Історія економіки та економічної думки

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення -- в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснувала з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1, Кожна країна -- член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак -- і валютний курс.

2. Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість девальвацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснювати такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є центральною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цінністю. Значною мірою розбудови інституції овального середовища соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засобами соціального забезпечення; па створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану щорічну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн -- членів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП-- організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною західною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіональними організаціями, становлять своєрідний міжнародний кодекс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблематика соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали норми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу політичної волі щодо досягнення соціального компромісу

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950---1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже -- зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгортання «холодної війни»;

уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Уінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

формування наднаціональних інститутів па західноєвропейському просторі;

утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно-європейського регіонального блоку;

становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва;

--визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

перспектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи;

вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний період має таку хронологічну послідовність:

1944 р. (Лондон)-- прийняття урядами Бельгії, Нідерландів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

1948 р.-- оформлення митного союзу під назвою «БЕНІЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.-- домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

1952 р. (Париж)--- створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу;

1957 р. (Рим)-- створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а саме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міграції робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкодного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтовариства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи -- порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії економічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасниць; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтовариство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейський парламент-- орган з розроблення рекомендацій інтеграційної політики;

- 1960 р. -- створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було проголошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціональної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційних процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт стає можливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмінностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конкурентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конкурентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінності в структурі виробництва всередині союзу змушують відмовлятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рівних умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах -- учасницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими можливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямування зовнішньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасниць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбувається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мобільність факторів виробництва між країнами -- учасницями інтеграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження добробуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспрямування потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції -- Р. Ліпсі -- зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижчою -- частка імпорту з країн -- не членів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Це пояснюється тим, що заміна товарів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по союзу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспрямування їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джонсоном. Ці дослідники зазначали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розширення торгівлі, не зумовлюючи переспрямування зовнішньоторговельних потоків.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відродження національних економік, ринкових господарств континентальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілювалася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного характеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних структур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три панівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-технічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використання їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки видобувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Провідне місце в структурі господарства посіла електротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуванню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелектронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного виробництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетворюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут поступово зменшується, що є характерним для розвитку індустріальних суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господарства в середині 1950-х років набуває науково-технічний прогрес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили технологічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлінський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробництво персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

з'являються науково-виробничі комплекси -- територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

домінантними стають інтенсивні фактори розвитку економіки -- модернізація, автоматизація виробничих процесів;

зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: освіту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабілізації основних галузей промисловості; зростання виробництва товарів споживання; підвищення життєвого рівня населення. Найвагомішим аспектом успішного поступу європейської цивілізації, США та Японії з позицій людино центризму стає саме підвищення добробуту людей.

2. Розвиток корпоративної форми господарств та їх відображення у економічній думці у другій половині ХХ ст.

Корпорація -- це система організації бізнесу, Ґрунтована на пайовій участі в капіталі об'єднання, в якому власники є відособленими від оперативного управління економічними процесами, переданого в руки професійних менеджерів. Корпоративна форма організації підприємництва сформувалася наприкінці XIX ст. і була зумовлена якісними зрушеннями у продуктивних силах суспільства. З інституціональної точки зору в корпорації (фірмі) першочергове значення має не її виробнича діяльність, а так званий «пучок контрактів». Те нове, що привносить корпоративна форма підприємства, полягає у виникненні особливої групи учасників контрактних відносин -- акціонерів. У другій половині XX ст. проходять етап видозміни і структуризації різні типи корпоративних об'єднань. Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: акцій та облігацій реєструють.

Дослідник еволюції сучасних інститутів О. Вільямсон визначає унітарну (У) форму корпорації, під якою розуміє традиційну організацію фірми за функціональною ознакою. Значну увагу О. Вільямсон приділяє мультидивізійній (М) формі корпорації і вбачає в ній найсуттєвішу організаційну інновацію XX ст. П. Друкер, досліджуючи сутність корпорації, демонструє виникнення у 1950--1960-х роках нового антимонопольиого типу корпорацій (олігополій), здатних швидко переводити власні капітали з однієї галузі в іншу, руйнуючи монополістичні бар'єри між ними. Упродовж XX ст. в межах світової цивілізації було сформовано три основні моделі корпорації: американська, європейська (континентальна) та японська. Багатонаціональні та міжнародні корпорації є інтернаціональними за принципом утворення капіталу та сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації, оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

Розподіл темпів росту за країнами і порівняння результатів за період 1950--1970 років із результатами попередніх 80 років свідчить про найбільші успіхи насамперед Західної Європи та Японії .Якщо до 1960 року найвищі показники темпів зростання серед європейських країн демонструвала Німеччина, то вже в період від 3960 до 1970 року, економічний розвиток стає рівномірнішим. Ситуація 1960-х років характеризувалася як загальним прискоренням економічного зростання, так і певною уніфікацією його параметрів. Виняток становила хіба що Велика Британія, хоча й у цій країні темпи розвитку починаючи з повоєнного періоду були найвищими за період від 1870 до 1960 року. Рівень споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня споживання. Рівень споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня споживання. У Західній Європі виникнення економіки, ґрунтованої на принципах взаємної співпраці та соціального партнерства сприяло об'єднанню інтересів власників капіталу, роботодавців, профспілок як представників інтересів найманих працівників та держави в єдиній політиці економічного зростання. Виробництво сировини, енергії і продуктів харчування за межами національної економіки також забезпечувало великий потенціал для розвитку провідних країн світу шляхом використання потенціалу менш розвинених країн. Розглядаючи спрощену, однофакторну модель економічного зростання Харрода-Домара, зазначимо її основні риси: визначення вирішального умовою динамічної рівноваги(поступального руху) ринкової економіки, постійних (сталих) тем

пів економічного зростання;

визнання постійності в тривалому періоді норми нагромаджень (частка нагромаджень у доходах) і граничної ефективності інвестицій (маржинальний коефіцієнт);

пояснення того, що динамічна рівновага і сталі темпи економічного зростання досягаються не автоматично, а є результатом активного державного регулювання економіки;

визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, що сприяє розширенню зайнятості, яка, своєю чергою, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття;

визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме: випереджувальне зростання інвестицій

є причиною інфляції, а заощаджень -- причиною неповної зайнятості. Звідси -- лише рівність Інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції й за повної зайнятості.

Дослідження умов і факторів економічного зростання означало трансформацію статичного підходу в динамічний. Можливість існування сталої динамічної рівноваги доводиться в праці британського вченого Дж. Міда «Неокласична теорія економічного зростання» (1961).

ЛЕКЦІЯ 15. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КІНЕЦЬ ХХ - ПОЧАТОК ХХІ СТ.)

1. Інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства останньої третини ХХ - початку ХХІ ст. та їх відображення в економічній думці

Складовою глобалізаційних процесів, а також характерною рисою сучасного етапу розвитку світового господарства є сталий розвиток міжнародної торгівлі й розширення потоків капіталів. Сучасне виробництво, що ґрунтується на новітніх технологіях, наштовхнулося на вузькість національного ринку при реалізації своєї продукції, що стимулювало прагнення країн збільшувати експорт. Нарощування обсягів міжнародної торгівлі тепер відбувається не лише за рахунок розширення експортного виробництва в країні, а й експорту капіталу до інших країн для будівництва підприємств, що вироблятимуть ці товари. Посилення спеціалізації виробництва зумовлює до перетворення великих сучасних компаній. Сучасні компанії перетворюються на транснаціональні корпорації (ТНК). Інвестування набуває форм прямих капіталовкладень. Сьогодні рівень міжнародної торгівлі набагато вищий, ніж будь-коли. У пій задіяний значно ширший набір товарів та послуг. Але найголовніша відмінність полягає в інтенсивності фінансових потоків та рух капіталів. Сучасна світова економіка, прив'язана до «електронних грошей», які існують лише у вигляді цифр на моніторі комп'ютера, не має аналогів у минулому. Проникнення ТНК до інших країн супроводжується привнесенням до цих країн нових знань, нової технології виробництва і

нових виробничих відносин. За підтримки національних урядів руйнуються соціальні структури традиційних суспільств, адже міжнародні корпорації перетворюють їх відповідно до «міжнародних стандартів». Побут, культурні цінності, економіка в різних регіонах світу стають дедалі схожими. Цій уніфікації суспільств та економік сприяють потужні потоки капіталу між країнами, що вимагають єдиних правил гри. На противагу попереднім підходам, що характеризувалися порівняно високим рівнем незалежності національних економік і більшою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається дедалі менше можливостей для національних автономій. Це, звісно, призводить до втрати керівництва національних економік контролю в управлінні господарським розвитком країни і, зокрема, в таких ключових сферах, як «рівень державних витрат». Глобалізація економіки практично унеможливлює регулювання ринку і системи виробництва в країні на національному рівні.

Глобалізація набуває різного сенсу залежно від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, або про світове виробництво загалом. Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рівноважного розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики. Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне знання на основі сучасної інформації не існує і неможливе, а отже, рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої економічної системи, і тому тільки ринок може з найменшими витратами уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожий (брюссельська школа) стверджує, що саме хаос породжує порядок. Але це означає, що теорія «економіки раціональних очікувань» повинна стати надбанням історії економічних учень.

Глобалізація, збільшивши простір і глибину фінансових ринків, нестабільність не ліквідувала, а породила умови її безупинної нестійкості. У кредитних відносинах також відбулися серйозні зміни. Суб'єктивна оцінка у зв'язці «кредит--застава» -- реальність. Цінність застави залежить від того, яку суму готовий позичити банк його власнику. Особливо це характерно у відносинах центру і периферії на постсоціалістичному просторі, де кредитні ризики дуже великі. А кредитний ризик веде до збільшення ставки процента. Тут відносини «дикого капіталізму», а Дж. Сорос називає його «бандитським капіталізмом».Для сучасного періоду розвитку світового господарства характерним також с посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації. Цьому сприяв розвиток продуктивних сил, що дедалі більше вимагав активного обміну між багатьма країнами та уніфікованих правил гри на міжнародному ринку. Від переговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для експорту чи імпорту одного товару, країни перейшли до міжнародних угод. Стосовно посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації у світовому господарстві необхідно зазначити, що нині на авансцену світового економічного життя виходять нові учасники,

які, поряд із традиційними, стають головними законодавцями моди у світогосподарських процесах. Так, сьогодні виокремлюють вісім нових основних суб'єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це - міжнародні організації -- Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організація об'єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП),

Світова організація торгівлі (СОТ);

країни «Великої сімки» -- С7 (чи вісімки, С8, разом із Росією);регіональні організації, яких налічується близько 60;2)багатонаціональні корпорації (понад 60 тисяч);3)інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); 4)неурядові організації; 5)великі міста; 6)окремі видатні особистості (науковці --- лауреати Нобелівської премії, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.) Таким чином, глобалізація стала постійним чинником внутрішньої та міжнародного економічного життя.

Новими економічними явищами, що характеризували функціонування світового господарства у 70-х на початку 80-х рр. XX ст., були: подальше розгортання НТР, посилення інтелектуалізації й віртуалізації економічних відносин; вступ виробництва на основі переходу до наукомістких і ресурсозбережувальних технологій у фазу глобальної технологічної модернізації; вичерпність традиційних екстенсивних факторів економічного зростання; загострення проблеми дефіцитності енергетичних ресурсів у вигляді глобальної енергетичної (нафтогазової) кризи розвинених країн. Також у цей період посилювалася роль екологічної складової економічного прогресу перед загрозою тотального руйнування навколишнього природного середовища. Зростання інтернаціоналізації господарських зв'язків та панування транснаціональних корпорацій надавали кризовим явищам характеру. глобальності. Характерним було також поєднання глобальних проблем із поглибленням економічних суперечностей та виявів макроекономічної нестабільності економік провідних країн Заходу. Світові економічні кризи 1974--1975 та 1980--1982 рр. Надзвичайної гостроти їм надавало поєднання циклічних спадів із низкою структурних криз --- енергетичною, валютно-фінансовою, екологічною, що зумовило небачені раніше за глибиною й раптовістю шоки пропозиції. Стрімке зростання світових цін на нафту спричинило подорожчання паливно-сировинних ресурсів. Ціни на сировину та паливо впродовж 1972--1973 рр. перевищили зростання їх за період від кіпця Другої світової війни до 1972 року, що завдало нищівного удару по пропозиції; зумовило спад у країнах із розвиненою ринковою економікою за одночасного зростання цін. Суттєвою відмінністю від попередніх циклічних спадів стало таке нове економічне явище, як стагфляція -- одночасний спад зі зростанням безробіття, та інфляція. Необхідність пошуку шляхів виходу з кризи кейнсіанського напряму призвела до посилення критики кейнсіанської ортодоксії з боку представників неортодоксального кейнсіанства. Вихід із кризи вбачали в необхідності модернізації та модифікації методологічних засад кейнсіанства. Посилення розмежування в середовищі кейнсіанства наприкінці 60-х -- на початку 70-х рр. XX ст., що було пов'язане з переоцінкою вагомості ортодоксальної теорії кейнсіанства з боку самих кейнсіанців, призвело до формування двох основних тенденцій подальшого розвитку цього напряму: по-перше -- традиційні кейнсіанці, представники старого покоління кейнсіанців (П. Самуельсон, Дж. Тобін, Г. Екклі, Л. Клейн, Ф. Модільяні), які за умов теоретичної кризи цього напряму залишилися на непохитних позиціях кейнсіанської ортодоксії, і, по-друге -- посткейнсіанці, що являли собою молоду генерацію науковців-новаторів (Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі), які виступили з різкою критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії. Утворилось 2 течії. Отже, виходячи зі сказаного вище, можна вирізнити дві основні течії у структурі посткейнсіанства:

1)американська течія посткейнсіанства, або монетарне посткейнсіанство -- Р. Клауер, А. Лсйонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайптрауб, X. Мінскі;

2)англійська течія посткейнсіанства, або калецькіансько-неорікардіанське посткейнсіанство -- Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я. Крсгель, Дж. Ітуелл. Отже, у 1970-х рр. посткейнсіанство як нове теоретичне відгалуження кейнсіанського напряму зробило спробу оновлення макроекономічної теорії з урахуванням змін у тогочасній ринковій економіці.

До ідейно-теоретичних ідей посткейнсіанства можна віднести:

1) власне теорію Дж. М. Кейнса, яка лежала в основі обох напрямів посткейнсіанства;

2) критичне й творче використання ідей монетаризму та неокласичної мікроекономічної теорії американськими посткейнсіанцями;

3)відродження рікардіанства, і передусім методологічних за

сад його теорії вартості представниками англійського посткейнсіанства (П. Сраффа);

4)використання англійськими посткейнсіанцями здобутків інституціонального напряму економічної теорії, враховуючи у власних дослідженнях існування і взаємодію соціально-економічних та політичних інституцій;

5)використання наукових ідей макроекономічної теорії й теорії розподілу національного доходу, економіко-математичні методи дослідження польського економіста Міхала Калецького;

6)визнання деякими представниками англійського посткейнсіанства (Дж. В. Робінсон) доцільності використання елементів марксистського аналізу, особливо макроекономічних, загальнорівноважних аспектів теорії суспільного відтворення.

Посткейнсіанські течії об'єднують спільні цілі, якими є:

1)теоретичне протистояння неокласичній системі;

2)необхідність завершення кейнсіанської революції;

3)створення нового синтезу макро- та мікроекономіки. Але поряд з цим американське та англійське посткейнсіанство мають певні відмінності та особливості.

2. Проблеми функціонування господарської системи та загальна характеристика нового кейнсіанства у 80-ті рр. ХХ ст.

У 1980-х рр. відокремлення прибічників американського монетарного посткейнсіанства у вигляді нового кейнсіанства, яке суттєво відрізняється як від неокейнсіанства так і від постскейнсіанства. Важливу роль у розробленні ідей нового кейнсіанства у цей час відіграють американські економісти Брюс Грінвальд, Джозеф Стігліц (Степфордський університет), Джордж Акерлоф та Жанет Йєллін (університет Берклі), Олів'є Бланшар та Джуліо Ротсмберг (Массачусетський технологічний інститут), Грегорі Манків (Гарвард) та ін.

Прихильники цієї течії, подібно до посткейпсіанців, виходять з того, що в капіталістичному господарстві існують серйозні причини, здатні викликати болісні відхилення від стабільного економічного зростання та повного використання ресурсів, призвести до макроекономічної нестабільності ринкової економіки, тому необхідним є активне втручання держави в економіку.

Нові кейнсіанці, на відміну від своїх попередників, удосконалюють методологію економічних досліджень шляхом залучення як неокласичних ідей, так і відповідного категоріального апарату, використовують формальио-математичний апарат загальної рівноваги. Вони досліджують функціонування ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки господарських агентів за умов макроекономічної невизначеності та неповноти економічної інформації. Нові кейнсіанці аналізують проблеми грошей та ціноутворення. Найбільшу увагу їх привертає концепція ціноутворення за умов недосконалої конкуренції. , Нові кейнсіанці вважають, що кейнсіанська теорія сьогодні -- це теорія малозмінних цін і заробітної плати, які й потребують дослідження під час аналізу стійкої інфляції. Прихильники кейнсіанства мусили визнати небезпечність невпинного й беззастережного зростання державних видатків й дефіцитів державного бюджету. Це повною мірою позначилося на їхній економічній політиці, де традиційно в основі регулювання попиту перебувала бюджетна політика, або, точніше -- політика бюджетного дефіциту. У кредитно-грошовому регулюванні акцент робиться на посиленні гнучкості всієї кредитно-грошової системи. В центрі уваги опиняється політика доходів, якій приділяють особливого значення. Саме в ній сучасні кейнсіанці вбачають можливість одночасного розв'язання проблеми зайнятості та інфляції. Власне, пропозиції нових кейнсіанців зводяться до обґрунтування нової макроекономічної стратегії, яка полягає в тому, що за умов сучасної договірної економіки уряд мас перебрати на себе контроль за цінами й доходами за допомогою оподаткування, коли відбувається регулювання процесів монополізації. Встановлення заробітної плати мас відповідати співвідношенню попиту та пропозиції в кожному секторі економіки.

Методологічними засадами американського (монетарного) посткейнсіанства с:

макроаналіз монетарної сфери, врахування грошового чинника в макроекономіці;

включення неокласичної мікроекономіки як теоретичного підґрунтя макроекономічного аналізу;

урахування ролі недостатньої інформації на фінансових ринках;

* широке впровадження економіко-математичних методів.

Методологічними засадами англійського посткейнсіанства були:

* заперечення методології маржиналізму (теорії граничної корисності та граничної продуктивності;

відродження традиції класичної школи у вигляді неорікардіанства (теорії цінності, прибутку, розподілу);

включення дослідження інституцій та іиституціонального принципу «кумулятивної всебічної причинності»;

спроби використання аналізу процесу суспільного відтворення К. Маркса.

ЛЕКЦІЯ 16. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КІНЕЦЬ ХХ - ПОЧАТОК ХХІ СТ.). (ПРОДОВЖЕННЯ)

1. Розвиток світової економіки в останній третині ХХ - на початку ХХІ ст.

До інформаційних технологій зазвичай відносять сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки (машин та програмного забезпечення), телекомунікації, мовленні та оптико-електронної промисловості. Останні два десятиліття XX ст. виникає сузір'я великих технологічних проривів у сфері нових матеріалів, джерел енергії, в медицині, у виробничій техніці , зокрема в транспортній технології. Сучасний процес технологічної трансформації розширюється по експоненті. Сьогодні ми живемо у світі, який вже давно називають цифровим, або електронно-цифровим. Нові інформаційні технології-- це не просто інструменти, якими необхідно користуватися, а процеси, які необхідно розробляти.

Є суттєві відкриття у сфері інформаційних технологій;

поява мікропроцесора як ключового пристрою в поширенні мікроелектроніки (1971 р.);

винайдення мікрокомп'ютера в 1975 р. (перший успішний комерційний варіант з'явився у квітні 1977 р.);

виробництво операційних систем для мікрокомп'ютерів компанією Microsoft (середина 1970-х рр.);

промислове виробництво оптичних волокон компанією Corning Glass на початку 1970-х рр.;

промислове виробництво відеомагнітофонів компанією

8опу у середині 1970-х рр. на основі відкриттів, зроблених у

1960-х роках в Америці та Англії;

в)створення в 1969 році компанією Advanced Research Project Aganscy (АRРА) Міністерства оборони США нової, революційної електронної комунікаційної мережі, яка згодом перетворилася на сучасний Інтернет.

Усі ці відкриття мають спільні характеристики: ґрунтуючись головним чином на наявних знаннях і розвиваючись як продовження ключових технологій, вони завдяки доступності й падінню ціни за зростання якості являють собою кардинальний прорив у масовому поширенні технології у сфері комерційного та суспільного використання. Під час третьої хвилі НТП розпочалося й господарське освоєння навколоземного космічного простору, були синтезовані матеріали, яких раніше не існувало в природі, створено промислові роботи, здатні практично повністю замінити людину на виробництві, а персональний комп'ютер перетворив і примножив потоки інформації. Досягнення науки і техніки у поєднанні з високим рівнем політичних, економічних та соціальних інститутів уможливили вихід країн Заходу на небачений раніше рівень економічного розвитку - - рівень задоволення різноманітних, у тому числі зовсім нових потреб переважної частини свого населення.

Усе це дало підстави для висновку про завершення індустріального періоду в розвитку західних країн: США, Великої Британії, Франції, ФРН, Японії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Австрії, Ізраїлю та ін.

Утім скороченню кількості та частки зайнятих у промисловості цих країн сприяло також перенесення виробничих потужностей, особливо «екологічно сумнівних», до таких країн із середнім рівнем економічного розвитку і відносно дешевою робочою силою, як Туреччина, Південна Корея, Індонезія, Бразилія, Мексика, Таїланд. Перенесення технологій і цілих виробництв до цих та інших країн, поряд із негативними ефектами, мало наслідком їх індустріалізацію, перетворення на нові індустріальні країни, або нові індустріальні економіки.

У цей період країни Латинської Америки, Східної Європи та колишнього Радянського Союзу перебувають на етапі переходу не лише від планово-директивної до ринкової економіки, а й до постіндустріальної структури виробництва та зайнятості. Та попри те, що нова технологічна структура і нова постіндустріальна, сервісно-інформаційна економіка відіграють дедалі більшу роль у світовому співтоваристві, говорити про остаточне і глобальне завершення доби індустріалізму зарано. Про це свідчить принаймні, що такі країни, як Китай та Індія, зі своїм величезним економічним потенціалом, зовсім нещодавно вступили у стадію зрілого індустріалізму, а більшість країн Африки його ще навіть не досягли.

2. “Рейганоміка” та “тетчеризм”

Війна, що її США вели у В'єтнамі, призвела до загострення соціальних суперечностей і, також -- до повороту до політики реалізму, перегляду політичного курсу відповідно до міжнародних умов, що змінилися, та економічних можливостей країни. До початку 1990-х років у США здійснюється перехід до консервативної моделі економічного зростання. У 1970-і роках стала очевидною дисфункціональність механізмів державно-монополістичного регулювання, що склалися ще у 1930-х роках, у період «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта. Підтвердженням цього є низка економічних криз структурного порядку, що завдали удару по капіталістичній економіці. Кризи 1974---1975 та 1980---1982 років негативним чином вплинули й на корінні інтереси монополістичної буржуазії, що стало одним із найважливіших чинників, що зумовили різкий зсув управо в економічній теорії та політиці розвинених капіталістичних країн. Діяльність неоконсервативних урядів 70---80-х рр. XX ст. («рейганоміка» у США, «тетчеризм» у Великій Британії, відроджене «соціальне ринкове господарство» у ФРН) була спрямована передусім на забезпечення монопольно високих прибутків, стимулювання підприємницької ініціативи.

Структурна перебудова капіталістичного відтворення, здійснювана у 1960--1970 роки під впливом НТР та складних умов економічного зростання, була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталістичної економіки загалом. Усе це спричинилося до необхідності суттєвої переорієнтації державної економічної політики, переоцінки ролі тогочасної капіталістичної держави в регулюванні капіталістичного виробництва. У 1970-і рр. увиразнилася неефективність подальшого акценту на кейнсіанські та неокейнсіанські механізми державно-монополістичиого регулювання господарських процесів.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та суперечності 1970-х - початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціальних програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж ї 980-х --- на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах (зокрема, у Великій Британії політика М. Тетчер -- «тетчеризм»). Ця політика стала відповіддю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економіці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чистку» неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. У 1970-і роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981--1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У 1970-х роках у Великобританії уповільнилося зростання виробництва, почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза депресії, темпи інфляції досягли на кінець 1970-х рр. 15 % на рік, що було небаченим до того часу в країні рівнем. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Великої Британії називали її «хворою людиною Європи». Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулювання, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Тетчер (народ, у 1925 році), увійшла в історію під назвою «тєтчєризм». М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифікації-- монетаризмі.

Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулювання, дебюрократизація означали підтримку підприємницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійснював політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок. Реформи заторкнули всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття законів, що обмежували безмежні права профспілок па оголошення страйків, а також законів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйкарями.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристською концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження державного підприємництва. Найважливішим напрямом реформ був курс на приватизацію державного сектору.

Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північному морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти тощо. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту. У результаті приватизації значно зменшилася питома вага капіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства. Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував продавати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулювали розвиток приватного бізнесу, серед них -- збільшення податкових пільг. Політика уряду дедалі більше спрямовувалася на розширення рівня свободи господарської діяльності підприємців.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростання грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка. Серед антиінфляційних заходів досить суттєвим було обмеження державних витрат. Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як торгівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.

У США альтернативою кейнсіанству стала чиказька школа неолібералізму, що сповідувала ідеї монетаризму. Очолював школу відомий американський економіст Мілтон Фрідмен. Монетаризм центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком. У широкому сенсі монетарним -- це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці США та інших розвинених країн. «Монетаристське відродження» не було випадковою відповіддю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу. Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867--1960» І сформульований так: зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін. М. Фрідмен у своїх працях, на відміну від кейнсіанських концепцій, визначальну роль віддавав грошовому (монетарному) фактору в досягненні макроекономічної стабільності. На відміну від кейнсіаиства, природу та причини циклічності ринкової економіки М. Фрідмен вбачає у порушенні монетарної стабільності, непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, негативних наслідках невираженого втручання держави в економіку, передусім його емісійної політики. М. Фрідмен та його прихильники вважали, що розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші мають значення».

3. Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.

Від 50--60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук -- філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія набула визнання у 80---90-х рр. XX ст. Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), -- Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напрями -- неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (інституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям -- неоінституціононалізм -- залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Другий напрям -- нова інституціональна економіка -- навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX -- на початку XXI ст. вельми складні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи, або «рукави»: «індустріально-соціологічна школа», «школа суспільного вибору», «кон'юнктурна школа».У більшості напрямів неоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інституціональних теорій до цього часу так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумовлені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності. Засновником неоінституціоналізму із повним правом вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.