Становлення глобального суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення глобального суспільства

Поняття «глобалізація» увійшло в науковий обіг відносно недавно - в 70-х роках минулого століття. Воно пов'язується передусім з новим етапом міжнародних економічних відносин, з особливостями утвердження постіндустріального виробництва і формування на цій основі нового міжнародного поділу праці. У суспільно-політичній літературі сформувалося суто економічна версія глобалізації. Її сутність, як правило, розглядається на рівні міжнародних економічних відносин, зводиться до «геоекономічного устрою» (О.Неклесса). «Глобальна економіка, - пише один із найвідоміших філософів нашого часу Юген Хабермас, - стала матрицею глобалізації як феномена кінця XX століття» [1]. За визначенням французького економіста і соціолога С. Латуша, «глобалізація є продовженням економічного розвитку новими методами» [2]. глобалізація економіка інформаційний суспільство

Ці парадигми дотримується і більшість українських учених. У вітчизняних дослідженнях вона по суті домінує. У навчальному посібнику українських фахівців з питань цивілізаційного розвитку поняття «глобалізація» пов'язується з «переходом від інду-стріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку», а її зміст визнаається як посилення планетарних інтеграційних процесів.

Визначальним на рівні постіндустріалізму є не власне економіка, і , можливо, навіть не стільки економіка, а безпосередньо глобальне постінду- стріальне інформаційне суспільство, що утверджується . Воно функціонує за принципами складних динамічних систем і в багатьох своїх визначеннях набуває транс економічних (насамперед транс- ринкових) ознак. Відповідно до цього правомірно зазначити, що методологічна формула «глобальна економіка - матриця глобалізації» - це логіка радше індустріальної, а не постіндустріальної цивілізації, це методологічні засади модернізму, це «сучасне, яке вже є мертвим», це XIX і XX ст., і жодною мірою не XXI. Багато принципових суперечностей теорії глобалізації, зокрема ті, що стосуються уявлень щодо уніфікації глобальних перетворень, визначаються саме цією методологічною невідповідністю.

Тепер спробую внести методологічні уточнення в наявні обґрунтування насамперед логіки історизму сучасної світосистеми. Загальновідомо, що історія людської цивілізації була позначена всес- вітністю розвитку і на попередніх етапах. Людство завжди було єдиним. Навіть тоді, коли взаємини між націями й народами за своїми зовнішніми ознаками не лише не мали чіткого вияву, а й були антагоністично суперечливими. «Ми маємо розглядати людство в його спільності, - писав ще на початку минулого століття відомий російський філософ і богослов В. Соловйов, як соціальний організм, живими членами якого є різні нації. З цього погляду очевидно, що жоден народне може жити собі, через себе й для себе. Життя кожного народу є лише певною участю в суспільному житті людства» [3].

Коли йдеться про глобалізацію як процес, що бере свій початок у 70-тих роках XX ст., то мається на увазі, певно, початок нового етапу розвитку «людства в його суспільстві», людства як глобального суспільства, як «системно цілісного організму». Методологічно у цій позиції розрізняються поняття «людство як сумативна спільність» і «людство у своїй системній цілісності». Основою глобального суспільства, його фундаментом є «людство у своїй системній цілісності». За своїми визначальними ознаками цей новий етап глобалізації є принципово іншим, ніж «новий етап економічної інтеграції, інтернаціоналізації виробництва», ніж «цілісність світового господарства», «світова капіталістична система або глобальний капіталізм». На новий щабель свого розвитку піднісся не капіталізм, як на цьому наполягає дехто з відомих західних вчених, не глобальна економіки чи ринок сам по собі, а «людство в його спільності». Ці акценти кореспондують не з методологічними принципами індустріалізму та економічного детермінізму, а на сам перед з логікою В.Соловйова; вони спираються на теоретичні засади В.Вернадського та Той яра де Шардена про ноосферу, на систему поглядів І.Пригожина на Всесвіт «як сконструйовану людиною реальність», на сучасні визначення географічного простору інформаційного суспільства, на розуміння гуманіс- тичності світового суспільного процесу, в якому людині належить позиція «центру перспективи».

Не випадковою у зв'язку з цим є позиція, відповідно до якої вважається, що початок глобалізації в її сучасному визначенні покладено всесвітньо революцією (1968 р.). Вона стала переломною саме у цьому контексті - у контексті утвердження фундаментальних засад глобального суспільства. Йдеться про революцію не у її технологічному чи суто економічному, як зазвичай прийнято вважати, контексті. Навпаки, революція 1968 р. - це стихійний протест проти однобічної стандартизації глобальних перетворень, проти глобалізації, що здійснюється за схемою однолінійних матриць, глобалізації із суто економічною домінантою. Людство до цього часу не змогло подолати ці суперечності. Вони ще з більшою силою даються взнаки сьогодні. Суспільні науки, зокрема економічна теорія, мають також взяти на себе провину за недостатність фундаментальних наукових узагальнень цих суперечностей.

Глобалізація - це продукт цивілізаційних трансформацій, феномен переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Водночас і ця позиція не може абсолютизуватися. У дійсності планетарність людської діяльності - це такою ж мірою «найдавніший персонаж людської історії», її патріарх, як і цивілізація. Ці поняття взаємозалежні. Ми надзвичайно мало зрозуміємо у логіці глобальних процесів, якщо обмежуватимемо їхні характеристики суто цивілізаційними детермінантами. Моя позиція щодо сутнісного визначення цього поняття є більш системною.

Глобалізація - це планетарний механізм, який органічно поєднує в собі, з одного боку, комунікаційний інструментарій взаємодії Людина -

Людина, з іншого - механізми взаємодії людини та людства загалом з природою та біосферою. Глобалізація у такій інтерпретації - це по суті ексклюзивний інструментарій ноогенези, ко- еволюції Людини і Природи, розуму і матерії, забезпечення послідовної (поетапної) трансформації біосфери в ноосферу.

Водночас, я виходжу з того, що глобалізація - це один із провідних механізмів подолання суперечностей між «Я» і «Ми», примноження на цій основі енергетичного потенціалу людини, надзвичайно дієвий інструментарій розвитку і самозбагачення особистості. На мою, думку, в логіці глобалізаційного процесу цей чинник є вирішальним. Масштабність особистості визначається масштабністю її світосприйняття, рівнем комунікативної планетарності її Розуму та Інтелекту, глибиною її інтегрованості в системі зв'язків, що реалізуються на глибинному рівні.

У цьому сенсі розвиток людини, розвиток циві- лізаційного процесу, як і процесу глобалізації, - це взаємозалежні визначення. Не глобальний (насамперед економічний) розвиток глобалізує особистість , а навпаки - енергія самозбагачення особистості породжує енергію глобалізаційного процесу. Не людина пристосовується до глобального, а глобальне в суспільстві та економіці відбиває зростаючий потенціал саморозвитку людини.

З огляду на це, виокремлюється початкова (доіндустріальна) фаза глобалізації, яка передувала періоду, «коли людський рід почав жити під єдиним дахом». Власне, це по суті не заперечує і А.Тойнбі. Акцентуючи на тому, що об'єднання людства «в єдине всесвітнє суспільства» бере початок з 1500-х років, він водночас пише, що до цього (починаючи від зародження історії) «земний дім людства був розділеним на безліч ізольованих помешкань», а отже карта Ойкумени являла собою смугу цивілізацій, які «контактували одна з одною, однак не настільки близько, щоб відчути себе членами єдиного суспільства» [4; 308].

На підставі цих узагальнень можемо представити наступну триступеневу структуру мета системної циклічності глобалізаційного процесу.

Перший ступінь - доіндустріальна глобалізація конгломеративного типу, яка функціонувала на засадах сумативних систем. Мова йде про системи, у яких: а) компоненти системи розвиваються на власній основі; б) залежать самі від себе; в) підпорядковуються автономним закономірностям; г) контактують на принципах горизонтальних (прямих і зворотніх) зв'язків.

Йдеться про історичну епоху до початку 1500-х років, до того коли людський рід почав «жити під єдиним дахом», а люди - «відчувати себе членами єдиного суспільства». Уособленням цієї епохи були середньовічні міста, які функціонували фактично як незалежні держави, держави-міста і водночас взаємодіяли один з одним. Лише в Італії на межі XIII - XIV ст. налічувалось близько 300 міст. У Мілані, одному з найбільших із них, проживало близько 80 тис. мешканців, 20 тіс. із яких працювало у текстильній, будівельній та металургійній галузях. Цікавою є така статистика: у XV ст. у Флоренції нараховувалось близько 270 текстильних, 80 шовкопрядних, 84 деревообробні, 73золотоювелір- ні майстерні. Неповторними були внутрішнє самоврядування кожного із таких міст, його архітектура та спосіб життєдіяльності їхніх мешканців - різноманітні вулички, перевулки, лавки, майстерні, де люди зустрічалися, працювали, торгували, розважалися [7]. Відповідною унікальністю і різноманітністю вирізнялись феодальні помешкання та будинки землеробів.

Другий ступінь глобалізації - утвердження світосистеми, яка реалізує себе на принципах системної цілісності, взаємозалежності її структурних компонентів на основі вертикальної субординації, їхньої поступової гомогенізації, втрати індивідуальних визначень і підпорядкування інтегральній якості. Як зазначив Аристотель, ціле є спільним у тому сенсі, що, об'єднуючи різні речі, виявляє себе (у дійсності чи у можливості) у кожній з них. Йдеться, таким чином, про домінантність системно уніфікованих (стандартизованих) інституцій, які в структурних зв'язках цілісної системи стають визначальними. Ми ведемо мову про системну гегемонію західного індустріального світу, капіталістичної світоекономіки.

Зрозуміло, що формування структурної цілісності глобальної світосистеми - це історично тривалий період суспільних перетворень, у якому виділяються висхідні і низхідні процеси, власні (внутрісистемні) цикли та етапи. Відомий російський вчений М.Чешков, окреслюючи межі відповідної світосистеми періодом XVI - кінця ХХ ст., виокремлює період конгломеративної протяжності (XVI - XVIII ст.) і період зрілої системності (XIX - XX ст.) [8].

Базовою інституцією глобально цілісної світо- системи став індивідуальний тип економіки, у якій етап конгломеративної глобалізації асоціюється з початком індустріалізації, а період системної зрілості - з її повно форматним втіленням.

Інша складова - капіталістичне суспільство. Біографія капіталізму, як і біографія глобальної системи, фактично розпочинається з XVI ст., вона стартує з періоду первісного нагромадження капіталу, яке підготувало промислову революцію кінця XVIII - початку XIX ст.. Саме промислова революція стала локомотивом відчутного поглиблення глобалізаційних процесів, глобалізації капіталізму, його розвитку на власній функціональній основі. Як зазначає відомий французький вчений Ж.-Ф.Ревель, глобалізація супроводжувала всю історію капіталізму, у ній можна виділити три хвилі: експансію торгового капіталізму після Великих географічних відкриттів, далі період, коли відбулася промислова революція в Європі і Північній Америці, і нарешті, сучасну глобалізацію.

Надзвичайно важливу місію у процесі індустріально-капіталістичної глобалізації виконує «держава-гегемон». Йдеться про одну із фундаментальних інституцій світосистеми, її невід'ємну структурну ланку. У працях А.Тойнбі та І.Валлерстайна обґрунтовується циклічні ритми державної гегемонії з циклами М.Кондратьєва. Мова йде про те, що цикли гегемонії відбивають не військові, а насамперед економічні позиції домінуючої держави - ефективність її виробництва, переваги у розвитку торгового і фінансового капіталу [9]. Починаючи з 1500-х років функцію держави-гегемона перебирали на себе у XVI ст.. - Португалія, XVII ст.. - Нідерманди, XVIII - XIX ст. - Велика Британія, у XX ст.. - США.

Особливо значущими стають регулятивні функції, а передусім держава-гегемон перебирає на себе системно-регулятивну місію. Комендантом світо- системи стає держава-гегемон. Міжнародні інституції - лише її підручні. І це не аномалія. Такою є об'єктивна логіка індустріальної капіталістичної глобалізації. Вона може подобатись комусь чи ні, однак нею не можна нехтувати. Ідеальною ситуацією для світосистеми як структурно цілого утворення, зазначає у зв'язку з цим. І.Валлерстайн, «є існування домінуючої держави, достатньо сильної для того, щоб визначати правила гри і слідкувати за тим, щоб вони виконувались до кінця... Це не означає, що держава-гегемон може усе. Однак це означає, що вона може заперечити зміни (порушення) правил з боку інших» [10].

Важливо врахувати і світоглядні передумови відповідного циклу глобалізаційних перетворень. Ми не торкаємося релігійних аспектів цього процесу, ролі християнства, хоча їхня значимість особливо вагома. З точки зору логіки нашого аналізу особливо важливим є те, що початку формування індустріальної світосистеми передувала епоха Відродження, перехід від середньовічної культури до культури Нового часу, ренесанс світоглядних надбань античності, віри в безмежні можливості людини, її волі та розуму. У XVIII - XIX ст. провідну роль ц формуванні світоглядних засад глобального розвитку почали відігравати ідеї Просвітництва та Гуманізму, Європейського Модерну.

Саме ці світоглядні ідеї у поєднанні з гегемонією західного індустріального-капіталістичного світу перебирали на себе системоутворювальну функцію глобалізаційного процесу епохи, протяжність якої вимірюється п'ятисотрічним циклом, періодом, що обіймає XVI - XX століття. З якого б боку ми не оцінювали сутнісні визначення цієї епохи, однак за всіма канонами системної аналітики ми вимушені визнати, що йдеться про епоху домінування європейських цінностей. Принципи євро центризму - це та домінанта, на якій базується не лише фундамент, а й надбудовні конструкції нинішнього світу, світу в якому ми живемо. Це очевидна істина, яку неможливо заперечити.

Однак логіка світового розвитку, логіка циклічності має свої закони: все, що має початок, має і кінець. Процеси світового розвитку останньої чверті ХХ ст.. стали свідченням незаперечного - світо- система, яка заснована на принципах індустріального капіталізму, на засадах євроцентризму, пройшла пік свого розвитку і вочевидь наблизилась до своїх логічних меж.

Конче значущим для нас є усвідомлення сут- нісних передумов відповідного процесу, його необоротності. Йдеться про розуміння принципу історизму цілісних (ієрархічних) систем. Дієздатність (насамперед в інноваційному контексті) таких систем не посилюється, а навпаки - послаблюється в процесі гомогенізації їхніх структурних елементів, підпорядкування останніх уніфікованим цінностям. Цілісність, доведена до межі, набуває ознак мутантності. Така цілісність втрачає потенціал самовдосконалення та розвитку. У цьому відношенні логіка євроцентризму, яка впродовж п'яти століть була локомотивною в процесі глобальних трансформацій, почала виконувати не стимулюючу, а консервативну функцію. Завершення другого циклу глобалізаційного процесу слід розглядати насамперед у зазначеному контексті.

Третій ступінь (цикл) глобалізації. Якою виявиться врешті-решт системна побудова нового циклу глобальних трансформацій, ми поки що не знаємо. Цього достеменно не знає ніхто. Конструктивний матеріал, який формується нині в ході по- стіндустріальних перетворень - це лише цеглинки, з яких відповідна споруда почне розбудовуватись.

Що очевидним у цій ситуації є тепер? Якщо виходити із суперечностей попередньої світосисте- ми, то з великою ймовірністю можна вести мову про те, що у перспективі глобалізація все більшою мірою втрачатиме ознаки вертикальної уніфікова- ності. Йдеться про конституювання якісно нових інституції (економічних і неекономічних) механізмів самодостатності системоутворювальних елементів нової глобальної спільності. Мова йде, про конче значуще, про зміну стратегічної спрямованості загального вектора глобальної еволюції - його домінантним началом все більшою мірою ставатиме процес децентралізації, утвердження пріоритетності горизонтальних артикуляцій глобального простору, його гетерогенізації. Відповідна корекція вже відбувається сьогодні. Лише данина консерватизму, якому зазвичай поклоняється економічна теорія , заважає нам говорити про це на весь голос.

Можна виділити декілька напрямів децентралізації. Йдеться, насамперед, про прогресуючий процес суверенізації особистості, посилення її самодостатності, творчого потенціалу, креативної функції людини, про її перетворення в дієвого (свідомого) суб'єкта глобалізаційного процесу. Саме це передусім суттєвим чином змінюватиме архітектуру глобалізаційного процесу, його функціональну та інституційну логіку.

Все більшою мірою дається в знаки й інший принципово значущий аспект децентралізації - завершує свою каденцію. капіталізм. Його історичні межі визначаються протяжністю індустріалізму. Постіндустріальне суспільство, у нашому розумінні, це антипод капіталізмові. Девальвація капіталістичних цінностей - це водночас і демонтаж ієрархічності глобалізаційних процесів.

У цьому ж контексті можемо вести мову про втрату домінантної місії євроцентризмом, про велике відродження Сходу, про перехід від однополярного до багатополярного світу та інші такого самого змісту процеси, серед яких особливої значимості в економіці набуває те, що стосується утвердження економіки знань, домінування соціального капіталу, пост матеріальних потреб та інтересів людини, їхньої індивідуалізації, витіснення ринкових регуляторів інформаційно-мережевим утворенням тощо.

Водночас ми припустилися б принципової методологічної помилки, якби стали на шлях абсолютизації дезінтеграційних процесів. Світ розвивається і далі розвиватиметься на основі подвійної логіки - логіки поєднання індивідуалізації та уніфікації глобальних перетворень. Відстежуючи дезінтеграційні процеси, які на нинішньому етапі розвитку видаються визначальними, ми водночас не маємо випускати з поля зору й протилежні процеси, що формують потенціал взаємодії системно неоднорідних субстанцій і зближення суб'єктів зростаючої самодостатності. Зрозуміло, що таке зближення можливо лише на якісно новій інтеграційно-комунікаційній основі.

Саме з цих методологічних позицій розглядаються нами і перспективи планетарного інформаційно-мережевого суспільства. Його функціональне поле (як і функціональний простір будь-якого іншого суспільного утворення) ґрунтується на єдності трьох визначень: а) комунікації; б) суспільній угоді та організації; в) потенціалі інноваційного розвитку. Попередньо зауважимо й те, що процеси утвердження мережевого суспільства цікавлять нас не лише в контексті логіки глобальних економічних трансформацій. Ми дотримуємося у цьому випадку методологічної конструкції, згідно з якою не економіка визначає параметри суспільства, а навпаки - провідну функцію перебирають на себе суспільні детермінанти. У цьому сенсі окреслюється методологічна взаємозалежність: мережеве суспільство - мережева економіка.

Заміна територіального принципу організації суспільства мережевим - найвагоміша ознака глобального інформаційного суспільства, яке утверджується. Соціальний організм сучасного глобального соціуму формується як планетарне суспільство мережевих структур. У зв'язку з цим потрібно враховувати принципово нові методологічні підвалини, на яких базуються визначення глобального суспільства. Вони не вписуються в логіку канонічних конструкцій теоретичного аналізу. Коли йдеться про способи утвердження глобального суспільства. то ключ до одиниці його виміру слід шукати не в структурі соціально-економічних відносин, а насамперед у системі інформаційних комунікацій як однієї з фундаментальних форм самоорганізації живих систем, у тому числі й людського суспільства. У цьому випадку ми віддаємо перевагу не методології історичного матеріалізму, а принципам методологічного монізму, які набувають нині у соціологічних дослідженнях (насамперед у постмодерністській літературі) зростаючого значення.

Спираючись на методологію монізму, ми виходимо з того, що саме завдяки системі інформаційних комунікацій, а не соціально-економічним відносинам, які є похідними у своїх визначеннях, глобальне суспільство виступає як консолідоване явище соціального порядку, одне із новітніх виявів соціальної форми розвитку матерії, її сучасне втілення. Методологічно ми виходимо з того, що інформаційні потоки - це не зовнішній чинник розвитку суспільства; у дійсності суспільство, його соціальні зв'язки із самого початку формуються на основі інформаційних потоків. Тож передусім з урахуванням саме цього чинника, тобто розвитку системи інформаційно-комунікаційних зв'язків у їх широкому контексті, слід розглядати і прогрес людського соціуму - рух від найелементарніших утворень (первісної сім'ї та общин) до суспільства у його державно-національних параметрах і далі - до глобальної спільності людей, глобального суспільства, яке утверджується.

У контексті зазначеного цілком логічною є позиція, відповідно до якої становлення глобального суспільства пов'язується із сучасною інформаційною революцію. У суспільствознавчій літературі широко вживаними стали в останні роки поняття «інформаційне суспільство», «постіндустріальне інформаційне суспільство». Ми не заперечуємо коректність такого визначення. Інша річ, що, використовуючи його у науковій семантиці, маємо бути свідомими того, що однією із визначальних ознак інформаційного (як, до речі, постіндустрі- ального) суспільства є те, що таке суспільство може бути лише планетарним. Критерій плане- тарності є одним із головних для інформаційного суспільства, яке реалізує свої цінності не лише як безпосереднє втілення інформаційної (кібернетичної) революції, а й як продукт нового етапу глобалізації.

Важливо врахувати й інше. Функціональною основою глобального інформаційного суспільства є інформаційні мережі. Йдеться про сутнісну визначеність відповідного суспільства. Інформаційна мережа - це системоутворювальна субстанція, матриця інформаційного суспільства. Мануель Кастельс, внесок якого у наукове осмислення відповідної проблеми є, поза всякими сумнівами, найбільш вагомим, називає мережу (networking) визначальною організаційною формою інформаційної епохи. Величезна фабрика, орієнтована на масове виробництво, виявилася ключовим моментом індустріальної епохи, репрезентуючи насамперед систему виробництва і поширення нових джерел енергії. В інформаційну епоху визначальна організаційна форма - це мережа (networking) [14].

Інформаційна мережа активно впливає на всі ланки суспільного життя, соціальні та економічні перетворення. Та найголовнішим є відчутне розширення інформаційної бази життєдіяльності людини. Йдеться, окрім всього, про якісно новий механізм забезпечення первісної потреби людини - потреби в інформації. Мережа - це новітня структура задоволення цієї потреби. Розвиваючись на принципах самозбагачення, інформаційні мережі кардинальним чином змінюють не лише кількісні, а й якісні визначення цього процесу. У характеристиці глобального суспільства це є головним. М.Кастельс небезпідставно використовує поняття «мережене суспільство», акцентуючи тим самим на його домінантності у визначеннях сучасного глобалізаційного процесу [15]. Суспільство що формується на базі мережених структур, перебуває у фазі свого становлення. Це лінія глобалізаційної перспективи.

До принципових визначень «мереженого суспільства» привертає увагу і відомий і відомий фахівець з теорії інформації Маршалл Маклюен, який пише: «Суспільне життя залежить більшою мірою від характеру засобів, з допомогою яких люди підтримують між собою зв'язки, ніж від змісту їх повідомлень». У зв'язку з цим М.Маклюен виділяє «до алфавітне суспільство», «алфавітне суспільство», у якому основою комунікативних зв'язків є книгодрукування, яке започаткувало цивілізаційні основи розвитку людської спільноти, і нарешті - «суспільство електронних комунікацій». Саме суспільство «електронних комунікацій» уособлює нове, глобальне за своїм змістом інформаційне суспільство.

Електронна система комунікацій докорінно змінює найбільш принципові засади життєдіяльності людини, нашого світосприйняття. Вона: по-перше, глобалізує особистість. Завдяки її механізмам моє «Я» розгортається по всій планеті. Більше того, відповідна система розглядається як чинник, що розширює можливості нервової системи людини, вона стає, як на цьому акцентує М.Маклюен, продовження центральної нервової системи; по-друге, на основі механізмів електронної системи комунікацій долаються часові бар'єри та бар'єри простору. «Час» припинився; «простір» зник - таким є вердикт М.Маклюеназ приводу цих субстанцій для цивілізаційної епохи визначень. Нині, зазначає він, ми живемо у всесвітньому сільському поселенні, де діє принцип одномоментного перебігу подій; по-третє, зникає функціональна значимість інформаційного факту. Інформація «зливається»на нас миттєво. Як тільки вона отримана, вона тут же замінюється ще більш свіжою; по-четверте, відповідно змінюються і концептуальні основи управлінської діяльності людини: в нових умовах політика управління, побудована на традиційній системі інформаційних фактів, перетворюється в політику «вчорашніх відповідей на сьогоднішні питання» [16 ].

У цих визначеннях присутній ще один принципової ваги аспект: глобальне інформаційне суспільство - це віртуальне за своєю суттю суспільство. Відповідним чином ми констатуємо й інше: під впливом сучасної інформаційної революції глобальний простір набуває специфічних рис віртуального простору. Адекватно цьому набуває ознак віртуальності і глобальна економіка.

На яких засадах формується енергетика глобального суспільства, його конструктивно-інноваційний потенціал? В умовах нового циклу це питання глобалізації набуває чи не визначальної ваги. Ми акцентували на тому, що траєкторія сучасних глобальних трансформацій протилежна логіці централізації та уніфікації суспільних відносин. Представлена у нашому аналізі теоретична модель глобального суспільства входить із визнання того, що індивід перебуває в епіцентрі суспільства, а саме суспільство - це поле діяльності індивідів, продукт взаємин між ними. Тож джерело розвитку суспільства, зокрема його глобальних визначень, слід шукати безпосередньо в самих індивідах. Спробуємо конкретизувати ці методологічні узагальнення.

Насамперед, ми виходимо з того, що становлення глобального суспільства визначається вектором еволюції самої людини; воно продукується свідомістю людини, її розумом та інтелектом, потенціалом комунікативних зв'язків, що формуються між людьми, їх окремими групами, здатністю людини усвідомити саму себе і відповідним чином реалізувати свій креативний (енергетичний) потенціал. Згадаймо класичну формулу Тейяра де Шардена щодо «конвергенції на рівні свідомості, за якою кожна свідомість продовжує усвідомлювати себе центром перспективи». Учений називає такий рівень конвергенції «вищим ступенем гармонізованої складності». Саме такий, принципово новий, ще не відомий людській практиці тип конвергенції розглядаємо як системоутворювальне начало глобального суспільства. У цьому контексті його параметри збігаються з параметрами ноосфери. Критерієм тут є усвідомлення людиною свого місця і ролі в конституюванні відповідного простору. З цих самих позицій - з позицій конвергенції суспільних відносин - здійснюється дослідження методологічних основ сучасних економічних трансформацій.

Не слід уявляти глобальне суспільство як «плискувату», за висловом П.Сорокіна, за своєю світоглядною та соціально-економічною побудовою спільність людей. Реальний світ - це поєднання і взаємодія неоднорідних субстанцій. На цьому засновується його енергетика, і таким він залишатиметься завжди. Визначальні відмінності феномена глобального суспільства у його системній цілісності, яка в перспективі утверджуватиметься природним шляхом, розбудовуватиметься не за принципами уніфікації та вертикальної субординації його суб'єктів (цивілізаційний «центр», «напівпериферійна» та «периферійна» зони - як це є сьогодні), а шляхом їх горизонтального розміщення, на основі рівноправної взаємодії й обов'язкового збереження родових, релігійних, національних та цивілізаційних визначень. Подолання ієрархічних принципів взаємодії й водночас збереження природної диференціації, їх конвергенція - ось суть цього процесу.

Утвердження за відповідними принципами якісно нової спільності людей, легітимізація на відповідній основі загальнолюдського «ми» спроможні слугувати імпульсом формування глобального за своїми визначеннями соціального капіталу, що вже нині перетворюється на інноваційну домінанту економічного розвитку та зростання, а в перспективі може стати набагато вагомішим від нинішнього сумарного потенціалу суспільного прогресу. Насамперед у цій площині слід шукати резерви подолання кризи сучасної світосистеми, надання нових відчутних імпульсів суспільному прогресові.

Потрібен також виважений підхід до визначень нової глобальної інституційної архітектури, яка б відповідала принципам та ідеалам глобального суспільства, сприяла поглибленню довіри між людьми, слугувала інструментом реалізації нових пластів соціального капіталу. Ми виходимо з того, що концептуальною основою нових інституцій- них перетворень стане подолання формаційних ознак розвитку глобального суспільства. Можна передбачити, що цей процес реалізовуватиметься на трьох рівнях: а) взаємного зближення (конвергенції) базових (концептуальних) засад загальної політичної культури; б) здійснення на відповідній основі глобального нормативного синтезу; в) утвердження відповідно до принципів «а» і «б» організаційних (інституційних) структур нової глобальної архітектури.

До цих позицій є принципові застереження. Вони стосуються насамперед проблеми зближення культур. Таке зближення жодною мірою не означає формування будь-яких уніфікованих, кимось нав'язаних стандартів. Немає і не може бути культури всіх культур. Це смерть культури. Це глобально-культурологічний імперіалізм, що насаджувався логікою вестерніза- ції й фактично, як це щодня доводить світова практика, зазнав цілковитого краху. Формула глобального суспільства засновується на протилежному - зближення культур не шляхом їхньої універсалізації, а навпаки - на основі саморозвитку і самозбагачення.

Не кореспондує з окресленою концепцією глобального суспільства й ідея подолання національних відмінностей, «перетворення у перспективі кожної людини в ідеалі та на практиці на громадянина світового співтовариства» (А.Грамші). «У найближчі сто років, зазначає американський учений П. Б'юкенен, національна належність стане рідкістю. Всі нації й усі держави визнаватимуть єдиний глобальний авторитет. Фраза, що була модною в середині ХХ ст.. - «громадян світу», - набуде до кінця ХХ ст.. свого історичного значення» [17].

Принцип диференційованої єдності глобального суспільства, його демасифікація, конвергенції як синтезу центрів створює логічні підстави для протилежних оцінок. Вони конче значущі не лише в суто теоретичному, а й політичному контексті. Йдеться про те, що збереження національної ідентичності людей - це одна з принципових ознак індивідуалізації суспільного прогресу, в тому числі глобального розвитку, цого персоніфікації та олюднення. Це водночас і системна прерогатива глобального суспільства. Щоб знищити народ, зазначив О.Солженіцин, потрібно відокремити його від коренів. Ми розглядаємо штучно нав'язану суспільній свідомості ідею «асиміляції нації», зокрема й одіозну ідею формування «транс'європейської нації», як один з інструментів такого «відокремлення». У цьому зв'язку позиція В. Соловйова стосовно того, що різні нації є живими членами соціального організму, людської спільноти загалом, є по суті відповіддю на поставлену проблему. Нації не лише сьогодні є живими членами людської спільноти, а й залишатимуться такими у досить віддаленій перспективі.

Тут доречно звернутися до класичних визначень К.Поппера, який наголошував, що нація, як і цивілізаційна спільність людей загалом, - це не суто емпіричні об'єкти, а головним чином ідеальні (сконструйовані) об'єкти, існування яких залежить насамперед від теоретичних припущень, від наших наукових узагальнень [18].

Означена проблема кореспондує і з наявними тлумаченнями перспектив держави. Вписується чи ні держава в конфігурацію глобального суспільства? Відповідно до логіки «масифікації» абсолютна більшість фахівців заперечує таку можливість. Вважається, що людство у своєму розвитку рухається в напрямі не лише до «глобальної нації», а й до глобальної держави, світового уряду. То ж і сам поступ глобалізації, її критерії визначаються зворотнім процесом - масштабами звуження функціонального простору держави. Однак і ця добре відома науковому загалові позиція, є доволі суперечливою. Ми виходимо з того, що насправді відбувається не самозаперечення держави, а глибока системна реконструкція функції держави, пов'язана не просто із суто глобалізацій ними процесами, а насамперед з утвердженням основних засад постіндустріального інформаційного суспільства.

Водночас, досліджуючи глобальні трансформації та становлення на їх основі глобального мере- живо-інформаційного суспільства, потрібно врахувати цивілізаційні аспекти цієї проблеми. Слід виходити з того, що у системній взаємозалежності «людина -суспільство - економіка» цивілізаційні процеси мають оцінюватися як чинник що безпосередньо кореспондують із характеристиками суспільства; вони впливають на економіку опосередковано - через системні трансформації суспільства, його специфічні визначення. Саме на цій методологічній конструкції базується одне з основних визначень глобального суспільства: глобальне суспільство - це постіндустріальне, інформаційне за своєю суттю. Це означає також, що сучасна логіка цивілізаційного процесу безпосередньо відбиває логіку утвердження глобального суспільства.

Водночас, як на цьому вже акцентувалася увага, ми можемо вести мову лише про горизонти глобального постіндустріального інформаційного суспільства, оскільки воно тільки розгортає свої потенції, перебуває на початковому етапі становлення. Д.Белл, якого по праву вважають основоположником постіндустріалізму, розглядав постінду- стріальне суспільство як теоретичну конструкцію, яка ще має бути реалізована суспільною практикою. А в тім, класична, на думку багатьох науковців Заходу, праця Д.Белла «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» побачила світ у 1973 р. Зрозуміло, що з того часу в країнах Заходу багато змінилося. Однак, як показують аналітичні оцінки, вести мову про вже сформовані визначення постін- дустріального суспільства у нас поки що не має підстав.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу точка зору відомого російського вченого Ю.Яковця, який пише: «Постіндустріальне суспільство переживає фазу становлення, до вищої фази ще далеко, та й навряд вона буде техногенною» [19]. Посилаючись на це слід виходити з того, що нинішній етап загально цивілізаційного розвитку являє собою суперечливе поєднання, з одного боку, за висловом Ю.Яковця, «фази занепаду пізньоіндустрі- ального суспільства», з іншого - початкової фази становлення суспільства постіндустріаль- ного, інформаційного.

Размещено на Allbest.ru