Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки України (друга половина XIX – початок XX ст.)

Упродовж 60 - 80-х років в Східній Україні завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим паливом стало кам'яне вугілля. З цього часу активніше застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством. У першу чергу це стосувалося цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці-представники різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков, Потоцький, Бродський, Гінзбург та ін. Завдяки високій концентрації виробництва загальна кількість цукрових заводів з початку 60-х до середини 90-х pp. зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тис. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84% виробництва всієї Російської імперії. Найбільші цукрозаводчики України об'єдналися в цукровий синдикат - перше у Російській імперії монопольне об'єднання, що виникло у Києві у 1887 р. Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів в Україні.

В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з яких належали іноземним (англійським, бельгійським та французьким) підприємцям. Вони були збудовані на їхні кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам'янсь-кому (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського - біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського у Донбасі.

З 1888 по 1894 pp. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали значною мірою захопили ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості України (у вугледобуванні іноземцям належало 63% основного капіталу, в металурги - 90%). У 1900 р. переважно іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів, на яких було збудовано до 1900 р. 233 паровози.

Процес монополізації став особливо активним на початку XX ст. Переломним моментом стала економічна криза 1900-1903 pp., внаслідок якої збанкрутіли сотні дрібних і слабких підприємств, натомість виник ряд великих монополістичних об'єднань: «Продамет», «Продвагон», «Продвугілля» та інші. Монополії проникли в усі сфери господарства. Напередодні першої світової війни в Україні не було вже жодної важливої галузі промисловості, в якій так чи інакше виробництво не було б монополізоване. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне з перших місць у світі. Підприємці, в основному, чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукрово-буряковий район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У зв'язку з початком Першої світової війни індустріалізація в Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%. Основним виробником тютюну імперії була

Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато. Тому, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності в Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, неврівноважений характер цього розвитку.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав і товарообмін, бо імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість готових російських товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину запишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали значно більші прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди в Україні. Так, українську економіку позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

Західна Україна. У кінці XIX - на початку XX ст. в економічному житті Західної України відбуваються суттєві зрушення. Прискореними темпами почала розвиватися лісопильна та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст. Галичина експортувала щорічно 80 - 85 тис. вагонів лісоматеріалів. З 90-х років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р. нафтового картелю. У 1905 - 1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були «Галицько-карпатське товариство», «Східниця», «Галичина».

Акціонування та монополізація стали характерними й для інших галузей промисловості. Однак переважна більшість підприємств залишалися дрібними. На початку XX ст. на всіх західноукраїнських землях налічувалося близько 100 фабрично-заводських, переважно дрібних підприємств, де працювало 62 - 63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. Решта - близько 240 тис. - працювала в кустарних промислах, у маленьких ремісничих майстернях, удома.

У цілому галузева її структура залишалась однобокою - в напрямку видобутку і первинної переробки сировини - і мала колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушення кінця XIX - початку XX ст., становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не відбулося.

Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. Насамперед вони створили сприятливіші умови для індустріального розвитку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами невтихаючої боротьби у пореформеному селі. Особливо це проявилося в умовах першої російської революції 1905-1907 pp. Царський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено видатного реформатора Петра Столипіна. Він був противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, особливо українським.

Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові «земельні общини» і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й створювати «хутір» (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбанню її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи - переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Українські губернії протягом 1906 - 1912 pp. дали близько 1 млн. переселенців. Однак через погану організацію переселенської кампанії значна частина українців змушена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916 - 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною. У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. В 1909 - 1913 pp. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських землях, Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії. У сільському господарстві було зайнято близько 90% населення, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село у безвихідь.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буковині - 85%, у Закарпатті - 73%.

Користуючись малоземеллям селян, великі землевласники зберігали з ними напівкріпосницькі стосунки. Поміщицькі господарства базувались в основному на відробітках селян, які не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов ведення господарства. Великого поширення набули виробітки за проценти, які сплачували за борг взятого до «нового врожаю» збіжжя, за «порцію» - певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського законів тощо.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція. Йдеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах - до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у прикордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовувалися чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Споконвічні селяни найбільше прагнули одержати земельні ділянки для сільськогосподарського обробітку з фондів державної власності.

Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол. Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо пом'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже третині всього приросту населення за цей період. Окрім того, американські емігранти і європейські сезонні робітники велику частину заощадженого заробітку переказували додому. У результаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство - землю.

Отже, з початком XX ст. становище селян стало потрохи покращуватися і не було вже таким безрадісним, як декілька десятиліть тому. «Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймав себе з понижаючого стану... та з радісною впевненістю глядить у свою кращу будучність», - писав І. Франко у 1907 р. про цю важливу переміну в селянському житті.

Зародження і розвиток кооперативного руху

У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового люду, особливо селянства, посилювалося його соціальною та політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Перший споживчий кооператив в Україні був створений у 1866 р. в Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.

Протягом 1866 - 1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді становила 63). Серед провідних діячів кооперативного руху тоді були найвидатніші представники українського національного руху, відомі науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов та ін.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. їхній занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний ґрунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25 - 50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.

У 1890-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора, «артільного батька» М. Левитського. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль. Її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Проте усі ці спілки, об'єднуючи в основному 15 - 20 господарств, не мали значного впливу на сільське господарство і проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. Тому М. Левитський з 1903 р. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветі, Одесі, Києві, Балті, Вінниці. У 1912р. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді яку всій Російській імперії - 6700.

У 1908 р. був заснований Київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 р. його було ліквідовано.

З початком українського кооперативного руху виникали також кредитні товариства. Вже в 1901 р. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську. У 1903 р. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам.

В 1911 р. розпочав свою діяльність реорганізований Київський кредитний банк - Союзбанк, який очолював X. Барановський. Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Він здійснював банківські та торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради.

Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання - створити внутрішній ринок для національних товаровиробників. Перше західноукраїнське кооперативне товариство - торгове підприємство «Народна торгівля» було організоване у 1883 р. у Львові за ініціативи В. Нагірного. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже у 1907 р. вона перетворилась на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до статуту, «Народна торгівля» мала організовувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією.

У 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство «Сільський господар», яке в 1905 р. перейшло до Львова і стало крайовим органом кооперації. «Сільський господар», очолюваний Є. Олесницьким, швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями, часописами. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів та віче, курсів і виставок, посередництво при купівлі землі чи реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів тощо.

У тому ж таки 1899 р. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила всі українські кооперативи цього типу в Галичині й стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом «Сільського господаря» було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 р. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок.

Значного розвитку в Західній Україні досягла кредитна кооперація, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки. Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитового - першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська, яку започаткував о. О. Нижанківський. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів.

Провідна роль в організаційному та політичному спрямуванні західноукраїнських кооперативів належала Крайовому союзу ревізійному (КСР). Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, «Народна торгівля», Крайовий господарсько-молочарський союз та ін.) він підпорядкував собі близько 600 українських кооперативів. З січня 1904 р. КСР почав видавати часопис «Економіст», навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації під керівництвом К. Панківського.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині та в Закарпатті.

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу.

Фінанси та кредит

Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті, як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 109S млн. крб. при 1067 млн. крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку - 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійного права Державного банку.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага приділялася вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів - банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські (громадські) комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці XIX - на початку XX ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імперій, які зберігали за українськими землями статус сировинного придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації.

індустріалізація столипінський аграрний

Економічна думка в Україні