисциплінування і підвищення продуктивності праці. У Постанові наголошувалось на необхідності встановлення цільової системи постачання й розподілу, безкоштовного розподілу продуктів та предметів широкого вжитку для працівників, а фонд натурального преміювання планувалось довести до розмірів, що відповідають нормам ударного пайка для всіх робітників та службовців. В одному з положень Постанови прямо говорилося про збереження «різниці оплати праці в залежності від кваліфікації». Відзначалося, однак, що «тарифна політика повинна будуватися на можливо більшій зрівняльності між ставками». І далі: «в сфері натуралізації заробітної плати необхідно встановити через профспілки норми і порядок безкоштовного користування матеріальним постачанням, засобами пересування і зв'язку, житлом, театром тощо» [5, c. 62].

Аналіз матеріалів профспілкових з'їздів періоду неп, починаючи з IV Всеросійського з'їзду профспілок 17-25 травня 1921 р. і закінчуючи VIII Всесоюзним з'їздом профспілок - 10-24 грудня 1928 р., також свідчить про те, що їх основна увага була зосереджена на «тарифному питанні» (IV Всеросійський з'їзд профспілок); «тарифно-економічній роботі профспілок» (V і VI Всеросійські з'їзди профспілок); «економічній роботі профспілок» (VII Всесоюзний з'їзд профспілок); і знову на «тарифно-економічній роботі» (VIII Всесоюзний з'їзд профспілок).

Так, у прийнятій на IV Всеросійському з'їзді профспілок (травень 1921 р.) резолюції говорилося, що в зв'язку зі зміною економічної політики Радянської влади тарифна політика повинна бути спрямована насамперед на збереження великої промисловості й зайнятого в ній пролетаріату. Це означало в той час насамперед перехід до натуралізації заробітної плати, вірніше, до заміни грошової форми забезпечення життєвих потреб працівників матеріально-речовим державним постачанням. Причому змішана форма заробітної плати, тобто і натуральна, і грошова, зберігалася. Цей з'їзд поставив нове завдання в сфері регулювання оплати праці і перед профспілковими органами. Як відзначалося в резолюції, з метою більшої погодженості з технічними можливостями повинні бути переглянуті діючі тарифні ставки та норми виробітку, кількість розрядів у тарифі повинна бути доведена до мінімуму, але різниця оплати між окремими розрядами повинна бути збільшена. Стосовно ж роботи з фахівцями, то співзвучно з рішеннями партії щодо «спеців» профспілковий з'їзд вважав, що залучення і використання фахівців у справі відновлення господарського життя є одним із найважливіших завдань, наголосивши на необхідності збереження і поліпшення становища фахівців, «котрі є носіями величезного запасу знань і технічного досвіду, здатних підготувати і виховати нове покоління технічних сил» [5, c. 281].

Утілюючи в життя рішення названих з'їздів, 7 квітня 1921 р. Декретом РНК «Про врегулювання оплати праці працівників» з 1 травня 1921 р. було скасовано обмеження приробітку за відрядно-преміальної системи оплати праці та надано працівникам право «через збільшення продуктивності своєї праці й добросовісне ставлення до роботи збільшити свій заробіток незалежно від процентного співвідношення суми винагороди до основної тарифної ставки» [6]. Таким чином фактично було скасоване обмеження максимальної величини заробітної плати.

Окрім того, наступним Декретом РНК від 7 квітня 1921 р. «Про натуральне преміювання працівників» задля експерименту було запроваджено видачу працівникам частини продукції, яку вони виготовляли на підприємстві для обміну її на продукти харчування [7]. З цією метою на кожному підприємстві повинно було бути створено фонд натурального преміювання, величина якого мала залежати від виконання плану виготовлення продукції самим підприємством. Розподіл фонду натурального преміювання між працівниками підприємства мав здійснюватись з урахуванням їх індивідуальної продуктивності праці. В тому ж випадку, якщо продукція, котру виготовляло підприємство, не могла бути обміняною на продукти харчування, то за дозволом місцевих господарських органів мало бути запроваджено виготовлення на таких підприємствах предметів широкого вжитку в окремих цехах, на вільних верстатах у позаробочий час, а також шляхом виділення для цього окремих груп працівників. Єдиною умовою запровадження такого підходу була заборона до зниження продуктивності праці на підприємстві загалом.

В умовах нової економічної політики, як наголошувалось у преамбулі Декрету РНК від 10 вересня 1921 р. «Основне положення з тарифного питання», також мала бути змінена система тарифів як основного фактора розвитку промисловості; повинна бути скасована система максимальних обмежень винагороди за працю, потрібно було модифікувати існуючу диференціацію в оплаті праці; державна допомога у вигляді оплати дитячих садочків, будинків, ясел не повинна бути пов'язаною із заробітною платою. Підприємство мало бути відокремленим від усього, що не пов'язане з виробництвом та спрямоване на соціальне забезпечення. Реалізація цих підходів, на думку авторів названого Декрету, мала призвести до того, що навколо підприємств стануть мобілізуватися кваліфіковані працівники. Інженери не будуть обіймати посади старших конюхів, завідувачі харчовими частинами не будуть займатись ремонтом кухонного обладнання, а кваліфіковані працівники не будуть саджати картоплю та чистити вигрібні ями [8].

Таким чином, реалізуючи задекларовані принципи, Декретом РНК від 10 вересня 1921 р. було запроваджено прямий взаємозв'язок між працею та її оплатою: «мінімум оплати - мінімум праці». Збільшення оплати праці мало бути безпосередньо пов'язане зі збільшенням продуктивності праці (п. 1 Декрету).

Запроваджувалась нова структура заробітної плати, яка мала включати в себе всі види виплат, що здійснювались працівникам підприємств, а саме: грошову плату; компенсацію за оплату квартири, опалення, освітлення, водопостачання; компенсацію вартості продуктів харчування; відшкодування вартості спецодягу; компенсацію послуг перукарні, бані, театру; відшкодування вартості проїзду залізницею, трамваєм, вантажним автотранспортом тощо; сімейні пайки та інші доплати до заробітної плати, котрі видавались на сім'ю працівника.

Максимально широко слід було запровадити відрядні системи оплати праці, щоб «взаємозв'язок між продуктивністю праці та заробітною платою був зрозумілим кожному робітникові та службовцю» (п. 4). При визначенні тарифних ставок працівників різної кваліфікації, службовцям, середньому технічному та вищому адміністративному персоналові слід було уникати зрівнялівки у винагороді за їх працю.

Було запроваджено також нормування питомої ваги працівників адміністративного персоналу підприємства та кваліфікованих працівників від загальної кількості працівників підприємства. Введено було й індексацію заробітної плати «з метою гарантії оплати праці через коливання курсу карбованця та цін на продукти … задля забезпечення працівникам певного мінімуму винагороди, який би не залежав від коливання валют та цін на продукти» (п. 9 Декрету). Преміальні виплати мали здійснюватись або наприкінці року, або не частіше двох разів на рік, до 1 травня та 7 листопада за умови, що «робота здійснювалась інтенсивно та підприємство дало державі певний прибуток» (п. 11). Таким чином, було запроваджено своєрідну премію за підсумками роботи підприємства, всього його трудового колективу за рік.

У 1922 р. Постановою НКП і ВЦРПС було запроваджено єдину 17-розрядну тарифну сітку, яка поділяла всіх працівників на 4 групи: учні, робітники, обліково-конторський персонал та інженерно-технічні працівники. Учнів тарифікували від 1 до 6 розряду, робітників - від 7 до 9 розряду, обліково-конторських працівників - до 13, а інженерно-технічних працівників - від 14 до 17 розряду. Цією тарифною системою було охоплено всі галузі економіки, в тому числі й комунальне господарство, галузі медицини, освіти, культури тощо. Проте вже через рік загальна тарифікація почала порушуватись, на підприємствах стали масово запроваджувати різноманітні доплати і надбавки з тим, щоб якомога більше диференціювати оплату праці, враховуючи особливості кожної галузі, підприємства та працівника. Наприкінці 1926 р. загальний обсяг доплат і надбавок, за даними ВЦРПС, у середньому становив уже 103% від тарифної ставки працівників. Стало очевидно, що єдина тарифна сітка не відповідає сучасному етапу економічного розвитку країни. Тому невдовзі було запроваджено в окремих галузях промисловості самостійні тарифні сітки, по групах праці, що охоплювали окремо робітників, адміністративно-технічний персонал та службовців.

23 серпня 1922 р. Декретом РНК «Про колективні договори» було внормовано практику укладання «добровільних угод між професійними спілками та роботодавцями, якими визначався зміст майбутніх індивідуальних договорів найму» [9]. При цьому дія колективного договору поширювалась на всіх працівників підприємства, незалежно від їх членства в професійній спілці, яка його уклала.

Названим Декретом санкціонувалася можливість укладення не лише колективних договорів на одному підприємстві, але й місцевих (локальних) договорів, договорів губернського та повітового масштабу, врешті-решт, і генерального колективного договору, дія якого поширювалась на всю республіку (п. 3 Декрету).

Це дало поштовх колективно-договірному регулюванню заробітної плати, що привело до підйому в економіці країни. Профспілки разом з представниками роботодавців та держави визначали розмір прожиткового мінімуму на основі споживчого кошика (розрахунки здійснювали Центральне бюро статистики праці ВЦРПС і НКП). Прожитковий мінімум у грошовому виразі приймався за мінімальний рівень заробітної плати й дорівнював винагороді за працю працівника першого кваліфікаційного розряду. Мінімальна заробітна плата гарантувалась працівникові незалежно від рентабельності підприємства та її індексація (часто двічі на місяць) регулювалась колективним договором. У разі затримки виплати заробітної плати підприємство сплачувало працівникові пеню.

Термін дії колективних договорів мав визначатися їх сторонами, але не повинен був перевищувати одного року. Якщо ж умови колективного договору погіршували становище працівників порівняно із законодавством, то вони визнавались недійсними (п. 6). Якщо ж між сторонами виникав спір щодо колективного договору, то він мав спочатку вирішуватись у місцевій примирній камері, а потім - у третейському суді.

Упродовж тижня після підписання колективного договору його слід було зареєструвати в НКП або його місцевих органах, залежно від сфери дії договору.

Диференціація заробітної плати в період непу здійснювалась відповідно до кваліфікації працівників усередині галузі, застосовувалась також міжгалузева диференціація, а зростання зарплати, у свою чергу, було пов'язане із результатами комерційної діяльності підприємства. Проте це призвело до того, що зарплата в одній галузі зростала швидше, ніж в іншій.

Це стосувалося базових галузей (наприклад, паливних) і тих, що виробляли предмети споживання. Тому підприємства інших галузей не могли підвищувати зарплату, а відповідно не могли залучати висококваліфікованих працівників.

Статистика свідчить, що наприкінці періоду неп середня реальна зарплата працівника досягла довоєнного рівня. Якщо в 1913 р. вона становила 25 крб., то в 1928 р. - 26,9 крб. (у довоєнних карбованцях) [10, c. 263]. Однак працівники не відчували цього, тому що їхні витрати були пов'язані з відшкодуванням раніше втраченого, а не поліпшенням свого становища. Статистика споживчих бюджетів свідчить, що 1920-ті рр. стали ніби часом «від'їдання», після чого неминучим настало зростання матеріальних потреб. Індекс заробітної плати, виражений у «товарних карбованцях», істотно зріс у період непу, але він відображав перехід від голодного і напівголодного до нормального існування.

Своєрідним підсумком непівських заходів у сфері стимулювання праці стало те, що в 1927 р. щорічний виробіток на одного робітника становив 117% порівняно з 1913 р. [11, c. 27]. Зростання, як бачимо, досить незначне на тлі досягнень і успіхів в інших країнах. Одночасно позначилась основна суперечність радянської системи винагороди за працю: з 1923 р. зростання заробітної плати стало випереджати збільшення продуктивності праці, тим самим спростовуючи радянську аксіому, що продуктивність праці повинна зростати швидше, ніж її оплата. Якщо в 1913 р. її частка в національному доході становила 22%, у 1925 році - 26,5%, то у 1928 - 33,5%.

У перші роки непу причиною випереджаючого зростання продуктивності праці щодо доходів працівників була необхідність відновити народне господарство після руйнівних наслідків Першої світової та громадянської воєн, інтервенції й воєнного комунізму. Адже для того, щоб досягнути довоєнного рівня виробництва, потрібні були масштабні вкладення коштів. Але, у міру того як економіка відновлювалась, відбудовувались підприємства, інвестування в економіку вже не було настільки необхідним як у перші роки непу. Саме тому згодом з'явилася можливість і кошти, щоб збільшити заробітну плату робітникам та службовцям.

Висновки. Уроки непу цікаві не тільки для істориків, їх дуже важливо зрозуміти й вивчити сучасним юристам та економістам. Творці командно-адміністративної системи з 1929 р. прагнули закамуфлювати найголовніше: успіх ленінізму в побудові нового суспільства починається саме з непу, адже неп не був ані теоретичним, ані практичним відступом, зумовленим надзвичайними обставинами громадянської війни й іноземної інтервенції. Він став творчим розвитком марксизму на новому історичному етапі еволюції людства. Основна відмінність ленінської моделі руху до соціалізму через неп від ортодоксальної Марксової концепції полягала в тому, що В.І. Ленін на практиці побачив головне: самі по собі форми власності (приватна або державна), ринок, гроші ще не створюють ані капіталізму, ані соціалізму. Вони є лише засобами, головне тут - хто та в чиїх інтересах ними управляє.

Це і визначило основний принцип непу - регулювання соціально-економічних товарно-грошових відносин в тому числі й відносин винагороди за працю на основі економічного плюралізму через оптимальне поєднання імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, через збалансування інтересів працівників та роботодавців за умови забезпечення при цьому їх особистої свободи.

Напевно саме до такої «докорінної зміни всієї нашої точки зору на соціалізм» наприкінці свого життя наполегливо закликав і В.І. Ленін. Він застерігав: «Якщо ми не зуміємо ... підучитися і навчитися та цілком вивчитися, тоді наш народ - зовсім безнадійний народ дурнів» [2, c. 336].

Література

регулювання оплата праця економічний

1. Ленин В.И. Полн. собр. соч. / Владимир Ильич Ленин.- Изд. 5-е. - М.: Политиздат, 1970. - Т. 44: Июнь 1921 - Март 1922 гг. - 725 с.

2. Ленин В.И. Полн. собр. соч. / Владимир Ильич Ленин. - Изд. 5-е. - Т. 45: Март 1922 - Март 1923 гг. - М.: Политиздат, 1964. - ХХVI, 729 c.

3. Правда. - 1988. - 26 февраля.

4. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986) / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. - Т. 2: 1917-1922. - М.: Политиздат, 1954. - 797 с.

5. Профсоюзы СССР. Документы и материалы. Профсоюзы в период построения социализма в СССР. - Т. 2: 1917-1937. - М., 1963. - 420 с.

6. СУ. - 1921. - № 27. - Ст. 154.

7. СУ. - 1921. - № 28. - Ст. 156.

8. СУ. - 1921. - № 67. - Ст. 513.

9. СУ. - 1922. - № 54. - Ст. 683.

10. Струмилин С.Г. Проблемы экономики труда / Станислав Густавович Струмилин. - М.: Наука, 1982. - 472 с.

11. Маслова Н.С. Производительность труда и заработная плата в промышленности СССР (1928-1932 гг.) / Надежда Семеновна Маслова. - М.: Наука, 1983. - 125 с.

Размещено на Allbest.ru