Реалізація маркетингового потенціалу сільськогосподарських підприємств в контексті забезпечення їх стійкого розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕАЛІЗАЦІЯ МАРКЕТИНГОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ

І.В. Драган,

старший науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку, ДУ «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України», кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, м. Київ

Статтю присвячено розробці заходів щодо ефективної реалізації маркетингового потенціалу сільськогосподарських підприємств в контексті забезпечення їх стійкого розвитку. Доведено, що держава має запровадити систему заходів, спрямованих на забезпечення цінової стабільності та здійснювати підтримку товаровиробників, обмежувати обсяги ввезення сільгосппродукції за демпінговими цінами, створити систему моніторингу та прогнозування кон'юнктури продовольчого ринку.

Вступ. В умовах нестачі у більшості сільськогосподарських підприємств необхідних їм для ефективного розвитку власних ресурсів важливим напрямком вирішення існуючих у них проблем є розвиток інтеграційних процесів. Побудова економічних відносин на основі інтеграції дозволяє повніше використовувати потужності переробної промисловості і забезпечити еквівалентний обмін між підприємствами АПК по всьому технологічному ланцюгу - від поля і ферми до кінцевого споживача.

Інтеграційні процеси сприяють створенню корпоративного ринкового середовища. Для цього необхідна тісна взаємодія всіх учасників регіонального і міжрегіонального ринків, а також іноземних компаній. Створення крупних інтегрованих формувань здійснюють шляхом злиття підприємств і співробітництво та придбання ними іншого формування у власність зі створенням нового підприємства. Найбільший розвиток перелічені методи інтеграції одержали в харчовій та переробній промисловості.

Дослідження питань, пов'язаних з управлінням маркетинговими послугами підприємств знайшли своє відображення у працях українських та російських вчених, таких як В.Г. Алієв, І.В. Артімонова, Г.Л. Багієв, Г.А. Баклаженко, Л.В. Балабанова, В.А. Беспалов, В.А. Василенко, С.С. Гаркавенко, О.П. Гогуля, М.О. Дзюба, К.Я. Єрохін, Т.А. Жерібка, Ю.Я. Кухарук, Н.Є.Левчук, Р.В. Мажинський, Є.Б. Мельник, А.Р. Рабаданов, П.Т. Саблук, Н.Б. Спичак, Л.М. Степасюк та інших.

Постановка проблеми. Розробити заходи щодо ефективної реалізації маркетингового потенціалу сільськогосподарських підприємств в контексті забезпечення їх стійкого розвитку.

Результати. Необхідно визнати, що для розвитку інтеграції в АПК України нині є сприятливі умови. Зокрема, приватна власність на землю та майно вже законодавчо визнана. А це дозволяє користуватися вкладами інвесторів, організовувати спільні підприємства, учасниками яких є сільсьгосптоваровиробники і переробні формування та іноземні інвестори.

Найбільш ефективними з агропромислових формувань у сучасних економічних умовах, на наш погляд, є холдинги і агропромислово-фінансові групи. Говорячи про холдинг, слід відмітити, що його материнська компанія, яка володіє контрольним пакетом акцій, здійснює управління і контроль діяльності дочірніх підприємств і об'єднує їх в єдине структурне формування.

В них сільськогосподарські підприємства практично відключаються від безпосередньої дії з кредитною і податковою системою, не фінансуються з місцевого, регіонального і державного бюджетів, не займаються визначення каналів продажу своєї продукції і розподіленням одержаного доходу, а також придбанням товарно-матеріальних цінностей. Однак слід визнати, що вони не мають права обирати своїх керівників, призначати головних спеціалістів, встановлювати штатний розпис, посадові оклади і оплату праці рядових працівників, бо ці функції беруть на себе головні організації. Такі господарства, по суті, знаходяться на положенні філіалів. Між тим основна їх частина згідно установчих документів має право юридичної особи.

Позбавлення господарської самостійності, фінансування за жорстко-контрольованим кошторисом витрат, відсутність зв'язків аграрних підприємств з кредиторами та податковими органами, жорстка дисципліна - всі ці заходи можуть призвести в подальшому до значних ускладнень. Спеціалісти господарств можуть втратити здатність управляти ними та інтерес до роботи, бо творча основа при адмініструванні відходить на другий план. Оскільки вказані недоліки ускладнюють функціонування сільськогосподарських підприємств, їх необхідно усунути, що сприятиме зростанню ефективності функціонування холдингів. Проте доцільно визнати, що існуюча нині система відносин між учасниками значної частини інтегрованих формувань не забезпечує достатньо справедливого розподілу кінцевого результату діяльності і тому потребує удосконалення. Основна проблема економічних взаємовідносин у тому чи іншому агропромисловому формуванні складається у визначенні часток участі сільгосптоваровиробників у кінцевому результаті, тобто - загальній виручці або прибутку переробного підприємства. Найбільш справедливим і вигідним для всіх партнерів інтегрованої структури, на наш погляд, є розподіл прибутку, бо саме при ньому відсутнє завищення доходів переробних підприємств і торгівлі (що, звичайно ж, зменшує їх податкову базу). Економічні відносини між аграрниками і переробними підприємствами повинні будуватися таким чином, щоб забезпечувалася рівновигідність функціонування всіх учасників інтеграції.

Вкрай необхідною є розробка методичних рекомендацій по покращенню економічних відносин сільгосптоваровиробників з керівництвом агропромислового об'єднання, які покликані сприяти збереженню власності на землю та інші засоби виробництва, а також на вироблювану в аграрних підприємствах продукцію. Неузгодженність інтересів учасників інтегрованих формувань нерідко призводить до їх розпаду.

Необхідно вказати, що в останні роки у зв'язку з організаційними, фінансовими та іншими причинами створення кооперативних формувань йде дуже повільно. Основна частина товаровиробників є інертною у своїх пошуках більш раціональних схем взаємодії з партнерами АПК. Між тим створення кооперативних структур дозволяє ув'язати в єдине ціле економічні інтереси різних ланок АПК - від сільгосптоваровиробників і переробників їх сировини до різноманітних торговельних структур.

Із існуючих нині у продовольчому підкомплексі АПК нашої країни кооперативних формувань домінуючу роль, на нашу думку, повинні відігравати обслуговуючі. Останні як первинні структури у більшості випадків створюються в одному чи декількох селах, які відрізняються порівняно незначними обсягами своєї діяльності.

Основними суб'єктами продовольчих ринків повинні стати переробно-збутові сільськогосподарські кооперативи. Порівняно велика увага має приділятися і створенню належної кооперативної системи кредитування, що повинна функціонувати у тісному зв'язку з обслуговуючими сільськогосподарськими кооперативами.

Вижити в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку дозволяють сільськогосподарські зовнішньоекономічні маркетингові кооперативи. Останні повинні будувати свою діяльність на договірних засадах і застосовувати нові технології маркетингової діяльності. Члени-учасники таких кооперативів одержують можливість: участі в міжнародному маркетингу, що дозволяє їм значно розширювати ринки збуту своєї продукції; збільшення і удосконалення виробництва; використання новітніх технологій і методів бізнесу; підвищення ділової активності і забезпечення собі стійкого розвитку. Вони можуть і формувати на ринку ліквідні партії товарної продукції, і використовувати сучасні види упаковки та власну торгову марку, і розвивати довгострокові зв'язки з підприємствами роздрібної торгівлі, і організовувати регулярне постачання засобів виробництва.

Вказаний вид кооперативів в особливій мірі є прийнятним для таких галузей сільського господарства як овочівництво, баштанництво, вирощування ягід, картоплі, грибів тощо. Учасники кооперативів одержують можливість розширити маркетинговий період продажу вироблених у цих галузях видів продукції і збільшувати свої прибутки. Великі промислові підприємства, як свідчить практика, завдяки більш широким їх можливостям у вдосконаленні організації виробництва, застосуванні більш економічних видів устаткування і забезпеченні належного технологічного рівня виробництва та впровадженні енергозберігаючих технологій забезпечують собі зниження витрат капіталу і собівартості одиниці вироблюваної продукції. На жаль, питома вага великих і середніх за своїм розміром підприємств харчової і переробної промисловості нині є низькою. Більша ж частина продовольчої продукції виробляється порівняно малими підприємствами, які частіш за все не здатні забезпечити випуск достатньо конкурентоспроможної продукції. У певній мірі останнє обумовлено тим, що їх працівники, як правило, не мають відповідних економічних та юридичних знань, без яких неможливо здійснювати кваліфіковані маркетингові дослідження, приймати обґрунтовані рішення щодо збуту товарів, розробляти грамотні стратегії ведення конкурентної боротьби з великими компаніями. У цих умовах вигідним є співробітництво малих підприємств з великими із застосуванням франчайзингу, який мінімізує витрати і ризики обох сторін.

Звичайно ж із впровадженням новітніх технологій, удосконаленням технічних засобів та покращенням організації використання робочої сили оптимальні розміри господарств помітно зростатимуть. Однак слід мати на увазі, що збільшення розмірів господарств має супроводжуватися удосконаленням форм внутрішньогосподарської організації праці та обов'язковим удосконаленням використовуваних у виробництві технологій, кращим використанням виробничих потужностей і трудових ресурсів. Із укрупненням господарств все більшого значення набуває транспортний чинник, оскільки з підвищенням концентрації виробництва відбувається зростання витрат на внутрішньогосподарські перевезення та переїзди.

Ураховуючи, що і великі, і середні, і малі за розмірами підприємства мають свої переваги і недоліки, необхідно, щоб на практиці вони сполучалися між собою у найкращих пропорціях і ефективно доповнювали один одного.

Об'єктивною необхідністю сучасного етапу розвитку значної частини сільгосппідприємств є здійснення ними диверсифікації своєї діяльності. Саме завдяки їй покращується використання землі, робочої сили і технічних засобів виробництва, залучаються додаткові ніші ринку, змінюється фінансовий стан товаровиробників, більшою мірою задовольняється попит на продукцію та маркетингові послуги. Вона сприяє створенню нових робочих місць, витісненню імпортних товарів з вітчизняного ринку, більш рівномірному надходженню доходів протягом року, зростанню розмірів прибутків. Проведення диверсифікації вимагає розвитку підприємництва на селі, яке сприяє запровадженню інновацій, пошуку нових сфер діяльності і ринку, зменшення залежності від вузької спеціалізації.

Як свідчить практика розвинених країн, кращих результатів досягають ті з них, в яких ринкові умови відповідним чином поєднуються з регуляторною діяльністю держави. Необхідність останньої обумовлена і доцільністю забезпечення продовольчої безпеки, і порівняно низькими рівнями конкурентоспроможності аграрного виробництва, і диспаритетом цін, і високими рівнями ризиків та ресурсоємності агробізнесу.

У сучасних трансформаційних умовах, в яких знаходиться нині наша країна, виникає потреба у визначенні обсягів, напрямів та меж бюджетного фінансування відповідно до вимог СОТ. На жаль, нині бюджетна підтримка сільського господарства в Україні є і недосконалою, і недостатньою, і неефективною. Політика бюджетної підтримки має бути трансформованою на інноваційно-інвестиційний розвиток. Однак необхідно мати на увазі, що втручання держави в економічний механізм господарювання не повинно мати руйнівних наслідків. Держпідтримка розвитку сільського господарства має бути справедливою по відношенню до різних організаційно-правових форм господарювання і сприяти підвищенню ефективності виробництва та життєвого рівня сільського населення. Оскільки виробництво більшості видів аграрної продукції зосереджено в господарствах населення, вони не повинні бути позбавлені бюджетної підтримки.

Держава з одного боку повинна сприяти забезпеченню товаровиробникам рівня прибутковості, необхідного їм для ведення розширеного відтворення, не руйнуючи при цьому ринкові механізми саморегуляції, а з іншого - здійснювати заходи по захисту інтересів споживачів. Вона зобов'язана забезпечити для більшості населення країни фізичну і економічну доступність основних видів продовольства відповідно до науково обґрунтованих норм душового споживання.

Дослідження науковців свідчать про доцільність виділення двох видів регулювання розвитку продовольчого підкомплексу як економічної системи. Перший з них полягає в підтримці збалансованості попиту і пропозиції, що визначає рівноважні ціни на основі товарні групи продовольчої продукції: хлібопродукти, м'ясо і м'ясопродукти, молоко і молочні продукти, рибу і рибні продукти, яйця, картоплю, овочі і баштанні, фрукти і ягоди, рослинне масло, цукор. Без цього досягти стабілізації продовольчого забезпечення та оперативного регулювання ним практично неможливо. Дія регулюючих механізмів повинна бути спрямована на стимулювання попиту і збільшення пропозиції.

Другий ж вид регулювання стійкого розвитку продовольчого підкомплексу передбачає комплексну дію на процеси, здійснювані у відповідності з цільовими продуктовими програмами, розробленими на базі середнього і довгострокового прогнозування змін у попиті на продовольчу продукцію. Дія всіх регулюючих механізмів повинна бути спрямована на виконання конкретної програми, яка дозволяє забезпечувати населення всіма основними видами продовольчих продуктів на рівні науково обґрунтованих норм їх споживання в умовах дії тих або інших дестабілізуючих чинників.

У країнах ЄС фінансування підтримки аграрної сфери забезпечується Європейським фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій, кошти якого спрямовуються на забезпечення регулювання внутрішнього ринку (шляхом інтервенційних закупок, повернення витрат на зберігання продукції, держаних субсидій і дотацій на експорт продукції).

Для ефективного функціонування сільськогосподарських формувань в Україні доцільно створювати рівні конкурентні умови для всіх суб'єктів господарювання. На думку М.Й. Маліка та О.Г. Шпикуляка [2], даний процес повинен включати обмеження монополізму, формування дієвої інфраструктури, а також низку наступних заходів: забезпечення цінової стабільності та підтримки товаровиробників, обмеження ввезення сільгосппродукції за демпінговими цінами; створення системи моніторингу та прогнозування кон'юнктури аграрного ринку; розроблення державної програми стимулювання торгівлі; формування інфраструктури гуртових (оптових) ринків і забезпечення їх ефективного функціонування.

Що ж стосується регіональної політики в Україні, то вона має розв'язувати і задачі структурної перебудови, які на регіональному рівні можна звести до таких моментів: забезпечення стійкого розвитку регіонів шляхом використання їхнього науково-технічного потенціалу; випровадження ефективних енерго- і ресурсозберігаючих технологій; проведення ефективної інноваційної політики на підприємствах та їх реструктуризація; посилення інвестиційної діяльності в регіоні шляхом залучення коштів підприємств, фінансових установ органів самоврядування з метою створення сучасної промисловості, транспортної і наукової інфраструктур.

Позитивні зміни у розвитку ринкових відносин можуть бути досягнуті лише при використанні державного комплексу таких економічних заходів, як податкова, кредитна і цінова політика, сприяння інвестиційній діяльності, створення вітчизняним товаровиробникам сприятливих експортно-імпортних умов і організацію сільськогосподарського страхування.

Відносно ж податкової політики необхідно мати на увазі, що хоча податкова система України в останні роки і наблизилася до країн Європейської Співдружності, проте вона все ж продовжує характеризуватися занадто великою кількістю податків, мінливістю їх складу та ролі, нестабільністю принципів обчислення та ставок тощо. Доцільно вказати, що забезпеченню товаровиробникам належних умов господарювання сприяють зменшення податкового тиску та спрощення податкової системи.

Основною складовою бюджетів сільської громади і аграрних підприємств має стати земельний податок. У той же час слід вказати, що він повинен бути основним, але не єдиним видом прямого оподаткування для сільськогосподарських підприємств, більшість з яких має не тільки аграрні галузі, а і інші напрямки діяльності (переробні цехи, будівництво тощо), які нерідко поєднанні таким чином, що з позицій доходності окремо розглядати їх недоцільно. До того ж існують підприємства, які здійснюють виробництво на кооперативних або орендних засадах, маючи порівняно невеликі земельні площі.

Згідно з Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року [1, с.23] основними напрямами розвитку системи кредитування аграрного сектору є: формування кредитної інфраструктури; сприяння створенню кооперативної кредитної системи, спрямованої на обслуговування суб'єктів аграрного ринку, малого та середнього бізнесу; стимулювання розвитку сільських кредитних спілок та їх об'єднань; продовження застосування механізму здешевлення відсоткових ставок за користування кредитами; сприяння розвитку мережі кредитного забезпечення реалізації сільгосппродукції.

Висновки. Важливим напрямком вирішення існуючих проблем щодо реалізації маркетингового потенціалу сільськогосподарських підприємств є розвиток інтеграційних та кооперативних процесів. Найбільш ефективним з агропромислових формувань є холдинги і агропромислово-фінансові групи. Інтеграторами мають бути підприємства переробної та харчової промисловості. Економічні відносини між аграрниками і промисловими підприємствами повинні базуватися на справедливому розподілі одержаного ними прибутку.

Держава має запровадити систему заходів, спрямованих на забезпечення цінової стабільності та здійснювати підтримку товаровиробників, обмежувати обсяги ввезення сільгосппродукції за демпінговими цінами, створити систему моніторингу та прогнозування кон'юнктури продовольчого ринку. На вироблену як сільськогосподарськими, так і переробними підприємствами продукцію необхідно встановлювати економічно обґрунтовані ціни. На одиницю ресурсів всі галузі народного господарства повинні мати однакові доходи. Фінансову допомогу держава покликана надавати перш за все підприємствам здатним забезпечити належну її віддачу.

Крім земельного, підприємства продовольчого підкомплексу мають відраховувати і інші види податків. Податком на прибуток слід обкладати тільки ту його частину, що спрямовується на споживання. Необхідно здійснювати підтримку кредитування аграрної сфери АПК (у тому числі кредитної кооперації), розвивати фінансовий лізинг, впроваджувати вексельні операції. На увагу заслуговує впровадження досвіду розвинених країн світу щодо кредитування готової продукції, а також застосування іпотеки.

маркетинговий сільськогосподарський продовольчий прогнозування

Література

1. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року // Економіка АПК. -- 2007. -- № 11. -- С. 3--57.

2. Малік М. Й. Підприємництво у розвитку аграрного ринку / М. Й. Малік, О. Г. Шпикуляк // Економіка АПК. -- 2007. --№11. -- С. 38--49.

Размещено на Allbest.ru