Роздержавлення і демонополізація економіки при переході до ринку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роздержавлення і демонополізація економіки при переході до ринку

Важливою складовою ринкової трансформації командної економіки є глибокі перетворення у такому системотвірному елементі економіки, яким є власність. Остання, визначаючи тип присвоєння передусім факторів виробництва, виступає одним із найважливіших чинників впливу на всю економічну систему. В командній економіці панівним типом власності була державна. Саме вона визначала форми економічних зв'язків та методи регулювання економічної діяльності, надаючи їм командного змісту. Тому трансформація такої економіки в соціально орієнтовану ринкову неможлива без глибокого реформування власності як фундаменту ринкових засад економіки. Розглянемо ці процеси.

Сутність роздержавлення, його причини та законодавча база

Роздержавлення економіки включає, насамперед, подолання соціально-економічної монополії держави на засоби виробництва, форми господарювання та результати виробництва. Це означає перетворення державного господарювання в систему приватно-державного господарства, стимулювання підприємницької діяльності і становлення недержавних форм підприємництва, тобто видозміну не лише форм, а й усієї системи відносин власності у суспільстві.

Одночасно роздержавлення економіки передбачає відтворення ринкових відносин та ринкового господарства і відповідну заміну адміністративно встановлених господарських зв'язків взаємовигідними договірними відносинами, заміну директивного планування, що приводить до глобальних диспропорцій, на систему регулювання збалансованості економіки ринковими методами, заміну системи централізованого ціноутворення сучасним ринковим механізмом формування цін, а також регулювання державного монополізму та забезпечення конкурентності суб'єктів господарювання в економіці.

Роздержавлення економіки охоплює і сферу трудових та розподільчих відносин. Воно передбачає встановлення багатоманітності видів трудових відносин, що породжуються різними формами власності та можливостями вибору соціальних сфер застосування праці замість безальтернативного державного наймання працівників. У системі розподілу роздержавлення означає перехід від системи державного встановлення розміру особистих доходів через широко регламентовану систему заробітної плати та суспільних фондів споживання до багатоканального формування доходів, що відображає нове становище працівника у відносинах власності. При цьому доходи повинні залежати від результатів праці трудівників.

Роздержавлення економіки повинно охопити і сферу управління. Воно зводиться до демонтажу адміністративно-відомчого управління і переходу до економічного регулювання через вплив на ринкові економічні зв'язки, насамперед через систему оподаткування та антимонопольного регулювання.

Отже, роздержавлення економіки - це складний, багатопрофільний процес подолання диктату держави у сфері економічного життя. В ньому чільне місце займає роздержавлення власності. Що воно собою являє? Нерідко поняття роздержавлення власності ототожнюється з приватизацією. Насправді зазначені терміни зовсім різні. Роздержавлення власності - більш широке поняття. Його принципово неправильно зводити лише до приватизації, тобто до переходу об'єктів державної власності у власність громадян та недержавних юридичних осіб. Справжнє роздержавлення власності - це всебічний процес перетворення державної власності з метою обмеження господарської функції держави, суттєвого скорочення участі держави у сфері безпосереднього підприємництва, заміни централізованої системи організації та управління економікою на демократичну ринкову систему господарювання. Цей процес передбачає ліквідацію монополії держави і у відносинах власності, і у відносинах господарювання (підприємництва).

Необхідність роздержавлення власності зумовлена рядом причин (див. схему 22.1).

Причинами роздержавлення власності є насамперед створення такої умови соціально орієнтованої економіки, якою є наявність великої кількості самостійних, вільних товаровиробників. Вони несуть економічну відповідальність не тільки своїми поточними доходами, а й власним майном, і повинні мати свободу господарської ініціативи. Створення умов для функціонування таких товаровиробників без здійснення роздержавлення економіки неможливе.

Схема 22.1. Причини роздержавлення власності

Необхідність роздержавлення власності пов'язана також із потребою формування рушійних сил ринкової економіки. Найважливішою рушійною силою є конкуренція. Державна власність і засноване на цій державне підприємництво в тому вигляді, в якому вони функціонують у командній системі, таких рушійних сил не створюють. Виникнення достатньої кількості конкуруючих між собою товаровиробників, формування соціального прошарку людей, які заінтересовані у розвитку економіки, можливе лише на основі роздержавлення державної власності.

Реформування відносин власності зумовлене й потребами підвищення ефективності виробництва. Досвід функціонування командної системи показав, що в державному секторі економіки фактично відсутні реальні мотиви і стимули до ефективності виробництва, тобто немає трудової мотивації до зниження витрат виробництва, підвищення продуктивності праці, удосконалення технічної бази, збільшення прибутків. Світовий досвід показує, що така мотивація може бути тільки за наявності реального господаря, який буде зацікавлений у прийнятті таких рішень, що приводять не лише до поточної вигоди, а й враховують стратегічні інтереси відтворення і примноження власності, підтримання належного технологічного стану підприємства, його високої ринкової ціни. Саме такого господаря дає роздержавлення власності.

Отже, без роздержавлення власності не можна забезпечити розв'язання таких стратегічних завдань економічного розвитку України, як формування ринкового середовища, створення рушійних сил ринкової економіки, і на цій основі - піднесення її ефективності.

Схема 22.2. Основні принципи роздержавлення власності

Роздержавлення є загальноцивілізаційним процесом, властивим багатьом країнам. У кожній країні ці процеси мають свої особливості. Однак світовий досвід дає підстави для висновку, що якими б не були специфічні умови для здійснення роздержавлення, останнє повинно базуватись на ряді загальних принципів, оскільки ці процеси ґрунтуються на закономірностях соціально-економічного розвитку суспільства в сучасних умовах (див. схему 22.2).

Одним з основоположних принципів роздержавлення є прийнятність його основними соціальними групами або прошарками суспільства. Це означає, що роздержавлення повинно здійснюватись таким чином, щоб у результаті цього процесу в суспільстві не з'явились великі соціальні групи чи прошарки населення, інтереси яких у ході роздержавлення були б ущемлені, і щоб не відбулося загострення на цій основі соціальних суперечностей.

Роздержавлення має базуватись і на такому принципі, як забезпечення ефективного контролю за функціонуванням роздержавлених підприємств. Відхід від бюрократичного контролю над економікою не означає простого усунення всіх механізмів контролю за функціонуванням підприємств. Перехід державних підприємців у власність недержавних осіб сам по собі ще не гарантує їх ефективного використання новими власниками. Усунення державного управління і перехід до ринкової економіки не знімають потреби в ефективному управлінні. Ринок сам по собі не може бути стимулом ефективного функціонування підприємств. Без належного управління він може призвести тільки до банкрутства значної частини роздержавлених підприємств. Система прийняття рішень у сучасній економіці потребує певного набору інституцій, які правильним чином стимулюють учасників цього процесу. Тому роздержавлення повинно забезпечити не лише зміни у формі власності, а й створити ефективний ринковий механізм контролю за функціонуванням роздержавленого майна.

Одним із принципів роздержавлення є участь у ньому іноземного капіталу. Особливо це стосується колишніх соціалістичних країн, які відчувають сильний дефіцит капіталу, потрібного для структурної перебудови своєї економіки. Участь іноземного капіталу у процесі роздержавлення могла б забезпечити певною мірою ці потреби в інвестиціях. Механізм роздержавлення повинен бути таким, щоб створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу.

Механізм роздержавлення власності повинен базуватись на гласності і громадському контролі за його здійсненням. Це необхідно для недопущення різного роду зловживань (заниження оцінки вартості роздержавленого майна, вибір потрібних чи вигідних покупців тощо), які негативно позначаються на сприйнятті роздержавлення населенням.

Здійснення процесу роздержавлення власності передбачає наявність законодавчої бази, нормативних та інших актів, що регулюють його. Протягом років незалежності в Україні прийнято закони з питань роздержавлення, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Перший блок законодавчої бази роздержавлення в Україні формують закони України: "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери", "Про оренду державного майна України". Серед них на особливу увагу заслуговують закони "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію державного житлового фонду". Першим визначено принципи приватизації майна державних підприємств, систему державних органів приватизації, механізм її здійснення та соціальні проблеми приватизації. А законом "Про приватизацію державного житлового фонду" закріплено принципи та порядок приватизації державного житла. Окремі питання приватизації врегульовуються і іншими законами, що не присвячені лише проблемі приватизації.

До цієї групи законодавчих актів належать і декрети Кабінету Міністрів України, видані ним у період, коли Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України право видавати законодавчі акти. Особливо важливу роль відіграли декрети "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 17 травня 1993 р. та "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду" від 20 травня 1993 р. Названі декрети мають статус законів України і врегульовують окремі сфери та процеси роздержавлення.

Складовою частиною законодавчої бази роздержавлення власності є укази Президента України. Вони мають силу закону і регулюють ті сфери роздержавлення, що не врегульовані чинним законодавством. До цієї групи законодавчих актів належать укази "Про корпоратизацію підприємств" від 17 червня 1993 р., "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1993 р., "Про єдину систему органів приватизації в Україні" від 13 лютого 1994 р.,

"Про введення в готівковий обіг приватизаційних майнових сертифікатів" від 21 квітня 1994 p., "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 16 листопада 1994 p., "Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні" від ЗО грудня 1994 p., "Про приватизацію та оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 p., "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. та ін.

До законодавчих актів, що регулюють процес роздержавлення власності, належать також постанови Кабінету Міністрів України. На підставі законів України та указів Президента України вони визначають конкретні механізми здійснення роздержавлення. Це насамперед постанови "Про затвердження порядку перетворення в процесі приватизації державних підприємств у відкриті акціонерні товариства" від 7 грудня 1992 р. № 686, "Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду" від 2 березня 1993 р. № 158, "Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів приватизації" від 18 січня 1995 р. № 36, "Про затвердження Положення про центри сертифікаційних аукціонів" від 24 лютого 1995 р. № 144 та ін.

Велику роль у практичному здійсненні роздержавлення відіграють підзаконні акти, що видаються міністерствами, відомствами, органами державної влади та самоврядування. Це передусім методичні матеріали, що видаються Фондом державного майна України, однією з функцій якого саме і є підготовка на основі законодавчих актів методичних матеріалів, що забезпечують здійснення процесу приватизації.

Комерціалізація та її форми

Світова практика свідчить, що роздержавлення власності може здійснюватись у двох основних формах - комерціалізації та приватизації. Характерною рисою роздержавлення у формі комерціалізації є позбавлення держави функцій управління господарським використанням власності. Досвід розвитку світової економіки протягом останніх десятиріч показав, що зміст економічних відносин може бути змінений у потрібному напрямі без перетворення форми володіння за рахунок раціонального поділу інших повноважень власності - розпорядження, використання, управління, права на розвиток об'єктів власності тощо. Справа в тому, що функція форми власності (володіння) здебільшого консервативна. Це контроль за збереженням та зростанням об'єкта власності. Інша справа - використання об'єкта власності. З ним пов'язані повноваження розпорядження та управління. У розвинутій економіці необхідно розділити ці функції. І цей поділ відбувається через відділення повноважень контролю за збереженістю й зростанням власності від повноважень управління, або капіталу-власності від капіталу-функції. Саме таке відділення у розвинутих країнах економіки сприяло тому, що менеджмент перетворився в потужний фактор економічного розвитку.

У командній економіці держава як власник основної частини капіталу виконує обидві ці функції. Вона виступає не лише власником, а й управляючим (менеджером). Комерціалізація як форма роздержавлення і дає можливість передати функцію управління підприємцю, а за державою залишити лише функцію власника державних засобів виробництва. При цьому результат використання останніх переходить у власність користувача засобів виробництва. Саме користувач ними стає справжнім підприємцем, що несе повну відповідальність за своє господарювання. Суб'єкт господарювання (а ним може бути як фізична, так і юридична особа) отримує державні основні фонди та оборотні кошти у користування на підставі договору, що укладається з власником державного майна. Усі питання підприємницької діяльності такі суб'єкти вирішують самостійно, одержуючи право власності на результати господарської (підприємницької) діяльності. Практично це означає, що відносини комерціалізованих державних підприємств з іншими суб'єктами господарювання регулюються на договірній основі. Ці підприємства самостійно визначають, що і як виробляти, кому і за якою ціною продавати, а прибуток, який залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет, надходить у власність суб'єкта господарювання (підприємця) і спрямовується на цілі, передбачені статутом. Але при цьому залишається головна умова - зобов'язання підприємства перед власником використовуваного ним майна забезпечувати збережуваність цього майна й оплату за його користування.

По суті, при комерціалізації йдеться про кардинальну зміну ролі держави в економіці: вона припиняє управляти виробництвом і переходить до управління державною власністю. Метою комерціалізації є забезпечення реальних умов для перетворення державних підприємств у вільних товаровиробників, формування раціонального конкурентного середовища, посилення трудової, господарської і підприємницької діяльності. Комерціалізація створює умови для перетворення державних підприємств у повноцінних суб'єктів ринку, які самостійно визначають свою техніко-економічну, виробничу, збутову та цінову політику.

Схема 22.3. Форми комерціалізації державних підприємств

Отже, комерціалізація як форма роздержавлення приводить до зміни економічної ролі та функцій держави. Держава перестає бути безпосереднім суб'єктом господарювання. Вона лише створює умови для здійснення підприємницької діяльності у вигляді законодавчих актів, що її регулюють, та забезпечує дотримання цих умов усіма суб'єктами підприємництва. При цьому слід наголосити, що ці умови є однаковими як для державних, так і для недержавних суб'єктів підприємництва. Водночас змінюються і методи державного регулювання економічних процесів. Замість директивних, адміністративних методів такого регулювання дедалі більше застосовуються економічні методи, через які держава впливає на економічні умови функціонування економіки (насамперед оподаткування).

На практиці використовуються такі форми комерціалізації (див. схему 22.3).

Орендні відносини у світовій практиці використовувалися давно. Юридично це договір двох самостійних сторін з приводу майнового найму певних матеріальних цінностей на певний строк. На цій основі виникають орендні відносини, що характеризуються рядом ознак. По-перше, це самостійність сторін, що уклали договір оренди. Орендар виступає самостійним, відособленим суб'єктом господарювання, обмеженим у своїй економічній свободі рамками добровільно взятих на себе зобов'язань. По-друге, право власності на майно, здане в оренду, зберігається за орендодавцем, і після завершення терміну орендного договору воно повинно бути повернене орендодавцеві (якщо не було домовленості про викуп майна). По-третє, право власності на результат використання орендного майна одержує орендар. Продукція, вироблена з допомогою такого майна, є власністю орендаря як самостійного суб'єкта господарювання. Це підтверджує висловлювання Арістотеля, що багатством є не володіння майном на основі права власності, а право на його користування. По-четверте, орендні відносини характеризуються платністю за користування орендованим майном.

Оренда виступає засобом реалізації власності, що відбувається в процесі відчуження-присвоєння. Практично це здійснюється шляхом надання власником орендареві (як суб'єктові реалізації власності) прав користування (економічні відносини між суб'єктами власності із приводу споживання її об'єктів), володіння і часткового розпорядження орендованими засобами виробництва (відносини, пов'язані не тільки з використанням умов, але й із присвоєнням результатів виробництва) як атрибутами єдиного процесу присвоєння, що характеризує процес реалізації власності. Власність є фактичним, завершеним присвоєнням. Тобто орендар, який не є власником, наділяється правами користування, володіння, часткового розпорядження майном власника. Орендареві надається широка економічна самостійність, однак це не означає, що він перетворюється у власника засобів виробництва.

В Україні оренда державного майна почала широко використовуватись зі здобуттям незалежності. Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, схваленою Верховною Радою України в листопаді 1991 р., оренда державного майна громадянами та їх господарськими об'єднаннями була віднесена до основних форм роздержавлення власності. Вона мала стати однією з найважливіших передумов приватизації шляхом викупу орендованого майна. Протягом лише 1992-1995 років таким способом було приватизовано 6,5 тис. об'єктів оренди. Оренда виявилась найдосконалішою формою роздержавлення на початковому етапі ринкових перетворень. Вона має певні переваги, оскільки забезпечує еволюційний перехід до недержавної форми власності і самостійного підприємництва, збереження робочих місць, накопичення коштів для використання їх у процесі приватизації. Важливо і те, що у разі неефективного використання орендарем державного майна його можна було повернути до державного сектора. Вигідною була оренда і для держави, адже звільнила її від фінансової підтримки підприємств, зданих в оренду. При цьому через посилення мотивації орендарів до праці створювались умови як для підвищення ефективності виробництва, так і для розвитку ринкових принципів господарювання.

Однак у подальшому процесі оренди майна державних підприємств були суттєво загальмовані. Це пов'язано з переорієнтацією економічної політики держави щодо роздержавлення і приватизації. Оренду перестали вважати головною формою роздержавлення і приватизації. До законодавства про оренду були внесені суттєві зміни. Зокрема прийнято нову редакцію Закону "Про оренду державного майна", яким можливості викупу орендованого майна були суттєво обмежені, що привело до скорочення числа об'єктів оренди. На початок 2002 р. залишилось чинними 176 договорів оренди цілісних майнових комплексів та структурних підрозділів державних підприємств.

Важливою формою комерціалізації є концесія. Світовий досвід підтвердив, що значну частину державного майна недоцільно передавати у приватну власність. Проте загальновідомо, що навіть у високорозвинутих країнах існує дефіцитність державних коштів для ефективного функціонування і розвитку державних об'єктів. Звідси випливає потреба знайти такі форми, які б забезпечували можливість поєднати державне майно з приватним капіталом без втрати державою права власності на нього. Такою формою практика визнала концесію. Сутність останньої полягає у тому, що держава надає свої об'єкти приватним суб'єктам в оперативне управління з метою їх господарського використання протягом тривалого періоду. За такої ситуації держава залишається власником свого майна, яке по закінченню терміну концесії повертається їй. На відміну від оренди, концесіонер не сплачує орендної плати.

Суть концесії полягає у створенні партнерства між державним та приватним секторами економіки, що передбачає спільну мету. Щоб її досягти, кожна сторона повинна виконувати визначену за нею роль, у тому числі брати на себе певну частину ризику. Державний сектор несе відповідальність за встановлення правил такого партнерства та контроль за їх додержанням. Це, зокрема, визначення послуг, що повинні надаватись, делегування приватному партнерові права користування об'єктами державної власності та контроль за цінами. Важливим обов'язком державного партнера є створення і забезпечення виконання законодавчої та нормативної бази, що регулює діяльність концесій. Найсуттєвішим при цьому є забезпечення виключного права концесії на створення та експлуатацію її об'єкта. Необхідність ексклюзивного права на створення та експлуатацію державних об'єктів зумовлена особливістю послуг, що надаються, великими масштабами інвестицій, необхідністю гарантування усім користувачам рівних умов отримання послуг.

Концесіонер, як приватний партнер, також несе відповідальність за будівництво об'єкта та надання послуг у тих межах, що визначаються та регулюються державним партнером, та відповідає за пошук і використання на власний ризик ресурсів, необхідних для реалізації своєї діяльності. Розвиток системи концесій у світі свідчить про те, що у відносинах з концесіонером права та повноваження держави розширюються. З цим пов'язана і зміна форм концесії. Спеціалісти розрізняють два типи концесій - традиційну та модернізовану. При першому типі держава віддавала у концесію великі площі, на яких здійснювався видобуток корисних копалин. Ця система широко використовується у нафтогазовому секторі економіки. В сучасних умовах переважає модернізована концесія, яка передбачає насамперед використання державної інфраструктури, а не природних багатств. роздержавлення законодавчий комерціалізація корпоратизація

При цій системі об'єкт концесії залишається у державній власності, а концесіонер отримує лише прибуток від його використання. Цей тип концесії реалізується через різноманітні форми, які спеціалісти об'єднують у три групи:

а) будівельні концесії, коли приватна фірма фінансує будівництво нового об'єкта інфраструктури, а потім отримує дохід від його експлуатації;

б) сервісні концесії, при яких приватна фірма фінансує та виконує певні роботи з реконструкції і оновлення об'єкта, а потім використовує його для надання послуг, отримуючи таким чином прибуток;

в) лізингові концесії, які подібні до сервісних, але відрізняються від них тим, що реконструкція та оновлення об'єктів фінансується та проводиться державною стороною.

Ефективність концесії значною мірою залежить від чіткого визначення та забезпечення виконання прав та обов'язків як концесіонера, так і концесієдавця. Найважливішим засобом реалізації цього положення є концесійний договір. Це документ, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі концесіонеру право створити об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та здійснювати його управління згідно з чинним законодавством. Таке визначення дає Закон України "Про концесії". Саме в договорі здійснюється розподіл ризику та гарантій між обома суб'єктами концесії. Концесійні договори, як правило, укладаються на 30-40 років, але не більше ніж на 99. Такий максимальний термін передбачений і законодавством України. Важливою передумовою дієвості концесійних договорів є оголошення тендера та детальне дослідження наслідків концесії, зокрема стосовно впливу на навколишнє середовище. Нерідким є і опитування громадської думки щодо передбачуваної концесії. Концесійний договір є також засобом здійснення контролю над наданими у концесію об'єктами. Саме у договорі визначаються умови контролю держави щодо тарифів на послуги, які надаються концесіонерами.

Світова практика використання концесій підтвердила їх ефективність. Це випливає з переваг концесії. По-перше, концесії дозволяють залучати приватні капітали до фінансування об'єктів громадської інфраструктури, фінансові потреби якої держава за рахунок бюджетних коштів у повному обсязі задовольнити не в змозі. Концесія забезпечує залучення таких ресурсів від приватного сектора та відповідний рівень прибутковості в процесі функціонування об'єктів інфраструктури. По-друге, концесія забезпечує комплексний підхід до процесів проектування, будівництва, експлуатації та обслуговування об'єктів громадської інфраструктури. У концесіонерів висока заінтересованість у взятті на себе відповідальності за весь проект у цілому, бо доскональні проекти створять переваги для їх реалізації та подальшої експлуатації об'єктів. По-третє, концесія надає змогу використовувати в управлінні концесійними об'єктами ринкові методи, обмежити втручання держави у підприємницьку діяльність. Втім, держава не втрачає повністю управлінську роль за функціонуванням концесійних підприємств, бо залишає за собою широке коло повноважень стосовно контролю за концесіонером і несе відповідальність за дотримання основних принципів функціонування інфраструктури.

В Україні почалась робота із запровадження концесій. Найпоширенішою сферою концесійних відносин є дорожній комплекс. Починається будівництво платних автомобільних шляхів. Створено нормативно-правову базу для цього. Розроблено 7 індивідуальних пропозицій для реалізації проектів із будівництва автомобільних шляхів. Укладено перший концесійний договір на будівництво та експлуатацію автодороги "Львів - Краковець" із консорціумом "Концесійні транспортні магістралі". Урядовою програмою затверджено будівництво п'яти основних магістралей загальною протяжністю траси у 3650 км.

Світовий досвід засвідчує можливість застосування концесій не лише у шляховому господарстві. Концесія може бути застосована до різноманітних сфер, що надають громадські послуги, - автопарки, аеропорти, системи водопостачання, громадське харчування, енергопостачання, зв'язок, кабельне телебачення та ін. Певна робота щодо запровадження концесій у названих сферах в Україні проводиться, однак повільними темпами. Одна з причин - недосконалість законодавства та нормативної бази та непрофесіоналізм органів влади в організації концесій. Проте потреба в розширенні концесійних відносин в Україні є безсумнівною. Концесія - це ефективна форма залучення як іноземних, так і вітчизняних приватних інвесторів. Це дозволяє державі уникати початкових капіталовкладень і при цьому зберегти у власності свої об'єкти та повніше задовольнити потреби суспільства. До того ж розширення концесійних відносин сприятиме інтеграції економіки України у світове господарство.

Формою комерціалізації є також корпоратизація. Під нею розуміють перетворення державного підприємства на відкрите акціонерне товариство, 100% акцій якого первісно належить державі, а орган, уповноважений управляти державним майном, виступає єдиним засновником такого товариства. Цей процес характеризується рядом ознак. По-перше, відбувається зміна організаційно-правової форми державного майна. Державне підприємство, статус якого регламентується передусім Господарським кодексом України, набуває статусу акціонерного товариства, що визначається Законом України "Про господарські товариства". По-друге, у процесі корпоратизації створюються тільки відкриті акціонерні товариства, акції яких можуть розповсюджуватись шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на біржі. По-третє, корпоратизація здійснюється насильницьким законодавчим способом, переважно державою.

Розкриваючи суть корпоратизації, слід зазначити, що воно не замінює державну власність на недержавну. При перетворенні державного підприємства у відкрите акціонерне товариство майно залишається у власності держави, бо в разі створення акціонерного товариства всі його акції залишаються у власності держави. Отже, корпоратизація означає зміну лише організаційно-правової форми підприємства, а не форми власності. Тому вона не може виступати способом приватизації майна державних підприємств, а є тільки її передумовою. Корпоратизація приводить до реформування управління державною власністю і є підготовкою до приватизації. Саме остання і є однією з основних цілей корпоратизації.

Необхідність корпоратизації насамперед зумовлюється потребами приватизації майна державних підприємств. Великі та середні державні підприємства приватизувати практично неможливо, бо вітчизняні покупці не мають достатніх коштів для викупу державного підприємства як цілісного майнового комплексу, а іноземних інвесторів відлякує нестабільність політико-економічного становища України. Перетворення державних підприємств на відкриті акціонерні товариства створює сприятливі умови для приватизації через продаж акцій. До того ж, це дало можливість громадянам України реалізувати свої приватизаційні сертифікати для придбання акцій великих і середніх підприємств.

Корпоратизація державних підприємств спричинена також потребами формування механізму ринкової економіки. Державні підприємства є організаційно-правовою формою державного майна, але вони не пристосовані до функціонування в ринкових умовах, оскільки мають обмежені можливості отримання фінансових ресурсів. Створення акціонерних товариств дозволяє їм оперативно мобілізувати необхідні ресурси через продаж акцій.

Перетворення державних підприємств на акціонерні товариства дає можливість зберегти великі та середні підприємства як основу промислового виробництва у формі, адекватній ринковій системі господарювання, оскільки створює необхідні умови для формування фінансово-промислових груп, які в розвинутих країнах виступають тією силою, що визначає характер економічного розвитку.

Процес корпоратизації державних підприємств в Україні відбувається високими темпами. Створено понад 10 тис. акціонерних товариств (АТ) на базі середніх та великих підприємств, що дозволило подвоїти частку таких товариств у загальній кількості АТ і довести її майже до третини. Однак серйозною перешкодою їх успішного функціонування є недосконалість законодавчої бази. У нашій державі до 2008 р. не було базового закону, який би регулював діяльність акціонерних товариств, оскільки Закон України "Про господарські товариства" недосконалий та містить занадто загальні положення. Про це свідчить хоча б таке порівняння. У названому законі з урахуванням змін є лише 26 статей, що стосуються акціонерних товариств, тоді як у законі Російської Федерації "Про акціонерні товариства" - 95 статей, в аналогічному законі Німеччини - 400 статей, а в законі про компанії у Великій Британії - 727 статей. Виникла необхідність прийняття нового закону про акціонерні товариства, який би визначав на рівні сучасних світових стандартів увесь комплекс питань щодо функціонування корпоративної власності у формі акціонерних товариств, холдингів, інвестиційних компаній, інших інституціональних інвесторів. Проекти такого закону протягом багатьох років розглядалися у Верховній Раді, і тільки у 2008 р. закон було прийнято.

Размещено на Allbest.ru