Соціокультурні основи функціонування економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурні основи функціонування економіки

Вступ

бізнес економічний соціальний

Цивілізація включає в себе перетворену людиною окультурених природу і засоби цього перетворення, людини, засвоївши їх і здатного жити в окультуреній середовищі свого проживання, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування і перетворення. Це деяка спільність людей, яка характеризується певним набором цінностей (технологіями, навичками, традиціями), системою загальних заборон, схожістю (але не тотожністю) духовних світів і т.д. Але будь-якому еволюційному процесу в тому числі і розвиток цивілізації, супроводжує і зростання різноманітності форм організації життя, - цивілізація ніколи не була і не буде єдиною, незважаючи на об'єднуючу людство технологічну спільність. Зазвичай феномен цивілізації ототожнюється з появою державності, хоча держава і право - самі продукт високорозвинених цивілізацій. Вони виникають на базі складних, соціально значущих технологій. Такі технології охоплюють не тільки сфери матеріального виробництва, але і влада, військову організацію, промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок та інтелектуальну діяльність. Цивілізація виникає завдяки особливій функції технології, яка створює, породжує і конструює адекватну їй нормативно-регулятивне середовище існування, в якій вона живе і розвивається.

Сьогодні проблемами цивілізацій, їх особливостями займається багато фахівців - філософи, соціологи, історики, етнологи, психологи і т.д. Цивілізаційний підхід до історії розглядається як протиставлення формаційному. Але чіткого, загальноприйнятого визначення формації, та й цивілізації, не існує. Є багато різних досліджень, але немає загальної картини розвитку цивілізацій, так як цей процес складний і суперечливий. І в той же час необхідність розуміння особливостей генезису цивілізацій і народження в їх рамках феномену культури стає в сучасних умовах все актуальнішою.

Сучасний період розвитку суспільства визначається прогресом техногенної цивілізації, яка активно завойовувала собі всі нові соціальні простори. Цей тип цивілізованого розвитку сформувався в європейському регіоні, його часто називають західною цивілізацією. Але він реалізується в різних варіантах як на Заході, так і на Сході, тому використовується поняття «техногенної цивілізації», оскільки її найважливішою ознакою є прискорений науково-технічний прогрес. Технічні, а потім і науково-технічні революції роблять техногенну цивілізацію надзвичайно динамічним суспільством, викликаючи часто протягом життя декількох поколінь радикальна зміна соціальних зв'язків - форм людського спілкування. Потужна експансія техногенної цивілізації на інший світ приводить до її постійного зіткнення з традиційними суспільствами. Деякі були просто поглинені техногенною цивілізацією. Інші, випробувавши на собі вплив західної технології і культури, тим не менше, зберігали багато традиційних рис. Глибинні цінності техногенної цивілізації складалися історично. Їх передумовами були досягнення культури античності і європейського середньовіччя, які потім були розвинуті в епоху Реформації й Освіти і визначили систему ціннісних пріоритетів техногенної культури. Людина розумілася як активну істоту, що знаходиться в діяльному відношенні до світу. Ідея перетворення світу і підпорядкування людиною природи була головною у культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її історії, аж до нашого часу. Перетворююча діяльність розглядається тут як головне призначення людини. Причому, діяльнісно активний ідеал відносини людини до природи поширюється і на сферу соціальних відносин. Ідеали техногенної цивілізації - це можливість індивіда включитися у всілякі соціальні спільності і корпорації. Людина стає суверенною особистістю тільки тому, що він не прив'язаний до тієї чи іншої конкретної соціальної структурі, а може вільно будувати свої відносини з іншими людьми, вливаючись в різні соціальні спільності, а часто в різні культурні традиції. Пафос перетворення світу породжував особливе розуміння влади, сили і панування над природними і соціальними обставинами. Відносини особистості залежності перестають в умовах техногенної цивілізації домінувати (хоча можна виявити чимало ситуацій, в яких панування здійснюється як сила безпосереднього примусу однієї людини над іншим) і підкоряються новим соціальним зв'язкам. Їх сутність визначена загальним обміном результатами діяльності, що здобувають форму товару. Влада і панування в цій системі відносин припускає володіння і присвоєння товарів (речей, людських здібностей, інформації і т.д.). Важливою складовою в системі цінностей техногенної цивілізації є особлива цінність наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, яка створює упевненість в тому, що людина здатна, контролюючи зовнішні обставини, раціонально, науково влаштувати природу і соціальне життя.

Тепер звернемося до співвідношення культури і цивілізації. Цивілізація висловлює щось спільне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділового і побутового поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

Фактор культури має неабияке значення у зв'язку з тим, що в економічні відносини вступають суб'єкти, які представляють країни різних культурних орієнтацій. У міжнародному бізнесі він проявляється, перш за все, як різниця культурних орієнтацій суб'єктів міжнародних економічних відносин - як ділових партнерів, так і споживачів товарів та послуг. Це слід особливо враховувати економістам, бізнесменам, яким доводиться спілкуватися з іноземними колегами. У контексті міжнародних економічних відносин найважливішими аспектами культури є матеріальна культура, культура виробництва й культура ділового спілкування. Матеріальна культура як господарський чинник проявляється, здебільшого, в процесі міжнародної торгівлі, на ринку товарів та послуг. Культура виробництва опосередкована рівнем продуктивності праці. Культура ділового спілкування є важливим елементом міжнародного менеджменту, особливо на стадії ведення ділових переговорів з іноземними партнерами. Ми зупинимося більш детально на культурі ділового спілкування.

Незважаючи на те, що глобалізація суспільних процесів встановлює єдині норми і стандарти міжнародних економічних відносин, однак, зберігаються відмінності, що обумовлені особливостями національного характеру, що сформувався протягом довгого історичного періоду існування певного типу культури. Це часто може призводити до певних труднощів у діловому спілкуванні і навіть до серйозних непорозумінь між партнерами по бізнесу. Щоб цього уникнути, бізнесмен повинен мати уявлення про основні типи ділових культур, що притаманні окремим країнам.

1. Соціально-етична відповідальність бізнесу

Соціально-етична відповідальність бізнесу розуміється як відповідальність організації, компанії за вплив рішень і дій на суспільство, навколишнє середовище шляхом прозорої та етичної поведінки, яка

· сприяє сталому розвиткові, у тому числі здоров'ю і добробуту суспільства;

· зважає на очікування зацікавлених сторін;

· відповідає чинному законодавству і міжнародним нормам поведінки;

· інтегрована у діяльність організації та практикується в її відносинах.

Корпоратимвна соціамльна відповідамльність (КСВ) - це відповідальність тих, хто приймає бізнес-рішення, за тих, на кого безпосередньо чи опосередковано ці рішення впливають. Соціальна відповідальність - це концепція, що заохочує компанії враховувати інтереси суспільства, беручи на себе відповідальність за вплив діяльності компанії на споживачів, стейкохолдерів, працівників, громади та навколишнє середовище в усіх аспектах своєї діяльності.

Соціально-етична відповідальність бізнесу є добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, спрямованою на дотримання високих стандартів операційної та виробничої діяльності, соціальних стандартів та якості роботи з персоналом, мінімізацію шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо, з метою вирівнювання наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращання результативності бізнесу та показників прибутковості у довгостроковому періоді.

Соціально-етична відповідальність бізнесу тісно пов'язана з діяльністю компаній з досягнення ділової досконалості та якості в організації виробництва. Ці аспекти діяльності компаній переважно регулюються міжнародними стандартами серії ISO 9000.

У сучасному світі соціально відповідальна діяльність бізнесу є загальноприйнятим правилом, якого дотримується значна кількість великих, середніх і навіть малих компаній по всьому світу. З огляду на надзвичайну суспільну та економічну користь, що містить у собі соціальна відповідальність бізнесу, питання її розвитку належать до сфери особливої уваги органів державної влади багатьох країн світу та провідних міжнародних організацій. Проявом цієї уваги є розроблення стандартів СВБ і заходів зі стимулювання бізнесу до соціально відповідальної діяльності.

Соціальна відповідальність бізнесу - відповідальне ставлення будь-якої компанії до свого продукту або послуги, до споживачів, працівників, партнерів; активна соціальна позиція компанії, що полягає в гармонійному співіснуванні, взаємодії та постійному діалозі із суспільством, участі у вирішенні найгостріших соціальних проблем.

У широкому розумінні соціально-етична відповідальність бізнесу може бути представлена як система цінностей, заходів і процесів, що мають на меті поширення позитивного впливу діяльності компанії в економічній, екологічній, соціальній сферах як усередині організації, так і в навколишньому середовищі. Реалізація соціально відповідальних стратегій має орієнтуватися не лише на зменшення та запобігання негативним наслідкам діяльності, а й на досягнення економічного, екологічного та соціального ефектів (т.зв. стратегія потрійного впливу), що може розглядатися як основа підвищення конкурентоспроможності окремих компаній і національної економіки загалом.

За визначенням Європейської Комісії («Зелена книга з корпоративної соціальної відповідальності», 2001 р.), корпоративна соціальна відповідальність (КСВ) - це «концепція, згідно з якою компанії інтегрують соціальні та екологічні питання у свою комерційну діяльність та взаємодію із заінтересованими сторонами на добровільній основі». Надзвичайно важливе значення у сфері соціально-етична відповідальність бізнесу має концепція «потрійного критерію», що містить у собі розширення меж звітності організацій та додання соціальних і екологічних аспектів до фінансових показників діяльності.

Зарубіжний досвід

Соціально-етична відповідальність бізнесу поширена серед країн Європи. В одних країнах вона інтегрована в громадську політику (Данія, Франція, Фінляндія, Швеція), в інших - соціально відповідальні практики є виключно прерогативами компаній (Греція, Ірландія, Нідерланди, Словенія). В Європейському Союзі основна роль СВБ полягає у підтримці сталого розвитку компаній, що призводить до покращення ситуації на ринку праці, а також якості продуктів і послуг, що надаються компаніями (Комюніке Європейської Комісії, 2006).

Країни СНД також зробили внесок у розвиток соціально-етична відповідальність бізнесу, розробивши та затвердивши міжнародний стандарт «Социальная ответственность организации. Требования. CSR/КСО - 2008».

Історія

Ідея корпоративної соціальної відповідальності набула закінченого вигляду декілька десятків років тому, коли на всесвітньому економічному форумі в Давосі Генеральний секретар ООН Кофі Анон звернувся до лідерів найбільших компаній світу із закликом приєднатися до міжнародної ініціативи - Глобального договору - в рамках якого створюються умови для співпраці бізнесу з установами ООН, профспілками, неурядовими організаціями для втілення в життя загальних принципів соціальної рівності та збереження довкілля. Спираючись на перевагу спільних дій, Глобальний договір поставив завдання розвитку принципів соціальної відповідальності бізнесу, забезпечення його участі у вирішенні найгостріших проблем глобалізації. Таким чином, приватний бізнес, приєднавшись до договору в співпраці з іншими соціальними партнерами, зможе сприяти реалізації ідеї формування стійкої і відкритої глобальної економіки.

Основними характеристиками соціально-етична відповідальність бізнесу є добровільність; інтегрованість у бізнес-стратегію організації, компанії; системність; користь для всіх заінтересованих сторін: співробітників, споживачів, акціонерів, громади тощо, а також для самого підприємства; внесок у процес сталого розвитку. Соціальна відповідальність не обмежується благодійністю.

Соціальна відповідальність бізнесу містить у собі процедури і практики компаній з семи аспектів діяльності: 1. організаційне управління; 2. права людини; 3. трудові відносини; 4. етична операційна діяльність; 5. захист навколишнього середовища; 6. захист прав споживачів; 7. розвиток місцевих громад і співпраця з ними.

Соціально-етична відповідальність бізнесу в Україні перебуває в стадії становлення. Найактивнішими у цій сфері є, насамперед, представництва іноземних компаній, які переносять на українське підґрунтя сучасні світові практики, принципи і стандарти, а також великі та малі вітчизняні підприємства й організації, які удосконалюють свою діяльність на засадах концепцій Загального управління якістю.

Однак зазначений процес потребує певної координації та стимулювання, а відтак активної участі в ньому держави, яка повинна визначити соціально-етична відповідальність бізнесу як бажану поведінку для бізнесу і розробити комплекс відповідних стимулів (до цього вже дійшли державні органи країн-членів ЄС).

Саме тому в Україні підтримка держави необхідна як для підкреслення важливості етичної і соціально відповідальної поведінки компаній, просування кращих практик вітчизняних компаній із соціальної відповідальності в Україні та за кордоном, так і для підвищення престижності досконалих організацій і процесів безперервного системного вдосконалення. Це дозволить більшості компаній посилити довгострокову конкурентоспроможність і репутацію через практики відповідального ставлення до своїх співробітників, споживачів та інших заінтересованих сторін.

2. Соціальні інститути, їх види і функції

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства є наявність загальносуспільної системи цінностей - спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо. Їхня інтеріоризація (засвоєння) забезпечує інтеграцію особистості в соціальну систему, а отже, є найпершою умовою нормального функціонування суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Ще Г. Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він уважав, що соціальні інститути («інституції») є складниками каркаса соціуму і виникають у результаті процесу диференціації суспільства.

Соціальні інститути - це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім'я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних установ, систему контролю. Інституційна діяльність є формою людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві.

Види функцій соціальних інститутів

Можна вважати, що основною функцією кожного інституту є задоволення суспільних потреб. Проте для здійснення цієї функції інститут має виконувати низку явних функцій, що забезпечують спільну діяльність людей, які намагаються задовольнити власні потреби; це - регулятивна, інтегративна, транслююча та комунікативна функції.

Регулятивна функція проявляється в тім, що функціонування соціальних інститутів забезпечує закріплення та відтворення суспільних відносин, створюючи певні шаблони поведінки. Уся життєдіяльність кожної людини відбувається через її участь у функціонуванні різних інститутів. Людина, виконуючи ті чи ті ролі, додержується певних правил і знає, чого можна очікувати від людей, з якими вона взаємодіє. Саме за допомогою інститутів забезпечується передбачуваність поведінки, коли кожна людина задовільняє ролеві вимоги, тобто її дії відповідають соціальним очікуванням. Таке регулювання є необхідним для спільної діяльності.

Інтегративна функція полягає в забезпеченні згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів суспільства, що відбувається під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій і системи ролей. Інтеграція людей в інститути передбачає консолідацію чи об'єднання зусиль, мобілізацію кожним членом групи своїх ресурсів для досягнення спільної мети і узгодження особистих цілей із цілями інших членів групи.

Транслююча функція полягає в передаванні соціального досвіду новачкам соціальних інститутів. Це допомагає їм адаптуватися до цінностей, норм, ролей інституту і забезпечує нормальне його функціонування. Так, виховання дітей у сім'ї спрямоване на додержання сімейних традицій; церква залучає якомога більше людей до відповідної віри; державні установи орієнтують громадян на дотримання норм закону.

Комунікативна функція полягає в розповсюдженні інформації як у самому інституті з метою управління його діяльністю, так і в його взаємодії з іншими інститутами.

Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства є:

економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якістю споживання, за типами способу життя;

політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;

культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, нагромаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.

Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім'я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:

1) наявність відповідних норм і приписів, що регулюватимуть поведінку людини в межах інституту;

2)інтеграція інституту в соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства, що забезпечує формально-правову основу його діяльності, з одного боку, і можливість здійснювати соціальний контроль над інституціональними типами діяльності - з другого;

3) наявність матеріальної бази, яка б забезпечувала успішне виконання інститутом нормативних приписів і здійснення соціального контролю.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика визначає перспективи розвитку освіти; торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.

3. Культурно-етичні засади господарювання: історія та сучасність

У сфері господарювання важливими елементами є не тільки ресурси, машини, виробництво, але й людські стосунки різного плану - з партнерами, клієнтами, спеціалістами, підлеглими, представниками влади і трудових колективів. Від того, наскільки гармонічно складаються ці відносини, залежить авторитет, репутація, імідж компанії та відповідно - успіх підприємства у цілому. Внутрішніми моральними стимулами господарської поведінки має бути усвідомлення обовґязку і моральні почуття: добра воля, совість, відповідальність.

Витоки моральних принципів економіки сягають давнини. Ще в конфуціанській культурі склалась особлива етика ділових стосунків: обовґязок, справедливість, доброчинність були на першому місці у відносинах між людьми. «Шляхетний муж» Конфуція «спочатку проявляє обовґязок, потім отримує вигоду». Вражаючі економічні успіхи сучасної Японії, Китаю та інших країн Далекого Сходу та Південно-Східної Азії значною мірою обумовлені саме пануванням принципів конфуціанської етики в господарській діяльності.

Для Античності також була характерна невідривність принципів господарювання від моральних норм. Так, для Аристотеля господарство не було чимось окремим і самоцільним, а являло собою ойкономію, тобто управління домом в імґя блага домочадців; обґєднання домогосподарств утворювало автаркічний поліс, який був не лише господарським обґєднанням, але і моральним цілим, покликаним забезпечити самореалізацію громадян. До елементів ринкових відносин, що почали розвиватися у період античності, Аристотель ставився дуже критично: він вважав, що грошовий обіг не повинен ставати самоцільним, а бути лише засобом для забезпечення головного - благополуччя дому. Він протиставляв ойкономію хрематистиці - мистецтву примножувати гроші. Ринкові звґязки, згідно з Аристотелем, розпалюють бажання людей, роблять їх ненаситними, в результаті чого вони прагнуть мати все більше і більше, забуваючи про міру.

В епоху європейського Середньовіччя принципи господарювання продовжують тісно повґязуватися з моральними міркуваннями, виступають включеними у релігійно-етичну сферу. Християнство розглядало працю як богоугодну справу, яка повинна виконувати роль засобу забезпечення харчування, подолання лінощів, приборкання хтивості і умертвіння плоті. Розміри виробництва обмежувались природними потребами. Прагнення мати більше, ніж необхідно, розглядалось як жадність - один із смертних гріхів; особливо засуджувалось лихварство.

Виділення господарювання в якості відносно самостійної сфери суспільного життя відбувається в епоху Нового часу, коли формуєтьсякапіталізм - раціонально організована система господарювання, що заснована на найманій праці, вільному підприємництві і характеризується невгамовною діловою активністю. При цьому складається нове розуміння праці як діяльності, спрямованої на невпинне розширення справи і отримання прибутку. Основним мотивом господарської активності стає принцип економічної раціональності:отримати максимальний результат з найменшими витратами.

Таким чином, формування європейського капіталізму являло собою грандіозну ціннісну трансформацію, суть якої полягала у раціоналізації життя, пануючій ролі науково-технічного розуму, який поступово перетворився на самостійний та домінуючий фактор суспільного життя. Найважливішою і вирішальною сферою цього історичного перетворення стало формування автономії господарювання, що дозволяє охарактеризувати сучасне суспільство в цілому як техніко-економічну цивілізацію.

Саме засилля економічного у житті сучасного західного суспільства і породило його глибоку кризу. Це проявляється і в конфлікті з природою, і в тривожних ознаках соціальної дезінтеграції внаслідок втрати духовності. Пропагується споживацька ідеологія, у людей виховуються псевдопотреби і псевдоцінності. Економіка перетворюється на могутній засіб спотвореної соціалізації, і цей процес набуваєнеконтрольованого характеру. Через могутні засоби масової комунікації, рекламу особистість все більшою мірою трансформується на «машину бажання», орієнтовану на споживання, отримання індивідуальних благ раціональними засобами. Інший бік її життя - орієнтація на співпереживання, співчуття, принцип служіння спільному благу, альтруїзм - залишається на периферії.

Подолання негативних проявів в сучасному суспільстві, породжених суто утилітаристським, техніко-економічним мисленням, повґязується з надією на новий ціннісний поворот, в якому особливу роль має відіграти моральний чинник; імперативним є відтворення нової єдностігосподарства та етики. Саме мораль здатна виконати роль основного стримуючого фактору, що може перешкодити здійсненню усіх тих антигуманних можливостей, що відкриваються автономному техніко-економічному розуму в сфері господарювання.

Це обумовлює значне підвищення інтересу до господарської етики. Слід зазначити, що вихідною умовою існування ринкової економіки є прагнення вільних субґєктів господарювання до вигоди, прибутку. Тому в царині ділових стосунків особливо напружено й специфічно проявляється конфлікт між вигодою і належним, між піднесеним ідеалом і практичним розрахунком. Це означає, що господарська етика функціонує у сфері підвищеного морального ризику: суперечність між моральною свідомістю підприємця та внутрішньою логікою підприємницької активності.

Етика господарювання виходить з того, що індивідуалістичні мотиви і спонуки є позитивним моментом. Але вона не допускає зведення їх до голого егоїзму і своєкорисливості, критикуючи позицію, коли раціональний підхід обмежується лише доводами максимізації прибутку. У мотивації діяльності підприємця належне місце повинні займати почуття обовґязку, солідарності, справедливості та співчуття. Але, з іншого боку, безоглядне захоплення моральними заповідями може призвести до поразки в конкурентній боротьбі, тобто в умовах «нечесної економіки» «чесному» підприємцю майже не залишається шансів на виживання, оскільки він мусить «платити» за свою моральність збільшенням витрат. Тому господарська етика не повинна носити характер моралізаторства, а оцінка конкретної практичної діяльності з позиції абсолютних моральних ідеалів не повинна перетворюватись на моральну агресію проти заповзятої, творчої людини. Важливо не обмежувати господарську етику лише моральними вимогами до підприємців, необхідно також створення справедливих інституційних рамок їх діяльності. Тільки в цьому випадку можлива моральна економіка.

Моральність є технічно необхідною для правильного функціонування самого капіталізму. Тому в останні десятиліття в Європі та США спостерігається різке підвищення інтересу до господарської етики. У багатьох учбових закладах відкриваються курси підприємницької етики, поширюються фонди моральних інвестицій, що вкладають гроші лише у ті підприємства, що є бездоганними у моральному відношенні; приймаються закони по боротьбі з фінансовими зловживаннями; розгортається рух проти біржових спекуляцій.

У реальній ринковій економіці важливе значення мають такі якості субґєктів господарювання як взаємна довіра і надійність, лояльність і чесність, що приводить до зниження витрат господарського обміну, не зменшуючи господарських вигод партнерів. Як зазначає Ф. Фукуяма у праці «Довіра», дія етичних установок відкриває можливість істотно скоротити інтеракційні витрати в економіці, підвищити координацію діяльностей учасників ринку, скоротити небажані побічні ефекти господарських рішень. Найбільш продуктивні економіки сформувалися саме в тих суспільствах, де склалися міцні моральні підвалини, в суспільствах з високою довірою, яку слід розглядати як важливий соціальний капітал, як культурно-етичну основу суспільного буття. Саме культурно-етичними чинниками пояснюється причина «японського економічного дива». В японській культурі панують конфуціанські цінності з їх орієнтацією на колектив. Відомий японський діяч Кіїті Міядзава так пояснював секрет «японського чуда», особливу працездатність і ретельність японців, завдяки яким Японія піднялася з післявоєнної розрухи і перетворилася на одну з найбагатших країн сучасного світу. В основі цього - почуття сорому: японець завжди відчуває присутність себе у колективі, і найболючіша точка його совісті - працювати ні в якому разі не менше, ніж інші, а отримувати за це - ні в якому разі не більше, ніж інші.

Арістотель ділив науку про багатство на економіку і хрематистику. Економіка - наука про задоволення потреб людей (виробництво для задоволення насущних потреб, дрібна торгівля), де гроші використовуються тільки в своєму основному на думку Арістотеля сенсі - в якості засобу обміну, а хрематистика - діяльність (наприклад, лихварство, велика торгівля), де накопичення, одержання грошей, є самоціллю, і гроші виступають як багатство, втрачаючи свою якість засобу обміну. До хрематистики Арістотель ставився негативно.

Раціональність в соціокультурних основах функціонування економіки є найважливішою передумовою неокласичного синтезу і зазвичай асоціюється з егоїстичною поведінкою, максимізацією. У повсякденній свідомості раціональність - синонім розумності і розсудливості. Економічна поведінка в цілому є раціональною, але це не означає, що вона повністю усвідомлена, виважена, направлена на оптимізацію, а лише вказує на практичну прийнятість такої поведінки і її відповідність досяжному в даних умовах рівнем задоволення потреб.

Економічні дії не завжди пов'язані з егоїстичним поведінкою. Як показав Герберт Саймон, в еволюційної перспективі прийняття передумови альтруїстичної поведінки індивідами і групами призводить до переваги в порівнянні з передумовою егоїстичної максимізації. Альтруїзм є не що інше, як адаптивна реакція індивідів, які асоціюють свої інтереси з інтересами групи або іншого колективу.

4. Економічна етика як соціокультурна основа економіки

Економічна етика - розділ науки, що визначає методи і форми досягнення етично виправданих економічних цілей, які ведуть до росту продуктивності праці і на цій підставі сприяють підвищенню добробуту населення.

В наш час для з'ясування етично-відповідальних, гуманних та, одночасно, економічно ефективних шляхів розвитку сучасного господарства з'явилася потреба посередництва економічної та етичної теорії. Створити системну концепцію економічної етики, яка мала б змогу розв'язати нагальні проблеми сучасності, можна, лише спираючись на багатовіковий досвід західноєвропейської філософської думки. Тому побудова нової етико-економічної теорії потребує звернення до теоретичних пошуків західноєвропейської філософії, що відбувалися протягом двох тисячоліть.

Етика бізнесу є інтегративним знанням, що застосовує інструментарій етики, психології, соціології, менеджменту в дослідженні конкретних ситуацій в бізнесі як індивідуально-професійної поведінки та соціальної активності задля обмеження негативних наслідків економічної діяльності шляхом безпосередньої імплементації моральних норм на рівні підприємств та організацій. Але відносно дисциплінарного статусу етики бізнесу необхідно зазначити, що вона емансипувалася від філософської етики та скоріше належить до менеджменту як науки про управління економічними організаціями в умовах ринкових відносин. Тому можна казати, що етика бізнесу має не скільки теоретичний, а скоріше інструментально-технологічний характер. Структурно етика бізнесу складається з двох рівнів: «мікроетики» та «макроетики» (на кшталт «мікроекономіки» та «макроекономіки»).

«Мікроетика» досліджує специфіку моральних відносин між підприємством (організацією) як моральнісним суб'єктом та її робітниками. Дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання типології корпоративних культур, розглядаються способи підвищення етичного рівня підприємств, роль менеджменту організації, морально-етичні аспекти в прийнятті конкретних управлінських рішень.

«Макроетика» досліджує специфіку моральних відносин між макросуб'єктами соціальної та економічної структури суспільства - підприємствами, державою, суспільством в цілому. Відповідно дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання відношень між підприємством та об'єктивним світом природи, взаємодії між корпораціями-контрагентами, підприємствами та громадянським суспільством, проблематику соціальної відповідальності бізнесу.

В літературі ми можемо знайти й таке визначення, як ділова етика це система загальних етичних норм і правил поведінки субґєктів підприємницької діяльності, їх спілкування і взаємодії. Вона виявляється як на мікрорівні - це моральні відносини в організаціях, так і на макрорівні - це моральні відносини між субґєктами господарської діяльності. Ділова етика регулює відносини бізнесмена, підприємця, менеджера зі своїми партнерами, конкурентами, клієнтами, працівниками тощо. З огляду на неї відбувається Поєднання і взаємозв'язок економічної і етичної сфери створює нову галузь науки, «господарську етику» або «етичну економію». ЇЇ формування і розвиток викликані: потребою моральної відповідальності за наслідки господарської діяльності, особливо культурних і економічних зовнішніх ефектів; зростаючими вимогами до морально-етичних якостей менеджменту; протидією тенденції відчуження духовної і матеріальної культури.

Одним з найдавніших мислитетелів стародавньої Греції був Арістотель (384 до н.е-322 до н.е) Зґясовуючи суть держави та її економічні засади, Арістотель поставив у її епіцентрі людину з усім необхідним для її життя, зокрема, із власністю. «Власність, - твердив він, - є частиною дому, і придбання є частиною сімейної організації, без предметів першої необхідності не можна не тільки добре жити, але й жити взагалі». Він уважав, що немає межі в прагненні до багатства і володіння грішми. Обмінна ж діяльність не зумовлена природними причинами, а тому заслуговувала на осуд, як і лихварство. Лихварство суперечить природі, - вважав Арістотель. Отже, не від'ємною складовою у ринкових відносинах людей повинна ставати етика, а саме економічна етика.

Для отримання позитивного знання про господарство в класичній економічній теорії було сконструйовано абстрактну модель людини - Homo economicus, що має лише єдиний стійкий мотив максимізації власного інтересу, якій дозволяв би математично розраховувати економічні явища. Проблема «подолання» різноманіття мотивів щодо економічної дії вирішувалася шляхом відбору основного мотиву за критерієм калькуляції, сталості та повторювальності.

Оскільки етичні орієнтири, моральні мотиви, наміри, властивості характеру не підлягають виміру, вони виходять за межі розгляду й розрахунку. Далі конструюються певні ієрархії переваг, де «економічне» стає вищим за «неекономічне», «раціональне» - за «ірраціональне». Тим самим відбувається самовідокремлення економічної раціональності від інших видів раціональності, етичної зокрема. Наслідком цього постає нормативне перебільшення логіки ринку, зведення її в певний абсолютний принцип координації суспільства, що означає повну елімінацію моральної складової із життя людини. Згідно з такою логікою не ринок адаптується до соціальних відносин, а навпаки всі міжлюдські відносини детермінуються лише вимогами ринку.

На противагу «економічній логіці» в сучасних етико-економічних дослідженнях стверджується принципово інша нормативна позиція, згідно з якою раціональність економічної діяльності розглядається як послідовна та узгоджена дія, яка є варіативною, а належність до «економічного» не може вимірюватися лише ступінню раціональності. Людська поведінка виходить за межі вітальної доцільності, вона повґязана з орієнтацією на етичні цінності та моральні норми. Поняття раціональності виводиться за межі максимізації корисності, та відповідно розширюються межі дослідження економічної діяльності.

Таким чином, питання раціональності дозволяє «навести мости» між етикою та економічною наукою, набуваючи конкретизації в проблематиці розумного ведення господарства, що охоплювало б етичний вимір (ціннісна раціональність) та економічний (цілераціональність). При цьому жодній із них не надається визначальної нормативної переваги, стверджується їхній діалектичний звґязок. Без цілераціональної економічної дії не було б великих досягнень наукового прогресу. Менеджер, якому бракує стратегічних навичок, буде досить безпорадним в господарчому процесі, як і абстрактний мораліст-філософ, що намагається вплинути на дійсність. Але й досить небезпечними є абсолютизація цілераціональності, автономізація економічної системи з одночасним нехтуванням моральними вимогами, що здатні породжувати соціальні кризові явища. Тому у вирішенні проблем сучасного господарства необхідне врахування його етичної складової, відповідно осмислення таких проблем можливе лише в процесі плідної співпраці нормативної економічної теорії та нормативної етики.

Отже, підводячи підсумки ми може зазначити, що ринкові відносини мають гостру нестачу загальнолюдських цінностей, а для успішної діяльності в будь-якій сфері, зокрема в економічній, треба вкладати свої морально-етичні норми і правила.

5. Людський капітал як чинник економічного розвитку

Людськимй капітамл (англ. Human Capital) - це соціально-економічна категорія, похідна від категорій «робоча сила», «трудові ресурси», «трудовий потенціал», «людський фактор», у загальному вигляді його можна розглядати як економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу.

перше термін використав Теодор Шульц, а його послідовник - Гері Беккер розвинув цю ідею, обгрунтувавши ефективність вкладень у людський капітал і сформулювавши економічний підхід до людської поведінки.

Спочатку під людським капіталом розумілася лише сукупність інвестицій в людину, що підвищує його здатність до праці - освіта і професійні навички. Надалі поняття людського капіталу істотно розширилося. Останні розрахунки, зроблені експертами Світового банку, включають у нього споживчі витрати - витрати сімей на харчування, одяг, житла, освіту, охорону здоров'я, культуру, а також витрати держави на ці цілі.

Людський капітал в широкому сенсі - це інтенсивний продуктивний чинник економічного розвитку, розвитку суспільства і сім'ї, що включає освічену частину трудових ресурсів, знання, інструментарій інтелектуального і управлінської праці, місце існування і трудової діяльності, що забезпечують ефективне і раціональне функціонування Людський капітал як продуктивного чинника розвитку.

Коротко: людський капітал - це інтелект, здоров'я, знання, якісна і продуктивна праця і якість життя.

Людський капітал - головний фактор формування і розвитку інноваційної економіки і економіки знань, як наступного вищого етапу розвитку.

Однією з умов розвитку і підвищення якості людського капіталу є високий індекс економічної свободи.

Використовують таку класифікацію людського капіталу [4]:

1. Індивідуальний людський капітал.

2. Людський капітал фірми.

3. Національний людський капітал.

У національному багатстві людський капітал у розвинених країнах становить від 70 до 80%. У Росії близько - 50% а в Україні 46%.

Елементи теорії людського капіталу існували з тих давніх пір, коли формувалися перші знання і система освіти.

У науковій літературі поняття людського капіталу (Human Capital) з'явилося в публікаціях другої половини XX століття в працях американських вчених-економістів Теодора Шульца[5] і Гарі Беккера[6] (1992 р.). За створення основ теорії людського капіталу їм були присуджені Нобелівські премії з економіки - Теодору Шульцу в 1979 році, Гарі Беккеру в 1992 році. Істотний внесок у створення теорії людського капіталу зробив і виходець з України Саймон (Семен) Кузнець, який отримав Нобелівську премію з економіки за 1971 рік.

Теорія людського капіталу базується на досягненнях інституціональної теорії, неокласичної теорії, неокейнсіанства та інших економічних теоріях. Її поява стала відповіддю економічної та суміжних з нею наук на затребуваність реальної економіки і життя. Виникла проблема поглибленого розуміння ролі людини і накопичених результатів її інтелектуальної діяльності на темпи і якість розвитку суспільства та економіки. Поштовхом до створення теорії людського капіталу стали статистичні дані зростання економік розвинених країн світу, які перевищували розрахунки, що базуються на врахуванні класичних чинників зростання. Аналіз реальних процесів розвитку і росту в сучасних умовах і привів до утвердження людського капіталу як основного продуктивного і соціального чинника розвитку сучасної економіки і суспільства.

Внесок у розвиток сучасної теорії людського капіталу зробили Т. Шульц, Г. Беккер, Е. Денісон, Р. Солоу, Дж. Кендрік, С. Кузнець, С. Фабрикант, І. Фішер, Р. Лукас та інші економісти, соціологи та історики.

Поняття людського капіталу є природним розвитком і узагальненням понять людського фактора і людського ресурсу, проте людський капітал є ширшою економічною категорією.

Економічна категорія «людський капітал» формувалася поступово, і на першому етапі обмежувалося знаннями і здатністю людини до праці. Причому, тривалий час людський капітал вважався лише соціальним чинником розвитку, тобто витратним фактором, з точки зору економічної теорії. Вважалося, що інвестиції у виховання, в освіту є непродуктивними, витратними. У другій половині XX століття ставлення до людського капіталу і утворення поступово кардинально змінилося [9].

Так, С. Фішер [10] дав таке визначення людського капіталу: «Людський капітал є міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності і талант, а також утворення і придбану кваліфікацію».

Саймон Кузнець поставив на перше місце стартові потенціали фізичного капіталу і людського капіталу. На перше місце з факторів, що визначають вдале застосування набутого досвіду передових країн, він поставив достатність стартового накопиченого людського капіталу. І це не випадково. Високий рівень і якість накопиченого ЛК необхідні для прискореного здійснення інституційних реформ, трансформації держави, технологічного оновлення виробництв, ринкових перетворень економіки і т.д. І, у підсумку, саме, досить високі рівень і якість ЛК країни з наздоганяючою економікою забезпечують її вихід на стабільний тем зростання душового ВВП і підвищення рівня і якості життя населення. Таким чином, людський капітал, за Кузнецом, є головною домінантою можливого стабільного зростання економік країн, що розвиваються.

Американський економіст Едвард Денісон (свій внесок у розробку цієї проблеми зробили Роберт Солоу[11], Джон Кендрік[12] та ін) розробив класифікацію чинників економічного зростання [13]. З 23 обраних ним чинників 4 належать до праці, 4 - до капіталу, 1 - земля, 14 характеризують внесок НТП. На думку Денісона [14], економічне зростання визначається не стільки кількістю витрачених факторів, скільки їх якістю та зростанням цього якості. На перше місце Денісон [15] поставив якість робочої сили. З аналізу економічного зростання США за 1929-82 рр. Денісон зробив висновок, що визначальним чинником зростання випуску на одного працюючого (продуктивність праці) є утворення, найважливіша складова ЛК.

Т. Щульц вніс величезний внесок у становлення теорії людського капіталу на початковому етапі її розвитку, в її прийняття науковою громадськістю і популяризацію. Він одним з перших ввів поняття людського капіталу як продуктивного чинника. І зробив багато чого для розуміння ролі людського капіталу як головного двигуна і фундаменту індустріальної і постіндустріальної економік.

Основними результатами інвестицій в людину Шульц вважав накопичення здібностей людей до праці, їх ефективну творчу діяльність у суспільстві, підтримка здоров'я і т.д. Він вважав, що людський капітал має необхідні ознаками продуктивного характеру. ЛК здатний накопичуватися і відтворюватися. За оцінками Шульца, з виробленого в суспільстві сукупного продукту на накопичення людського капіталу використовується вже не 1 / 4, як випливало з більшості теорій відтворення XX століття, а 3 / 4 його загальної величини.

Г. Беккер, мабуть, першим переніс поняття ЛК на мікрорівень. Людський капітал підприємства він визначив як сукупність навичок, знань і умінь людини. Як інвестицій в них Беккер врахував в основному витрати на освіту та навчання. Беккер оцінив економічну ефективність освіти, перш за все, для самого працівника. Додатковий дохід від вищої освіти він визначив так. З доходів тих, хто закінчив коледж, він віднімав доходи працівників із середньою загальною освітою. Витратами освіти вважалися як прямі, так і альтернативні витрати - упущений дохід за час навчання. Віддачу від інвестицій в освіту Г. Беккер оцінив як відношення доходів до витрат, отримавши приблизно 12-14% річного прибутку.

У 1992 р. професор економіки і соціології Чиказького університету Г.С. Беккер був удостоєний Нобелівської премії з економіки за «Поширення сфери мікроекономічного аналізу на цілий ряд аспектів людської поведінки і взаємодії, включаючи неринкову поведінку». Головні книги Беккера - «Економіка дискримінації», «Людський капітал» і «Трактат про сім'ю» присвячені різним аспектам теорії людського капіталу.

Особливий внесок Беккер зробив до теорії конкуренції, стратегії і розвитку фірми. Він ввів розрізнення між спеціальними і загальними інвестиціями в людину. І виділив особливе значення спеціального навчання, спеціальних знань і навичок. Спеціальна підготовка працівників формує конкурентні переваги фірми, характерні і значущі особливості її продукції і поведінки на ринках, в кінцевому підсумку, її ноу-хау, імідж і бренд. У спеціальній підготовці зацікавлені в першу чергу самі фірми і корпорації, і вони фінансують її. Ці роботи Беккера стали основою створення сучасної теорії фірми та конкуренції.

Беккер в рамках теорії людського капіталу досліджував структуру розподілу особистих доходів, вікову їх динаміку, нерівність в оплаті чоловічої і жіночої праці і т.д. Він довів і політикам, і підприємцям на великому статистичному матеріалі, що освіта є фундаментом збільшення доходів і найманих працівників, і роботодавців, і держави в цілому. У результаті політики, фінансисти і підприємці стали розглядати вкладення в освіту як перспективні капіталовкладення, що приносять дохід.

Беккер в своїх роботах розглядав працівника як комбінацію однієї одиниці простої праці та відомого кількості втіленого в ньому людського «капіталу. Його заробітну плату (дохід) - як поєднання ринкової ціни його простої праці і доходу від вкладених в людину інвестицій. Причому, основну частину доходу працівникові, за оцінками Беккера, а також розрахунками інших дослідників, приносить саме людський капітал.

Поняття людського капіталу (Human Capital) з'явилося в публікаціях другої половини XX століття в працях американських вчених-економістів Теодора Шульца і Гарі Беккера (1992 р.). За створення основ теорії людського капіталу (ЛК) їм були присуджені Нобелівські премії з економіки - Теодору Шульцу в 1979 р., Гарі Беккеру в 1992 р. Доклав свій внесок у створення теорії ЛК і випускник Харківського комерційного інституту Саймон (Семен) Кузнець, який отримав Нобелівську премію з економіки за 1971 р.

Основоположники теорії людського капіталу дали його вузьке визначення, яке з часом розширювалося і продовжує розширюватися, включаючи всі нові складові ЧК. У результаті ЧК перетворився на складний інтенсивний фактор розвитку сучасної економіки - економіки знань [17].

В даний час на базі теорії та практики ЛК формується і вдосконалюється успішна парадигма розвитку США і провідних європейських країн. На основі теорії ЛК, відстала було, Швеція модернізувала свою економіку і повернула в 2000-х роках лідерські позиції у світовій економіці. Фінляндія за історично короткий період часу зуміла перейти від сировинної в основному економіки до інноваційної економіки. І створити свої власні конкурентоспроможні високі технології, не відмовляючись від найглибшої переробки свого головного природного багатства - ліси. Зуміла вийти на перше місце у світі в рейтингу за конкурентоспроможності економіки в цілому. Більше того, саме на доходи від переробки лісу в товари з високою доданою вартістю і створювали фіни свої інноваційні технології і продукти.