Закон грошового обiгу. Паперовi грошi

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Закон грошового обігу. Паперові гроші

2. Прибуток, норма прибутку. Фактори, що впливають на норму прибутку

Список літератури

1. Закон грошового обігу. Паперові гроші

Закон грошового обігу. Грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному закону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:

Мф = Мн,

де Мф - фактична маса грошей в обігу,

Мн - об'єктивно необхідна для обігу їх маса.

Якщо Мф перевищує Мн - значить в обігу з'явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн - їх нестача. Причому мова йде не про всю масу грошей, що обслуговує грошовий оборот, а тільки про ті гроші, які обслуговують його частину - грошовий обіг.

Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини Мн. Це пояснюється значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси. У радянській навчальній літературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з-під регулюючого впливу вимог об'єктивного економічного закону.

Якщо виходити з принципу монізму в трактуванні сутності грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що величина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу - готівкову і безготівкову. Таке визначення набуває особливої актуальності за умов переходу до ринкової економіки, в межах якої вирішального значення набувають економічні методи регулювання грошового обороту як єдиного об'єкта.

Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протягом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці.

Цю залежність можна виразити формулою:

,

Де P Q - сума цін товарів, що реалізуються за певний період,

V - середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період.

Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються негайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн.

Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов'язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов'язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей.

Якщо врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошову масу, то величину Мн можна виразити так:

,

де К - сума продажів товарів і послуг у кредит;

П - загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

ВП - сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Величина Мн як об'єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об'єктивно діє і цей закон - закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн.

Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був - державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей - казначейські вони чи банківські.

Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн - закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об'єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей.

При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обґрунтованій кредитній політиці.

Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об'єктивно необхідному рівні.

Закон грошового обігу був і є об'єктом активного дослідження в радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. У сучасній західній літературі проблема балансування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розвинутих країнах ринкової економіки науковці не досліджують шляхи забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема там є центральною. Проте вирішується вона із суто ринкових позицій - через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією грошей на грошовому ринку. Такий підхід є плодотворнішим, бо попит на гроші виражає повну потребу в грошах, пов'язану з обслуговуванням усього грошового обороту. Показник же Мн в механізмі закону грошового обігу виражає лише частину потреби в грошах, яка пов'язана з грошовим обігом. Такий вузький показник (Мн) не відповідає практичним завданням регулювання грошового обороту монетарними методами.

Паперові гроші. Практика карбування державою замінників повноцінної золотої монети та роль благородних металів як миттєвих посередників у сфері обміну зробили можливою заміну грошового товару знаками вартості - металевими та паперовими.

Вперше паперові гроші з'явилися в Китаї у ХІІ ст., у Росії - 1769р. починаючи з кризи 1929-1933рр. у більшості країнах, а з 1936 р. у всіх капіталістичних країну функцію засобу обігу виконували тільки паперові гроші.

Поняття паперових грошей має два тлумачення: широке, коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке, коли паперові гроші ототожнюються зі знаками вартості, що імітуються казначейством для покриття бюджетних витрат. Розглянемо поняття паперових грошей у вузькому розумінні.

Паперові гроші - це нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визначаються законодавчо обов'язковими до приймання у всі види платежів. Або іншими словами, паперові гроші - це грошові знаки або символи повноцінних грошей, наділені примусовим курсом, які випускаються для потреб держави. По суті, - це завершена форма знака вартості, яка відірвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обороту. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту. Такі гроші називають ще кредитними, або казначейськими.

Виникнення паперових грошей зумовлене об'єктивними причинами, які також в кінцевому підсумку призвели до демонетизації золота. Проте у кожному конкретному випадку до випуску паперових грошей державу спонукають й інші причини, зокрема необхідність покрити дефіцит державного бюджету, оскільки уряд це не спроможний зробити збільшенням надходжень грошових коштів з інших джерел.

Об'єктивні умови для створення паперових грошей в окремих країнах визріли на початку переходу до капіталістичного способу виробництва. У попередніх формаціях таких умов не було. Тому окремі спроби випустити там паперові гроші закінчувалися невдачею. Населення сприймало їх як гроші і погоджувалося дотримуватися їх у платежі лише доти, доки держава підтримувала надію обміняти їх на реальні цінності. Як тільки така надія зникала, паперові гроші вилучалися з обігу і будь-які каральні заходи держави не могли змусити населення брати їх як гроші.

Отже, паперові гроші - це об'єктивний продукт розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, що, використовуючи об'єктивно обумовлені можливості заміни повноцінних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови випуску їх в обіг. І доки випуск паперових грошей не перевищуватиме об'єктивних потреб обігу в грошах, доти вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу.

На початку випуску паперових грошей, коли вони тільки входять в обіг довіру суб'єктів може забезпечуватися державою двома способами:

– обіцянкою розмінювати нові гроші в майбутньому на золото, як це було в радянській Росії в 1922р. при випуску нових грошей - червінців;

– прив'язуванням випуску паперових грошей до кредитних грошей чи будь-яких кредитних зобов'язань, що до цього були в обігу в даній чи сусідній країні і до них сформувалася довіра суб'єктів ринку.

У більшості країн у ХІХ -ХХ ст.. паперові гроші виникли на основі розмінної банкноти, яка була в обігу. У певний момент розмін банкноти припинявся, і без будь-якої зміни зовнішнього вигляду їх починали випускати для покриття бюджетного дефіциту, тобто вони ставали паперовими грошима. Проте суб'єкти ринку не відразу помічали таку зміну їх сутності і приймали в платежі.

Після впровадження паперових грошей в обіг довіру до них підтримувати певний час держава методами економічної політики. В умовах розвинутої ринкової економіки держав є наймогутнішим і найактивнішим суб'єктом економічних, у тому числі грошових, відносин. Вона має широкі податкові зв'язки з усіма суб'єктами грошового обороту і є одним з найбільших виробників товарів і продавцем їх на ринку, а також одним з найактивніших суб'єктів на ринку цінних паперів. У всіх цих випадках держава одержує гроші у великих розмірах від інших суб'єктів сфери обігу, і якщо вона погоджується одержувати платежі в паперових грошах, то інші суб'єкти обігу приймають їх у платежі і між собою.

Тут діє фактор довіри до наймогутнішого з економічного погляду партнера, який істотно впливає на поведінку всіх інших суб'єктів, унаслідок чого вони сприймають паперові знаки як повноцінні гроші. Ця дія базується не на суб'єктивній, а на об'єктивній економічній основі, на якій розвивається кредит взагалі. Доти, доки суб'єкти сфери обігу мають можливість купувати за свої паперові знаки товари чи послуги, вони віритимуть у кредитоспроможність держави і прийматимуть паперові гроші як платіж за свої товари, у тому числі й від держави.

Крім фактора довіри до держави-емітента, обіг паперових грошей, навіть за умови їх знецінення, підтримуються й іншими чинниками. Для багатьох суб'єктів обігу не має вибору, і вони можуть обміняти свій товар, лише продавши його за паперові гроші. передусім держава забороняє обіг іноземної валюти на внутрішньому ринку, і населення як один з найчисельніших його суб'єктів змушене продавати свою робочу силу за національні грошові знаки, що відкриває їм шлях в обіг. Ті ж суб'єкти, які мають можливість продавати свій товар за іноземну валюту чи по бартеру, як правило, використовують цю можливість, обмежуючи сферу обігу національних грошей. Тому зростання інфляції неминуче супроводжується бартеризацією, доларизацією відносин.

Крім того, більшість суб'єктів ринку мають певні запаси нагромаджених паперових грошей. Будучи неспроможними обміняти їх на товари чи іноземну валюту, вони змушені підтримувати їх обіг, щоб остаточно не втратити свої заощадження.

Усе це свідчить про те, що паперові гроші мають не тільки певні ознаки кредитних грошей, а й явні специфічні особливості, що дає підстави класифікувати їх як окремий, менш розвинутий вид кредитних грошей.

Ознаки паперових грошей:

– випуск їх для покриття бюджетного дефіциту;

– нерозмінність на золото;

– примусове запровадження в оборот;

– нестабільність курсу;

– неминуче знецінення.

Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітуються безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів (казначейські білети, зобов'язання). Але цих ознак можуть набувати і гроші, які емітуються банками, якщо їх емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту.

Отже, самі по собі паперові гроші вартості не мають. Висока ліквідність паперових грошей визначається такими ознаками:

– прийнятністю грошей;

– законний платіжний засіб - паперові гроші, по суті є декретивними грошима; вини стають грошима тому, що так вирішила держава;

– відносна обмеженість.

З розвитком банківського кредиту і банківської справи взагалі банки стали випускати замість комерційних векселів свої зобов'язання - банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний і купівельний засіб і стали самостійним видом кредитних грошей - банківськими грошима.

Банкнота в самому загальному трактуванні є простим векселем емісійного банку. особливо чітко виявляється спорідненість її з векселем на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої класичної банкноти. Банкноти початково випускались всіма банками як векселі. Згодом вони набули сили національних грошей. Їх емісію здійснює тільки Нацбанк.

Історично класична банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів про взяття на зберігання від купців золота та про зобов'язання повернути його за першою вимогою. Поступово такі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності як важливих ознак векселя і стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись в банки для виплати по них золота. Ця обставина дала можливість банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на зберігання, тобто перейти від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кін. Х\/ІІ ст.) починається власне історія класичної банкноти.

Ознаки класичної банкноти:

– випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

– обов'язків обмін на золото за першою вимогою власника;

– подвійне забезпечення: золоте і товарне.

Банкнота має суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкноти є безстроковими зобов'язаннями, не пов'язаними з конкретними торговельними операціями. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін, що дає можливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Ці переваги надали банкноті загальної оборотності.

Подвійне забезпечення класичної банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність обігу. Через забезпечення комерційними векселями досягали саморегулювання обігу банкнот.

Випуск векселів у тісному зв'язку з торговельними операціями забезпечував погодженість випуску банкнот з реальними потребами обороту - у міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Поте випуск банкноти під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне пристосування до потреб обороту, що зумовлювалося обліком фінансових векселів, зниження цін на товари та прискоренням обігу банкнот та ін. виникла загроза появи зайвих банкнот та їх знецінення . запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото.

Період класичної банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У нових умовах банкнота втратила свою кінцеву гарантів сталості вартості - розмін на золото.

Проте справа полягала не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. Через задоволення потреб казначейства банкноти потрапляють у сферу товарообороту, при цьому лише частково задовольняють його портери, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обороті. У цьому відношенні механізм емісії банкнот стає подібним до механізму емісії паперових грошей. Це також зближує сучасну банкноту з казначейськими білетами.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак банківських грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто паперовими грошима і найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головна її ознака і перевага полягає в тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається через кредитування під боргові зобов'язання казначейства. У зв'язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обґрунтованому рівні та ін.

Центральний банк через регулювання свого портфеля цінних паперів має можливість впливати на масу банкнот, продаючи їх на фондовому ринку - зменшувати, а купуючи - збільшувати їх кількість в обороті.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банк нотного обігу через забезпечення їх емісії комерційними векселями.

2. Прибуток, норма прибутку. Фактори, що впливають на норму прибутку

Підприємницька діяльність господарюючих суб'єктів спрямована на одержання прибутку. Саме наявність прибутку або можливість його одержання спонукає їх входити в певну сферу діяльності, а за відсутності прибутку або навіть загрози його відсутності - покидати певний сегмент ринку.

Що таке прибуток? Яке його походження? Яка структура? Від чого він залежить? Це лише мала частина питань, що виникають при зіткненні з категорією прибутку. На перший погляд, сутність категорії прибутку зрозуміла кожному працюючому на підприємстві менеджеру чи робітникові. Проте це далеко не так. Саме тому існують десятки визначень прибутку, що свідчить про різне значення і тлумачення слова «прибуток» різними вченими. І це не дивно, тому що уявлення про прибуток пов'язано з поняттями витрат виробництва, процента тощо та факторами, що їх формують.

Найчастіше прибуток визначається просто як валова виручка мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі витрати, залишився прибуток або чиста виручка. Ще простіше кількісно можна визначити прибуток як різницю між сумою, що отримана з продажу, і собівартістю продукції. Але перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру прибутку, треба з'ясувати, що слід уважати витратами.

Не випадково, що бухгалтери та економісти по-різному підходять до розуміння прибутку. А законодавчі органи різних країн або тої чи іншої країни в різний час по-різному підходять до елементів формування витрат або собівартості відповідно до визначення обсягів прибутку, системи і механізму оподаткування.

Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів. Економічний прибуток - це загальна виручка за мінусом валових витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок нагромаджується в руках господарюючого суб'єкта. Цей залишок і є економічним, або чистим, прибутком, який може бути або позитивним, або негативним.

Постають питання, коли і за яких умов з'являється цей залишок і хто й чому його привласнює?

Неокласична економічна школа стверджує, що економічний прибуток належить підприємцеві. Підприємець і тільки він є єдиним претендентом на цей надлишок. Цей надлишок відсутній у статичній економіці. Статична економіка - така, в якій усі основні дані - пропозиція ресурсів, їх технічні характеристики, смаки споживачів - постійні і незмінні. Постійними також є показники витрат, дані про пропозицію ресурсів, з одного боку, і дані про попит і дохід - з іншого.

У цих умовах дії всіх контрагентів економічної діяльності можуть бути передбаченими, а тому відсутній економічний ризик. Якщо й виникне в деякій сфері чистий прибуток, то в умовах чистої конкуренції він зникне в довгостроковому періоді в результаті збільшення чи зменшення підприємств у даній сфері. Усі витрати виробництва будуть повністю відшкодовуватися, не залишаючи ніякого лишку у вигляді чистого прибутку.

На думку економістів-неокласиків, економічний прибуток притаманний динамічній економіці. Він пов'язаний з інноваційною діяльністю і є винагородою за ризик, за можливі втрати в умовах ринкової невизначеності. Він може виникнути також у результаті монополізації економічної влади і створення відповідних умов на свою користь по передбаченню економічної ситуації.

У результаті інноваційної діяльності створюються необхідні умови щодо зниження витрат виробництва і, відповідно, одержання прибутку. Для цього необхідні нововведення в усіх видах діяльності підприємства: виробничій, комерційній, управлінській і т. д. Тільки в цьому разі можна знизити витрати і забезпечити надлишки зверх витрат. А це можливо, коли фірма здійснить ряд заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці.

Згідно з марксистською теорією прибуток є перетвореною формою існування додаткової вартості, яка створюється додатково працею у сфері виробничої діяльності й існує в різних формах як результат розподілу і перерозподілу додаткової вартості між відповідними сферами функціонування капіталу. Прибуток тут виступає як економічна форма реалізації права власності на капітал у різних сферах його застосування.

У традиційному та елементарному розумінні прибуток є найбільш значущим і практично єдиним показником успіху підприємства та хорошого управління ним. Прибуток - це знак бажаного успіху, а надія на його одержання служить стимулом діяльності.

Величина прибутку, його обґрунтованість і механізм розподілу можуть суттєво змінюватись залежно від підприємства, ситуації, економічної системи. Але важливо не те, як визначається прибуток, а те що підприємство може виникнути і успішно функціонувати тільки тоді, коли очікується якась винагорода. За відсутності інших стимулів та інших підходів такою винагородою для підприємства в цей час є категорія прибутку.

Прибуток є важливим показником ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Проте абсолютний розмір прибутку не показує рівень ефективності, якість роботи суб'єкта підприємництва.

Тому для того, щоб точно визначити рівень ефективності господарської діяльності підприємства, використовують відносний показник прибутку, що виражається у відсотках і називається нормою прибутку.

Вона обчислюється як виражене у відсотках відношення абсолютної суми прибутку до суми авансового капіталу у виробництво. Якщо прибуток виражається в абсолютній сумі, то норма прибутку - це відносний показник інтенсивності виробництва і виражається у відсотках.

В економічній теорії показник норми прибутку визначається за формулою:

де Нп - норма прибутку, %;

П - маса прибутку, г. о.;

АК- сума авансового капіталу, г. о.

Показник норми прибутку дає можливість визначити ефективність використання всього авансового капіталу, ступінь його прибутковості. Чим вища норма прибутку підприємства, тим ефективніше використовується авансований капітал. Тому підприємницькі структури у своїй господарській діяльності прагнуть одержати найвищу норму прибутку, яка залежить від ряду чинників, а саме:

1) величини маси прибутку. Збільшення маси прибутку при тій самій величині авансованого капіталу показує ступінь вигідності підприємництва;

2) зниження витрат на виробництво і реалізацію продукції. При незмінному рівні цін економія витрат на засоби виробництва один із найважливіших чинників зростання маси і норми прибутку в нинішніх умовах;

3) рівня ринкових цін на продукцію, які визначають у кінцевому рахунку величину прибутку, а отже, і норму прибутку;

4) швидкості обігу авансованого капіталу на виробництво капіталу. Збільшення швидкості обігу авансованого капіталу дає можливість отримати більшу масу прибутку без відповідного збільшення авансованого у виробництво капіталу, а отже, і зростання річної норми прибутку.

Норма прибутку залежить також від структури авансованого у виробництво капіталу, а саме: від питомої ваги витрат на оплату праці робітників підприємства. За рівних умов прибутку буде створено більше на тому підприємстві, де відносно більше грошових коштів буде витрачено (авансовано) на найм робочої сили, а, отже, вищою буде норма прибутку.

На норму прибутку впливає економічна політика держави. Через свою фіскальну політику держава може створити сприятливі умови для функціонування капіталу в певній сфері національної економіки.

Первинними чинниками зростання норми прибутку є впровадження науково-технічних досягнень, інновацій, найпрогресивніших форм і методів організації виробництва і праці.

Практика підприємництва країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що норма прибутку може обчислюватися по-різному. Так, наприклад, норма прибутку може визначатися як відношення маси прибутку до обсягу реалізованої продукції та відношення маси прибутку до акціонерного капіталу, тобто:

Ці показники норми прибутку дають змогу визначити ефективність поточних витрат та використання власного капіталу підприємницькими структурами.

У процесі аналізу підприємницької діяльності при внутрішньогосподарських розрахунках прибутковості (збитковості) окремої партії товарів широко використовується показник норми прибутку, обчислюваний як відношення маси прибутку від реалізації продукції до повної собівартості цієї продукції, тобто

Цей показник норми прибутку дає можливість визначити, яка продукція більш прибуткова, тобто вигідніша для виробництва.

Отже, норма прибутку розкриває взаємозв'язок між розміром капіталу, собівартістю продукції, ціною і масою прибутку. З цього взаємозв'язку можна зробити такий висновок: одержання максимуму прибутку залежить як від норми прибутку, так і від авансованого капіталу.

В умовах ринкової економіки не всі суб'єкти підприємницької діяльності можуть забезпечити собі постійну і достатню прибутковість, частина із них банкрутує, тобто стає неплатоспроможними. Водночас банкрутство підприємств означає не тільки збитки для суб'єктів підприємництва, а і зменшення податкових надходжень у бюджет, а також збільшення безробіття.

Список літератури

1. Ажнюк М. О. Основи економічної теорії: навч. посіб. - К.: Знання, 2008. - 352 с.

2. Білик В.О., Саблук П.Т. Основи економічної теорії. - К.: Економіка АПК, 2007. - 327 с.

3. Гальчинський А.С, Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. - К: Вища школа, 2006. - 412 с.

4. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - К.: Основи, 2004. -348 с.

5. Матусевич М.К. Основи політичної економії: Навч. посіб. - К.: Либідь, 2007. - 326 с.

6. Основи економічної теорії. За ред. Мочерного С.В. - К.: Академія, 2008. - 396 с.

7. Основи економічної теорії: Підручник / О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко, Г. Ю. Дарнопий та ін.; За заг. ред. О. О. Мамалуя. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 480 с.

8. Політична економія: Навч. посібник / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К. Т. Кривенка. - К.: КНЕУ, 2007. - 384 с.

9. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. - 4-е вид., перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2006. - 744 с.

10. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія. Політекономія. Навчальний пос. - За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 360 с.

11. Чухно А.А. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: Вища шк., 2001. - 362 с.

Размещено на Allbest.ru