Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ПІД ВПЛИВОМ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

Мета вивчення теми: висвітлити динаміку та структурні зміни європейського господарського розвитку другої половини XX ст., економічну роль держави, процес інтернаціоналізації та інтеграції західноєвропейських держав, утворення їх економічного об'єднання; показати подальший розвиток та еволюцію інституціоналізму та кейнсіанства у другій половині XX ст.

Головні питання теми

1. Динаміка та структурні зміни європейського господарського розвитку другої половини XX ст.

2. Від "Спільного ринку" до Європейського Союзу.

3. Неоінституціоналізм.

4. Кейнсіанство після Кейнса

Програмний зміст теми

(мінімальний обсяг знань студента)

Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку другої половини XX - початку XXI ст.

Після Другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду колоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були розвиток науково-технічного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків ніж усіма країнами та Їхніми групами. Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На тлі структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення. Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТІІ. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині SO-ч років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології - лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп'ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія - ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється на безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються витрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей з'являється вільний час - величезне багатство і досягнення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки - модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій - монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником. їй належало 15-25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії - 7,1%, ФРН - 23,7%, Великобританії - 13,7%, Франції - 16,7%.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона грунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів. У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім'ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах складали 50-60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійним забезпеченням.

У другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку переживали і його спад. Зокрема у 1974-1975 pp. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН - на 7,5%, в Японії - на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояснювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про початок переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки.

Одна із причин кризи - різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976-1977 pp. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи - головним чином країн Європейського Союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту (США - 11,5, ЄС - 39,4; Японія - 8,4%) та 60,7% світового імпорту (США - 14,5%, ЄС - 39,6%, Японія - 6,6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує одні з найвищих показників ВНП на душу населення. Сьогодні США - це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою, порівняно з іншими країнами світу, галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'язку тощо США випереджують своїх конкурентів. У 2000 р. американська економіка, яка отримала назву "нова економіка", ввійшла в період найтривалішого економічного зростання за всю історію. Середні темпи зростання її ВВП з 1992 по 2000 pp. склали 3,6%. Безробіття становить 3,9% - тобто знаходилося на найнижчому рівні за останніх тридцять років. Проте, як свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньорічних темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій продукції обробної промисловості. За грудень 2000 р. -лютий 2001 р. рівень промислового виробництва в Америці знизився на 3,2%. Наприкінці XX ст. темпи економічного росту США становили лише 1,8%. Передбачається, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці - Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехнічного устаткування.

Японія протягом післявоєнного періоду перетворилася на економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники продуктивності праці в країні - були одними з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія - одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту припадає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/S продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.

Проте, незважаючи на досягнення, японська економіка в останні десять років XX ст. перебувала в стані стагнації. У той час як середні темпи росту ВВП США з 1992 по 2000 роки склали 3,6%, цей показник в Японії не перевищувала 1%. У багатьох галузях промисловості, де раніше домінувала Японія, її компанії у конкурентній боротьбі з виробниками США, Європи, нових азійських економік втрачають свої позиції. Так, значна частина японських компаній, які недавно були безперечними лідерами у галузі виробництва електроніки і комп'ютерних чипів, тепер змушені поступитися перед натиском Intel і Microsoft. Небезпеку для економіки Японії становить також уповільнення економічного розвитку США, що передусім призведе до зниження попиту на японські автомобілі, 40% експорту яких припадає на американський ринок. Змушена брати у борг для пожвавлення своєї економіки, Японія стала найбільшим боржником серед розвинутих країн світу. Її державний борг становить понад 120% ВВП. Разом з тим, Японія все ще залишається другою після США економічною потугою у світі, і її зовнішньоторговельні позиції хоч і похитнулись, але ще доволі сильні.

З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більше третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВВП і промисловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась порівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці стала Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25% . Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабільною в економічному розвитку залишається ФРН, на яку істотно не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зумовило використання величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному - машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість - і в ширшому розумінні - якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

Від "Спільного ринку" до Європейського Союзу

У 50-х роках в більшості європейських держав були розвинуті індустріальні господарства. їх розвиток відзначався динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Організаційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% плавлення сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства - створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяти пересуванню людей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євроатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комісія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.

Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати європейської інтеграції. З 1 липня 1968 року було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. вступив в силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовариство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою.

З 1 січня 1999 р. на єдину валюту - євро перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро було засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами. У деяких країнах цінники були подвійні. З 2002 р. з'являться і готівкові євро.

Протягом тривалого часу правовою основою відносин між Україною та Європейським союзом є Угода про партнерство та співробітництво від 1994 року, що вступило в силу в 1998 році і діяло до 2008 року. Це угода поклала початок співпраці з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань, в рамках якого проводилися щорічні зустрічі керівників України та Євросоюзу та консультації міністрів. З 2009 року відносини між Україною і Євросоюзом розвиваються в рамках ініціативи ЄС "Східне партнерство".

У липні 2002 року Україна отримала "спеціальний статус сусіда", який передбачає полегшення режиму контрольованої міграції. Під час відвідування Італії 27-28 листопада 2002 року в Римі президент України Леонід Кучма закликав Європейський Союз визначити місце і роль України в майбутній Європі - за його словами, "країна в умовах невизначеності жити не може". Тодішній президент Єврокомісії Романо Проді заявив, однак, що Україні немає місця в розширеному ЄС; той же факт, за словами Проді, що українці чи вірмени почуваються європейцями, нічого для нього не означає, тому що точно також європейцями почуваються новозеландці.

У 2003 році президент України Кучма окреслив мету підписання угоди про асоціацію України з ЄС і таким чином формально почав процес євроінтеграції. У 2004 році Україна почала виконувати план "Шляхом європейської інтеграції", розрахований до 2013 року і спрямований на створення умов для вступу в ЄС. У 2004 році Європейська комісія прийняла план дій ЄС - Україна щодо поглиблення співпраці, зокрема, в таких сферах, як енергетика, транспорт, навколишнє середовище, полегшення візового режиму,тощо... З приходом до влади Віктора Ющенка на початку 2005 року євроінтеграційні процеси були позначені як пріоритети зовнішньої політики України на найближчі роки, однак процес зрушився з місця лише в 2007 році, коли постало питання про укладення ширшої угоди між Україною та ЄС. З 2007 року Єврокомісія розпочала переговори з Україною про нову базову угоду - "про асоціацію України та Європейського союзу". У 2008 році почалися переговори з підготовки угоди про поглиблену та всебічну зону вільної торгівлі (DCFTA) як частини Угоди про асоціацію.

У травні 2009 року Україна, поряд з п'ятьма іншими колишніми радянськими республіками, розпочала участь в новій ініціативі Євросоюзу - "Східне партнерство", головною метою якої задекларовано "створення необхідних умов для прискорення політичної та економічної інтеграції між Європейським союзом і зацікавленими країнами-партнерами" шляхом сприяння політичним та соціально-економічним реформам в країнах-учасницях "Східного партнерства". Основними пріоритетами реформ в країнах-партнерах та їх співпраці з ЄС названі такі області:

-демократія, вдосконалення системи управління та забезпечення стабільності; європейський розвиток економічний об'єднання

-економічна інтеграція та конвергенція з галузевою економічною політикою ЄС, включаючи створення зон вільної торгівлі;

-енергетична безпека;

-розвиток контактів між людьми (лібералізація візового режиму та посилення боротьби з незаконною міграцією).

Віктор Янукович, який вступив на пост президента України в березні 2010 року, продовжив рух України в бік євроінтеграції. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Клюєв завіряв, що "прагнення до повномасштабного зближення з ЄС залишається незмінним стратегічним пріоритетом розвитку України та одним з ключових питань національної безпеки".

На саміті "Україна - ЄС" у листопаді 2010 року був підписаний протокол до Угоди про партнерство та співробітництво з основним принципам участі в програмах Євросоюзу, який передбачав, що представники України зможуть брати участь у статусі спостерігачів у програмах ЄС, а також входити до складу керівних комітетів тих програм, яким Україна надаватиме фінансову підтримку.

У лютому 2011 року Україна стала повноправним членом Європейського енергетичного співтовариства, метою якого є створення єдиного ринку електроенергії і газу країн ЄС і Південно-Східної Європи.

Надалі, проте, арешт лідера української опозиції Юлії Тимошенко в серпні 2011 року і судовий вирок у справі проти неї, оголошеної в жовтні того ж року, викликали однозначно негативну реакцію як США, так і Євросоюзу.

Текст нового документа був остаточно узгоджений ще в листопаді 2011 року, але у зв'язку з ускладнилися відносини між Євросоюзом і Україною його підписання кілька разів відкладалося, при цьому Євросоюз висунув українському керівництву ряд попередніх умов. Лише 30 березня 2012 главами делегацій України та Євросоюзу було парафіровано Угоду про асоціацію, 19 липня 2012 року - Угоду про поглибленої та всебічної зони вільної торгівлі.

У липні 2012 року Україна та ЄС домовилися про внесення доповнень до угоди про спрощення візового режиму. У березні-квітня 2013 року Верховна рада України і Європарламент ратифікували ці домовленості.

Незважаючи на критику ситуації на Україні, що звучала з боку Євросоюзу протягом усього року, 10 грудня 2012 Рада закордонних справ Євросоюзу схвалила висновок щодо України, в якому висловив готовність підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі в листопаді 2013 року за умови, що Київ продемонструє рішучі дії і відчутний прогрес у реформуванні виборчого законодавства, вирішенні проблеми вибіркового правосуддя та продовженні реформ.

18 листопада 2013 відбулося засідання Ради Євросоюзу на рівні міністрів закордонних справ, на якому планувалося ухвалити остаточне рішення, чи підписувати Угоду про асоціацію з Україною на саміті у Вільнюсі 28-29 листопада. Рада не змогла ухвалити рішення, оскільки Україна не виконала вимоги до неї вимоги, - при цьому було зазначено, що двері для України залишаються відкритими.

21 листопада 2013 Кабінет міністрів України повідомив про припинення підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС

Віце-прем'ер України Юрій Бойко заявив, що переговори про асоціацію будуть припинені до тих пір, поки не вирішиться питання про надання з боку Євросоюзу компенсацій від втрат України, які можуть статися від зниження торгівлі з РФ та іншими країнами СНД в разі підписання Україною цієї угоди . Інакше економіка України дуже серйозно постраждає і це відіб'ється на рівні життя населення.

Рішення кабінету міністрів викликало масові протести в Києві і ряді регіонів України, що призвело до відставки уряду Миколи Азарова, а згодом - до повної зміни влади.

2 березня 2014 нове керівництво України розпорядилося відновити процес підготовки до підписання угоди.

21 березня представники ЄС і Арсеній Яценюк підписали політичний блок Угоди - ту частину документа, яка стосується політичної взаємодії, питань безпеки та боротьби з тероризмом. Згідно з підписаним документом, політичний діалог повинен вестися в рамках ради асоціації на рівні міністрів закордонних справ та експертів. У сфері зовнішньої політики передбачено партнерство в області врегулювання регіональних конфліктів, участь України в цивільних і військових операціях ЄС з подолання кризових ситуацій, а також в навчаннях і тренуваннях.

Підписання економічного розділу було відкладено через побоювання, що створення зони вільної торгівлі може привести до негативних наслідків для промислових регіонів країни. Економічна частина Угоди була підписана через три місяці, 27 червня 2014. Вона передбачає створення зони вільної торгівлі і зачіпає такі питання, як доступ на ринки, торгівля енергоносіями, співпраця у сфері сільського господарства, транспорту, металургії, космосу, наукових досліджень, туризму, підприємницької діяльності, захист інтелектуальної власності, порядок розгляду спорів та умови оподаткування.

11 липня 2014 в Брюсселі пройшли перші тристоронні переговори РФ, ЄС і України щодо реалізації Угоди про асоціацію Євросоюзу і України. Сторони обговорили практичні питання реалізації угоди про вільну торгівлю, що входить в економічний блок Угоди про асоціацію, в контексті його впливу на торгівлю між Росією і Україною.

12 вересня 2014 на друге тристоронніх переговорах Україна-Росія-ЄС була досягнута домовленість про відстрочення імплементації угоди про створення глибокої всеосяжної зони вільної торгівлі в рамках асоціації України з ЄС до, як мінімум, кінця 2015 року і про збереження впродовж цього терміну режиму вільної торгівлі в рамках СНД. Росія наполягає на тому, щоб домовленість про відстрочення імплементації угоди про асоціацію України з ЄС була оформлена актами Верховної ради і Єврокомісії. Росія попередила, що в разі "повзучої" імплементації угоди Україна-ЄС це буде розглядатися як порушення домовленостей, і РФ залишає за собою право зняти режим преференційної торгівлі з Україною.

16 вересня 2014 Верховна рада схвалила законопроект про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, який в той же день був підписаний президентом Петром Порошенко.

Неоінституціоналізм

Для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX ст. стала періодом поступової стабілізації основних галузей промисловості, зростання виробництва товарів масового споживання, підвищення життєвого рівня населення. Масове застосування досягнень науки, інформації та комп'ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру. Людська діяльність все більше набуває духовного виміру. Фізична праця поступається місцем розумовій. Індустріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

Третій етап розвитку інституціональних теорій асоціюється з напрямом, який називають соціапьно-інституціональним, або ще неоінституціоналізмом. Він припадає на 60-80-ті роки XX ст. Ці теорії є намаганням поєднання економічної теорії з соціологією. Соціально-інституціональний напрям представляють американці А. Берлі, В. Ростоу, Дж.К. Гелбрейт, Р. Коуз, Дж. Б'юкенен, французи Ж. Фурастьє і Ф. Перру, швед Г. Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти, соціологи і політологи. Ці дослідники ставлять під сумнів як кейнсіанські рецепти вирішення економічних проблем, так і універсальність “вічних” законів класиків і неокласиків. На противагу цим положенням вони обстоюють першорядність соціальних відносин, сфери обміну і споживання, форми організації ринку, морально-етичні відносини між людьми. Головну роль в економічному житті вони відводять таким інституціям, як держава, велика корпорація, профспілки тощо. До цього напряму відносяться також теорії, що грунтуються на визначальній ролі техніки і технології у соціально-економічному розвитку суспільства (теорії індустріального суспільства, стадій економічного зростання і т.ін.).

Враховуючи зростаючу роль корпорацій (американська назва акціонерних товариств), А. Берлі висунув теорію “демократизації капіталу”, в якій виголосив революцію у відносинах власності. Всі акціонери, частка яких в населенні США та інших розвинутих країн значно зросла, стали співвласниками капіталу і отримувачами прибутку. Звідси Берлі робить висновок, що в цих країнах встановлюється “народний капіталізм”. В цей же час з'являється теорія “людського капіталу”, під яким розуміють знання, здоров'я, навички і здібності людини, які зумовлюють зростання продуктивності праці і майбутньої віддачі для тих, хто робить інвестиції у свій виробничий потенціал.

Спираючись на процес відокремлення власності на капітал від використання капіталу, А. Берлі і Д. Бернхем розробляють теорію “управлінської революції”. Згідно з цією теорією наймані управлінці- менеджери стають “довіреними народу”, керуючись в своїй діяльності не гонитвою за прибутком, а інтересами суспільства. Тобто обгрунтовується ідея про втрату капіталістами-власниками влади над виробництвом, яка переходить до уповноважених народом менеджерів.

Поява теорії “держави загального благоденства” грунтується на ідеї про те, що в сучасній розвинутій країні держава бере на себе відповідальність за забезпечення кожному жителю гідного людини життєвого рівня. Автор теорії американський економіст П. Самуельсон стверджує, що держава стає надкласовим інститутом, який враховує інтереси всіх класів, прошарків і груп, перерозподіляючи доходи на користь бідних і тим самим сприяючи формуванню переважаючого в суспільстві середнього за достатком класу.

Американський економіст Г. Мінз був автором теорії “колективного капіталізму”, трьома складовими чинниками якої були: “дифузія власності”, “революція в доходах” і “управлінська революція”. Основний акцент Мінз робить на ролі великого бізнесу в сучасному суспільстві. Велика корпорація визнавалась таким соціальним інститутом, який репрезентує не інтереси капіталістів- власників, а інтереси суспільства, набуваючи функції соціальної відповідальності. Держава допомагає гармонізувати інтереси корпорацій (монополій) з інтересами суспільства засобами регулювання цін, дивідендів тощо.

Бурхливий розвиток НТР в 50-60-ті роки XX ст. спонукав ряд вчених- суспільствознавців до розробки технократичних теорій, в яких технічний і технологічний прогрес розглядались як фактори, що привели розвинуті країни до статусу “індустріального суспільства”. Останнє, на думку американців Дж.-К. Гелбрейта і В. Ростоу, має високорозвинуте промислове виробництво, домінуючу роль міст, єдиний внутрішній ринок, поглиблений професійний розподіл праці, розвинуту систему загальної освіти, спільні ідеали тощо. Розвиваючи цю ідею, Дж.-К. Гелбрейт малює картину “нового індустріального суспільства”, серцевиною якого стає велика корпорація з її “технострукіурою” (інженери, вчені, адміністратори й кваліфіковані робітники). Саме техноструктура, (“білі комірці”) перебирає на себе найбільшу владу в суспільстві, діючи в інтересах всього народу для досягнення “спільних соціальних цілей”. Пізніше, в своїх працях другої половини 70-х років (“Економічні теорії і цілі суспільства” та “Вік невпевненості”) Дж.-К. Гелбрейт трохи переглядає концепцію, висунуту в книзі “Нове індустріальне суспільство”. Він, зокрема менш оптимістично оцінює прогресивність намірів великих корпорацій, розробляючи програму реформ, яку визначає як “вимушений соціалізм”. В цій програмі пропонувалась націоналізація військової промисловості, посилення елементів централізованого планування, запровадження прогресивного прибуткового податку тощо.

Теорію “стадій економічного зростання” американського економіста і соціолога В. Ростоу можна розглядати як один з варіантів теорії “індустріального суспільства”. На противагу марксистській періодизації розвитку людської цивілізації, В. Ростоу визначає п'ять стадій економічного зростання: (1) “традиційне суспільство” (аграрна економіка з примітивною технологією), (2) “перехідне суспільство” (поява машинного виробництва і банків), (3) стадія “зрушення”, або “зльоту” (швидкий розвиток економіки й високі темпи економічного зростання на базі машинного виробництва), (4) стадія “руху до зрілості” (темпи економічного зростання перевищують темпи зростання кількості населення, що забезпечує стале зростання добробуту людей), (5) “суспільство високого масового споживання”, або “індустріальне суспільство” (найвищий рівень добробуту і споживання).

Ці п'ять стадій В. Ростоу визначив в I960 р., а вже в 1976 р., в новій редакції своєї праці “Стадії економічного зростання” він вводить в свою схему шосту стадію - стадію “пошуку нової якості життя”, або “постіндустріального суспільства”, в якому провідним сектором економіки стає сфера послуг.

Ростоу стверджував, що основними в світі є два типи суспільства: “традиційне” (докапіталістичне) і “індустріальне” (розвинене ринкове). Вчений підкреслював, що СРСР відстає від США на цілу соціальну епоху, і що з вступом в стадію “індустріального суспільства” “комунізм напевне зачахне”. Він розглядав комунізм як “хворобу перехідного періоду”, як один з можливих шляхів переходу до “єдиного індустріального суспільства”.

Подальшим розвитком концепції В. Ростоу можна розглядати теорію “постіндустріального”, або “інформаційного суспільства” американського соціолога Д. Белла. В постіндустріальному суспільстві сфера послуг за своїм обсягом починає переважати сферу матеріального виробництва, в економіці з'являється більше узгодженості, виший рівень загального добробуту; суспільством починають управляти вчені; інтелект та інформація набувають значення найбільших цінностей суспільства.

Широкого поширення в 60-70-ті роки набуває теорія “конвергенції двох світоих систем”. Розробники даної теорії стверджували, що з розвитком капіталізму і соціалізму в надрах обох систем з'являються і посилюються схожі риси, в той час як відмінності поступово відмирають. Це зумовлене тим, що характер виробництва, розвиток науки, культури, техніки й технології відбуваються в контексті єдиного для всіх країн загальноцивілізаційного процесу. Такі прихильники теорії конвергенції, як Дж.-К. Гелбрейт, П. Сорокін, В. Ростоу, Я. Тінберген, Р. Арон, А. Бергсон та деякі інші західні вчені вважали, що капіталізм і соціалізм з часом зійдуться через проникнення ринкової системи в планову, і навпаки - планової в ринкову.

Можна простежити тісний зв'язок між теорію конвергенції і теоріями “індустріального” та “постіндустріального” суспільства, так як основні характеристики останнього є присутніми в проектах майбутнього змішаного (конвертованого) суспільства.

Американський економіст Рональд Коуз, з одного боку, підхопив і розвинув ідеї кембріджської школи, а з іншого, - в своїх дослідженнях широко використовував інструментарій інституціонального підходу. Його вчення охрестили коузіанською революцією в теорії прав власності. Коуз повернувся до проблеми “зовнішніх ефектів”, привернув увагу до стимулюючих ефектів, що є притаманними для прав власності, з їх впливом на ділове життя. В праці “Проблема соціальних витрат”, яка принесла професору чиказького університету нобелевську премію за 1991 рік, Коуз кидає виклик припущенню Пігу про односпрямовану природу екстерналій (зовнішніх ефектів). Той, хто палить цигарки, вказує Коуз, може не заподіяти екстерналії, якщо інші не наблизяться до нього. Забруднювачі струмка не створять екстерналії, якщо нижче по течії не буде жодного людського поселення. Коуз наголошує на обопільно-зворотній природі екстерналій і не погоджується з висновком Пігу про необхідність втручання держави у розв'язання даної проблеми.

Коуз аргументував своє твердження, розглядаючи наступний приклад з забрудненням повітря. Фабрика задимлює прилеглу житлову територію. Цей “ефект переливу” дійсно дає цій фірмі певну вигоду. Тим не менш, по мірі зростання обсягів виробництва граничні вигоди від забруднюючої повітря діяльності фабрики зменшуються, тому що віддача від зростаючих обсягів виробництва, як правило, падає. Граничні витрати цього забруднення представляють екстерналію, заподіяну виробничою діяльністю фірми, і в грошовому виразі репрезентують додаткові витрати, створені на кожному рівні виробництва додатковими викидами диму. Очевидно, що кількість диму прямо залежить від обсягів виробництва.

Згідно Коузу, необхідно просто надати законні права власності одній з інших сторін. Якщо власники житлових будинків на прилеглій до фабрики території отримують права на чисте повітря і якщо дозволено вільний обмін, фірма може купити у сусідніх мешканців право на забруднення їх території. Вона буде хотіти робити це до тих пір, поки надприбутки, отриманні завдяки забруднюючій діяльності, будуть перевищувати додаткові витрати на грошові компенсації сусіднім мешканцям. Граничні вигоди (додаткові прибутки від забруднення) будуть у фірми падати, а граничні витрати (від зростаючих обсягів забруднення) - зростати. За певного обсягу виробництва фірмі стане невигідним купувати права на забруднення. Але якщо фірми отримають права на забруднення, можна застосувати точний аналіз. Власники домівок в цьому випадку купують у фірми “регреси забруднення”, але тільки до тієї межі, коли їх граничні витрати зрівняються з граничними вигодами. Ця межа співпаде з тією точкою, в якій фірмі стане невигідним далі купувати дані права. Це і є головною ідеєю теореми Коуза: в умовах, коли транзакційні витрати на торгування та домовляння нічого не коштують, наділення правами юридичної відповідальності будь-якої з сторін не має ніякого значення. Певний рівень рівноваги між обсягом виробництва і похідним від нього рівнем забруднення буде існувати, не зважаючи на те, хто є власником повітря - фірми чи споживачі.

Теорема Коуза проголошує, що позитивні і негативні побічні ефекти не потребують втручання держави у тих випадках, коли (1) права власності є чітко визначеними, (2) залученою є невелика кількість людей, (3) вартість транзакції (оборудки) є дуже малою. За таких обставин роль уряду має бути зведеною до заохочення домовленості між зацікавленими особами і групами. Так як на перший план виходять економічні інтереси сторін, то домовленість між ними дає можливість знайти прийнятне розв'язання проблеми екстерналій шляхом перемов. Право власності визначає ціну побічного ефекту, створюючи альтернативні витрати для обох сторін. Тому у них виникає нагальна необхідність знайти шляхи розв'язання проблеми зовнішніх ефектів.

Вагомим внеском у розвиток неоінституціоналізму стала теорія суспільного вибору, яку в 60-х роках XX ст. запропонував американський економіст Джеймс Б'юкенен. Він дійшов висновку про певну взаємозалежність між політичними і економічними явищами, застосовував економічні методи при вивченні процесів політичного життя. При дослідженні цих процесів, на думку Б'юкенена, як і при вивченні всіх інших сфер людської діяльності, де може постати проблема вибору, плідним може виявитись врахування принципу раціональної економічної поведінки людини. Політика - це той же обмін. “Політика, - писав Б'юкенен, - є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну”. Щоправда, політична і ринкова системи мають різні структури. Ринок означає добровільний обмін товарами, в той час як в політиці є примус: громадяни мають сплачувати податки в обмін на певні суспільні блага. Ці блага споживають всім суспільством в цілому. Між ринковим і політичним обміном є суттєва різниця: його учасники мають різну мету. Ринку є притаманним взаємовигідний обмін, тоді як для політики характерні різні погляди і переконання; урядові чиновники не завжди переймаються суспільними інтересами і міркуваннями добра й справедливості. Чиновників можна розглядати як звичайних споживачів чи підприємців, які не упустять шансу максимізувати не суспільну, а власну вигоду. То ж політичний процес прийняття рішень нагадує різновид ринкової угоди за принципом "ви мені - я вам". Ви мені - голоси на виборах, я вам - вигідні закони, ліцензії тощо.

Політиці бракує взаємовигідного обміну. Звідси робиться висновок про наявність політичної нерівності, зумовленої економічними причинами. Це нерівність в отриманні і достовірності інформації, це прийняття чиновниками усіх гілок влади рішень, що сприяють їх переобранню, виникнення феноменів популізму і лобізму як форм задоволення чиновниками власних інтересів за рахунок інтересів суспільства в цілому.

Виходом з цього становища може стати реформування політичної системи, зокрема впровадження в політику ринкових відносин. Б'юкенен пропонує запровадження в життя принципу одностайності. “Одностайність, - писав він, - досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку”.

Размещено на Allbest.ru