Причини виникнення регульованої ринкової системи і головні функції держави

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Капіталістичний спосіб виробництва на момент виникнення базувався на ручній праці й найадекватнішою суспільною формою його розвитку була індивідуальна (приватна) власність, а виробництво і привласнення мали переважно приватний характер. Та вже у цей період поряд з ринковими формами зв'язку як всеохоплюючими, абсолютно переважаючими, що здійснювалися стихійно (проявляючись з початку XIX ст. періодично через кризи), зароджуються позаринкові, набуваючи форми організованих, планомірних, свідомо регульованих. Вони обмежувалися окремим підприємством і базувалися на одиничному поділі праці у формі подетальної та поопераційної спеціалізації окремих трудівників. Кожен окремий продукт їхньої праці набував форми товару. Так, у «Капіталі» К. Маркса наводиться приклад того, як у виготовленні голок беруть участь 92 робітники, що мають специфічні навички.

Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. зароджується новий технологічний спосіб виробництва, що базується на машинній праці. Виробничі функції окремого робітника закріпилися за окремими підприємствами. Тому подетальна та поопераційна спеціалізація найманого робітника у межах одиничного поділу зумовила технологічну залежність окремих підприємств, їх підпорядкування єдиному контролю. Наприкінці XIX ст. виробництво дедалі усуспільнюється, поглиблюється суспільний поділ праці. Це розширює матеріальну основу планомірності, свідомого регулювання виробництва, позаринкових форм зв'язку за рахунок внутріфірмових виробничих зв'язків. Хоча сфера ринкових форм зв'язку розширюється і вони домінують, межі планомірності поширюються до монополістичних об'єднань, особливо у формі трестів. Трести виробляють товари не анархічно, а планомірно. Крім того, з'являються вексельні курси, прейскуранти, розвивається поштовий і телеграфний зв'язок, виникають нові засоби сполучення, державна статистика, що дає змогу підвищувати інформованість підприємців. Стихійні процеси певною мірою обмежуються корпораціями через фінансові зв'язки, «особисту унію», систему участі, переплетіння капіталів та ін.

Тенденція розширення меж планомірності у сфері безпосереднього виробництва всередині сучасних компаній не обмежується гігантськими корпораціями, а пробиває собі дорогу в їхніх взаємозв'язках з багатьма дрібними та середніми підприємствами-постачальниками окремих деталей.

З розвитком суспільного характеру виробництва в межах приватнокапіталістичної форми власності, хоч і повільніше, еволюціонує колективний характер привласнення. Воно поступово стає колективним, але здійснюється спочатку в інтересах капіталістів, об'єднаних в акціонерне товариство. Межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюються, однак ці функції здійснює вузька група осіб.

На початку XX ст. продуктивні сили починають переростати межі окремих монополістичних об'єднань, що зумовлює інтенсивніше одержавлення економіки, посилення ролі держави у розвитку продуктивних сил.

Після 30-х років у суспільному поділі праці домінують подетальна та поопераційна форми одиничного поділу, а їх матеріальною основою стають комплексна механізація й автоматизація виробництва. Із середини 50-х років формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили починають переростати масштаби як окремих національних держав, так і наднаціональних угруповань (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). Цей процес відбувається за допомогою ринкових і позаринкових форм зв'язків. Якщо в умовах загального й особливого поділів праці збільшення кількості галузей промисловості супроводжується повним юридичним, технологічним та економічним відокремленням спеціалізованих підприємств, то за панування одиничної форми поділу праці кожне з них технологічно взаємопов'язане з іншим. Усі виробничі одиниці, навіть ті, що розміщені у різних країнах, повинні працювати за єдиним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. За умов особливого поділу праці взаємозв'язок відокремлених сфер виробництва при їхньому злитті в сукупний суспільний виробничий організм за наявності соціально-економічної відокремленості супроводжувався купівлею-продажем товарів, здійснювалася опосередкована форма зв'язку, а за одиничного поділу праці відбувається пряма, безпосередня взаємодія між його ланками, і результати окремих видів відокремленої праці всередині гігантських фірм перестають бути товарами у класичному значенні цього поняття. Такими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після придбання іншими компаніями.

Ці процеси значно посилили дію тенденції до планомірності розвитку, позаринкові форми зв'язку (тобто безпосередньо суспільні форми), масштаби свідомого регулювання економіки. Планомірна форма зв'язку поглибилася і здійснюється у межах різних форм власності в усіх сферах суспільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну внаслідок поширення роботи на замовлення та широкої інформованості виробників, планомірного формування попиту на продукцію тощо ринок у значенні просторових меж, в яких відбувається процес обміну, зникає. Здійснюються довготермінові коопераційні зв'язки між виробниками і споживачами: перші розробляють план своєї майбутньої діяльності разом з постачальниками обладнання та споживачами, відбуваються формування торгово-промислових комплексів, інтеграція великих промислових корпорацій з торговельними компаніями. Зростає значення таких форм співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, компаній, обмін патентами, науково-технічною інформацією.

Вищою формою розвитку корпоративної планомірності є розвиток багатогалузевих ТНК. У межах багатогалузевих транснаціональних концернів створюється своєрідний «управлінський холдинг», який передає господарське управління виробництвом, реалізацію продукції тощо своїм відділенням, філіалам, але загальний розподіл довготермінових фондів розвитку залишається у керівного ядра. У таких концернах тривають підрив товарного виробництва, посилення безпосередніх форм зв'язку, розширення меж спільного контролю. На внутріфірмові міжнародні поставки припадає майже 70% усієї світової торгівлі, приблизно 90% продажу патентів і ліцензій.

Такі процеси активізуються внаслідок одержавлення продуктивних сил, фінансово-кредитної сфери, значної частки національного доходу, широкого розвитку державного регулювання, в тому числі програмування та прогнозування капіталістичної економіки. Держава свідомо встановлює та регулює такі глобальні макроекономічні пропорції суспільного відтворення, як співвідношення між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, між товарною і грошовою масою тощо. Загальний свідомий контроль, який здійснює колективний капітал в особі держави, поширюється до меж національних держав.

Тому важливою функцією держави стає розробка довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією, посилюючи у такий спосіб зворотні зв'язки та сприяють стабільності всієї системи. Держава створює також центр, який управляє економікою, орган управління. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, ставить загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо. Об'єктами державного регулювання є система продуктивних сил (зокрема, розвиток засобів виробництва, передусім у галузях, що визначають НТП, завдяки реалізації політики прискореної амортизації, державного стимулювання інноваційних процесів); робоча сила -- внаслідок розвитку освіти, охорони здоров'я, перекваліфікації робітників, захисту навколишнього середовища тощо; наука (особливо фундаментальні наукові дослідження); система виробничих відносин, або відносин економічної власності, весь суспільний спосіб виробництва.

Деяке послаблення централізованого втручання держави в економіку, що спостерігається останніми роками, зумовлено головним чином адміністративними методами такого втручання і посиленням селективного -- насамперед у сфері НДДКР і галузей, що визначають НТР. Таке втручання здійснюється за допомогою програмно-цільового управління, контрактного та бюджетного фінансування, посилення економічних методів регулювання підприємницької діяльності (податкової, промислової, амортизаційної політики тощо). Проте з урахуванням узагальнюючого критерію одержавлення економічної системи -- частки одержавленого національного доходу -- послаблення регулюючої ролі держави не відбулося.

Отже, планомірний розвиток тенденції, що за капіталістичного способу виробництва спочатку діяла в межах окремих індивідуальних підприємств (дрібних і середніх за розміром), відтак гігантських монополістичних об'єднань, у тому числі ТНК, пізніше поширилася на рівень національної економіки та наднаціональних економічних організацій (на розвиток Європейського Союзу), нині перетворився на закон планомірного економічного розвитку.

Дія закону планомірного економічного розвитку може набувати форми директивного планування, непрямого регулювання, прогнозів тощо. Якщо планомірність перетворилася з тенденції на закономірність і економіка сучасних передових країн стала планомірно керованою, то й економіці України слід використовувати систему планування і ринковий механізм. Французький економіст Ж. Сапір, аналізуючи шляхи виходу з кризи економік країн СНД та їх стабілізації, достатньо обґрунтовано зазначає, що для успішного посилення комерційних норм поведінки нині фірмам бракує певної форми планування. «Одне це слово у наш час викликає жах, -- зауважує вчений. -- І все ж його варто реабілітувати. Жодна комерціалізація і, отже, жодна приватизація неможлива, якщо горизонт прийняття рішень економічних агентів обмежений. Саме державній владі належить знайти спосіб розширення цього горизонту, бо інакше будь-який економічний розрахунок втрачає силу».

Важливою причиною виникнення планомірної ринкової системи є поглиблення суперечностей самої ринкової системи, її неспроможність вирішувати все більшу кількість проблем у процесі еволюції економічної системи. державний ринковий економічний транснаціональний

Межі ринкового механізму регулювання за сучасних умов та головні функції держави. Ринкове регулювання здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарських суб'єктів. При цьому відбувалися стихійне переливання капіталу внаслідок внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції, структурні зрушення в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.

Такий механізм функціонував без відчутних збоїв упродовж приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 p., яка засвідчила, що збалансованість національного ринку, і насамперед рівновага між попитом і пропозицією, досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктивних сил. Так, відповідна збалансованість народного господарства періодично (через кожні 10--11 років) відновлювалася впродовж майже 50 років. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кризи 1929--1933 pp.

Неспроможність механізмів ринкового регулювання зумовлена такими причинами:

1. Розвиток продуктивних сил, їх постійне ускладнення. У цій системі з'явилися нові елементи, зокрема наука. Відмежування науки як окремого елемента почалося ще в період промислової революції кінця XVIII -- початку XIX ст. Чіткіше контури такого відокремлення окреслилися наприкінці XIX ст. Неспроможність ринкового механізму виявилась у процесі відокремлення науки як продуктивної сили, коли в її складі сформувався новий напрям розвитку -- фундаментальні наукові дослідження. Нині в системі продуктивних сил з'явився ще один структурний елемент -- інформація, що вимагає посилення регулюючої ролі держави.

Відбулися також істотні кількісно-якісні зміни в традиційних елементах системи продуктивних сил -- робочій силі, використовуваних людьми силах природи, засобах виробництва тощо. Так, ринок робочої сили, її якість у XIX ст. були переважно дуже простими (низький рівень освіти, кваліфікації, потреб тощо). Тому не було потреби в загальнонаціональному масштабі витрачати величезні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, перекваліфікацію та ін. Роль людини, робочої сили у сучасному виробництві кардинально змінилася, тому держави почали витрачати великі кошти на розвиток освіти, забезпечення населення послугами пошти, транспортними сполученнями, шляхами, мостами тощо.

2. Поступове наростання труднощів у взаємодії людини з природою, екологічна криза. Ринок позбавлений внутрішніх чинників, які б стимулювали підприємців зберігати природу. Він не може враховувати екологічний фактор, який неможливо відобразити у ринковій ціні.

3. Неспроможність рівномірно розвивати регіони країни, продуктивні сили, забезпечувати зайнятість тощо.

4. Неможливість забезпечити справедливий розподіл і соціальний захист населення. Це поглиблює суперечності економічної системи, знижує її ефективність і неминуче загострює соціальні протиріччя, спричиняючи революції.

5. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Конкретним виявом цього процесу є зростання кількості галузей, посилення міжгалузевих зв'язків. Для координації цих процесів у масштабах всього народного господарства необхідний єдиний центр управління.

6. Значне ускладнення відносин власності. У США, наприклад, кількість суб'єктів власності за повоєнний період збільшилася приблизно на 17 млн. Щоб утримувати економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для цих суб'єктів єдину нормативну базу, виробити науково обґрунтовану політику оподаткування тощо.

7. Необхідність проведення єдиної економічної політики розвитку всієї соціально-економічної системи. Формування такої політики, збирання, обробка та використання для цього розгалуженої системи інформації, здійснення економічного програмування.

8. Неспроможність забезпечити народне господарство необхідною кількістю грошей і проводити єдину грошово-кредитну політику через центральний банк.

9. Домінування ринкового механізму на базі стихійної дії економічних регуляторів (коливання попиту і пропозиції, переливання капіталів, економічних криз тощо) вимагає тривалого часу для усунення диспропорцій.

10. Неспроможність подолати монополізм, монополістичні тенденції в економіці, наростання інфляції, кризи надвиробництва, безробіття та інші негативні явища, які породив сам ринковий механізм. Так, конкурентна боротьба призводить до таємних угод між великими товаровиробниками тощо.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні причини й фактори) зумовлюють кризу ринкової системи в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність ринковий механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно здійснювати регулювання світогосподарських зв'язків (торгівлі, валютних відносин тощо).

Обмеженість ринкового механізму в цих сферах не означає, що ринкові регулятори цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та наддержавним регулюванням, але пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світового ринків, у встановленні (або відновленні) названих пропорцій і розв'язанні багатьох проблем розвитку сучасної економічної системи належить державі. В майбутньому значення державного регулювання відчутно зросте. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням таких глобальних проблем сучасності, як можливість знищення людства в ядерній війні, світова екологічна криза тощо.

Із становленням та розвитком капіталістичного способу виробництва функції держави, зокрема економічні, розширюються. Держава насамперед виконує функцію первісного нагромадження капіталу. З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється державна власність на землю та надра в колоніях. Крім того, держава у цей період стає власником арсеналів і верфей, підприємств з видобування міді, залізної руди, виготовлення пороху тощо (для постійного ведення війн), насаджує розвиток мануфактури, регламентує її діяльність. Щоб мати джерело для поповнення державної скарбниці, вона створює горілчані, соляні, тютюнові монополії. Її важливими економічними функціями в цей період стають збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, утримання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава також регулює тривалість робочого дня, частково заробітної плати за допомогою відповідного законодавства.

З переростанням продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одержавлення капіталістичної економіки, або процес все більшого одержавлення системи продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності), господарського механізму. Цей процес зумовлений дією закону одержавлення економіки, який функціонує на вищому ступені державно-корпоративного капіталізму. Держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід'ємним елементом базису. Тому її економічні функції значно розширюються (порівняно з функціями, які вона виконувала на нижчій стадії розвитку капіталізму), отже, якісно нова економічна функція держави -- функція відтворення сукупного капіталу. Держава бере на себе виконання глобального економічного завдання -- розвитку всієї економічної системи. Отже, без широкого втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не змогла б існувати. Це, а також обмеженість суто ринкової системи капіталізму вперше із західних науковців усвідомив Дж. Кейнс.

Про виконання цієї глобальної економічної функції держави свідчить її зростаюча роль як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо.

Одержавлення процесу відтворення кожного елемента системи продуктивних сил (робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації праці, також інформації) є економічно неминучим.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається в таких формах: зростання кількості робітників у державному секторі; організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. була створена адміністрація громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми; встановлення мінімального розміру заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого часу, витрат на оплату надурочних робіт, умов праці (нормального санітарного стану на підприємстві); прийняття закону про право робітників на організацію тощо. У США такими законами, або «кодексами», в середині 30-х років було охоплено 22,5 млн. осіб. Важливими формами одержавлення робочої сили є розвиток державою освіти, охорони здоров'я, кваліфікація та перекваліфікація робітників, заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання державою цих функцій означає, що без неї сучасний процес відтворення робочої сили нормальної якості неможливий, оскільки за рахунок заробітної плати робітників та службовців він здійснюється лише частково. Такі витрати є загальнонаціональною формою заробітної плати. Таким чином, держава створює якісно нові форми розвитку основної продуктивної сили, завдяки чому забезпечується еволюція економічної системи.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробництва відбувається через будівництво державних підприємств, створення спільних з приватним капіталом корпорацій, фінансування передових наукомістких галузей, які забезпечують розгортання НТР, встановлення прискорених норм амортизації, здійснення сприятливої податкової, фінансово-кредитної політики тощо.

Одержавлення процесу відтворення науки здійснюється у формі фінансування державою НДДКР, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін. У 2001 р. обсяг витрат федерального уряду на розвиток науково-дослідних робіт становив майже 80 млрд дол.

Одержавлення процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та виробничих відносин, або відносин економічної власності, має специфічні форми. Їх узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності (на засоби виробництва, робочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, а також на значну частину національного доходу), якісно нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Державна власність створює ширший простір для розвитку продуктивних сил, а держава при цьому стає могутньою економічною силою. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8%, а в 60-х роках -- до 30%. Якщо брати до уваги не лише безпосередню державну власність (на засоби виробництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи (проведення активної податкової, амортизаційної та інших форм економічної політики, а загалом державного регулювання економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері тощо), то можна дійти висновку про домінуючу роль сучасної держави в розвитку економічної системи країн Заходу. Така система в сучасних умовах, на думку Дж. Гелбрейта, може бути стабільною, якщо частка держави у ВВП становить 50%.

Одним із узагальнюючих показників такої еволюції є власність держави на значну частину створюваного в суспільстві національного доходу. Так, якщо в 1848 р. у США усі витрати держави на федеральному рівні становили 48 млн. дол., у 1902 p. -- майже 1,7 млрд. дол., то у 2002 p. -- майже 2,5 трлн. дол. Питома вага всіх витрат уряду США становила в 1913 р. 7,9% валового національного продукту (ВНП), у 1927 р. -- 11,7%, а на початку XXI ст. -- до 33%. У Великобританії всі державні витрати у 1910 р. становили 12,7% ВНП, у 1933 р. -- 25,6%, а наприкінці 90-х років -- понад 50%.

Динамізм розвитку державної власності з часу завершального переростання продуктивними силами меж корпоративної власності зумовлений передусім розгортанням НТР. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума витрат була досягнута у 1951 p.). Щоб перевершити суму витрат держави у 200 млрд. дол., США знадобилося менше 10 років, сума в 300 млрд. дол. була досягнута за 4 роки, у 400 млрд. дол. -- менш як за 3 роки, 500 млрд. дол. -- приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна з форм власності за капіталізму.

Отже, основними економічними функціями сучасної Української держави можуть стати:

1) запровадження національного демократичного економічного планування;

2) запровадження регіонального регулювання і планування через укладення контрактів між державою та окремими великими підприємствами, компаніями, введення до складу керівництва компаніями представників центральних, регіональних і місцевих органів держави, а також профспілок, спілок споживачів тощо;

3) здійснення через центральний банк ефективної грошово-кредитної політики. Частка держави у фінансово-кредитних інститутах повинна бути переважаючою (нині в Україні має місце обернена залежність: державі належить лише 20% активів у цій сфері);

4) проведення регіональної політики, тобто забезпечення рівномірного розвитку регіонів країни, планомірного розвитку продуктивних сил у межах цих регіонів, а отже всього народногосподарського комплексу;

5) послаблення й усунення екологічної кризи;

6) розвиток економічної (будівництво доріг, мостів, каналів тощо) та значною мірою соціальної (будівництво навчальних закладів, закладів охорони здоров'я тощо) інфраструктури;

7) розвиток фундаментальних і частково прикладних наукових досліджень, які не дають швидкої віддачі, прискорений розвиток науки в системі «наука -- техніка -- виробництво»;

8) сприяння розвиткові передових галузей, що визначають науково-технічний прогрес (ракетно-космічної, авіаційної та інших видів техніки), а також посилення рівня міжнародної конкурентоспроможності вітчизняного виробника;

9) здійснення активної структурної, амортизаційної, інвестиційної, цінової політики через національну державну кредитно-інвестиційну компанію;

10) створення раціональних умов розвитку малих і середніх підприємств;

11) здійснення антициклічного та антикризового регулювання економіки;

12) здійснення антимонопольної діяльності, припинення політики тотальної приватизації, а в разі необхідності -- реприватизації, націоналізації, денаціоналізації;

13) забезпечення справедливого розподілу та соціального захисту громадян;

14) здійснення заходів щодо подолання економічного егоїзму та паразитизму, корупції, економічної злочинності;

15) виконання функції підприємця на підприємствах базових галузей з довгим робочим періодом (суднобудування, метрополітен тощо);

16) максимальне використання позитивних властивостей ринку з одночасною нейтралізацією негативних (значна соціальна диференціація суспільства, монополістичні тенденції в економіці, знищення навколишнього середовища тощо), запозичення передового досвіду розвинутих країн у цій сфері.

Розвиток державної форми власності, а водночас і економічних функцій держави (в наш час -- забезпечення розвитку всієї економічної системи, її якісного відтворення на розширеній основі, створення умов для прогресу кожного елемента системи продуктивних сил, послаблення, а по змозі й запобігання економічним кризам, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населення тощо) відбувається відповідно до законів діалектики, насамперед закону заперечення заперечення. Це означає, що, незважаючи на перетворення державної власності (у широкому розумінні цієї категорії) на домінуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинуті форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише за розвинутої економічної системи капіталістичного способу виробництва. Це зумовлено тим, що в її межах здійснювався одночасно поступовий, переважно еволюційний розвиток багатьох форм власності, які в конкурентній боротьбі виборювали своє право на існування, не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності. Виняток лише в період первісного нагромадження капіталу (зокрема, при масовому вигнанні дрібних селян з їхньої землі). За плюралізму різних напрямів та шкіл економічної теорії практичні рекомендації однієї школи піддавалися ретельній «експертизі» науковців іншого напряму чи школи. Тому економічна політика уряду здебільшого спиралася на дію об'єктивних економічних законів, хоч іноді не цілком осмислених. Не було й не могло бути (внаслідок тривалої еволюції політичної системи, демократичних традицій тощо) у цих країнах культу особи. Водночас певний вплив на посилення або послаблення тенденції до одержавлення економіки, на розвиток державної власності мала в деяких із них зміна партій при владі (наприклад, у Великобританії Консервативна партія традиційно здійснювала політику обмеження державної власності, Лейбористська -- її розширення. Однак періодична зміна правлячих партій забезпечувала розвиток в обох напрямах).

Размещено на Allbest.ru