Продуктивні сили суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Продуктивні сили суспільства

Продуктивні сили суспільства є сукупністю особистих факторів виробництва, яку складають люди з їх здатністю працювати, та об'єктивних факторів, що включають засоби виробництва, які використовуються людьми в процесі виробництва. Продуктивні сили виражають активне ставлення людей до природи, що полягає в матеріальному та духовному засвоєнні, видозміні та присвоєнні її багатств. У процесі функціонування продуктивних сил відтворюються умови існування суспільства, відбувається розвиток людства.

Центральне місце в продуктивних силах належить людині з її здатністю працювати і створювати блага. Знання і виробничий досвід людей, їх працездатність, активність і працелюбність визначають можливості і могутність суспільного виробництва. Провідна роль людей у продуктивних силах, з одного боку, проявляється у тому, що лише жива праця здатна створювати блага. Без неї, як зазначив один із класиків політичної економії, об'єктивні фактори виробництва є мертвою грудою речей. З іншого боку, матеріально-речові фактори виробництва є породженням розуму, досвіду та праці людей. Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди виступає у виробництві безпосереднім продовженням природних сил людей, їх енергетичних здібностей. Про роль цього чинника свідчить такий факт. На основі аналізу національного багатства 192 країн світу експерти Світового банку визначили, що частка виробничих фондів у їх національному багатстві становить 16%, природних ресурсів - 20%, а людського капіталу - 64%.

Особливе місце в продуктивних силах суспільства посідає земля. Будучи об'єктивним фактором виробництва, вона в окремих галузях економіки виступає переважно як засіб праці (це стосується сільськогосподарського виробництва), а в інших - як предмет праці (добувна промисловість). Але в усіх сферах економічної діяльності вона служить виробничою площею і матеріальною умовою виробництва. Сили природи є всезагальним предметом праці. Підпорядкування їх людині примножує продуктивні сили суспільства. До матеріально-речових елементів продуктивних сил належать рівень технологій, наука у межах продуктивного використання її досягнень і рівень організації виробництва.

Отже, продуктивні сили виражають ставлення людей до природи. Рівень їх розвитку визначається ступенем впливу людей на природу, можливостями створення певного обсягу матеріальних та нематеріальних благ та послуг. Він характеризується тим, якими засобами і способами виробництва люди добувають блага, яким є їх виробничий досвід, що, врешті-решт, і визначає ступінь оволодіння людиною силами природи. Розвиток продуктивних сил зумовлює все повніше підпорядкування людині стихійних сил природи і зростання продуктивності людської праці, що веде до збільшення багатства суспільства і становить основу суспільного прогресу.

Розвиток продуктивних сил відбувається під впливом ряду факторів. Це, по-перше, рівень матеріально-речових елементів продуктивних сил. Чим потужніші технічні засоби виробництва, чим досконаліші технології, тим більший обсяг створюваних з їх допомогою благ. Еволюційний розвиток людського суспільства зумовлений насамперед змінами в засобах та методах виробництва. Перехід від ручного до машинного виробництва, науково-технічний прогрес - ось основні передумови розвитку продуктивних сил та їх піднесення до нинішнього рівня. Саме застарілість технічних засобів та технологічних процесів в Україні є одним із чинників, що стримують розвиток продуктивних сил.

Важливим фактором розвитку продуктивних сил є рівень прогресування людини як головної продуктивної сили. Як уже зазначалось, від рівня знань людини, її працездатності, виробничого досвіду значною мірою залежить як використання об'єктивних факторів виробництва, так і його результативність. Особливого значення набуває людський фактор у сучасних умовах, коли різко підвищується рівень технічної оснащеності виробництва в результаті науково-технічної революції. Новації в технологічному базисі виробництва під впливом НТР приводять і до зміни ролі людини у виробництві, зокрема, посилюється роль розумової праці. Підтвердженням інтелектуальної насиченості праці, що дедалі зростає, є суттєве підвищення загальноосвітнього та професійного рівня працівників. Так, у США мінімальна тривалість освіти робітників після одержання середньої освіти досягла 14,5 років. У сучасних умовах вважається, що інвестиції в людину (людський фактор) є одними з най вигідніших.

Ще одним фактором розвитку продуктивних сил є рівень організації виробництва. Остання виступає організаційно-економічною формою, через яку реалізується суспільна продуктивна сила людини. Вона виникла в результаті проявів усуспільнення виробництва на основі поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. На сучасному етапі розвитку людського суспільства роль цього фактора суттєво збільшується. Це проявляється насамперед у щоразу більшій ролі управління виробництвом, підтвердженням чого є широкий розвиток і розповсюдження таких наук управління виробництвом, як менеджмент і маркетинг.

Серед організаційних факторів розвитку продуктивних сил важливе місце посідає суспільний поділ праці. Це процес диференціації трудової діяльності, що приводить до відособлення і співіснування різних її видів. Поділ праці виступає такою формою організації суспільної праці, за якої окремі групи виробників закріплюються на тривалий період часу за певними видами виробничої діяльності. За економічним критерієм виділяють загальний, частковий та одиничний поділ праці. Загальний поділ праці - це розмежування суспільного виробництва на такі його сфери, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, сфера послуг. Поділ праці між підприємствами - це частковий поділ, всередині підприємства між його структурними підрозділами - одиничний, або технологічний поділ праці. За територіальною ознакою виділяють такі рівні поділу праці: у межах підприємства, між різними підприємствами, між різними регіонами країни і між різними країнами (міжнародний поділ праці).

Формами поділу праці виступають спеціалізація та кооперування виробництва. Під спеціалізацією виробництва розуміють відособлення і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції. Вона полягає в уніфікації створюваної продукції і посиленні технічної однорідності виробництва. Розглядають три види спеціалізації: предметну, подетальну (агрегатну) та технологічну (стадійну). При предметній спеціалізації виробництво окремих видів продукції зосереджується на окремих підприємствах чи галузях. Подетальна спеціалізація передбачає зосередження на виготовленні окремих деталей та вузлів (наприклад виробництво шин). А виконання окремих технологічних процесів (наприклад, виготовлення поковок), є технологічною спеціалізацією.

Другою формою суспільного поділу праці є кооперування виробництва. Це встановлення постійних економічних зв'язків між спеціалізованими виробниками, які спільно виробляють певну продукцію, але зберігають економічну самостійність. Відповідно до видів спеціалізації розглядають предметне, подетальне та технологічне кооперування виробництва. Слід зазначити, що на основі кооперування в сучасних умовах виробляється більшість продукції.

Значення поділу праці як фактора розвитку продуктивних сил полягає в тому, що такий поділ дає змогу ефективніше, раціональніше використовувати ресурси, бо суттєво підвищує продуктивність праці. З одного боку, поділ праці дає змогу людині зосередитись на якомусь виді праці і в ньому удосконалюватись, що сприяє підвищенню результативності її діяльності. З іншого - поділ праці дає змогу використовувати переваги, що створюються природно-кліматичними умовами. Слід зазначити, що одним із перших в економічній теорії роль поділу праці як фактора розвитку продуктивних сил обґрунтував Адам Сміт.

Продуктивні сили характеризують ставлення людини до природи. Але останнє реалізується лише через певні взаємозв'язки між людьми як суб'єктами виробництва, які і виступають в якості економічних відносин. їх суб'єктами на сучасному етапі розвитку є окремі індивіди (домогосподарства), підприємства або фірми та держава.

Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що її утворює велика кількість суб'єктів. Aлe в цій системі можна виділити дві групи відносин: організаційно-економічні та соціально-економічні. До першої групи включають відносини з приводу організації виробництва. Вони характеризують сам процес виробництва, комбінацію його факторів і не залежні від його соціально-економічної форми. Ці відносини властиві різним економічним системам і забезпечують еволюційну поступальність розвитку економіки і суспільства в цілому.

До другої групи належать соціально-економічні відносини - ті, що пов'язані з присвоєнням факторів та результатів виробництва. Через ці відносини, з одного боку, здійснюється поєднання суб'єктивного фактора виробництва із засобами виробництва, а з іншого - визначаються частки і форми обміну результатами виробництва між його суб'єктами. Центральне місце серед них належить власності.

Поширеною є думка про власність як суто правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії і відносини між людьми з приводу речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в них. Саме на підставі тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети перебувають під владою певних осіб, формуються класичні погляди на власність як відношення панування над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. Аналогічне трактування наведено в кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи юридичного вираження, власність виступає у формі права власності. Але було б невірно істинну основу всіх реальних відносин власності зводити тільки до юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. В юридичних відносинах як свідомо-вольових завжди відображаються економічні відносини. Зміст перших дають самі економічні відносини, сукупність яких і утворює справжню основу всіх реальних відносин власності, її економічний зміст, який проявляється насамперед як відносини присвоєння. Будь-яке виробництво є процесом присвоєння людиною предметів і сил природи для задоволення своїх потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-історичним типом присвоєння умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що це економічне відношення, яке передбачає можливість для даного суб'єкта користуватись чи розпоряджатись певним благом, у тому числі і спожити його, і при обмеженості ресурсів виключає таку можливість для інших. По суті, поняття присвоєння відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без присвоєння, то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.

Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є протилежністю присвоєння. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб присвоює блага, створені працею інших осіб, без будь-якого еквівалента. Прикладом слугують відносини між феодалами та кріпосними селянами, за яких перші відчужували частину благ, створюваних іншими. Власність пов'язана і з відносинами господарського використання майна. Ці відносини проявляються тоді, коли суб'єкт господарювання використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є відносини оренди та концесії.

Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність має економічну цінність, яка проявляється у тому, що вона може давати дохід і цим забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. Водночас ця риса власності спонукає власника до збереження майна, його збільшення, тобто до раціонального використання об'єктів власності.

Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин з приводу присвоєння факторів та результатів економічної діяльності і утворює систему суспільних форм та способів їх присвоєння. І як така вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин, системотвірною категорією, але не тотожна їм.

З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє є сукупністю загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо користування, розпорядження і володіння благами. Користування означає право використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі користування визначаються правовими нормами. Розпорядження є правом передачі іншим особам здійснювати певні дії над ресурсами. Це право пов'язане з прийняттям рішень щодо обміну, управління, даріння тощо. Володіння пов'язується з необмеженим терміном користування продуктами природи» землею чи засобами виробництва. Воно поєднує можливості як користування, так і розпорядження. Таке поєднання веде до виникнення права власності.

У сучасній економічній теорії значного поширення набула економічна теорія прав власності. В її основі лежить так звана теорема Коуза, що була сформульована лауреатом Нобелівської премії, професором Чикагського університету Р. Коузом. Ця теорема розкрила економічний смисл прав власності, який, на думку послідовників Р. Коуза, полягає в тому, що власність - це не ресурс сам по собі, а частка прав з використання ресурсу. Згідно з цією теорією повний «набір прав» складається з таких 11 елементів:

1) право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

2) право користування, тобто право застосування корисних властивостей блага для себе;

3) право на управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

4) право на дохід, тобто право мати результати від використання благ;

5) право суверена, тобто право на врегулювання, споживання, зміну чи знищення блага;

6) право на безпеку, тобто право захисту від експропріації благ і шкоди з боку зовнішнього середовища;

7) право на передачу благ у спадок;

8) право на безстроковість володіння благом;

9) заборона на використання способом, що завдає шкоду довкіллю;

10) право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягування блага для оплати боргу;

11) право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституту, що забезпечують відновлення порушених правомірностей.

Найсуттєвішим у правах власності є розуміння їх як санкціонованих суспільством через закони держави, адміністративні розпорядження, традиції та звички поведінкових відносин між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Ці відносини є нормами поведінки щодо благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватись у своїх взаємовідносинах з іншими людьми або ж нести втрати при їх недотриманні. Тому право власності є нічим іншим, як певними «правилами гри», прийнятими в суспільстві.

Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії. Право у цьому відношенні є лише вираженням певного ступеня розвитку власності. Воно - результат способу присвоєння, притаманного певній історичній добі. Саме тому право власності не можна довільно змінювати чи пристосовувати. Воно покликано оформлювати існуючі економічні відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. З огляду на це виникає потреба у зміні права власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді розвитку дійсних відносин власності. В той же час право власності, хоч і формується на основі економічного змісту і тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не співпадає з дійсною власністю, виступає її передумовою. Спосіб привласнення може зазнати істотних змін, ніяк не зачіпаючи права власності, що відповідає певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того ж права власності може відбутися повна зміна способів привласнення.

Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати її об'єкти і суб'єкти та взаємодію між ними. Така необхідність зумовлена тим, що в питанні про власність завжди найсуттєвішим було: 1) що є об'єктом власності; 2) у кого і які є об'єкти власності; 3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між власниками і невласниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші блага: як матеріальні, так і нематеріальні. їх можна поділити на умови або фактори виробництва та результати останнього. В сучасних умовах дедалі більшого значення набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є дійсним власником умов або факторів виробництва, привласнює і його результат. Тому власності на фактори виробництва (насамперед об'єктивні - засоби виробництва) належить вирішальне значення у сукупності всіх відносин з приводу присвоєння об'єктів власності.

Багатоманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між якими виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією - фізичні особи), так і їх об'єднання (юридичні особи). Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють також її типи або види, кожен з яких має певні форми. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову. До першої належить власність, що означає присвоєння факторів і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється присвоєння особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є спільна, групова, або колективна, при якій суб'єктами виступають групи певним чином об'єднаних індивидів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність характеризується тим, що утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, які вносяться її суб'єктами і використовується в їх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є: акціонерна, кооперативна, власність господарських товариств і спільних підприємств.

Спільною сумісною власністю є та, за якої її об'єкт не поділяється на окремі частки і його присвоєння здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Дохід від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.

Третім типом власності є державна. За цієї форми суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів, а також територіально-регіональні та місцеві органи влади. Об'єктами цієї власності є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), а також засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, охорони здоров'я та ін. Типи та форми власності наведені у схемі 2.1.

Слід зазначити, що такий підхід до класифікації власності схвалюють далеко не всі. Це знайшло своє відображення у чинному законодавстві України, зокрема у Цивільному та Господарському кодексах. Згідно з Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 318) суб'єктами права власності є фізичні особи, юридичні особи і держава. При цьому розрізняють право приватної і публічної власності. А Господарським кодексом України виділено такі форми власності: державна, комунальна, колективна, приватна і змішана.

З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства більш важливу роль відігравала особиста приватна власність, то в сучасних умовах відбувається розширення ролі спільної та державної власності. Серед тенденцій розвитку власності в сучасних умовах можна виділити насамперед зростання ролі сумісної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності припадає 80-90% від загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Зокрема створює можливість акумуляції фінансових ресурсів різних власників, що розширює можливості підприємств у підвищенні їх технічного рівня.

Типи та форми власності

продуктивний суспільство економічний

Відбуваються зміни і в самій корпоративній власності. Це проявляється у формуванні структури суб'єктів цієї власності. Зокрема всеосяжнішим стає процес придбання акцій корпорацій її співробітниками. У США успішно працює Програма накопичення власності (ЄСОП), спрямована на залучення працівників підприємств до викупу його акцій. Понад 30-річна практика реалізації цієї програми свідчить про її ефективність. Лише з 1979 до 1995 р. у США кількість власників акцій збільшилася з 42 млн до 79 млн осіб. Подібні процеси відбуваються і в інших розвинутих країнах.

Важливою тенденцією розвитку власності є поширення кооперативної власності. За даними спеціалістів зараз у світі налічується майже 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, що діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн людей. У країнах ЄС близько 40% населення є членами різних кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50%. Розвиток науково-технічного прогресу в сучасних умовах зумовив поширення інформаційних технологій, що привело до зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є і посилення деперсоніфікації великої власності, і перехід її до юридичних осіб. Так, в Японії наприкінці XX ст. частка юридичних осіб серед власників становила майже 80%. Суттєвою тенденцією розвитку власності у сучасних умовах є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.

Размещено на Allbest.ru