Методологія державного стратегічного планування макроекономічних процесів в Україні

Кучерова Г.Ю.

кандидат економічних наук, доцент кафедри оподаткування Класичного приватного університету

У статті здійснена спроба охарактеризувати методологію державного стратегічного планування макроекономічних процесів в Україні. Доведено, що принципової структури методології стратегічного планування на макрорівні немає. Встановлено, що загальна принциповість щодо стратегічного планування сформована, в її основу покладено системний підхід, підпорядкований жорсткій ієрархії інтересів зацікавлених сторін, який доповнюється адаптивним зв'язком та динамічним характером його суті. Структуру методології стратегічного планування пропонується визначати шляхом формування семантичної мережі. Встановлено взаємозв'язок між типами політико-економічних моделей держави та характеристиками методології макроекономічного стратегічного планування. Узагальнено порядок державного стратегічного планування, методичний та модельний апарат. Запропоновано класифікацію державного стратегічного планування на рівні об'єкта.

Окремими аспектам стратегічного розвитку та прогнозування макроекономічних процесів та національної економіки у цілому присвячено дослідження таких вчених як: Александров І.О., Беседін В.Ф., Варналій З.С., Власюк О.С., Воронкова В.Г., Гальчинський А.С., Геєць В.М., Дерюгіна Т.В., Запа- тріна І.В., Лаврів Л.А., Макогон Ю.В., Мельник А.Ф., Пенькова О.Г., Жаліло Я.А., Желюк Т.Л. та інші. Проте, із тенденціям глобалізації та із визначеним європейським вектором розвитку України питання методології державного стратегічного планування макроекономічних процесів набувають все більшої актуальності.

Виклад основного матеріалу дослідження. У своїй роботі Пенькова О.Г. визначає методологію стратегічного планування як «сукупність цілей, принципів і методів складання стратегії, що реалізують певну логіку її розробки за допомогою системи показників, структури і механізмів реалізації» [1, с. 109]. Тобто, з метою оцінювання існуючої методології стратегічного планування та її удосконалення визначають дві її підсистеми: формування та реалізації. Вагомим аспектом є зазначення зворотнього зв'язку між блоком реалізації та формування, що характеризує адаптивність стратегічного планування до внутрішніх структурних змін соціально-економічної системи та зовнішніх збурень.

В свою чергу, методологія стратегічного планування, як елемент стратегічного управління, представляє собою інструмент знання соціально-економічних процесів і використання отриманих знань у процесі їх державного регулювання, а також планування діяльності суб'єктів господарювання. Дослідники зазначають, що реалізація методології стратегічного управління передбачає наявність «чіткого уявлення про сутність і закономірності розвитку як самого об'єкта стратегічного планування - національної економіки в цілому, її окремих підсистем і господарських організацій, так і безпосередньо усіх процедур планової роботи, тобто, необхідно удосконалювати логіку, методологічні підходи, систему методів вирішення проблем стратегічного планування, мати навички практичного використання всієї системи знань цієї науки» [2].

Диха М.В. структуру методології стратегічного планування зводить до трьох основних елементів: «стратегічного аналізу, цілепокладання, стратегічний вибір, які здійснюються за допомого процедур прогнозування, програмування та проектування» [3]. Автор відзначає першочерговість аналітичної компоненти, як передумови подальшого прогнозування та виявлення тенденцій, що дає змогу оцінити спроможність досягнення бажаного стану системи, який відображують у системі цілепокладання.

Таблиця 1

Узагальнення підходів щодо встановлення принципів стратегічного планування

Рис. 1. Семантична модель поняття методології стратегічного планування

При цьому, під стратегічними вибором передбачається розробка стратегії та її плану виконання.

Воронкова В.Г. методологію стратегічного макроекономічного планування вбачає у визначенні ролі держави у її соціально-економічній системі; визначення концептуального бачення державної політики щодо соціально-економічного розвитку; формування місії та цілепокладання щодо соціально-економічного розвитку; здійснення макроекономічного прогнозування на довго-, середньо-, короткостроковий період для галузей, секторів, регіонів, країни в цілому; обґрунтування стратегічного плану відповідно отриманим прогнозам; формування програмного забезпечення реалізації соціально-економічної політики держави та стратегічних цілей її розвитку [4].

Отже, принципової структури методології стратегічного планування на макрорівні немає, див. табл. 1. Проте, правила, які встановлюються для побудови та реалізації державного стратегічного планування, формулюються у вигляді принципів, дотримання яких встановлює межі для прийняття стратегічних рішень та дій. Сформований принциповий коридор задає напрям руху, забезпечуючитим самим безперервність процесу та його цілеспрямованість.

На основі даних табл. 1 можна стверджувати, що загальна принциповість щодо стратегічного планування сформована, в її основу покладено системний підхід, підпорядкований жорсткій ієрархії інтересів зацікавлених сторін, який доповнюється адаптивним зв'язком та динамічним характером його суті.

В результаті проведеного дослідження, структуру методології стратегічного планування пропонується визначити шляхом формування семантичної мережі [9, с. 15] - «інформаційної моделі предметної області, що має вигляд орієнтованого графа, вершини якого відповідають об'єктам предметної області, а ребра задають відношення між ними».

Враховуючи вищезазначене, пропонуємо наступну семантичну модель поняття методології стратегічного планування, рис. 1. Побудовано семантичну модель на базі трьох рівнів, до яких віднесено сутність, поняття та властивості.

Рис. 2. Порядок державного стратегічного планування

державний стратегічний планування макроекономічний

За даними рис. 1 в методології стратегічного планування на рівні змісту сутностей виокремлено філософський підхід щодо визначення поняття методології; системний, програмний, процесний підходи щодо формування поняття стратегій та кібернетика (управління), синергетика (самоорганізація) та системний підхід (системний аналіз) щодо розуміння категорії планування. В методології стратегічного планування методом пізнання обрано дослідження спадкоємності, тобто, наявної сталої компоненти та відхилень від неї на кожному історичному етапі розвитку системи. Головною властивістю виступатиме відповідність методології дійсності - реальному етапу розвитку соціально-економічної системи. До складових методології віднесено принципи, знання, методи, організації, діяльність.

В своєму дослідженні Лагутін В.Д. [5]. характеризує типи стратегічного планування як результат запровадження політико-економічних моделей його формування та реалізації, а саме: владна - передбачає реалізацію стратегічного бачення політичної більшості; інституційна - формується на основі стратегічного аналізу з метою досягнення компромісів між зацікавленими владними групами; олігархічна - лобіювання інтересів олігархічної суспільної групи в процесі прийняття стратегічних та тактичних рішень у форматі вирішення загальносуспільних інтересів [5].

Зазначений модельний базис стратегічного планування формує платформу відповідних стратегічних цілей, методів та механізмів їх досягнення у площині стратегічного бачення за окремими моделями. В результаті, окремі стратегічні плани розвитку соціально-економічних процесів набувають ознак спадкоємності, тобто, здійснюється відтворення ідеології стратегічного бачення конкретного уряду у подальших стратегічних документах, що буде досліджено у наступних підрозділах монографії. Під ідеологією розуміють «інтегративне утворення, органічне поєднання системи знань і системи цінностей, тобто, система науково обґрунтованих ціннісних орієнтирів (в ідеалі, звісно, оскільки на практиці до цього додаються об'єктивні похибки та свідома містифікація)» [10].

В контексті зазначеного, Тертичка В.В. розглядає два види стратегій: емерджентні та плановані. До емерджентних автор відносить стратегії як продукт стратегічного мислення, навчання та досвіду, що виступає інструментом своєчасного реагування на зміни. При цьому, плановані стратегії заздалегідь визначаються та передбачаються, тому характеризуються високою продуктивністю [11, с. 59]. Але, на практиці зазначені два види стратегій доповнюють один одного, оскільки є джерелами людської діяльності в умовах передбачених та випадкових подій.

Вагомою складовою методології стратегічного планування виступає організаційний аспект, порядок його формування та реалізації. Порядок державного стратегічного планування наведено на рис. 2.

Отже, практика стратегічного планування реалізується в різній площині соціально-економічних процесів в контексті коротко, середньо та довгострокового планування [2]. Щодо відношення до минулого, теперішнього, майбутнього, Акофф Р. Л. розрізняє реактивне планування - базується на минулому досвіді; інактивне планування - виходячи із поточної ситуації для сьогодення; преактивне планування - спрямоване на майбутнє; інтерактивне планування - синтез попередніх підходів планування [12]. В цілому, стратегічне планування передбачає синтез зазначених видів планування, оскільки без врахування ментальної компоненти минулого досвіду, реальної картини сьогодення, майбутнє бачення буде нечітким та малодостовірним.

Реалізація порядку державного стратегічного планування обумовлює замкнений цикл та жорстку ієрархію взаємозв'язків.

Загальну класифікацію стратегічного планування залежно від об'єкту наведено в табл. 2.

Таблиця 2

Класифікація державного стратегічного планування на рівні об'єкта

Якщо питання, наведені з пункту 2 по пункт 7 табл. 2 прямо або опосередковано досліджувалися в науковій літературі, то питанням стратегічного планування на геополітичному рівні [13] приділено недостатньо уваги, незважаючи на те, що саме за останні роки відбувається активний вихід країни на стратегічній арені в міжнародну площину та поступово формуються геополітичні зв'язки, вплив яких безпосередньо відображається у стратегічних документах. Щодо інших рівнів стратегічного планування, то на практиці планування видів економічної діяльності та відомче відбувається в контексті стратегічного планування вищого рівня, регіонального та макрорівня, що пояснюється масштабністю стратегічних цілей та вертикальною інтеграцією процесу.

Зазначена вертикальна інтеграція та рівнева градація стратегічного планування обумовлює використання відповідного інструментарію та методичних підходів щодо забезпечення реалізації стратегії, програм, плану дій, табл. 3.

Множина представлених методів та підходів стратегічного планування базується на технологіях аналізу, планування та прогнозування мікро- та макро- економіки. Ефективність їх використання цілком залежить від можливості одночасного застосування імпиричних та прикладних методів, результати яких аналізуватимуть експерти відповідного рівня.

Висновки. У підсумку зазначимо, що ефективність стратегічного планування явно та еволюційно закладена у його суть, проте, без наявної платформи для його реалізації рівень ефективності знижується, а в деяких випадках витрати взагалі не виправдовуються. Зазначене пояснюється характерними ознаками стратегічного планування для України: визначеність часового горизонту та невідповідність обраного стратегічного періоду початку та завершенню стратегічних етапів вищого рівня, економічного циклу, історичного етапу тощо; варіативність обраної моделі державного стратегічного управління; ідеологізація прийняття стратегічних рішень, тобто, стратегічне планування набуває ознак політиза- ції, виступає інструментом декларування політичної ідеології; початкове формування стратегічного мислення; низька спроможність всебічного передбачення соціально-економічних процесів; часткове забезпечення проведення моніторингу виконання прийнятих рішень.

Вищезазначене відображено у сформованій методології державного стратегічного планування України, яка критикується в основному за декларативний характер та фактичну нереалізованість.

Таблиця 3

Узагальнення методів та підходів стратегічного планування

Таким чином, методологія стратегічного планування повинна базуватися на чітких принципах її дотримання, розширеному колі спеціалістів, формуванні бази стратегічних суспільно-економічних та політичних знань та досвіду, підґрунтям дослідження яких виступатимуть евристично-прикладні інструменти, які враховують як явні, так і неявні фактори. В результаті, зазначене сприятиме подоланню ментальних обмежень розвитку стратегічного планування як на рівні учасників, так і системи загалом.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК