Конкурентне середовище

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конкурентне середовище

Сучасні погляди на конкурентне середовище та міжнародні тенденції його формування

Становлення та дієве функціонування відкритої економічної системи зумовлює та зумовлюється наявністю конкурентного середовища, за якого всі суб'єкти господарювання мають рівні законодавчо визначені можливості для здійснення господарської діяльності. Ця теза є визначальною при аналізі проблем формування ринкових відносин у трансформаційних економіках.

Наукові дослідження та повсякденна практика господарювання в Україні дають вагомий теоретичний та емпіричний матеріал для висновку, що в національній економіці існують певні обтяжливі обставини, що мають місце різноманітні бар'єри, що ускладнюють, обмежують, а подекуди навіть унеможливлюють конкуренцію. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають питання пізнання закономірностей та тенденцій формування конкурентного середовища.

Засади і підойми конкурентної політики кардинально еволюціонували за останні півстоліття: від повного заперечення монополії як гальма, що стримувало розвиток, до піднесення і стимулювання її як основи підвищення ефективності виробництва; від розгляду монополії лише у межах національного господарства до її розгляду як суб'єкта міжнародної діяльності; від обмеження діяльності монополії та контролю за монопольними ринками до забезпечення умов, що усували б перешкоди для доступу на монопольні ринки; від традиційного антитрестовського регулювання до стимулювання відновлення високого рівня концентрації виробництва.

Існує ряд теоретичних положень щодо створення конкурентного середовища. Зокрема, И. Шумпетер спростував уявлення, згідно з якими підприємства з монопольною або олігопольною ринковою владою гальмують науково-технічний прогрес, а також висунув і довів цілком протилежну ідею. Згідно з нею найбільший прогрес досягається не в середовищі вільної конкуренції, а великими концернами на монопольних та олігопольних ринках. На його думку, традиційна неокласична аргументація стосовно суспільної неефективності розміщення ресурсів при значній ринковій владі окремих фірм не враховує чинника науково-технічного прогресу, а тому є правильною тільки для стаціонарного, а не динамічного стану економіки.

Дж.К. Гелбрейт скептично оцінював перспективи конкурентного середовища, що базуються на концепції ідеальної конкуренції з пануванням на ринку дрібних фірм і з ліквідацією великих, що означало б, на його думку, відмову від технічного прогресу. Він вважав, що, з одного боку, корпорація є породженням науково-технічного прогресу, а з іншого - вона сама почала визначати напрями і пріоритети розвитку науки, техніки та самої людини, перетворивши матеріальне виробництво в наукове.

Ще одним теоретичним положенням, що також відкриває шлях до концентрації виробництва, є концепція ринку з потенціальною конкуренцією В. Баумола. Вступ компаній на такий ринок і вихід з нього зовсім або майже не потребують витрат, тому рішення суб'єктів, що мають ринкову владу, про ціни та обсяги виробництва постійно перебувають під тиском потенційної конкуренції. Високий потенціал вступу нових фірм на монопольний ринок приводить до ефективності цього ринку, що притаманна чистій конкуренції. Дана концепція передбачає перенесення акцентів антимонопольної політики із структурних змін у галузі на створення сприятливих організаційно-правових умов для входження на галузеві ринки нових фірм-конкурентів. Сама ж модель конкуренції розглядається вже не в замкненому галузевому просторі, а під кутом зору потенційної загрози вторгнення на ринок. Фактор потенційної конкуренції робить нестійкою сучасну монополію, а проблема високих монопольних цін має внутрішній механізм розв'язання. Зокрема, монопольні надприбутки внаслідок високих цін є стимулом для потенційних конкурентів і спонукають їх входити до галузі. Тому компанія-монополіст змушена обмежувати рівень цін, щоб не залучати інші компанії на ринок, завдяки чому зменшуються негативні наслідки монополізації за можливості досягнення високої концентрації виробництва. Конкурентний тиск на ринках з потенційною конкуренцією додатково посилюється за наявності розвинутого механізму міжгалузевого переливання капіталів у відповідь на цінові коливання фондового ринку та відмінності галузевої рентабельності.

В науково-практичному обігу існує ряд визначень сутності конкурентного середовища, які розглядаються з різних аспектів та доповнюють один одне.

Більшість вчених розглядають конкурентне середовище як сукупність зовнішніх, стосовно конкретного суб'єкта підприємницької діяльності, чинників, які впливають на конкурентну взаємодію підприємств певної галузі.

Конкурентне середовище, на думку М. Портера, включає сукупність якісних і кількісних показників, що визначають стан розвитку конкуренції та є частиною мікросередовища підприємства, оскільки характер конкуренції в галузі базується на взаємодії конкурентів, постачальників, покупців, утворюючи сили конкуренції: можливість появи нових конкурентів; поява товарів замінників; здатність постачальників диктувати свої умови; здатність споживачів продукції диктувати свої умови; суперництво між існуючими конкурентами.

Конкурентне середовище формується та розвивається в залежності від умов взаємодії великої кількості суб'єктів ринку, їхнього рівня економічного суперництва і можливості впливу окремих економічних агентів на загальну ринкову ситуацію. Значну роль у цьому процесі відіграє нормативно-правові інституції та механізм їхньої взаємодії. На конкурентне середовище впливає як національні суб'єкти ринку, взаємодія яких викликає суперництво, так і міжнародні та державні інституції.

Взаємодія умов та чинників конкурентного середовища створюють необхідне оточення для досягнення суб'єктами господарювання конкурентних переваг.

Кожна галузь економіки має власне конкурентне середовище, а тому підприємства мають в повній мірі оцінювати своїх конкурентів та їхні інтереси для вироблення ефективних конкурентних стратегій, що забезпечуватимуть високу конкурентоспроможність підприємств.

До основних елементів конкурентного ринкового середовища підприємств включають:

- кількість і якість суб'єктів відповідного сектору: виробників і продавців (реальних і потенційних), їх фінансова, матеріально-технічна, технологічна та інформаційна база, цілі та ефективність конкурентної стратегії, маркетингової та споживчої політики тощо;

- кількість покупців, їхні потреби та можливості (рівень життя і доходів населення, споживча поведінка, особливості менталітету тощо);

- характер взаємодії учасників ринкового процесу та інтенсивність конкуренції;

- стан та особливості інституціональної, ринкової та соціальної інфраструктури, перш за все - наявність та якість правових та юридичних норм, що регламентують економічну поведінку суб'єктів споживчого ринку, розвиненість соціальних (громадських) інститутів контролю тощо [11, с. 211].

Економічна криза обумовлює тісну взаємодію всіх елементів конкурентного середовища, оскільки безпосередньо зменшується кількість і якість суб'єктів ринку, кількість покупців поряд із зміною їх потреб та фінансових можливостей, відбувається загострення характеру взаємодії між конкурентами та учасниками ринкового процесу, недосконалість нормативно-правової бази, зарегулювання бізнес-процесів з боку державних органів влади негативно впливають на діяльність суб'єктів ринкового середовища, а низький рівень контролю соціальних інститутів обумовлює недобросовісну конкуренцію, зростання рівня корупції та зловживань на державних закупівлях, тендерах тощо.

Існує одностайна думка фахівців щодо позитивного впливу економічної кризи на конкурентоспроможність підприємств у наслідок отримання ними реальних і потенційних можливостей проектувати, виготовляти та реалізовувати більш привабливі для споживачів товари як за ціновими, так і неціновими характеристиками, ніж товари, їхніх конкурентів, тобто створюють "ресурс зростання". Джерелами конкурентних переваг в умовах економічної кризи стають: прогресивна організаційно-технологічна і соціально-економічна база підприємства, наявність системного аналізу та моніторингу, превентивні і своєчасні заходи щодо укріплення конкурентних переваг.

Разом з цим економічна криза призводить до негативних проявів: витіснення дрібних виробників великим капіталом, банкрутство одних і збагачення інших, посилення соціальної несправедливості та нерівності, значне загострення безробіття, зростання інфляції тощо. Тому в умовах економічної кризи підприємства мають удосконалювати та оптимізувати усі виробничі та логістичні зв'язки; підвищити рівень кооперації та погодження інтересів виробників, підвищувати якості продукції та послуг, зменшувати виробничі витрати на основі ефективної інноваційної діяльності та високопродуктивної логістики.

Проблемою збереження конкурентоспроможності підприємств в умовах економічної кризи є відсутність дієвого ефективного механізму її регулювання, недосконалість нормативно-законодавчого забезпечення та високий рівень зарегульованості бізнес-процесів з боку державного управління.

Невідповідний стан інформаційного моніторингу та регулювання рівня конкурентоспроможності суб'єктів господарювання і відсутність єдиної системи показників унеможливлює їх відображення у звітності підприємства, а значить прийняття превентивних заходів щодо розробки антикризової стратегії підприємства.

Періодичні кризи лише в малій мірі сприяють очищенню та зміцненню національної економіки, але продовжують деформувати структуру економіки, руйнують високотехнологічні галузі й консервують домінантний статус низько-технологічних, енергоємних та сировинних галузей.

Невід'ємною складовою для формування і розвитку конкурентного середовища є розуміння сутності ефективної конкуренції як складової економічної конкуренції, яка створює передумови для прискореного інноваційного розвитку; стимулювання підприємств до збільшення власних конкурентних переваг; вдосконалення умов виробництва; підвищення технологічного рівня, якості продукції, робіт, послуг; освоєння нових ринків збуту при забезпеченні справедливого розподілу благ між виробниками та споживачами.

Відповідно, ефективне конкурентне середовище як сукупність характеристик товарних ринків певних галузей (сфер економічної діяльності) передбачає:

- наявність достатньої кількості суб'єктів господарювання, здатних конкурувати між собою, що забезпечує споживачам, суб'єктам господарювання можливість вибору між кількома продавцями чи покупцями;

- можливість вільного вступу суб'єктів господарювання на товарні ринки та виходу з них;

- наявність у суб'єктів господарювання, що діють на ринках, можливостей конкурувати на рівних умовах;

- наявність у суб'єктів господарювання мотивації до ефективної конкуренції.

Наукові дослідження та повсякденна практика господарювання в Україні дають вагомий теоретичний та емпіричний матеріал для висновку, що в національній економіці існують певні обтяжливі обставини, мають місце різноманітні бар'єри, що ускладнюють, обмежують, а подекуди навіть унеможливлюють конкуренцію. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають питання пізнання закономірностей та тенденцій формування конкурентного середовища.

Обмеженість вступу нових суб'єктів господарювання на товарні ринки, закріплення на них та спотворення конкуренції на ринках з конкурентною структурою обумовлюється наступними чинниками:

- невиправдано великою кількістю, складністю та завищеною вартістю дозвільних і контрольних процедур, що надаються державними органами, поширенням поєднання владних і господарських функцій, необхідних для початку, здійснення та припинення господарської діяльності;

- недостатньої розвиненості ринкової інфраструктури, що забезпечувала би вільний та недискримінаційний доступ суб'єктів господарювання до земельних ділянок, торговельних площ, фінансових ресурсів, інформації про ринкову кон'юнктуру, засобів рекламування;

- антиконкурентні узгоджені дії, паралельна поведінка суб'єктів господарювання; конкурентний економічний криза

- застаріле і невідповідне законодавство про захист економічної конкуренції в частині посилення його ефективності, подальшої гармонізації із сучасним правовим регулюванням цієї сфери в Європейському Союзі;

- невирішеність окремих питань щодо взаємодії органів Антимонопольного комітету України та правоохоронних органів, питання підвідомчості розгляду справ, пов'язаних із захистом економічної конкуренції у судах;

- низька ефективність інституційних засад регулювання сфери природних монополій та інших монополізованих ринків, зокрема, в частині відповідальності суб'єктів господарювання за недотримання вимог чинного законодавства, що призводить до виникнення проблеми забезпечення балансу інтересів суб'єктів природних монополій, споживачів і суспільства;

- недостатня узгодженість між антимонопольно-конкурентною та промисловою, інноваційною, інвестиційною, аграрною, зовнішньоекономічною, ціновою політикою і політикою захисту прав споживачів;

- відсутність серед пріоритетів та в планах діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, державних органів, що здійснюють регулювання в окремих сферах діяльності, органів місцевого самоврядування, як правило, конкретних завдання щодо розвитку конкуренції;

- недосконалість конкурентного середовища у сфері державних закупівель, особливо у кризові періоди та форс-мажорних обставинах;

- відсутність традицій участі інститутів громадянського суспільства у забезпеченні розвитку конкуренції.

Вирішення зазначених питань потребує вжиття комплексу послідовних взаємопов'язаних заходів, основним змістом яких є зміна напрямів, пріоритетів і засобів впливу держави на господарські відносини.

До показників розвитку ефективного конкурентного середовища на товарних ринках, зокрема, належать:

- динаміка обсягів товарів, що реалізуються на ринках із конкурентною структурою та на ринках, на яких структурні передумови конкуренції відсутні;

- динаміка показників рівня концентрації у найважливіших галузях;

- динаміка кількості суб'єктів господарювання, які вступають на товарні ринки та їх ефективна діяльність на цих ринках.

Показниками ефективності державної політики у сфері захисту економічної конкуренції є: розмір повернутих або попереджених втрат юридичних та фізичних осіб, спричинених монополізацією товарних ринків, порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції.

До показників ефективності вдосконалення державного регулювання монополізованих товарних ринків, зокрема, належать:

- відношення індексу цін сфери природних монополій та телекомунікацій до загального індексу цін;

- показники розбіжності у цінах (тарифах) на відповідні товари (послуги) між різними регіонами України.

В останнє десятиліття більшість західних вчених кардинально переглянули свої позиції щодо прямого взаємозв'язку рівня конкуренції та темпів науково-технічного прогресу і дійшли висновку, що ці речі є практично несумісними та мають непряму, а зворотню залежність, оскільки досконала конкуренція:

- не дозволяє розгорнути великомасштабне виробництво, одержати економію на масштабі та досягти у такий спосіб мінімальних виробничих витрат на одиницю продукції;

- не створює достатніх стимулів для проведення досліджень, тому що приріст прибутку внаслідок технологічного удосконалення буде тимчасовим через легкість входження інших підприємств до галузі. Одержання самої можливості для такого удосконалення вимагає великих фінансових ресурсів на проведення НДДКР, якими господарюючі суб'єкти через свої невеликі розміри не володіють; не гарантує застосування найкращої з відомих технологій, а отже, не прискорює, а навпаки, може уповільнити темпи НТП;

- не завжди може забезпечити достатній діапазон споживчого вибору і сприяти розробці нових продуктів, тому що призводить до стандартизації продукції, тоді як монополістична та олігополістична конкуренції, навпаки, породжують широку різноманітність типів і відтінків якості виробів.

Названі аргументи використовуються на Заході на захист промислової концентрації виробництва з додаванням до них ще й чинника міжгалузевої, іноземної та потенційної конкуренції. Доцільність відходу від класичного розуміння конкуренції та антимонопольних стереотипів, необхідність концентрації виробництва також дістають обґрунтування серед вітчизняних науковців. Вони заперечують категоричність неминучого занепаду монопольного виробництва і показують, що в реальній економіці його прогресивна динаміка в кінцевому підсумку виявляється переважаючою.

В основу визначення напрямів конкурентної політики та антимонопольного законодавства в Україні було покладено класичну ліберальну концепцію ідеальної конкуренції, сформульовану економістами-теоретиками часів раннього капіталізму (друга половина XIX - початок XX ст.). Орієнтири цієї політики були і здебільшого залишаються цілком протилежними тим, які сформувалися в передових країнах. У них не дістали відображення еволюційні зміни в конкурентній боротьбі, що відбулися у світовій економіці під впливом науково-технічного прогресу та глобалізації ринків і призвели до інтенсифікації процесів злиття та поглинань компаній, утворення потужних транснаціональних корпорацій, міждержавних економічних союзів тощо. Подолання високого рівня монополізації українського виробництва і підвищення його конкурентоспроможності вбачалося лише шляхом безумовного роздержавлення, зміщення акцентів з підтримки великого на малий і середній бізнес.

Наслідком цієї політики стала руйнація потужних виробничих і науково-технічних комплексів та утворення замість них розрізнених дрібних господарюючих суб'єктів. Сукупний негативний ефект від розриву технологічних і господарських зв'язків перебільшив очікуваний гіпотетичний ефект від такого способу демонополізації, оскільки призвів до значного зростання трансакційних витрат і відповідного зростання собівартості продукції та збитковості виробництва. Можна вважати, що розукрупнення стало одним з чинників стимулювання інфляційних процесів, подорожчання фінансових ресурсів, погіршення співвідношення між реальним, фінансовим і торговельно-посередницьким секторами через зменшення прибутковості першого і відповідного збільшення прибутковості останніх. За таких умов механізми переливання капіталів між секторами апріорі не могли спрацьовувати ефективно, тим самим посилювався дефіцит фінансових ресурсів у реальному секторі при їх надлишку у фінансовому.

Слід звернути увагу на ту обставину, що конкуренція на ринку виникає лише за умови існування не менш як двох суб'єктів, які виробляють однакову продукцію, тоді як до роздержавлення виробничих об'єднань входили підприємства, що мали свою спеціалізацію та виробляли не однакову, а різну продукцію проміжного циклу, котра вже потім використовувалася головним підприємством для виготовлення кінцевої продукції. Ця обставина наштовхує на висновок, що завдання демонополізації через розукрупнення з самого початку було приречене на провал, оскільки не передбачало створення кількох суб'єктів, які б виробляли однакові товари і у такий спосіб конкуруючи між собою.

При проведенні демонополізації слід було також врахувати, що:

- по-перше, сучасний монополізм зумовлюється не стільки великими розмірами підприємств, скільки характером їх дій, зокрема, встановленням контролю над ринками збуту, змовою про рівень цін, розподілом ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівлі. Тому схильність до монополізму притаманна значно більшій кількості підприємств порівняно з тими, що визнані монополістами лише за ознакою їх питомої ваги на ринку;

- по-друге, вітчизняна економіка вважається однією з найвідкритіших економік світу. За такої відкритості немає достатніх підстав стверджувати про монополізоване виробництво і монопольні ринки для більшості товарів і послуг (за винятком продукції та послуг природних монополій, яких, до речі, демонополізація і розукрупнення практично не торкнулися), оскільки для вітчизняних виробників дедалі серйознішу конкуренцію становлять зарубіжні компанії;

- по-третє, розукрупнення є об'єктивним чинником збільшення масштабів тіньової економіки, оскільки це дозволяє протидіяти зростанню трансакційних витрат внаслідок розукрупнення. Тінізація економічних відносин ще більше монополізує ринок і посилює негативний ефект від цього на противагу позитивним результатам концентрації. Тіньову монополізацію подолати практично неможливо, оскільки її основу складає сукупність інтересів керівництва самих підприємств, чиновництва усіх гілок влади та криміналітету;

- по-четверте, монопольні прояви посилюються також посередниками, які займаються збутом продукції підприємств-монополістів, насамперед, у таких галузях промисловості, як металургія, хімія та нафтохімія, гірничорудна промисловість, електроенергетика;

- по-п'яте, мають місце прояви регіонального монополізму завдяки діям місцевих органів влади, зокрема, через введення обмежень на розподіл продукції, її ввезення-вивезення до/з регіону, встановлення місцевих режимів ціноутворення, узаконення дій монопольних утворень (наприклад, через надання дозволу на встановлення монопольно високих цін).

Наразі головними перешкодами на шляху забезпечення конкурентоспроможності української економіки в глобалізованому середовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тінізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в царині забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників. Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом отримання пільг, дотацій із державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, заниженого курсу національної валюти, прямого чи прихованого субсидування галузей, експлуатації вичерпуваних природних та екологічних ресурсів тощо. Зрозуміло, в умовах економічної відкритості такий різновид конкуренції не сприяє позитивним структурним зрушенням, інноваційній діяльності підприємств та підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Конкурентні переваги, що забезпечили вигідне становище України на світових ринках низькотехнологічної продукції втрачають своє значення, а нові формуються доволі повільно.

Розглядаючи загальні економічні передумови і теоретичні засади формування ефективної конкурентної стратегії України в процесі глобалізації та євроінтеграції, слід насамперед виділити необхідність утвердження через цілеспрямовану політику держави ліберального господарського устрою. Підґрунтям такого устрою є вільне підприємництво та адекватна йому система державного регулювання економіки, однотипні як для внутрішніх, так і для зовнішніх ринків. Лише в такому середовищі можливе новаторство в пошуку нових ринків та забезпеченні ефективної поведінки на них господарюючих суб'єктів. І в цьому плані велике значення має реалізація фундаментальних принципів теорії соціального ринкового господарства. Вона слугує основою інституційної політики створення в національній економіці розвинутого конкурентного середовища. Тільки за умови її послідовного проведення можуть бути сформовані національні конкурентні переваги. З огляду на можливості їх подальшого використання при освоєнні європейського й нових ринків, слід враховувати основні положення теорії конкурентної стратегії. Остання зосереджує увагу на пошуках найважливіших для кожної країни способів виявлення та забезпечення дії чинників високої конкурентоспроможності та підтримання середовища, сприятливого для вільної реалізації фірмами своїх переваг на зовнішньому ринку.

Для формування конкурентного середовища в Україні уся система державного управління має зосередитись на виконанні принаймні таких важливих умов.

1. Інституціоналізація стабільного конкурентного середовища, яка включала б у себе послідовний захист приватної власності та прав найманих працівників, запровадження ефективних механізмів розв'язання корпоративних конфліктів, регулювання цін та витрат монополістів, рентних відносин із метою недопущення підвищення цін і тарифів на їхню продукцію, запобігання недобросовісній конкуренції проти національних виробників як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, спрощення доступу до фінансових та інформаційних ресурсів для малого та середнього бізнесу, розвиток інфраструктури відповідної підтримки.

2. Розвиток та примноження великого національного капіталу, введення його у прозоре економічно-правове поле, підвищення соціальної відповідальності перед суспільством, нарощування національного інвестиційного потенціалу та державна підтримка експансії на зовнішні ринки, припинення практики реприватизації як засобу зведення політичних рахунків та перерозподілу власності на користь політично домінуючих фінансово-олігархічних груп.

3. Стимулювання інноваційної діяльності, що вимагає поетапної зміни переважно сировинно-експортної структури економіки, переорієнтації інвестиційних потоків на впровадження високих технологій, формування в Україні економіки знань. З цією метою має бути створена національна інноваційна система, що органічно поєднуватиме фундаментальну та прикладну науки, технологічну сферу, виробництво та управління інноваційними процесами, що сприятиме становленню і розширенню внутрішнього ринку інновацій.

4. Проведення реструктуризації економіки в напрямку створення своєрідного ядра саморозвитку. Це може бути комплекс машинобудівних галузей, у тому числі й тих, що обслуговують ВПК. Причому це ядро тривалий час може й не бути конкурентоспроможним за ринковими мірками - тут має бути застосований політичний підхід. Вузькоринкові критерії в даному випадку не прийнятні. Треба убезпечити це ядро від посягань конкурентів. На жаль, наш відтворювальний комплекс еволюціонує не в бік машинобудування, а в бік важкої промисловості, паразитування на перевагах транзитної держави. З огляду на це, а також враховуючи втрату цінової конкурентоспроможності нашої металургії, хімії тощо, потрібна активна структурна та промислова політика.

5. Детінізація економіки та залучення некримінальних капіталів у інвестиційні процеси шляхом розробки та реалізації спеціальної довгострокової політики легалізації тіньових капіталів. Основою такої політики має стати запровадження на певний період амністії тіньовому капіталу через відкриття йому шляхів для легального інвестування, зокрема звільнення від оподаткування легалізованих коштів некримінального походження в разі їх спрямування на інновації.

6. Термінової уваги і невідкладних заходів із розв'язання потребують проблеми, пов'язані з кількістю та якістю людського капіталу. Тривожна тенденція до його скорочення та деградації може призвести до втрати країни як суб'єкта глобалізованого світу. Необхідно забезпечити зміцнення соціальної єдності суспільства. Потрібні неординарні заходи для подолання соціального, національного, міжконфесійного розшарування в суспільстві.

7. Надзвичайно актуальним сьогодні роль органів державної влади у інтенсифікації просування на конкурентне поле ЄС та зовнішньополітичне забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на засадах відкритості та обґрунтованості.

Найважливішою передумовою реалізації зазначених пріоритетів сучасного етапу модернізації української економіки, підвищення її конкурентоспроможності в глобальному світі є досягнення соціального консенсусу, загальнонаціональної згоди всіх здорових сил суспільства на основі широкого громадського діалогу, порівняння різних поглядів та ідей із метою усвідомленого вибору ефективних, з найменшими соціальними витратами, шляхів реінтеграції в постіндустріальну цивілізацію, забезпечення високих стандартів добробуту для всіх. Дуже важливо за гостротою політичних дискусій, зіткненнями консервативних і радикальних концепцій та програм економічних перетворень не випустити з поля зору головний вектор розвитку світової цивілізації й чітко орієнтуватися на ідеали вільного, демократичного, конкурентного та ефективного суспільства майбутнього. Конкурентоспроможність економіки

Ефективна інтеграція вітчизняної економіки у світову може відбутися лише за умови досягнення високого рівня загальної конкурентоспроможності країни, регіонів, господарюючих суб'єктів, а також продукції та послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках. Основою сучасної конкурентоспроможності виступають інновації - техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні, - саме вони створюють конкурентні переваги і дозволяють країнам, що ними володіють, посідати гідне місце в суспільно-цивілізаційному розвитку.

Підвищення конкурентоспроможності економіки України потребує активізації участі в діяльності міжнародних організацій, що опікуються питаннями захисту справедливої конкуренції, зокрема, Міжурядової групи експертів з питань конкурентної політики та законодавства в межах ЮНКТАД, Міжнародної мережі з питань конкуренції; Організації Економічного Співробітництва та розвитку, забезпечення взаємовигідного співробітництва між науковими та освітніми закладами прикордонних територій у галузі захисту економічної конкуренції.

Важливим в глобалізованому конкурентному середовищі є показник конкурентоспроможності країни. Існує велика кількість міжнародних рейтингів та оцінок рівня розвитку країн світу. Глобальні дослідження, що здійснюються провідними організаціями, вивчають найбільш цікаві сфери життєдіяльності суспільства у різних країнах світу, а отримані результати використовують для порівняння соціально-економічних, політичних, культурних позицій країн світу.

Найбільш поширеними та повними є індекси глобалізації (KOF Index of Globalization), глобальний індекс миру (Global Peace Index, GPI), індекс легкості ведення бізнесу (Ease of doing business Index), індекс економічної свободи (Index of Economic Freedom), індекс свободи преси (Press Freedom Index, PFI), індекс глобальної конкурентоспроможності (The Global Competitiveness Index), індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI), індекс розвитку людського потенціалу (Human Development Index, HDI).

Індекс глобальної конкурентоспроможності щорічно складається Всесвітнім економічним форумом (World Economic Forum) з 2004 року. За результатами останнього звіту Україна за 2012-2013 роки у рейтингу глобальної конкурентоспроможності втратила 11 позицій, з 73 до 84, отримавши показник 4,05 бали з 7 можливих. Тобто, посіла 73-є місце проти 82-го серед 144 країн світу у 2011-2012 роках. Аналогічну динаміку втрати 11 позицій продемонстрували Уругвай, Єгипет, Гана і Бенін. Трійка лідерів не змінилася з попереднім роком, адже Швейцарія, Сінгапур та Фінляндія продовжують утримувати все ті ж 1-ше, 2-ге та 3-тє місце, а найгірший показник дістався центральноафриканській країні Чад. Сусідні країни - Російська Федерація та Польща - випереджають Україну за показниками конкурентоспроможності, посідаючи, відповідно 67 і 41-е місця у загальному рейтингу.

Показники рейтингу України за окремими індексами конкурентоспроможності серед 148 країн світу у 2013-2014 роках наступні: захист прав власності (143 місце), захист прав інтелектуальної власності (133), рівень довіри до політиків (117), корупція та хабарництво (130), незалежність суддів (139), марнотратство державних коштів (143), обтяження державним регулюванням (137), прозорість державної політики (130), рівень організованої злочинності (109), надійність роботи правоохоронців (133), якість доріг (144), якість залізничної інфраструктури (26), рівень конкуренції в економіці (134), ефективність антимонопольної політики (137), вплив оподаткування на інвестування (145), поширеність торгових бар'єрів (118), обтяження митними процедурами, вплив податків на стимулювання працездатність країни втримувати таланти (140), наявність новітніх технологій (106), стійкість банків (143), внутрішній розмір ринку (36), зовнішній обсяг ринку (37) та якість науково-дослідних установ (69).

Індекси глобальної конкурентоспроможності свідчать про руйнуючий вплив невдалого управління на розвиток бізнесу та залучення інвестицій, негативні процеси у якості надання освітніх послуг та рівня розвитку науки, незначне використання передових інноваційних розробок у виробництві, незахищеність майнових та інтелектуальних прав власності, відтік висококваліфікованих кадрів. Обсяги ринку, висока якість людського потенціалу, відсутність стихійних лих та епідемій є єдиними перевагами над іншими країнами, що за умови структурних якісних змін в управлінській сфері здатні підвищити конкурентоздатність України.

Размещено на Allbest.ru