Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. - V ст. н.е.)

економічний античний рим експансія

Мета вивчення теми: висвітлити господарське піднесення та занепад стародавніх Греції та Риму, скіфських племен, розвиток їх ремесел, зв'язок з потребами військової експансії та реформування господарства по мірі зростання продуктивних сил; показати процес поступового накопичення й вдосконалення впродовж даного періоду економічних ідей і концепцій античних мислителів.

Головні питання теми

1. Господарство Стародавньої Греції.

2. Господарство Римської імперії.

3. Господарство скіфів. Грецькі колонії Північного Причорномор'я.

4. Економічна думка Стародавньої Греції.

5. Економічні погляди давньоримських мислителів.

Програмний зміст теми (мінімальний обсяг знань студента)

Господарство Стародавньої Греції

Антична культура базувалася на вирощуванні трьох основних культур: пшениці, із якої робили хліб і пиво, оливок, що йшли на виготовлення олії, і винограду, який використовували для приготування вина та ізюму. Крім того, культивувалися ячмінь, просо, бобові, овочі і фрукти. Скотарство було краще розвинуте в гірських районах, де паслися кози і вівці. Череди великої рогатої худоби були малочисельні, конярство також було слабо розвинуте.

Розвиток ремесел був на винятково високому рівні. Нараховувалося більш сотні різноманітних ремесел. У галузі кораблебудування були досягнуті значні успіхи - будувалися плаваючі фортеці в п'ять-сім поверхів з екіпажем до 1000 чоловік, торгові судна вантажопідйомністю до 1000 тонн, спроможні перевозити до 500 пасажирів.

У IV ст. до н.е. винайшли катапульту. З 400 р. до н.е. греки застосовували стінопробивні знаряддя для руйнації стін. Облогові вежі застосовувалися при штурмі фортець.

У 480 р. до н.е. перси переправилися через протоку Геллеспонт по понтонному мосту, їх величезна армія рухалася по ньому сім діб.

Афіни у VII ст. до н.е. пов'язані із вдалим географічним розташуванням, що забезпечило різке збільшення прибутку від продажу вина й оливкової олґї. Товарне сільське господарство, не обтяжене протикріпосними формами, які панували в Лакедемоні і Фесталії, сприяло розвитку ремесел і посиленню впливу "простого народу" - демосу. Наприкінці сьомого - початку шостого століття до н.е. у Стародавній Греції відбулася серйозна політико-економічна криза, викликана наростаючими протиріччями між рядовими членами общини, з одного боку, і аристократією, з іншого. Запобігти громадянській війні могли тільки серйозні перетворення. Так, реформаторська діяльність афінського політика Солона (594 р. до н.е.) мала на меті ціною часткових поступок общині врятувати аристократію.

Зокрема, було заборонено боргове рабство, володіння землею понад норму (без межі), введено вільне користування майном (за заповітом), заохочення торгівлі і ремесел. Таким чином, підривався родовий лад і натурально-господарська концепція. Реформи Солона не задовольнили усіх вимог античних землеробів.

Після реформ Солона в Аттиці встановлюється одноособове правління - тиранія. Ця форма правління на початку Залізного віку зіграла позитивну роль у ліквідації панування родової аристократії. Прагнучи до популярності, тирани йшли на поступки демосу, створювали умови для розквіту ремесла і товарного землеробства. Саме на цей час припадає знамените "золоте п'ятидесятиліття" (479-431 р. до н.е.) - момент найвищого економічного розвитку полісів, що входили до складу Афінського морського союзу.

Під час існування першого Афінського морського союзу багато хто з аттичних селян, що розорилися і загубили земельні ділянки, одержували від держави клери на землях союзників, створюючи села-клери. Афіни використовували своє становище глави морського союзу і займали території своїх союзників, що викликало тертя між афінянами і союзниками. Тому становище колоністів-клерів залежало від сили афінської зброї.

Наприкінці Пелопоннеської війни, під час послаблення і розпаду першого Афінського союзу, переважна більшість селян-клерів повинна була повернутися в Аттику, збільшивши за рахунок цього число безземельних і безробітних громадян.

У V ст. до н.е. із початком Пелопоннеської війни починається криза рабовласницького ладу в Греції. Її причину варто шукати в прискоренні економічної диференціації серед вільного населення. Війна стала фактично громадянською, викликала небачені спустошення і супроводжувалася страшним голодом та епідеміями.

Переможницею стала олігархічна Спарта - держава організованих воїнів. Спартанці практично не мали приватної (сімейної) власності, а раби (ілоти) були особливою формою власності всієї держави. Для того щоб утримати ілотів, які в десятки разів перевищували спартанців по чисельності, в страху і покорі, спартанці застосовували політику перманентного терору. Гроші у Спарті виготовлялися із заліза і не мали розповсюдження за її межами. Ремесла були розвинуті вкрай слабо. У цілому Спарта являла собою ранню тоталітарну державу.

Постійна загроза повстання поневоленого населення, яке за чисельністю в багато разів перевершувало членів общини, вимагала жорсткої консолідації суспільства. Спарта як військова організація була дуже дієздатна, але як держава виявилася в ізоляції від зовнішнього світу, переживаючи культурний, а потім і демографічний спад - число сімей спартанців за триста років після закінчення Пелопоннеської війни скоротилося в 10 разів - із 9000 до 1000 і навіть менше.

Перемога Спарти означала перемогу олігархії над демократією, села над містом, натурального господарства над товарним, системи "власність-влада-власність" над ринком. Це багато в чому обумовило легку перемогу над Грецією Македонії, а потім і Риму, де в той період переважало вільне населення.

Господарство Римської імперії

Рим як місто з'явилося в VIII ст. до н.е. у Лації, в нижній течії Тибру. Саме місце розташування сприяло його росту завдяки здоровому клімату, річці, в усті якої добувалася сіль, невеликій віддаленості від моря, що полегшувало зв'язки з італійськими і заморськими народами. Історія Стародавнього Риму поділяється на три періоди: Рим царський, Рим республіканський і Рим імператорський. Протягом царської епохи в VIII-VI ст. до н.е. створювалися елементи держави в специфічній античній формі поліса, тобто громади общини, соціально-економічною основою якої була антична форма власності. У 510 р. до н.е. у Римі встановився лад під назвою республіка, що означає "загальна справа". У республіканський період Рим покорив багато країн, розташованих навколо Середземного моря, і перетворився у велику світову державу. У І-II ст. н. є. народи Середземномор'я вперше в історії виявилися в межах однієї величезної держави - Римської імперії. Кордони між окремими державами, що стали римськими провінціями, були знищені, монетні системи уніфіковані, війни і морський розбій припинені.

Створилися умови, що сприяли встановленню економічних і культурних зв'язків між різноманітними регіонами Середземномор'я, прогресу сільського господарства, ремесел, будівництва, розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

Головною галуззю господарства Аппенінського півострова було землеробство. Родючі ґрунти і м'який клімат забезпечували високі врожаї. Земля оброблялася за допомогою різноманітних плугів і мотик. У найбільш розвинутих областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби, нут.

На посушливих і горбкуватих землях, мало придатних для землеробства, процвітало відгінне скотарство. Пізніше на зміну пасовищному скотарству, що потребувало величезних просторів, прийшло стійлове тваринництво зі спеціальним відгодуванням худоби на забій. Поширюється також присадибне птахівництво.

Бурхливий розвиток сільського господарства Італії в 11-І ст. до н.е. можна пояснити трьома причинами: широким впровадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до виробництва на значних площах. Пануючим типом господарства стає рабовласницький маєток у декілька сот югерів землі, що оброблялася півтора-двома десятками рабів. У рамках одного маєтку існувало товарне виробництво і натуральне господарство одночасно. Існувала також практика роздачі землі дрібними ділянками в оренду безземельним і малоземельним вільним орендарям - колонам. Але подібні господарства були менш прибутковими і більш відсталими.

Територіальна експансія Риму призвела до концентрації земельної власності в руках патриціанської знаті і до обезземелення значної частини італійського селянства. Наростаючий у зв'язку з цим антагонізм між патриціями і плебеями призвів до необхідності реформ.

Першими взялися за проведення рішучих аграрних реформ у II ст. до н.е. народні трибуни брати Тиберий (162-133 pp. до н. е.) і Гай (153-121 р. до н.е.) Гракхи. Висунутий Тиберісм аграрний проект містив такі вимоги:

1) дозволити орендувати не більш 500 югерів (125 га) державної орної землі (не більш 1000 югерів на сім'ю);

2) усі надлишки підлягають поверненню державі і розподіляються серед безземельних по 30 югерів на умовах спадкового володіння і сплати невеликого податку.

У результаті землю одержали декілька тисяч селян. Але Тиберія, що добивався реалізації свого проекту дуже сумнівними засобами, вбивають у результаті вуличної бійки. Гай Гракх, продовжуючи справу брата, удався до колонізації провінцій, щоб знайти нові земельні фонди для надання наділів безземельним. Йому також належить закон про продаж за низькими цінами міським біднякам хліба з державних сховищ.

У 111 р. до н.е. було видано закон, що звів нанівець результати реформи Гракхів. Цей закон оголосив приватною власністю італійські і провінційні землі, що знаходилися у власності приватних осіб, і дозволив продаж наділів, розданих аграрною комісією Гракхів.

Другу спробу реформ здійснили в 100 р. до н.е. консул і видатний воєначальник Гай Марій і народний трибун Сатурнія. На плодородючих землях провінцій Африки і Нумідії були розселені ветерани двох легіонів Марія. Проте подальший розподіл землі було припинено. Усі ворожі сили об'єдналися проти Сатурніна і змусили самого Марія розправитися з ним.

Третім воєначальником, що наділив своїх воїнів землею, був диктатор Сулла. Він оформив муніципальну організацію італійських міст з магістратами, радами і народними зборами.

За 50 останніх років існування римської республіки близько 50 тисяч воїнів, що відслужили свій термін, одержали по декілька десятків югерів землі, на яких вони вели невелике, переважно натуральне, господарство.

Широкий розвиток приватної власності на землю, ліквідація всіх обмежень по купівлі-продажу землі послужили основою краху полісних порядків, сприяли широкому і глибокому впровадженню рабовласницьких відносин у виробництво, швидкому розвитку римської економіки.

У 63-62 р. до н.е. світський кутила й авантюрист Катиліна організував змову з метою захоплення влади й анулювання боргів лихварям, але був викритий і засуджений протидіючою партією на чолі з відомим оратором Марком Тулієм Цицероном (107-44 р. до н. е.) - ідеологом панівного класу, прихильником великого землеволодіння й оптової торгівлі, відомого прихильним ставленням до лихварів через крайню необхідність отримання значних кредитів для держави.

Побут римлян ранньореспубліканського часу був невибагливим, підпорядкованим інтересам общини. Римляни були старанними, скупими господарями, і навіть багаті люди жили скромно і просто: у них було багато землі, рабів, клієнтів, але мало грошей. Римські сенатори і консули жили в напівтемних домівках, носили домотканні тоги, користувалися глиняним і дерев'яним посудом.

Але між серединою III ст. і серединою II ст. до н.е. у результаті серії переможних війн у Рим ринулись потоки золота, дорогоцінностей, рабів. Ремісниче виробництво росте і витончується; селяни масами кидають землю і йдуть у Рим, де жити легше і веселіше. У багато разів збільшилося виробництво та імпорт предметів розкоші. Наприклад, шовк, що імпортувався з Китаю, коштував по вазі в три рази дорожче золота.

Мода в Римі за тисячу років мало змінилася. Більшість римлян носили одяг із вовняних або лляних тканин. В епоху імперії тонкі бавовняні тканини імпортувалися з Індії і були дуже дорогими. Одяг також робили з хутра і фетру, особливо у північних володіннях Риму. Чоловіки носили набедрену пов'язку, а поверхне туніку. Зверху туніки одягалась тога, носити яку мав право тільки римський громадянин. Серед нижнього жіночого одягу в Римі одержали поширення щось подібне сучасним корсетам. Поверх них римлянки надівали туніку, а на неї - столу, довге, до п'ят, вбрання.

Більшість вбрання як і раніше виготовлялося із суцільних шматків тканини, які обкручувались навколо тіла. Зшитий одяг був рідкістю, тому що голки все ще робилися з кісток тварин і були досить грубими.

Римляни коротко стригли волосся, але в епоху імперії деякі модники відпускали довгі коси, які завивали і змащували олією. Римлянки іноді відрізали гарні локони в рабів і робили з них перуки. Особливо модно в еллінський та римський періоди вважалася сильна блідість. Жінки білили собі обличчя і руки товченою крейдою.

Римляни використовували слово "вілла" для позначення сільського будинку. Хазяїнами вілл, як правило, були багаті городяни. Більшість вілл були центрами сільського господарства. Лише деякі існували за рахунок таких джерел прибутку, як гончарне ремесло або видобуток корисних руд.

В епоху пізньої республіки в Римі більшість городян жили у великих багатоповерхових будинках, що носили назву інсули. Кожна окрема квартира називалася ценакул. Лише дуже заможні люди могли дозволити собі жити у своєму власному окремому будинку (домусі).

У І ст. до н.е. римляни створили свою систему центрального опалення - так званий гіпокауст. У теплих країнах його застосовували головним чином у римських лазнях, тоді як у холодних володіннях імперії ця система зустрічалася в міських будинках і навіть у сільських віллах.

Будинки перших бань, побудованих у Римі в II ст. до н.е., були простими помешканнями для миття, що призначалися тільки для чоловіків. Але в 20 р. до н.е. були відкриті перші державні суспільні лазні (терми), величезні спорудження, що відрізнялися розкішним внутрішнім оздобленням.

Блискуче була вирішена складна проблема водопостачання Риму: 11 водопроводів подавали в місто 1,5 млн. кубів питної води в день - по 1,5-2 тонни на одного жителя. Це в багато разів більше, ніж у деяких сучасних містах. Міські нечистоти виводилися через підземну каналізацію далеко за місто. Але в приватних будинках каналізації не було, і нечистоти часто просто вихлюпували на вулицю. Потоки бруду і нечистот у Римі досягали глибини 5-6 дюймів (12-15 см). 1 для того щоб, не забруднити дороге взуття, римлянки стали використовувати спеціальні підставки - котурни, що пройшли через століття і стали прообразам високої платформи в сучасному жіночому взутті.

Видатним досягненням римського будівельного мистецтва стала римська дорога. Кам'яна або плиткова бруківка лежала на особливо твердій підстилці з прошарків піску, щебеню, дрібного каміння і глини. Прямі римські дороги оперезали спочатку Італію, а пізніше і провінції густою мережею. Відмінні дороги дозволили створити поштову службу. Повідомлення з Риму досягали околиць імперії набагато швидше, ніж наприкінці Середньовіччя новини з Парижу або Лондону - віддалених графств.

Структура античного суспільства

Типове поселення античності - поліс - міська, землеробська община. Населення поліса - від декількох сот до декількох тисяч чоловік. Найбільш значні: Рим, Афіни, Олександрія, Карфаген, Фіви - по декілька сотень тисяч жителів.

У ранньоантичний період зберігається общинне землеволодіння і переважно родовий лад, що повільно розкладається внаслідок технічного прогресу, зміцнення великої патріархальної сім'ї і держави.

Вільний землероб, сім'я якого веде напівнатуральне господарство, протягом майже 1000 років був головною фігурою античності. Його частка в населенні складала від 35 до 75%, скорочуючись у періоди загострення протиріч і збільшуючись у результаті реформ.

Рабство не було пануючою формою економічних відносин. Частка рабів у населенні Середземномор'я складала: 2-7% -у Єгипті II ст. до н.е., 10-15% - в Італії III ст. до н. є., 25-33% в Італії І-IV ст. н.е., 33-66% в Аттиці І-IV ст. (Цікаво, що й у Китаї IV-І ст. до н.е. частка рабів оцінюється всього в 3-10% населення). У Греції головною сферою застосування рабської праці було ремесло і морська торгівля. У Римі - сільське і домашнє господарство. У майстерні, крім самого майстра, трудилися його діти, вільні учні і у середньому 2-4 раби. Лише на рудниках працювало по 100 - 150 рабів під наглядом десятка майстрів і двох десятків наглядачів.

Проблема ефективності рабської праці с однієї з центральних у цей період. З одного боку, два або три раби могли забезпечити своєю працею скромний достаток сім'ї з 4-7 чоловік, що володіли 30 югерами землі, а 20-30 рабів були спроможні обробити поле в 500 югерів і вести господарство аристократичної сім'ї з 7-15 чоловік. Але, з іншого боку, раби потребували постійного нагляду, "людського" ставлення, стимулювання й інших заохочень, головним із який було звільнення. У іншому випадку вони виробляли продукту менше, ніж споживали самі, псували знаряддя праці і повставали. Найбільш потужними були Сицілійське повстання 106-103 р. до н. є., коли рабам вдалося навіть створити свою державу, яка проіснувала декілька років, і повстання Спартака 73-71 р. до н.е.

Ремеслом в античному світі було зайнято від 7 до 12% населення. Меншою, але все-таки значною, була частка осіб, пов'язаних із торгівлею. Частка аристократії в будь-якому суспільстві не перевищувала 1,5%. А от частка міських люмпенів - особисто вільних, але позбавлених самостійних джерел існування - незначною (0,5-1%) у республіканський період, а до кінця імперського періоду досягає 3-4%.

Господарство скіфів. Грецькі колонії Північного Причорномор'я

З елліно-римською історією тісно пов'язані долі народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний грецький поет Гомер. Він називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими". З цього випливає, що основним заняттям цього великого народу, котрий жив у південних степах України в XI-VIII ст. до н.е., було кочове тваринництво, насамперед конярство. Скіфи витіснили кіммерійців у малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дніпра і до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу знаємо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. В V ст. до н.е. Скіфію описав батько старогрецької історії Геродот. Її населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочовиків і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього хліба йшла на продаж. Скіфи- кочовики випасали незліченні стада худоби Царські скіфи - панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен. їхнє основне ремесло - військова справа. Скіфів Геродот вважав одним народом, але спосіб життя, господарювання доводять протилежне. Більш ймовірно, що скіфів- овчарів можна назвати прапращурами українського народу.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Дніпрі (Борисфені) місцеві жителі ловили і "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі ріки добували сіль, якою консервували рибу. Кочові скіфи жили в чотири- або шестиколісних кибитках, до яких запрягали дві чи три пари волів. Кочовики розводили коней, корів, овець. У скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни, вбрані в шкіряний одяг. Скіфи оволоділи процесом виплавки міді та заліза. Зброярі виготовляли невеликі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Усе це - пряме підтвердження широкої торгівлі між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, а ввозили вина, золото і срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші коштовні речі. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробською, зміцнення місцевої знаті.

Майже одночасно із заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами розпочалася грецька колонізація. Причини її різні - перенаселення міст-полісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Найбільша хвиля колонізації припадає на VIII ст. до н.е., у Північному Причорномор'ї - в VI ст. до н.е. На перше місце щодо організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазійське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України на о. Березень у Дніпро-Бузькому лимані: Олівія, Пантікопей (Керч), Тіра над Дністром, Тірітака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Сімферополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI-IV ст. до н.е., перетворившись у великі політичні, промислові, торговельні й культурні центри. Домінували протягом століть Олівія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Олівію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіру, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур, вироби з нього та теракоти, предмети розкоші, мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст - ювелірні вироби. Золоті, срібні закуплялися багатими станами, мідні, скляні й глиняні - менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад тисяч мешканців, левова частка яких - ремісники. Мідні і срібні гроші чеканили Олівія, Німфей, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н.е. на Кримському півострові утворилася Боспорська держава, столицею якої став Пантікапей. До неї IV ст. до н. є. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. В економіці Боспорської держави велику роль відігравало сільське господарство. Землеробством займалися тисячі дрібних власників. Поряд з ними сільськогосподарську продукцію виробляли великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства давали основну частину товарного хліба, який направлявся в Грецію. Із зернових вивозилися пшениця, просо, ячмінь. Поле орали важким дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. Для обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно зберігали і перевозили у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, овець, кіз, свиней, домашню птицю. Азовське море та ріки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорської держави досягло успіхів і в ремеслі.

Торгівля і ремесла

Незважаючи на те, що древні греки, (аристократи і філософи) презирливо ставилися до торгівлі, вважаючи її варварським заняттям, саме в античні часи торгівля досягла такого розквіту, який буде перевищено лише в XX столітті.

У той період у Середземномор'ї фактично функціонувала єдина (конвертована) система мір і ваги, єдина грошова система (золоті-срібні монети і злитки). Здійснювався практично вільний розподіл праці (кваліфікованої і некваліфікованої), а також і капіталу між окремими регіонами. Застосовувалися складні системи розрахунків: взаємозалік платежів, простий і перевідний вексель, оренда, концесія, факторинг.

Система регулярного морського сполучення і мережа доріг (у тому числі брукованих) сприяли розвитку поштового сполучення, обміну знаннями, ідеями, винаходами.

Середземномор'я підтримувало активні торгові стосунки з Північною Європою, Центральною Африкою, Малою Азією, а через неї * з Індією і Китаєм.

Антична сім'я

Головна мала група античності - сім'я патріархального типу, що складалася з глави сім'ї (чоловік 30-70 років), його дружини, незаміжніх сестер і братів, дітей, їхніх дружин і дітей, слуг і рабів - всього від 7 до ЗО чоловік, що володіли наділами малих розмірів (10-30 югерів), середніх (50-150) або великих наділів (300-2500 югерів, що рівняється 75-625 гектарам). Влада глави сім'ї була абсолютною, аж до права страти будь-якого члена сім'ї. Глава сім'ї не тільки розпоряджався майном і визначав порядок робіт і розподіл благ між членами сім'ї, але й керував особистим життям своїх домочадців. Шлюби укладалися винятково з розрахунку, при цьому іноді складалися дуже докладні шлюбні контракти. Дівчат видавали заміж з 16 років, рідше з 12-14. Юнаки одружувалися лише по досягненні економічної незалежності, як правило, після 25 років. Різниця у віці чоловіка і дружини в 10-15 років вважалася оптимальною.

Народжуваність в античні часи була досить-таки високою. Жінка від 17 до 42 років народжувала 7-12 разів з інтервалом у 2- 3 роки. Техніка запобігання вагітності й абортів була відома, але широко не застосовувалася, хоча аборти й не заборонялися. Але і смертність була висока, особливо дитяча. Великої шкоди населенню завдавали епідемії: грип, віспа, холера, чума. Середня тривалість життя була невеликою - біля 35 років. Але у тих, хто дожив до 35 років, як правило, були гарні шанси дожити і до 50, і до 70 років.

За основними фізичними характеристиками - росту, ваги греки і римляни практично не поступалися сучасним європейцям. Велика увага приділялася тренуванням, заняттям спортом. Можна сказати, що в античні часи існував дійсний культ тіла.

Причини загибелі античного світу

У даний час існує багато версій, що пояснюють причину краху античного світу, - найбільшої трагедії світової історії, яка спростовує колись модну тезу про поступальність економічного розвитку, що забезпечує перманентний соціально-політичний прогрес. Усі пояснення можна звести до п'яти версій.

Військово-історична. Західна Римська Імперія не змогла протистояти навалам варварів, які, захопивши міста, знищили велику античну культуру, встановили свої, привнесені з Азії порядки і не змогли грамотно скористатися технічною спадщиною римлян. Дійсно, розпад імперії був прискорений військовими поразками, але тільки прискорений. Почався він набагато раніше. До того ж незрозуміло, чому в II столітті до н.е. Марій міг зібрати в п'ятимільйонній Італії шестидесятитисячну боєздатну армію для протистояння двохсоттисячному війську германців.

А в V столітті н. є. у двадцятип'ятимільйонній імперії не вдалося зібрати необхідне військо для оборони від півмільйонної армії варварів.

Морально-релігійна. Економічний спад в імперії супроводжувався падінням моральності і забуттям громадянських чеснот: чесності, скромності, відповідальності, гордості, хоробрості і т.д. Скрізь, у всіх прошарках суспільства поширилися недоліки: ледарство, лінь, заздрість, розпуста, боягузство, зрадництво. У час суворих випробувань ніхто не бажав ризикувати життям або жертвувати майном заради захисту батьківщини. Дивно тільки, що різке падіння моральності співпало із широким поширенням християнства, яке за сто років до краху імперії на Заході стало пануючою офіційною релігією.

Етно-генетична. Версія, запропонована Левом Гумільовим, котра говорить про те, що кожний етнос у своєму розвитку проходить ряд стадій, аналогічних життєвому циклу людини. Від формування до занепаду етнос проходить близько 1200-1500 років. Від заснування Риму до його падіння пройшло саме 1229 років. На стадіях формування та піднесення в етногенезі в суспільстві відповідно висока частка так званих пасіонаріїв- активних, вольових, сильних особистостей, які спроможні повести за собою співвітчизників і досягти своєї "високої" мети, долаючи супротив зовнішнього середовища і перемагаючи численних суперників. На стадії найвищого напруження пасіонарії стикаються між собою, починають кровопролитні громадянські війни, в яких більшість з них гине. На стадіях спаду і гомеостазу зростає доля субпасіонаріїв - активних індивідуалістів, які домагаються своїх "низьких" цілей за рахунок своїх же, пасивних співвітчизників, які змирилися з своєю долею і були готові підкоритися будь-якому пасіонарному війську, яке прийшло. Субпасіонарії на деякий час можуть захопити владу в суспільстві, і тоді буде створена так звана антисистема - дуже хитке соціальне формування, агресія якого спрямована насамперед проти власних членів, які з надзвичайною легкістю приносяться в жертву ефемерним цілям.

Політекономічна. Версія, запропонована Карлом Марксом, суть якої полягає в тому, що рушійною силою історичного розвитку є протиріччя між економічним "базисом" - техніко-економічними продуктивними силами і соціально-політичною "надбудовою" - виробничими відносинами.

Кожному базису певний час відповідає адекватна надбудова. Зокрема, в античному світі рабовласницькому способу виробництва (термінологія Маркса) відповідали інститути патріархального шлюбу, цивільного права, полісної і імперської політичних систем.

Але базис постійно розвивається. Консервативні ж соціальні інститути в певний момент перестають відповідати певним техніко-економічним умовам. Назріває криза, що рано або пізно породжує соціальну революцію (феодальну, буржуазну, соціалістичну), і адекватність базису і надбудови відновлюються. Зокрема, економічна неефективність рабовласницького господарства стала очевидною вже на рубежі тисячоліть. І до середини першого тисячоліття воно повсюдно замінилося колонатом. Після чого були зруйновані і замінені новими соціальні інститути Античності.

оціально-демографічна

Версія висуває на перший план соціально-сімейні відносини, оскільки справедливо вважає, що сім'я є базовим осередком будь-якого суспільства. До кінця першого тисячоліття до нашої ери патріархальна сім'я і соціально- політичні стосунки, що базуються на ній, вступають в смугу глибокої морально-економічної кризи. Знизилася шлюбність, почастішали розлучення, впала народжуваність, стала знижуватися чисельність населення. Заходи щодо зміцнення економічних і морально-матеріальних основ патріархальної сім'ї, започатковані першими імператорами, пом'якшили кризу, але не дали довгострокових позитивних результатів. Населення імперії, досягнувши максимуму біля 250 р. н.е., почало стрімко скорочуватися. Поширення християнства в його ранній версії істотно сприяло і послабленню патріархальної сім'ї, крах якої призвів і до загибелі суспільно-політичної системи.

Ринкова економіка

Спосіб виробництва, при якому особисто вільні індивідууми самостійно здійснюють господарську діяльність, самі вирішують що, де, коли, по якій технології робити, а потім обмінюються результатами своєї діяльності на ринку, при мінімальному втручанні державних органів, одержав назву античного способу виробництва або ринкової економіки. При цьому винятково важливими є такі обставини:

1) Всі економічні рішення на мікрорівні (сім'я, вілла, ферма, фірма) приймаються децентралізовано, самостійно.

2) Відбувається суспільне, за допомогою ринкового механізму, ціноутворення, оцінка вироблених благ і трудових зусиль.

3) реалізуються різноманітні форми власності: приватна, сімейна, колективна, державна на основі їхньої рівності перед законом і правом.

4) Особисто вільні індивідууми здійснюють відповідальний вибір економічних рішень та відповідають за їх наслідки.

5) Механізм вільної конкуренції, обмежений лише карним і цивільним правом, е джерелом розвитку суспільно-економічної системи.

6) Політичний лад, найбільш адекватний ринковому способу виробництва, є одним з проявів демократії.

За античного способу виробництва ставка робиться на так звані суб'єктивні продуктивні сили: організацію, технології, спеціалістів.

Припускається праця рабів в особистому господарстві, але вона не є необхідною. Часто виникає економічна експлуатація периферії метрополією - Афіни, Рим, Британія, Голландія, Карфаген. Провідну роль грає приватна власність, захищена правом і персональною відповідальністю. З'являється і надалі культивується така категорія, як совість.

Ринкова економіка на коротко- і середньострокових інтервалах (7-45 років) схильна до коливань, що складаються з підйомів і спадів, але на довгострокових інтервалах (50-250 років) може забезпечити стійкий ріст із середнім темпом 3-5%, а в окремі періоди (до 15 років) - навіть із темпом 7- 12% річних.

Найвищий рівень економічного розвитку наприкінці XX - початку XXI століть демонструють тільки країни з ринковою економікою, у той час як серед найбільш слаборозвинених країн переважають саме країни з традиційною або "азіатською" економікою, а також держави з проміжними типами економіки, наприклад "перехідною".

На першому місці в демократичних суспільствах із ринковою економікою стоять права особистості громадян. Держава одержує стільки прав і повноважень, скільки громадяни визнають за необхідне їй надати для виконання покладених на неї громадянами функцій. Те саме стосується і великих соціальних груп: партій, профспілок, церков, інших соціальних інститутів. До безсумнівних переваг ринкової економіки відноситься ефективний розподіл ресурсів і результатів економічної діяльності, можливість задовольнити самі різноманітні потреби широких прошарків населення, гнучкість і швидкість реакції на зміни в оточуючому економіку світі: науково-технічні, соціально-політичні, демографічні.

Є і хиби, до числа яких належить нестабільність ринків (циклічність, кризи), неповне залучення ресурсів (безробіття), можливість різкої диференціації по прибутках (бідність), суперечлива роль держави: з одного боку - "чим нижче частка держави у ВВП, тим краще життя простих людей", а з іншого боку - без помірного державного втручання недоліки ринкової економіки спроможні призвести до такого загострення соціальних проблем, які, в свою чергу, призведуть до спроби скасування самої ринкової економіки, а разом із нею і демократії, і прав людини.

Економічна думка античного світу

Свого найвищого злету економічна думка стародавнього світу досягла в античній літературі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. В силу того, що античний період тривав не одне століття, то, звісна річ, економічні думки, які дослідники знаходять в законодавчих актах, публічних виступах, в працях філософів, істориків, політичних діячів та літераторів, не представляють собою цілісної системи поглядів. Тим не менш, можна констатувати, що всі вони є своєрідною спробою теоретичного осмислення та наукового узагальнення економічних реалій античної доби.

Размещено на Аllbеst.ru