Особливості реалізації національного адміністративного потенціалу в подоланні соціальної нерівності

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Досліджуючи особливості розподільчої сфери науковці частіше акцентують увагу на специфіці виконання державою її соціальної функції, абстрагуючись від можливостей ринкового механізму регулювати даний процес. Крім того, невелика увага приділяється суб'єктам соціального захисту, їх диференціації та можливостям посилення участі останніх в суспільних відносинах.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Визначення особливостей реалізації діючої системи соціальної підтримки населення заради обґрунтування адміністративного потенціалу подолання процесів матеріальної нерівності в умовах ринкових трансформацій.

Виклад основного матеріалу дослідження. Соціальна допомога в Україні надається на універсальній основі, фінансуючись за рахунок видатків бюджету. Саме тому для виконання державою функції соціального захисту необхідно контролювати дотримання плану обсягів доходних надходжень. Відтак, під дією впливу рецесійних процесів країні дуже складно забезпечувати реалізацію власних соціальних програм. Зокрема, зростання обсягів грошових доходів населення й видатків суспільних фондів споживання досить песимістично виглядають на фоні падіння продуктивності праці й капіталу, підкріплюючись пониженням розмірів ВВП й невеликою часткою зростання зайнятого населення. Загалом пониження показників продуктивності праці характерні для галузей з додатковими соціальними гарантіями, наприклад, для добувної та переробної промисловості (станом на 2014 р. - 5% й 13% за шість років), особливо гостро відчувається в сфері виробництва хімічних речовин й хімічної продукції (65%) і виготовлення автотранспортних засобів (27%) [6; 7].

Також для української економіки властива наявність прямого зв'язку між змінами розмірів реального наявного доходу й соціальних допомог, що позбавляє національну економіку еластичності И можливості спрямовувати грошові надходження до інших, більш перспективних напрямків розвитку.

Загалом на соціальний захист та соціальне забезпечення з бюджету України виділяється понад 25% всіх видатків, що рівне приблизно 9% обсягу ВВП. Порівнюючи дані показники з податковими надходженнями та з часткою тіньової економіки, одразу помітною стає дефіцитність державних доходів відносно урядових зобов'язань. Крім того, такий обсяг соціальних видатків, враховуючи розмір матеріальних допомог, підкреслює мало ефективність надання останніх [10; 11].

Загалом обсяги надходжень домогосподарствам соціального захисту - це близько 30% їх грошових ресурсів, з яких найбільшою є частка пенсій - 86%, а найменшою - субсидійна підтримка, що залишається на рівні 0,1% [10]. Проте, враховуючи запроваджену наприкінці 2014 р. реформу, спрямовану на обмеження категорій суб'єктів господарювання, які можуть отримувати пенсійні виплати працюючи повний робочий день, слід чекати зміни даної тенденції, так само як підвищення вартості житлово- комунальних послуг сприятиме зростанню розміру видатків на субсидії щодо оплати ЖКП. Втім існують можливості часткового нівелювання таких витрат у зв'язку з обмеженням пільгових умов оплати вищезазначених послуг.

Розглядаючи особливості пенсійних видатків, очевидною є складність реалізації розподільчої функції даними виплатами. Найменш захищені категорії населення (домогосподарства без годувальника й такі, що налічують інвалідів) середньомісячно одержують найнижчі пенсійні доходи, в той час як обсяг виплат для громадян-пенсіонерів за вислугою років, котрі мають змогу розвивати власну ділову активність, можуть відрізнятися аж до трьох разів на користь останніх [10; 11].

Загалом, досліджуючи структуру сукупних ресурсів домогосподарств, помітно, що частка пенсіонерів, які живуть на кошти, еквівалентні або нижче розміру прожиткового мінімуму, визначають пенсійні надходження основним джерелом власних доходів. Тоді як частина суб'єктів господарювання, грошові статки яких є вищими за вказану норму, мають додаткові прибутки. Крім того, кількість пенсіонерів, котрі отримують виплати за вислугу, протягом останніх шести років, збільшилася майже на 9%, в той час як за віком, за інвалідністю і у зв'язку з втратою годувальника зменшилось на 2%, 1% та 6% відповідно [10]. Таким чином, чисельність пенсіонерів особливого статусу в сукупності становить 3% всіх існуючих, при цьому обсяг видатків на їх утримання складають щонайменше 7% загальних витрат на здійснення пенсійних виплат [11].

Проте внаслідок запровадження діючих доход- них реформ, які були вимушеним кроком у зв'язку з поглибленням рецесійних процесів, ця розбіжність знизилася до 20%, й слід вважати, що протягом поточного року відбуватиметься продовження визначеного курсу, а отже, очікується подальше скорочення відмінностей між зазначеними категоріями.

Тим не менш, зростання розмірів мінімальних пенсійних виплат чинним бюджетом не передбачається, а зрівняння диференційованих видатків відбуватиметься за рахунок пониження обсягів розмірів вищих виплат соціального забезпечення відносно нижчих. Даний крок - це об'єктивна причина масового збідніння неактивного населення. Проте покращення умов утримання даної верстви громадян також не слід перекладати на працюючих, оскільки це стимулюватиме зміни на легальному ринку трудових ресурсів.

Загалом, розглядаючи загальну структуру економічно активного населення України останніх шести років, очевидною стає помірність змін основних показників зазначеної сфери. Тобто результуючі дані не мають стихійного характеру, а чітко залежать від реалізації загальнодержавних норм і принципів щодо забезпечення зайнятості та обсягів чисельності непрацюючих. Відповідно, можна прийти до висновку, що зростання рівня економічно активного населення на 1,7% за два роки, пов'язане не тільки із станом демографічної ситуації в країні (кількісна чисельність за критерієм зменшилася приблизно на 1% ), але й відбувається внаслідок посиленої необхідності громадян шукати джерела забезпечення у зв'язку з обмеженістю ресурсів внаслідок недостатності допомог по безробіттю. Крім того, виокремлюється тренд продовження власної трудової активності серед громадян старших працездатного віку, десь на 0,3% щорічно, в той час як аналогічний показник кількості непрацюючих зменшується у 22 рази [10].

Така сумарна ситуація сприяла зниженню рівня безробіття (за методологією МОП) на 1,6%. Підкреслимо, що спад обсягів звільнень відбувся за всіма категоріями, окрім відставки відповідно до власного бажання (яка зросла на 10,7%). Дана тенденція відбиває позитивну динаміку ринку праці, адже ті, хто пішов із власної ініціативи, зазвичай становлять частку прогресуючого населення, яка або намагається працевлаштуватись за вдосконаленими навичками, або прагне реалізувати індивідуальну трудову діяльність. Відповідну думку підтверджують дані структури безробіття за віком й тривалістю незайнятості. Так, одну з найбільших часток непрацюючих становлять суб'єкти господарювання віком 25-39 років (які і є основою приватного підприємництва), а середня тривалість безробіття становить від одного до трьох місяців (27,6%) (цього часу достатньо для відкриття власної справи) [9].

Розглядаючи інші джерела доходного забезпечення громадян, варто зосередити увагу на матеріальній підтримці безробітних й малозабезпечених сімей та державній допомозі при народженні дітей.

Особливо вагомим соціальним трансфертом для української економіки сучасного зразка слід вважати допомоги по безробіттю. Основною метою даної виплати є спроба захисту найбільш вразливих груп населення у їх забезпеченні мінімальним рівнем доходу при відсутності його постійного джерела. Ресурсом для таких видатків є державний бюджет із запровадженою системою загальнообов'язкового страхування від безробіття.

Проте, окрім прямих виплат по безробіттю, існують ще нерегулярні видатки, як, наприклад, допомога (у грошовій чи натуральній формі) громадянам, що перебувають у складній життєвій ситуації. Незважаючи на суттєве зменшення протягом трьох років потребуючих підтримки громадян та розмірів даних виплат (на 9% і 23% відповідно), усереднений обсяг натуральної допомоги на одну особу тим, хто втратив роботу через непередбачувані обставини, зріс (12%). Така тенденція особливо гостро підкреслює слабкість соціального статусу населення держави, оскільки підтверджує неспроможність близько 117,4 тис. громадян забезпечити себе засобами першої необхідності, які забезпечують їх первинні потреби [10]. Для країни, що прагне стабільного економічного зростання, це високий показник. Крім того, враховуючи наслідки військових дій на східних територіях держави, слід очікувати зростання даної тенденції.

Іншою проблемою сьогодення є старіння населення. В 2010 р. було визначено необхідність сприяти покращенню демографічної ситуації шляхом підвищення й диференціації обсягів допомоги за народження дітей (три ступенева система здійснення виплат: І ступень - перша дитина, ІІ ступень - друга дитина, ІІІ ступень - третя дитина), формуючи умови, за яких державний бюджет опинився під дією додаткового тягаря соціальної орієнтації економіки, оскільки кошти на здійснення подібних допомог не мають постійного перекриваючого джерела надходжень.

Тим не менш, відбулося зростання за всіма напрямками надання грошових виплат. Зокрема, за народження першої дитини на 153%, а за народження другої й третьої - на 148% [12]. Для серед- ньостатистичного жителя України це великі грошові ресурси, які прирівняються від 26 до 105 прожиткових мінімумів, що частково почало стабілізувати демографічну ситуацію. Однак для рецесійної економіки України подібні виплати є неможливими до виконання з урахуванням боргової активності держави та військово-політичної кризи.

Поряд з вищезазначеними допомогами не менш важливим джерелом ресурсів національних домогос- подарств є виплати малозабезпеченим сім'ям, які в середньому протягом 2013 р. становили 1702,29 грн, і зросли у чотири рази в порівнянні з 2009 р. Загалом кількість сімей, які звернулися за даним різновидом соціального забезпечення за шестилітній проміжок часу, стрімко зросла (приблизно на третину). Проте число задоволених заявок значно знизилась (на одну шосту). Дані зміни відбулися за рахунок відмовсім'ям, які налічують одну та дві особи (на -4,3% та -15,4% відповідно), в той час як тим, що складаються із трьох, чотирьох та п'яти, навпаки, збільшилася (на +51,1%, +29,0% й +23,7%). Отже, сумарні видатки з бюджету на вищезгадану допомогу зросли за всіма напрямками й щонайменше у два рази (підтримка сімей з одним членом) до більш ніж шести разів (підтримка сімей з трьома членами) [13].

Тим не менш, в Україні існує частина населення, яка взагалі немає можливості самостійно заробляти кошти, тому забезпечення ресурсами проживання осіб, що не мають права на пенсію, та інвалідів є обов'язком держави, на якому не можна економити. Загалом кількість громадян, котрі підпадають під дану соціальну категорію, з кожним роком зростає (порівнюючи з 2009 р., обсяг представників відповідної верстви населення збільшився удвічі - на 120%), підтягуючи масштаби соціальної видатків даної сфери утричі [9]. Здебільшого, причинами висхідної витратної тенденції є збільшення частки інвалідів серед населення країни, зокрема, інвалідів ІІІ групи - у три, а ІІ й І групи - в два рази, що є доказом низького рівня охорони праці на робочому місці.

Великою мірою обмеженість в ресурсах серед населення пов'язана з інфляційним нівелюванням купівельної спроможності доходів. В окремих випадках уряд не переглядав розмірів номінальної заробітної плати заради економії бюджетних коштів, ігноруючи темпи зростання цін. Таким чином, обсяги мінімальної вартості праці можуть бути рівноцінними, або нижчими прожиткового мінімуму. Так, до 2013 р. мінімальна заробітна плата мала схильність відрізнятися від нього на 3-5%, що заперечує соціально-економічній функції першої.

Крім того, абстрагування від цінових змін, найбільше відобразилися на пенсіонерах та безробітних, які не мають можливості повною мірою реалізувати свій потенціал через особистісні обставини. Мінімальна допомога по безробіттю для проблемної категорії працівників практично не переглядалася з 2012 р., мінімальна допомога по безробіттю для звичайної категорії працівників зросла тільки на 10%, а обсяг мінімальних пенсійних виплат зріс на 11%, в той час як підвищення індексу інфляції відбулося аж на 25 відсоткових пунктів за аналогічний період [9].

Одним із механізмів, які серйозно впливають на стан соціального забезпечення домогосподарств, є їх здатність повною мірою оплатити використовувані комунальні ресурси. В середньому населення держави виділяє близько 8% власних загальних витрат на погашення заборгованості по енергоресурсах [9]. Так, з метою полегшення тягаря житлово-комунальних платежів в Україні діє система субсидування даної категорії цін на відмінну від більшості країн з розвинутою економікою, де від цього кроку відмовилися. Частка використання субсидій даної категорії достатньо невелика (за останні шість років збільшилася на 30%), проте для домогосподарств, які живуть на межі соціального відторгнення, це один із інструментів виживання.

Розглядаючи особливості надання субсидійної підтримки населенню, помітною одразу стає висока частка задоволення заявок сімей на таку допомогу (96% на ЖКП та 91% на оплату скрапленого газу й палива), що, безумовно, сприяє покращенню реалізації бюджетів домогосподарств [12]. Крім того, відбулося зростання удвічі чисельності сімей, які звернулися за даною допомогою, що призвело до аналогічного збільшення загальної суми платежів призначених субсидій. Крім того, з середини 2015 р. переглянуто процедуру надання соціальної підтримки, мотивуючи бажаючих використати таку можливість.

Загалом, право адресної безготівкової субсидії для відшкодування витрат щодо оплати житлово-комунальних послуг, а також субсидії готівкою на придбання скрапленого газу поширюється на всіх громадян, які володіють житлом чи проживають у гуртожитках, кооперативах незалежно від форм власності. Для цього необхідно одноразово пред'явити заяву й декларацію про доходи, допомога буде автоматично подовжуватиметься до зміни фінансового стану сім'ї. Відповідальними органами за реалізацію прав на субсидію є Пенсійний фонд та Державна фіскальна служба. Обов'язковий відсоток платежу розраховується індивідуально для кожної сім'ї за встановленою формулою і залежить виключно від матеріального становища сім'ї із врахуванням середньомісячного доходу на одну особу за попередні шість місяців по відношенню до прожиткового мінімуму на одну особу.

Тим не менш, реальна вартість комунальних послуг не відповідає діючим платам в Україні і є суттєво заниженою. Частково підтримку низьких цін на енергоносії варто вважати однією з причин етапу потужної рецесії для національної економіки, що виникла через обмеженість бюджетних коштів. Відповідно, недоотримання грошових ресурсів, в тому числі через субсидійну активність держави, не сприятиме процесу швидкої модернізації сфери ЖКГ.