Європейський ринок енергоресурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

європейський енергоресурс газ економіка

Актуальність дослідження. У сучасному світі енергобезпека перетворилася у важливий фактор зовнішньої політики, а енергетичним питанням надається політичне значення. Аналіз нової енергетичної стратегії Європейського Союзу та Росії свідчить, що у середньостроковій перспективі ЄС нарощуватиме імпорт російського газу. Пріоритетом ЄС залишається диверсифікація та пошук нових постачальників газу, та збереження відносин з існуючими надійними постачальниками газу.

Мета роботи полягає в дослідженні реалістичності планів заміщення російського природного газу в країнах ЄС. Відповідно до поставленої мети вирішені наступні завдання:

? визначено загальну стратегію ЄС щодо підвищення енергоефективності економіки і соціальної сфери;

? розглянуто сучасну ситуацію на ринку енергоресурсів в ЄС;

? проаналізовано динаміку імпорту енергоресурсів країнами ЄС;

? оцінено частку імпорту природного газу з Росії;

? запропоновано шляхи диверсифікації постачання енергоресурсів у країни Європи;

? розглянуто перспективу постачання енергоресурсів з Близького Сходу;

? визначено можливості постачання природного газу країнами Африки;

? оцінено варіант імпорту газу з США - як альтернатива російському природному газу.

Об'єктом дослідження є ринок енергоносіїв світу. Предметом дослідження є ринок природного газу у країнах ЄС.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який складається із 32 найменувань. Текст викладено на 34 сторінках, в тому числі 2 таблиці, 2 рисунки та 1 додаток.

У першому розділі розглянуто методологічні аспекти газопостачання в країни ЄС, а саме стратегія ЄС щодо підвищення енергоефективності економіки і соціальної сфери та сучасна ситуація на європейському ринку енергоресурсів. У другому розділі проведено аналіз динаміки імпорту енергоресурсів країн ЄС, а також частки імпорту природного газу з Росії та емпірично досліджено вплив імпорту російських енергоносіїв на ВВП окремих країн ЄС. У розділі три розглянуто шляхи диверсифікації постачання енергоресурсів у країни ЄС: перспективи постачання енергоресурсів з Близького Сходу, з країн Африки а також США.

1. Методологічні аспекти газопостачання в країни ЄС

1.1 Загальна стратегія ЄС щодо підвищення енергоефективності економіки і соціальної сфери

Завдання пріоритетного розвитку енергетики завжди було в числі головних економічних завдань ЄС. Раніше це завдання вирішувалося проведенням відповідної політики в рамках окремих держав. Загострення проблеми енергоресурсів і конкурентної боротьби та посилення зв'язку політики з економікою поставили питання енергетичної безпеки країн ЄС на рівень загальноєвропейського[9,с.18].

Проблемам заміщення російського газу в країнах Євросоюзу присвячені наукові праці таких учених, як Ромашко О. М. [9], яка досліджує розвиток базових показників газового сектора ЄС, Селезньова О. А. [11], чиї дослідження присвячені вивченню змісту енергетичної політики ЄС, Саприкін В. Л. [10], який досліджує взаємозалежність України, Росії та ЄС на енергоринку та багатьох інших. Однак питання розробки стратегічних завдань енергетичної політики України, власного видобутку газу за рахунок невикористаних ресурсів і транзитної ролі України для європейського ринку газу повною мірою не досліджено.

Розв'язання енергетичної проблеми західні політики та бізнес вбачають у посиленні інтеграційних процесів у сфері енергетичного забезпечення потреб економіки і соціально-культурної сфери на єдиній організаційно-правовій базі.

Створення загальноєвропейського енергетичного ринку започатковано у 90-х роках прийняттям відповідних директив. Основними документами, що регулюють нову енергетичну політику ЄС стали Енергетична Хартія і Договір до Енергетичної Хартії. Ці документи переслідували такі стратегічно важливі цілі як посилення енергетичної безпеки ЄС, підвищення конкурентоспроможності економіки країн альянсу, недопущення монопольного тиску експортерів енергоносіїв на імпортерів, покращення екології, зниження цін на енергоносії. Документи визначили загальні правила функціонування внутрішнього ринку електроенергії і газу, які опиралися на єдність правових інструментів, прозорість діяльності компаній на енергоринку, вільний доступ до нього нових учасників, недопущення монополізації [10].

Розроблення енергетичної політики ЄС здійснюють усі керівні органи ЄС, проте провідну роль відіграє Єврокомісія. Питання оперативного характеру вирішує Генеральний Директорат з енергетики і транспорту. У 2003 р. за ініціативи Єврокомісії були прийняті нові важливі рішення, закріплені директивами 2003/55/EC і 2003/54/EC. В них визначено лібералізацію як основний засіб оптимізації ринку, а широкий доступ на ринок капіталу з пропозицією послуг у сфері енергетики та зниження цін на такі послуги - як перспективну мету лібералізації. Документи визначали принципи функціонування ринку, що забезпечували б вільну конкуренцію, розвиток компаній і інтереси споживачів. Складності мали місце щодо вимоги розділення вертикально інтегрованих компаній [11].

У 2006 році опублікована так звана „Зелена книга”, в якій викладені основні підходи щодо сутності нової енергетичної політики, її основних завдань та засобів вирішення цих завдань. У книзі підкреслена необхідність стабільного постачання енергії до країн ЄС із країн-експортерів енергоносіїв, важливість лібералізації ринку, необхідність економії енергоресурсів та розвитку новітніх технологій у сфері енергетики, посилення екологічних вимог щодо енергоспоживання.

Конкретними орієнтирами ЄС у сфері енергетики стали завдання зниження енергопостачання на 13% до 2020 року, доведення частки поновлюючих джерел енергії до 20%, зменшення викидів вуглецю на 20%. У січні 2007 року прийнято інтегрований пакет дій, покликаних реформувати енергетичний сектор і формувати єдину енергетичну політику. Головними завданнями визначеними новим документом стали розвиток інфраструктури, зменшення зовнішньої уразливості країн Європейського Союзу, боротьба із негативними змінами клімату [13].

Змінюється відношення до атомної енергетики, яку тепер розглядають як важливий чинник посилення енергетичної безпеки, активізуються наукові дослідження щодо можливостей використання у якості енергії водню. Проведена правова, інформаційна та організаційна робота дала експертам підстави вважати середину 2007 року часом, коли формально було завершено лібералізацію ринку Європейського Союзу. Разом з цим необхідно відмітити, що реальне забезпечення вільної конкуренції далеке до завершення, оскільки об'єктивні відмінності формування і функціонування національних енергетичних ринків, що склалися в процесі економічного розвитку протидіють формуванню єдиних цін. Так, в Естонії громадяни сплачують за спожитий газ (без урахування податків) у середньому 195 євро за 1тис.куб.м, у Польщі - 340 євро, у Бельгії - близько 400 євро, в Німеччині - 545 євро (за середньою ціною для ЄС - 475 євро). Подібна ситуація має місце в електроенергетиці: ціни коливаються від 5,8 євроцента за квт-год в Естонії до 9 - 10 євроцентів у Франції чи Іспанії, 14,3 євроцента у Німеччині [12].

Формальна реакція на рішення щодо подальшої лібералізації була більш ніж позитивною - 13 держав із 27 відкрили свої ринки з випередженням графіку. Були внесені також відповідні зміни у законодавство. Проте слід відмітити, що серед членів ЄС існує різне бачення сутності лібералізації та шляхів її проведення. Так, у невеликих країнах, де немає надпотужних транснаціональних компаній, застережень щодо політики лібералізації не виникло. Іншу позицію заняли такі країни як Німеччина, Франція, Італія, де потужні енергетичні компанії побудовані за принципом вертикально інтегрованих. Ці корпорації не сприйняли вимоги Європейської Комісії щодо ліквідації своїх структур як справедливі. Вони упередили нові рішення злиттям та поглинанням сильнішими слабкіших і таким чином відстояли свої позиції на національному рівні. Окрім цього, дії Єврокомісії розцінювалися ними як дискримінаційні. Висловлювалася категорична незгода із намірами чиновників Європейського Союзу добитися відділення транспортного сектору із виробничого у самостійний. Тривалий пошук компромісу призвів до корегування енергетичної політики [8].

Слід також додати, що енергетичну політику ЄС можна розглядати як таку, що має два вектори - внутрішній і зовнішній. Якщо у питаннях взаємодії країн ЄС усередині союзу існує певна єдність розуміння енергетичних проблем і шляхів її розв'язання, то у розумінні зовнішньоекономічної стратегії з енергетичних питань такої єдності немає. Очевидно, що існуючий стан речей склався із-за дії цілої низки причин [4].

Насамперед необхідно відмітити, що країни ЄС мають різний рівень енергозабезпечення власними енергетичними ресурсами. Якщо Норвегія і Данія відносно забезпечені первинними джерелами енергії, Польща і Великобританія володіють значними запасами кам'яного вугілля, яке зменшує гостроту енергетичних проблем, то для таких держав як Австрія або Чехія питання імпорту енергоресурсів є питанням виживання; по-друге, європейські країни різняться за географічним положенням. Держави, розташовані на півночі Європи, потребують більше енергоресурсів. Водночас вони мають обмежені можливості використання сонячної енергії. Південні країни споживають менше енергії в житловому секторі і мають більш широкі перспективи у розвитку геліоенергетики. Окрім цього, географічне положення морських держав дозволяє їм вирішувати питання постачання енергоносіїв, використовуючи для цього танкерний флот, чого позбавлені континентальні країни. Різною є також віддаленість країн від держав_експортерів енергоносіїв; по-третє, країни ЄС різняться між собою структурою і масштабами виробництва, що також є чинником енергоспоживання. Різним є і рівень виробництва, а це означає, що різними є можливості енергоефективності; по-четверте, кожна із країн формувала свій енергетичний баланс, опираючись на встановлені економічні відносини у даній сфері з іншими країнами. Якщо, наприклад, Німеччина має п'ять незалежних і досить надійних джерел енергопостачання, то Чехія обмежена одним; по-п'яте, механізмом задоволення енергетичних потреб в ЄС виступають ринкові відносини, і конкуренція, за яких регуляторна політика обмежена.

До цих об'єктивних причин додається суб'єктивна - бажання ряду трансєвропейських корпорацій з метою отримання максимально можливих прибутків підписати окремі угоди з російським експортером і вирішувати енергетичні питання в рамках двостороннього співробітництва. Такі дії вступають в протиріччя із такою загальною метою ЄС в енергетичній сфері як надійне забезпечення енергоресурсами за справедливою ціною.

1.2 Сучасна ситуація на ринку енергоресурсів в ЄС

За останні десятиліття світовий газовий сектор зазнав помітних змін, які стосувалися, перш за все, динаміки обсягів споживання та цін. Так, за 2011 - 2014 рр. зростання обсягів споживання природного газу у Північній Америці склало 4,0%, Південній та Центральній Америці - 5,3%, Африці - 7,5%, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні - 5,0%, на Близькому Сході - 4,0% [21]. В Європі склалася протилежна ситуація - обсяги споживання природного газу скоротилися на 2,3%, а у державах колишнього СРСР - на 2,6%. Це є наслідком рецесії, високої ціни на газ та орієнтованості енергетичної політики на відновлювальні джерела енергії (привабливість газу відносно електроенергетики зменшується). Протилежні тенденції в динаміці споживання зумовлені різницею цін на газ. Так, ціна на газ у США у 2013 р. була майже в чотири рази менша, ніж загальноєвропейська та складала 2,76 дол. США за млн BTU (британських термічних одиниць) для США, тоді як у Німеччині, відповідно, 11,03 дол. США [15].

ЄС, як найбільше інтеграційне угруповання, споживає найбільше енергоресурсів у світі, у тому числі природного газу. Протягом останніх років обсяги споживання природного газу зросли на 9,73%: з 400,7 млрд м³ у 1997 році до 540 млрд м³ у 2014 році (рис. 1.1).



Рис.1.1. Динаміка показників газового ринку ЄС за 2002-2014 роки

На тлі поступового зростання обсягів споживання газу в 2009 році спостерігалося падіння обсягів споживання природного газу на 7,48% порівняно з 2008 роком, але вже у 2010 році обсяг споживання перевищив показник дворічної давності на 1,1%[15].

Показники, які комплексно характеризують ситуацію на газовому ринку, наведено в табл. 1.1. Протягом 2002 - 2014 років частка власного видобутку газу в країнах ЄС знизилась з 59.4% у 2002 році до 33.3% у 2014 році, відповідно збільшився і обсяг імпорту.

Таблиця 1.1. Показники газового ринку ЄС

Рік	Обсяг споживання, млрд м3	Обсяг власного видобутку,	Дефіцит, млрд м3	Обсяг імпорту,
		млрд м3	Пит.. вага,%		млрд м3	Пит.. вага,%
2002	451,7	227,6	59.4	224,1	284,87	49.6
2004	486,7	227,3	46.7	259,4	299,04	53.3
2006	489,7	201,3	41.1	288,4	328,98	58.9
2010	502,9	177,8	35.4	325,1	347,26	64.6
2012	443,9	149,6	33.7	294,3	377,2	66.3
2014	540	180	33.3	356.3	360	66.7

Тимчасове зменшення обсягів споживання було зумовлене економічною кризою та газовим конфліктом між Росією та Україною протягом 2008 - 2009 років, який зумовив перебої постачання газу до ЄС. Тому в подальшому ЄС планує диверсифікувати джерела постачання природного газу, зменшити залежність від найбільшого постачальника енергоносіїв («Газпрому») та робить ставку на «зелену» енергетику.

Ключовими положеннями основних нормативно-правових документів щодо функціонування газового ринку ЄС є [16]:

· створення повноцінно діючого внутрішнього ринку газу ЄС і визначення принципів функціонування національних і регіональних газових ринків;

· розмежування функцій видобутку, постачання та розподілу природного газу між незалежними операторами;

· уніфікація технічних вимог до газових сховищ, мереж і LNG-терміналів (терміналів з прийому скрапленого газу).

Саме такі напрями енергетичної політики ЄС задекларовано в європейській стратегії економічного розвитку «Європа 2020», де, окрім іншого, наголошується на важливості скорочення імпорту нафти та газу, що дозволить заощадити 60 млрд євро, та переходу до низьковуглецевої економіки [16]. Незначне зменшення обсягів споживання газу країнами ЄС у 2012 році уже є результатом підвищення енергоефективності газу та збільшення обсягів використання альтернативних енергоресурсів. Частка відновлюваних джерел у загальному енергоспоживанні в 2014 року склала 13% [11]. До 2020 року ЄС планує збільшити цей показник до 20%. Глобальний запас енергії за рахунок гідроенергетики, енергії сонця, вітру та інших відновлюваних джерел, згідно з прогнозами, збільшиться більш, ніж на 40% протягом наступних п'яти років [20].

Отже, забезпечення природним газом національних економік країн ЄС і створення єдиного європейського газового ринку - питання, які останнім часом посідають пріоритетні позиції в порядку денному Співтовариства. Це зумовлено як енергетичними кризами, зростанням конкуренції за енергетичні ресурси з боку країн, що розвиваються, призупиненням ядерних програм і, відповідно, зміщенням акцентів енергозабезпечення з ядерної енергії на природний газ, так і високою залежністю країн ЄС від імпорту газу, яка ускладнюється надто вузьким колом постачальників. У такій ситуації керівництво ЄС дедалі більше зусиль докладає до формування єдиної енергетичної політики Співтовариства (в т.ч. її зовнішньої складової), зміцнення внутрішнього газового ринку та розширення його меж за рахунок країн-постачальників і транзитерів газу.

2. Аналіз імпорту енергоресурсів країнами ЄС

2.1 Динаміка імпорту енергоресурсів країнами ЄС

Енергетичний сектор має надважливе значення для розвитку економіки Європейського Союзу. Він є визначальним фактором у підтримці сталого соціально-економічного розвитку і каталізатором зовнішньоекономічної кооперації європейських держав.

Промисловорозвинені країни ЄС мають суттєву залежність від імпорту енергетичних ресурсів, зокрема найбільшими імпортерами енергоресурсів є Німеччина, Франція, Велика Британія, Швеція, Італія та Польща. Натомість виважена енергетична політика їх урядів, спрямована на диверсифікацію поставок енергопродуктів, успішна реалізація програм енергоефективності та створення конкурентного середовища всередині країни дозволили останнім мінімізувати ризики енергозалежності від джерел імпорту [22].

Істотна залежність Європейського Союзу від імпорту енергетичної сировини та, разом з тим, прагнення забезпечити інтенсивний і конкурентоздатний розвиток національних економік ставить енергетичний фактор у пріоритет зовнішньої політики. Концепція, цілі, завдання, фокус та інструменти реалізації енергетичної політики нині мають високу актуальність та широко дискутуються європейською спільнотою. Необхідно підкреслити, що за останні п'ять років ЄС кардинально змінив і посилив енергетичне законодавство в напрямі до активації конкурентоспроможності енергетичного сектору і захисту навколишнього середовища. Каталізаторами змін в енергосекторі Європейського Союзу стали такі події та фактори:

* зростання споживання енергії та потреба в капіталізації енергетичної мережевої інфраструктури (упродовж наступних 20 років енергетичний сектор ЄС потребуватиме інвестицій близько більйона євро);

* зростання цін на нафту і природний газ, а також періодичне виникнення загроз зриву поставок вуглеводнів з Росії;

* зростання залежності Європейського Союзу від зовнішніх поставок енергетичної сировини: лише 50% потреби в енергоресурсах ЄС покриває з власних джерел, а в разі зростання споживання останніх Євросоюз ризикує стати на 70% залежним від зовнішніх постачань);

* поліпшення енергоефективності як у секторі економіки (аплікація енергоощадних та інноваційних технологій), так і в інших сферах суспільного життя;

* зростання частки виробленої енергії з відновлювальних джерел у загальному енергетичному балансі;

* лібералізація ринків газу, електричної та теплової енергії, що є інструментом раціоналізації витрат енергоресурсів;

* глобальне потепління та пов'язаний з ним парниковий ефект.

Держави Євросоюзу, які потребують природний газ, нафту і вугілля, нині активно та успішно реалізовують програми щодо диверсифікації джерел постачання, поширення відновлювальної енергетики та забезпечення високого рівня енергоощадності економіки, а також дерегуляції тарифів. Впевнений поступ на шляху до створення єдиного внутрішнього енергетичного ринку дозволить країнам ЄС позбавитися залежності від окремих держав-експортерів, котрі використовують енергетичний фактор як інструмент політичного або економічного тиску на енергозалежні держави[20].

Активний пошук альтернативних джерел енергії пояснюється тим, що ЄС не в змозі задовольнити попит на природній газ силами країн-учасників. Обсяги видобутку природного газу в Європі знизилися в останні роки (табл. 1.1), через що зросла залежність ЄС від імпорту природного газу з Росії для покриття дефіциту.

Таблиця 2.1. Частки найбільших імпортерів у обсязі імпорту газу до ЄС за 2002-2014 роки

Рік	Росія	Норвегія	Алжир	Нігерія	Катар
2002	45.0	26.2	21.2	2.2	0.9
2004	43.8	24.9	18.2	3.7	1.4
2006	39.3	25.5	16.4	4.3	1.8
2008	37.6	28.9	14.7	4.0	2.2
2010	31.8	28.2	14.4	3.6	8.6
2012	34.5	28.3	8.7	-	-
2014	39	31	8	-	-

Найбільшими імпортерами газу до країн ЄС протягом 2002 - 2014 років є Росія, Норвегія, Алжир, Нігерія та Катар, при цьому частка Алжиру у постачанні газу до ЄС за аналізований період зменшилась майже в три рази, а частка Норвегії збільшилась з 26.2% у 2002 році до 31% у 2014 році, частка Росії коливається від 45% у 2002 році до 39% у 2014 році. У 2012 році перелічені країни поставили до ЄС 60,76% обсягу споживання. Значний потенціал у видобутку природного газу мають також країни Центральної Азії та Північної Африки, що дасть можливість диверсифікувати постачання газу та знизити залежність від Росії. Так, на півночі Африки вже є кілька трубопроводів до Європи і СПГ-терміналів для експорту. В той же час альтернативними джерелами постачання газу для ЄС є США, Іран, Туреччина, Близький Схід (рис.2.1).



Рис.2.1. Схема постачання газу до країн ЄС у 2014 році

Імпортний газ, що надходить до країн ЄС, транспортується переважно трубопроводами, частка зрідженого природного газу в імпорті енергоносіїв до Європи та Євразії - незначна та коливається у межах від 53 до 69 млрд м³ протягом останніх п'яти років [21]. Росія і Норвегія використовують трубопроводи, при цьому в 2014 році через територію України було транспортовано 81,18 млрд м³ газу, що складає 18,3% від обсягу споживання ЄС за аналогічний період [22]. Зрозуміло, що транспортований газ - переважно російський. Завдяки цьому Україна поки що залишається одним з найбільших транзитерів природного газу європейським споживачам. Однак в умовах диверсифікації поставок газу в ЄС буде відбуватись і зміна ролі України як транзитера.

2.2 Частка імпорту природного газу з Росії

З 2010 року частка російського газу на європейському ринку зросла майже на 10 процентних пунктів приблизно до 39%, і до початку кризової ситуації у відносинах України та Росії аналітики очікували, що така тенденція збережеться і в майбутні роки. Однак після анексії Криму європейські політики провели ряд позачергових нарад, присвячених енергетичній безпеці. "Ми серйозно налаштовані знизити нашу енергозалежність", - заявив голова Європейської ради Херман Ван Ромпей [19].

У більшості країн Євросоюзу російський природний газ відіграє досить відчутну роль в енергозабезпеченні. Наприклад, Фінляндія, Чеська Республіка, Угорщина, Республіка Польща, Туреччина, Греція імпортують більшу частину газу з Росії, а деякі з них забезпечують свої потреби в газі стовідсотково за рахунок цих поставок. У таких великих країнах, як Німеччина, Франція, Італія, російський газ становить 30-40% власного споживання і ця цифра зростає. Росія дедалі більше набуває ключового значення як постачальник газу і нафти завдяки тому, що володіє майже 25% світового видобутку газу та 11% світового виробництва нафти, а також, відповідно, 30% і 6% світових резервів цих двох найнадійніших енергетичних джерел. Окрім того, Росія розташована в центрі Євразійського континенту, її оточують декілька країн, що потребують значного енергоспоживання. Маючи такі переваги, вона, коли це вигідно, грає «енергетичною картою» у світовій політиці.

Найактивніше у цьому напрямку працюють найбільші європейські клієнти російського "Газпрому" - Німеччина та Італія, а також Польща. Німеччина, яка споживає понад 80 мільярдів кубометрів газу на рік, закуповує близько третини цього обсягу в РФ, стабільно збільшуючи імпорт протягом останніх 20 років [1].

Подібні заходи планує й Італія, яка споживає щорічно понад 70 мільярдів кубометрів газу і що займає друге місце по закупівлях серед європейських клієнтів "Газпрому". Рим вважає, що протистояння з Москвою через Україну ставить під сумнів будівництво газопроводу Південний потік, який розрахований на поставки російського газу до Італії в обхід України.

"Розвиток кризи в Україні може нести ризики для будівництва Південного потоку", - сказала міністр промисловості Федеріка Гіді. Таку ж думку висловив глава італійської нафтової компанії Eнi Паоло Скароні [16].

За словами аналітиків, до кінця десятиліття Європа зможе отримувати більше СПГ (скраплений газ). "Зараз по всьому світу будуються підприємства зі зріджування газу сукупною потужністю близько 150 мільярдів кубометрів і ми вважаємо, що незадоволеного попиту за межами Європи недостатньо. Це означає, що великий обсяг СПГ з Атлантики і Близького Сходу, який зараз йде в Азію, згодом прийде в Європу", - сказав старший аналітик Wood Mackenzie Массімо Ді-Одоардо [21].

Польща розраховує до січня майбутнього року запустити термінал для імпорту СПГ пропускною здатністю 5 мільярдів кубометрів на рік для отримання палива з Катару, а пізніше із США і Канади. З 2009 року, коли Росія поставляла понад 91% спожитого в Польщі газу, країна подвоїла пропускну спроможність газопроводу, що зв'язує її з Німеччиною і побудувала газопровід до Чехії. Зараз імпорт з Росії становить приблизно дві третини річного споживання Польщі в обсязі 15 мільярдів кубометрів. Варшава прийняла закон, стимулюючий інвестиції в пошук сланцевого газу, і планує підвищити використання власного вугілля, повідомив прем'єр-міністр Дональд Туск.

Всі прибалтійські країни, а також Фінляндія, практично повністю залежать від російського газу та прагнуть найближчим часом розпочати імпорт СПГ, для чого планують будувати термінали.

Для детальнішого аналізу впливу імпорту російського газу на ВВП країн Європейського Союзу на основі макроекономічних показників Німеччини та Франції було здійснено кореляційно-регресійний аналіз. Дослідження на основі показників Німеччини (додаток А.1) показало наступні результати (рівняння 2.1):

 (2.1)

де, gdp(germany) - ВВП Німеччини;gdp_g t-3 - ВВП Німеччини з лагом в три роки;import_gt-1 - імпорт російського газу в Німеччину з лагом в один рік.

Згідно результатів регресійного аналізу в Німеччині існує прямий зв'язок між закупівлею російського газу та ВВП: при зростанні імпорту російського газу на 1% ВВП Німеччини зростає на 0,66% з достовірністю 99%. Спостерігається також значний позитивний вплив зростання ВВП попередніх років на поточний стан ВВП на рівні статистичної значимості 95%. Результати скоригованого коефіцієнта детермінації R² та DW вказують на достовірність результатів регресії.

Вплив зростання імпорту російського газу на ВВП Франції має протилежний результат (рівняння 2.2).

(2.2)

де gdp(france) - ВВП Франції; gdpt-4 - ВВП Франції з лагом в чотири роки;import t-1 - імпорт російського газу в Францію з лагом в один рік.

Згідно результатів регресії збільшення імпорту російського газу на 1% призведе до зниження ВВП Франції на 0,46% з достовірністю 95%. Знову ж таки спостерігається позитивний вплив ВВП попердніх років на поточне значення ВВП на рівні статистичної значимості 90%. Результати скоригованого коефіцієнта детермінації R2 та DW вказують на достовірність результатів регресії.

Отже, енергетичний сектор має важливе значення для розвитку економіки Європейського Союзу. Промислово-розвинені країни ЄС мають суттєву залежність від імпорту енергетичних ресурсів. Найбільшими імпортерами газу до країн ЄС протягом 2002-2014 років є Росія, Норвегія, Алжир, Нігерія та Катар. Найбільша частка імпорту надходить з Росії. У таких великих країнах, як Німеччина, Франція, Італія, російський газ становить 30-40% власного споживання, і ця цифра зростає. В той же час альтернативними джерелами постачання газу для ЄС є США, Іран, Туреччина, Близький Схід.

3. Перспективи заміщення російського газу в країнах ЄС

3.1 Шляхи диверсифікації постачання енергоресурсів у країни Європи

Диверсифікація джерел та шляхів постачання природного газу сприяє зниженню рівня енергетичної залежності завдяки збільшенню кількості незалежних постачальників енергоресурсів. З точки зору економічної теорії це означає збільшення рівня конкуренції на ринку та підвищення його операційної ефективності.

Дотримання принципу диверсифікації постачання енергоресурсів забезпечує державі ряд переваг. По-перше, диверсифікація є важливим засобом управління ризиками. Якщо країна отримує значну частину енергоресурсів від одного постачальника, то погіршення міждержавних відносин із країною-експортером, політична нестабільність, збройні заворушення, стихійні лиха чи аварії на трубопроводах часто призводить до перебоїв у постачанні. За високого рівня диверсифікації газопостачання зниження обсягів імпорту газу з якогось окремого джерела можна компенсувати шляхом збільшення обсягу постачання від інших країн. І навіть коли такої компенсації не відбулося, що цілком імовірно, це не може істотно вплинути на енергодефіцитність, оскільки питома вага окремого постачальника в загальних обсягах імпорту перестає бути домінуючою. Тому країни із диверсифікованим постачанням відзначаються вищим рівнем енергетичної безпеки, особливо в умовах мінливого політичного середовища, значного коливання ринкових цін на енергоносії та в разі виникнення надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру[8].

По-друге, диверсифікація дає змогу країнам імпортувати газ за прийнятними цінами, оскільки за наявності альтернативних постачальників і нових джерел постачання набагато простіше вести енергодіалог із окремими експортерами стосовно кінцевої ціни.

Проблема диверсифікації енергоносіїв для країн ЄС набуває особливої актуальності. Враховуючи те, що в найближчі десятиліття передбачається зростання потреби в енергоресурсах, навряд чи одна Росія зможе її цілковито задовольнити. Тому коло країн-постачальників з часом неминуче розшириться за рахунок держав Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, Центральної Азії, а також держав Каспійського регіону.

Випереджаюче зростання використання газу характерне як для світового газового ринку, так і для газового ринку ЄС. При цьому зростання обсягів споживання зумовлюється: перспективою закриття атомних електростанцій в окремих країнах Євросоюзу; потребою забезпечення газом окремих регіонів ЄС, які досі його не отримують; наступним розширенням Євросоюзу. Зростання частки газу в енергетичному балансі ЄС є досить динамічним. Якщо у 1960 р. вона становила менше 2%, то у 2000 р. - понад 22%, а на 2030 р. може зрости до 29% [17].

З огляду на ці тенденції, розроблено нову енергетичну стратегію ЄС. Європейською комісією підготовлено пакет матеріалів з розвитку газотранспортних мереж Євросоюзу, які: орієнтують країни-члени ЄС на переважне, порівняно з іншими енергоносіями, споживання газу; визначають головні засади формування єдиного європейського газового ринку, зокрема, з метою спрощення транснаціонального транзиту газу; формують переліки пріоритетних проектів та проектів, що становлять спільний інтерес для країн-членів; окреслюють умови фінансування проектів, визначених пріоритетними.

Згідно з новою енергетичною стратегією ЄС, споживання газу зростатиме, що за умов падіння власного видобутку, насамперед у Північному морі, зумовлюватиме підвищення залежності ЄС від імпорту газу. Очікується, що у 2020 р. вона зросте, порівняно з 2000 р., із 39% до 67%, а з урахуванням розширення ЄС - до 73%. Головними постачальниками газу до ЄС на даний момент є Росія, Алжир і Норвегія. Незначні обсяги імпортуються також із Лівії та Єгипту. Росія постачає газ до шести країн-членів ЄС, забезпечуючи при цьому значні частки їх імпорту. Крім того, вона практично повністю забезпечує імпорт газу п'яти із семи країн Центральної та Східної Європи.

Подальше значне нарощування поставок з Норвегії та Алжиру, інших постачальників газу до ЄС є проблематичним. Запаси газу в Північному морі обмежені, а їхній видобуток досить дорогий. ЄС імпортує 82% споживаної нафти і 67% споживаного газу. Очікується, що наступні 25 років частка нафти, що імпортується, зросте до 93%, а газу - до 73 - 84% [20].

Аналіз перспективних і попередньо визначених пріоритетними газових проектів ЄС дає підстави до таких висновків:

? ЄС має намір дотримуватися принципу диверсифікації джерел надходження газу, про що свідчить віднесення до пріоритетних проекту будівництва нової газової мережі Прикаспійські країни-Близький Схід-ЄС;

? передбачається підвищення ролі нових транзитерів російського газу до ЄС (проекти підвищення пропускної спроможності газових мереж із російських родовищ до ЄС через Білорусь і Польщу).

В той же час альтернативними джерелами постачання газу для ЄС є США, Іран, Туреччина, Близький Схід.

3.2 Перспективи постачання енергоресурсів з Близького Сходу

Ринок Азії був найбільш привабливим для експортерів. Високі ціни на газ в цьому регіоні все більше і більше вабили експортерів, які частково перекинули обсяги з європейського ринку на ринок АТР, де в 2014 році середня ціна ресурсу за рік досягла $ 16,75/млн.Вtu, в той час як у США - знизилася до $ 2,76/млн.Вtu [21].

Більшість експертів світових фінансових установ прогнозують у найближчому майбутньому подальше зниження цін на нафту, що вплине на газові ціни, в т. ч. і в Азії, які прив'язані до нафтових котирувань. Однак, не дивлячись на це, діапазон цін на газ в АТР залишиться більш привабливим для експортерів до тих пір, поки США своїми грандіозними планами організації виробництва та експорту СПГ не «зламають» «нафтову прив'язку» газових цін, внаслідок чого для азійських ринків стануть доступними котирування з прив'язкою до американського Henry Hub. Саме ця обставина зрушить ціни на газ і в Європі, куди доставляти американський СПГ буде ще дешевше, ніж на азійський ринок.

Початок таких поставок стане можливим з 2015 року, а наступний етап їх збільшення - з 2017 року. Таким чином, наступ «Золотої ери газу» в Європі знайде реальні перспективи лише після 2015 року.

Євросоюз розглядає варіанти імпорту природного газу з Ірану у своїй довгостроковій стратегії. Про це 24 вересня повідомляє агентство Рейтер з посиланням на джерело в Єврокомісії. За словами співрозмовника агентства, таке рішення можуть ухвалити через охолодження відносин з РФ, а також поступове політичне зближення Тегерана з країнами Заходу. Разом з тим, у Єврокомісії обмовляються, що для такого співробітництва мають виконати дві умови: зняття з Ірану санкцій, запроваджених через розробки спірної ядерної програми, а також будівництво газопровідної інфраструктури. На найближчі кілька років питання про імпорт газу з Ірану не порушується. За прогнозом аналітиків, Іран може організувати постачання у Європу 10-20 мільярдів кубометрів газу на рік до початку 2020-х років, якщо необхідну транспортну інфраструктуру буде побудовано[20].

Зараз Росія є найбільшим постачальником газу до Європи, забезпечуючи третину від усіх потреб Євросоюзу. Загальна сума експорту газу з РФ оцінюється в $80 млрд. Водночас Іран зараз експортує порівняно невелику кількість газу, хоча за запасами ця країна перебуває на другому місці у світі після Росії. 90% іранського газового експорту припадає на сусідню Туреччину. Євросоюз з початку XXI століття намагався організувати трубопровідний проект Nabucco, який би забезпечував постачання газу у Європу, крім Росії. Постачання газу трубопроводом планувалися з Азербайджану, Туркменистану та Ірану. Однак потужностей Азербайджану було недостатньо, Туркменистан віддав перевагу постачанню до Китаю, а можливості купівлі газу з Ірану не було через санкції.

Ціна бареля може опуститися до $20, а Європа, за словами спостерігачів, отримає альтернативного Росії постачальника енергоресурсів. Угода по Ірану підірве позиції Росії на нафтовому ринку і знизить ціни на енергоресурси.

«Шістка» може скасувати санкції, в тому числі нафтове ембарго, вже в цьому році, що означає зростання пропозиції на ринку на мільйон барелів щодня, констатують експерти. На перших новинах про домовленості вуглеводні впали в ціні на 5%. У 2012 році уряд ІРІ припинив, у відповідь на санкції західних країн, продаж нафти США і Великій Британії, а з початку 2013-го - і Євросоюзу. До санкцій Іран направляв на експорт майже 2,5 млн барелів. Зараз Іран виробляє 2,85 млн барелів, він четвертий в світі виробник нафти (дані Bloomberg), а експортує лише близько 1 млн барелів на день, в основному в Китай та інші азіатські країни. Проте країна вже виявила готовність збільшити поставки, якщо обмеження будуть зняті [22].

Незважаючи на те, що домовленості щодо зняття санкцій носять попередній характер, спостерігачі вірять в можливість зростання пропозиції, а значить, і падіння цін вже в цьому році. З поверненням Ірану серйозно загостриться ситуація для інших світових нафтовиробників, і в першу чергу для Росії, яка вже зараз потерпає від рекордно низьких цін на нафту. Ціна бареля може опуститися до $20, якщо Америка продовжить нарощувати видобуток нафти, враховуючи, що за підсумками року США стали світовим виробником палива. А Європа, за словами спостерігачів, отримає альтернативного Росії постачальника енергоресурсів. До ембарго іранський імпорт нафти в Італію, Іспанію і Грецію становив 13-15%. Іран також найбільший виробник газу, і в перспективі він складе конкуренцію Росії і на цьому ринку, застерігають експерти. Саме повноцінне повернення Ірану на нафтовий ринок, а зовсім не примирення Тегерана з Вашингтоном і Брюсселем і потенційне закриття і так не надто відкритого ринку ІРІ для Москви, може боляче вдарити по економічним інтересам Росії.

3.3 Можливості постачання природного газу країнами Африки

За даними досліджень, близько 20% споживання газу в Європі або 125 мільярдів кубометрів на рік буде покриватися поставками з Африки. Ці поставки можуть виявитися дорогими і нестабільними через високу собівартість видобутку і відсутність досвіду в багатьох країнах, які планують почати експорт газу.

Зараз Африка здатна поставляти на експорт 85 мільярдів кубометрів на рік, а до 2020 року цей показник може піднятися до 130 мільярдів, за оцінкою геологорозвідувальних компаній. Таким чином Європі знадобиться весь африканський газ, але аналітики зазначають, що азіатські споживачі готові платити більше від європейських. Основна частина майбутнього видобутку в Східній Африці в обсязі 40 мільярдів кубометрів на рік вже призначена для азіатських покупців[23].

Зростання попиту означає, що майже всі плановані газові проекти Африки повинні бути введені в дію без затримки, що аналітики вважають малоймовірним.

"Попит, швидше за все, перевищить очікування, а недосвідченість спонсорів нових проектів означає, що постачання будуть затримуватися", - йдеться у звіті південноафриканського інвестиційного банку Investec [23], розпоряджається активами в розмірі $110 мільярдів.

Ангола, наймолодший з африканських постачальників скрапленого газу (СПГ), почала експорт 2013 року після півторарічної затримки, а в цілому налагодження експорту зайняло 11 років. Цього року країна продасть скромні 7 мільярдів кубометрів на рік.

Зростаючий дефіцит постачання посилюється політичною нестабільністю і високою собівартістю видобутку. Поставки з Лівії та Єгипту скоротилися через повалення урядів, а січневий напад у 2013 році на підприємство In Amenas в Алжирі, керований BP і Statoil, виявив ризики роботи в цій країні.

У звіті Ernst&Young відзначаються підвищені загрози безпеки в Алжирі, Анголі, Лівії та Нігерії і говориться, що в цілому рівень ризику в усіх країнах Африки, що мають великий потенціал експорту газу, помірний або високий. Консалтингова фірма Control Risks також оцінює політичні ризики у всіх африканських експортерах газу як помірні або високі[23].

Найбільше побоювання викликає Алжир - найбільший з африканських постачальників газу до Європи. На нього припадає третина поставок газу до Італії та Іспанії, але країна вважається настільки нестабільною, що Рим і Мадрид шукають способи знизити залежність від алжирського палива.

Менш ніж за 10 років експорт з Алжиру скоротився з 70 мільярдів кубометрів на рік до трохи більш як 50 мільярдів, і в країні зростає загроза з боку збройних угруповань, особливо на півдні, поблизу кордонів з Малі і Лівією, де розташовані основні запаси газу.

BP повідомила в травні, що відкладає два великих газових проекти в Алжирі незважаючи на спроби уряду залучити нових партнерів. Аналітики зазначають також, що собівартість видобутку на нових родовищах і їхнє підключення до існуючої інфраструктури буде дуже високою.

Враховуючи посилення ситуації на ринку газу в цілому і загрози безпеки в Африці, аналітики вважають перебої в постачанні майже неминучими.

3.4 Імпорт газу з США - як альтернатива російському природному газу

За словами спецпредставника Держдепартаменту США з питань енергетики Амоса Хохстейна, для початку у Вашингтоні хотіли б до 2020 року скоротити частку Росії на східноєвропейському газовому ринку на 20%. Щоб домогтися поставлених цілей, США допомагають прокладати нові газопроводи і будувати термінали для зберігання зрідженого газу в регіоні, який більш ніж на 70% залежить від російських енергопостачань, відзначає видання[19].

За його даними, Вашингтон також заохочує американські компанії брати участь в європейських тендерах на будівництво АЕС і розробку родовищ сланцевого газу. Кремль зі свого боку попереджає уряди сусідніх держав про наслідки, які для них будуть мати спроби отримувати енергоресурси із Заходу. Для цього Росія намагається обійти США по укладенню контрактів в галузі атомної енергетики і придбати контроль над мережею трубопроводів, щоб стежити не тільки за поставками енергоресурсів на Захід, а й за тим, як європейські уряди будуть розпоряджатися цими поставками.

У січні держсекретар США Джон Керрі відвідав Болгарію, яка на 85% залежить від Росії щодо поставок газу і повністю - у будівництві та обслуговуванні АЕС. У ході переговорів він торкнувся газового питання і порекомендував розглянути заявку американської компанії на будівництво АЕС. Болгарська енергозалежність викликає глибоку заклопотаність у НАТО[18].

"Ми виграли битву", - заявив Керрі співробітникам американського посольства в Софії, маючи на увазі перемогу Заходу в холодній війні. "І тепер в 2015 році ми тут, а Росія все ще намагається диктувати людям свою волю", - цитує виступ держсекретаря AP [18].

У листопаді віце-президент США Джо Байден обговорював енергетичне питання під час візитів до Румунії, яка також вважається енергозалежною країною, і в Туреччину, яку Європа розглядає як міст в багату ресурсами Центральну Азію. Агентство додає, що в останні кілька місяців помічник держсекретаря з питань Європи та Євразії Вікторія Нуланд приділяла багато часу роботі з Європою з координації енергетичної стратегії.

Американські дипломати стверджували, що якщо їхня місія зазнає невдачі, то тиск з боку Росії посилиться. Нуланд, зокрема, привітала рішення Польщі, Угорщини та Словаччини почати реверсні поставки газу в Україну. Молдова також стала отримувати газ з Румунії, пише AP, змальовуючи контури американської стратегії. За підтримки США Литва і Польща почнуть імпортувати зріджений природний газ з Норвегії, Катару і, в перспективі, із США[19].

Нові трубопроводи дозволять центрально- і східноєвропейським країнам здійснювати поставки енергоресурсів із заходу на схід континенту і з його півночі на південь. Протягом декількох років в Європу почнуться поставки енергоресурсів в обхід Росії, по південному коридору з каспійського регіону, через Азербайджан, Грузію і Туреччину, пояснює агентство.

Серед інших стратегічних напрямків АР згадує завод зі зрідження газу на узбережжі Хорватії, створення енергетичної мережі між Болгарією та Румунією з відгалуженнями в Сербію і Угорщину і розширення енергетичної інтеграції аж до Іспанії та Франції.

Агентство приходить до висновку, що в підсумку дана стратегія призведе до збільшення торгівлі енергоресурсами всередині Європи, об'єднанню їх джерел і ослаблення впливу Росії [21].

Європейські споживачі можуть очікувати зниження платежів за газ на 11% завдяки падінню світових цін через зрослого експорту американського ЗПГ: це може вдарити по виручці російської компанії, - наголошується в дослідженні.

Незважаючи на те, що втрати будуть значними для «Газпрому», загальний вплив на російські експортні доходи буде скромним, припускаючи, що американський експорт газу навряд чи стане ефективним інструментом в примусі Кремля змінити політику, пише FT. На газ припадає близько 14% російських експортних доходів, серед яких переважають нафтові доходи, а це означає, що загальний ефект на економіку країни буде набагато менше, йдеться в дослідженні. 

Сланцева революція в США вже зробила значний вплив на світові ринки газу, зокрема, за рахунок усунення необхідності імпортувати ЗПГ в США. Таким чином, «звільнені» поставки з Катару та інших країн перенаправлені в Європу і Азію і дали європейським споживачам газу більше важелів, що дозволяють переглянути контракти на поставку з «Газпромом», відзначає видання.

Експорт ЗПГ зі США, як очікується, почнеться в 2016 році і в кінцевому рахунку може перевищити денні обсяги поставок «Газпрому» до Європи. Велика частина американського ЗПГ, ймовірно, буде поставлятися в Азію, де ціни вищі, але додаткові поставки будуть і далі надавати знижувальний тиск на світові ціни на газ. За досить скромними підрахунками, це може коштувати Росії 27% експортних газових доходів, йдеться в дослідженні [21].

Отже, через динамічне зростання частки газу в енергетичному балансі ЄС виникає потреба у диверсифікації енергоносіїв для країн ЄС. Тому, як альтернатива російському газу, розглядаються такі держави, як Північна Африка, США, Близький і Середній Схід, Центральна Азія, а також держави Каспійського регіону.

Висновки

Отже, ЄС у питанні забезпечення енергетичної безпеки досяг певних успіхів в оптимізації відносин всередині альянсу. Розроблені і введені у дію правові документи покращують енергетичний клімат Західної, Центральної і Південно-Східної Європи. Разом з цим, існуючі відмінності між державами ЄС не дозволяють цій організації проводити єдину, всебічну енергетичну політику, передусім у відносинах із експортерами енергоносіїв.

Зараз Росія є найбільшим постачальником газу до Європи, забезпечуючи третину від усіх потреб Євросоюзу. У більшості країн Євросоюзу російський природний газ відіграє досить відчутну роль в енергозабезпеченні. Наприклад, Фінляндія, Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Туреччина, Греція імпортують більшу частину газу з Росії, а деякі з них забезпечують свої потреби в газі стовідсотково за рахунок цих поставок. В 2014р. після агресії Росії проти України, все більш голосно звучать розмови в країнах ЄС, чи варто в перспективі розраховувати на купівлю газу в Росії, та чи має сенс більш уважно розглянути можливості задіяти інші джерела постачання, на кшталт, іранські енергоносії тощо.

Європа повинна диверсифікувати енергетичний ринок, щоб знизити газову залежність від Росії. Євросоюз розглядає варіанти імпорту природного газу з Ірану у своїй довгостроковій стратегії. Умовою нарощування такого імпорту є зняття з Ірану санкцій, запроваджених через розробки спірної ядерної програми, а також будівництво газопровідної інфраструктури.

Пріоритетом ЄС залишається диверсифікація та пошук нових постачальників газу, збереження відносин з існуючими надійними постачальниками газу. В цьому контексті, частка ЗПГ в газовому балансі ЄС буде зростати та відіграватиме більшу роль у диверсифікації поставок. Обсяги нових постачань ЗПГ на світові ринки, зокрема до країн Азії, із США, Австралії, Катару та країн Східної Африки поступово зростатимуть, частина ЗПГ поставлятиметься до ЄС. Нині стратегічним завданням Єврокомісії є інфраструктурне забезпечення надходження ЗПГ до усіх регіонів ЄС.

Відкриття "Південного газового коридору" є одним з найбільш важливих завдань диверсифікації поставок газу до ЄС. Крім того, Трансанатолійський газопровід (TANAP) має забезпечити вихід на європейський ринок газу інших гравців з Близького Сходу. У довгостроковій перспективі до "Південного газового коридору" можуть бути підключені такі країни, як Іран, Ірак, Туркменістан, - у разі сприятливої міжнародної ситуації та зняття санкцій з окремих країн. Більше того, ЄС має нарощувати свою енергетичну політику в напрямі співробітництва з країнами Північної Африки, Східного Середземномор'я з перспективою створення у Південній Європі Середземноморського газового хабу.

Список використаних джерел

1. Газпром в вопросах и ответах // ОАО «Газпром» [Электронный ресурс]. - Режим доступу: http://gazpromquestions.ru/

2. Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України. Сторінка національного проекту «LNG-Термінал» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrproject.gov.ua /node/27.

3. Енергетична стратегія України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/doccatalog/list?currDir=50358

4. Євробюлетень. Інформаційний бюлетень Представництва Європейської Комісії в Україні № 4, квітень 2014.

5. Закон України вiд 08.07.2010 № 2467-VI «Про засади функціонування ринку природного газу» зі змінами та доповненнями; [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2467-17

6. Міністерство енергетики та вугільної промисловості України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua/

7. Міністерство фінансів України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua/

8. Рассоха Л. Л. Диверсифікація джерел і маршрутів енергопостачання - пріоритетний напрям політики Європейського Союзу / Л. Л. Рассоха [Електронний ресурс] // Одеський філіал Національного інституту стратегічних досліджень. - Режим доступу: http://www.niss.od.ua/analitics.html

9. Ромашко О. М. Особливості функціонування ринку газу в ЄС / О. М. Ромашко // Економічний часопис - ХХI. - 2012.- № 5. - червень 2012. - С.18.

10. Саприкін В. Л. «Газовий трикутник» ЄС - Україна - Росія: єдність та боротьба інтересів / В. Л. Саприкін // Дзеркало тижня. - 2014. - № 8(332). - 13 квітня. - С. 49 - 52.

11. Селезньова О. А. Енергетична політика Європейського Союзу / О. А. Селезньова // Наукові праці МАУП. - 2013. - № 1(24). - С. 207 - 212.

12. Статистична служба Європейського союзу [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://epp.eurostat.ec.europa.eu

13. Україна і Енергетичне Співтовариство: два роки в очікуванні/ Український аналітичний центр «Діксі Груп» /[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ua-energy.org/post/29041

14. Укртрансгаз [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.utg.ua/uk/press/publications/Газотранспортна система України: надійність та безпека

15. Голос столицы [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://newsradio.com.ua/2015_03_16/vrosojuz-shuka-alternativi-ros-jskomu-gazu-vrokom-sar-2406/

16. ЄС знайшов альтернативу російському газу [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://expres.ua/news/2014/09/24/115018-yes-znayshov-alternatyvu-rosiyskomu-gazu

17. ЗМІ назвали чинник, який сильно підірве позиції Росії і обвалить ціни на енергоресурси [Електронний ресурс]. - Режим доступу:: http://expres.ua/news/2015/04/03/130658-zmi-nazvaly-chynnyk-sylno-pidirve-pozyciyi-rosiyi-obvalyt-ciny-energoresursy

18. США планують витіснити Росію з енергетичного ринку Європи, - ЗМІ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://espreso.tv/news/2015/02/04/ssha_planuyut_vytisnyty_rosiyu_z_enerhetychnoho_rynku_yevropy____ap/